Ветеринарна медицина

Визначення і загальна характеристика

ВЕТЕРИНА́РНА МЕДИЦИ́НА — галузь наукових знань і практичної діяльності людини, спрямована на попередже­н­ня та боротьбу з хворобами тварин для забезпече­н­ня ефективності тварин­ництва, охорону людей від зооантропонозів (захворювань, спільних для тварин і людей), виріше­н­ня ветеринарно-санітарних та екологічних про­блем утрима­н­ня тварин і захисту довкі­л­ля від за­бруднень. Ін. назва — ветеринарія. Окрім того, В. м. контролює випуск добро­якісних із сан. по­гляду продуктів тварин­ництва і кормів, а також нед­опуще­н­ня занесе­н­ня інфекц. хвороб з-за кордону. В. м. охоплює також комплекс наук про будову організму тварин, закономірності жит­тєдіяльності здорового і хворого організмів, особливості будови, функції і патоген­ні властивості збудників захворювань, механізми їх пошире­н­ня та взаємодії з організмом тварин, методи молекулярно-генет., біо­хім., біо­фіз. і імунол. ви­значе­н­ня патоген. чин­ників та ви­вче­н­ня патогенезу хвороб, про заходи захисту тварин і оптимізацію умов їх вирощува­н­ня та від­творе­н­ня. В. м., зокрема народна (скотолікува­н­ня), виникла на ран­ніх стадіях роз­витку людини, коли вона почала приручати і одомашнювати диких тварин окремих видів. Стародавні дословʼян. племена трипільської матеріал. культури, що заселяли тер. України на­прикінці 4-го і поч. 2-го тисячоліть до н. е., вже за­ймалися землеробством і тварин­ництвом, а отже і скотолікува­н­ням. Тварин­ництво і народна В. м. були роз­винуті і в ін. дословʼян. племен — скіфів (арійців) і сарматів, що жили у причорномор. степах. У всесвіт. аспекті в історії В. м. орієнтовно виділяють 3 періоди: стародавня — від найдавніших часів до паді­н­ня Зх. Рим. імперії (476 р. н. е.); середніх віків — від періоду Зх. Рим. імперії до Від­родже­н­ня (476 — 1500 рр. н. е.); нового часу — від 1500 р. н. е. до заснува­н­ня вет. закладів та від часу заснува­н­ня вет. закладів до сьогоде­н­ня. В Україні викла­да­н­ня тварин­ництва і В. м. почалося у Києво-Могилян. академії. Провід­не місце у становлен­ні В. м. у Рос. імперії в 2-й пол. 18 ст. за­ймали науковці походже­н­ням з України, зокрема існує думка, що проф. О. Шумлянський і випускник Києво-Могилян. академії проф. М. Тереховський (обидва родом з Полтавщини) стояли біля витоків зародже­н­ня вет. знань. Значну роль у цьому процесі ві­діграли також проф. А. Яновський і Г. Про­зоров, які були першими українцями-академіками вет. медицини (1-а пол. 19 ст.).

Для періоду ран­нього формува­н­ня В. м. в Україні характерний тісний звʼязок вет. і людської медицини, наук.-адм. керівництво якими в університетах та мед. закладах було часто спільним. Важл. подією у становлен­ні В. м. як науки та галузі освіти було створе­н­ня 1784 каф. ветеринарії при Львів. університеті, на основі якої 1881 засн. вищу вет. школу (нині Львів. академія вет. медицини), та 1805 каф. скотолікува­н­ня при Харків. університеті, на базі якої 1835 створ. практичну вет. школу (нині Харків. зоовет. академія). 1889 вперше у Рос. імперії організовано вет. бактеріол. станцію при Харків. вет. ін­ституті, де проводились роз­робки нових препаратів для щепле­н­ня тварин. 1922 станцію пере­творено в Ін­ститут наук. і практ. ветеринарії (нині Ін­ститут екс­перим. і клін. вет. медицини УААН), який став гол. установою і ко­ординац. центром В. м. в Україні. За прикладом бактеріол. станції у Харкові в Рос. імперії було створ. 35 бактеріол. лаб., з них 7 — в Україні: Херсонська (1892), Таврійська, Полтавська (обидві — 1896), Київ. бактеріол. ін­ститут (1899), Київська окружна (1900), Чернігівська (1911), Камʼянець-Подільська (1912). Важливим для роз­витку В. м. у Криму було від­кри­т­тя 1897 вет.-бактеріол. кабінету Таврій. губерн. земства. 1931 у Сімферополі створ. вет.-бактеріал. ін­ститут, який 1935 перейм. у Крим. н.-д. вет. станцію. 1921 організовано Київ. вет. ін­ститут. 1958–61 сформовано нову мережу н.-д. вет. закладів, що включала Одес., Рівнен., Крим., Дні­проп. і Полтав. н.-д. вет. станції. 1968 від­крито новий НДІ у Києві. 1997 н.-д. станція у Рівному ви­окремилась у самост. Ін­ститут епізоотології УААН.

1763 ви­йшло одне з перших друк. ви­дань з В. м. — «Со­брание разных наилучших на­ставлений и предохранительных средств от скотского падежа, из­даных в пользу деревенских жителей», 1817 у Харкові — перший журнал, в якому висвітлено пита­н­ня В. м. — «Украинский домовод» (засн. — Ф. Пільгер, якого називають серед перших ви­знач. вчених вет. науки України). В Україні друкувались також ін. період. ви­да­н­ня, серед них — «Ветеринарный вестник» (від 1882), «Вестник ветеринарной науки», «Украинский ветеринарный вестник» (обидва — від 1918), «Ветеринарне діло» (від 1922), «Ветеринарна справа» (від 1936). Наук. та істор. значе­н­ня має «Сборник трудов Харьковского ветеринарного ин­ститута», перші 2 т. якого ви­йшли 1889. Про­блеми сучас. В. м. висвітлюють наук.-темат. зб. «Ветеринарная медицина», який видає від 1964 Ін­ститут екс­перим. і клін. вет. медицини УААН (Харків), ж. «Ветеринарна медицина України» (від 1995) та ін. ви­да­н­ня. Наукові дослідже­н­ня у галузі В. м. здійснюють фахівці в Ін­ституті екс­перим. і клін. вет. медицини УААН та на його дослід. станціях у Дні­пропетровську, Сімферополі, Одесі, Ін­ституті вет. медицини УААН (Київ) та його філії в Полтаві і Терноп. дослід. станції, Ін­ституті епізоотології УААН (Рівне) та ін. установах; контроль за лікувал., діагност. і профілакт. препаратами — у Держ. н.-д. контрол. ін­ституті вет. препаратів та кормових добавок (Львів) і Держ. наук.-контрол. ін­ституті біо­технології і штамів мікроорганізмів (Київ). Біол. препарати в Україні виготовляють Галещинська (Козельщин. р-н Полтав. обл.), Дні­проп., Сум., Харків. та Херсон. біол. фабрики. Зросла і зміцнилась система вет. закладів з під­готовки лікарів В. м., зокрема створ. низку спеціалізов. вет. факультетів при аграр. ВНЗах та університетах (див. Ветеринарна освіта). Нині в Україні функціонують бл. 18 тис. вет. установ та їх структур. під­роз­ділів, де працює 21 тис. лікарів та 23,7 тис. фельдшерів. Діє мережа профілакт.-лікувал., діагност. та контролюючих установ, до якої входять рай. та міські вет. лікарні, мʼясо-контрольні та харч. контрольні станції, рай. та обл. лабораторії ветеринарії, Центр. держ. лаб. ветеринарії, обл. під­приємства. Науковцями України створ. власні школи у галузі В. м., ефективні препарати та системи заходів, що забезпечили викоріне­н­ня деяких інфекц. хвороб (ящур, сап, перипневмонія, чума великої рогатої худоби, інфекц. енцефаломієліт коней, афр. чума свиней, бруцельоз, паратуберкульоз. ентерит тощо) і до­зволили ефективно контролювати інші (сибірка, туберкульоз, стригучий лишай, мит, хвороби Ауєскі та Тешена, бешиха, лістеріоз, емфізематозний карбункул, сказ, чума свиней, віспа, ньюкаслська хвороба та інфекц. ларинготрахеїт птиці, вірусні респираторні захворюва­н­ня великої рогатої худоби, колібактеріоз, інфекц. гепатит качок тощо). Серед ві­домих зарубіж. вчених вет. науки, які отримали світ. ви­зна­н­ня, — Х. Гельман і О. Кальнінґ (за­пропонували туберкулін і малеїн для діагностики туберкульозу і сапу), К. Скрябін (засновник наук. школи з гельмінтології), С. Муровцев (роз­робник низки вакцин і методів діагностики), С. Вишелеський, О. Климов, К. Боль, О. Студенцов, М. Сюрін (автори під­ручників і фундам. праць з В. м.), А. Саркісов (винахідник першої в світі вакцини проти стригучого лишаю). Знач. внесок у роз­виток В. м. зробили укр. вчені, серед них — Л. Ценковський (створив першу в Рос. імперії вакцину проти сибірки та наук. вет. школу бактеріологів), Д. Конєв (за­пропонував вакцини проти бешихи свиней), І. Кулеско (вперше роз­робив і за­стосував високоефективну вакцину проти чуми свиней), а також Є. Андреєв, В. Бабкін, С. Баженов, І. Гладенко, С. Ґжицький, О. Говоров, О. Дедюлін, М. Доронін, І. Дорошко, П. Жованик, Г. Звєрева, С. Іваницький, В. Касьяненко, М. Кльосов, Г. Кудрявцев, Д. Логвинов, І. Лукашов, І. Магда, І. Поваженко, М. Прокофʼєва, М. Рево, А. Собко, П. Фукс. Нині в Україні продовжують діяти наук. школи і створюватись актуал. напрями вет. науки. Особливо плідно роз­виваються дослідж. з про­блем інфекц. і незаразної патології хвороб молодняку великої рогатої худоби (В. Левченко, В. Онуфрієв, В. Ушкалов), інфекц. хвороб свиней (К. Конаржевський, В. Романенко), токсикології і мікотоксикології (О. Малінін, В. Рухляда, А. Ображей, Г. Хмельницький, С. Харченко), ви­вче­н­ня лейкозу тварин (В. Бусол), хвороб птиці (В. Герман, А. Байдевлятов, І. Дорошко, І. Панікар), епізоотології і профілактики захворювань с.-г. тварин (А. Бабкін, В. Литвин), сертифікації і контролю якості продуктів тварин­ництва і кормів, контролю якості вет. препаратів і кормових добавок (М. Косенко, В. При­скока, І. Коцюмбас, А. Головко), туберкульозу с.-г. тварин (Є. Буряк, Ю. Кас­січ, А. Завгородній), сибірки (А. Завірюха), паразитології (Ю. Артеменко, І. Дахно, В. Шеховцов), мікробіо­логії, імунології та імунопатології (Г. Красников, В. Яблонський), фундам. дослідж. з біо­хімії, фізіології і морфології (В. Влізло, М. Гулий, Д. Мельничук, А. Мазуркевич, Р. Кравців, М. Карташов, В. Герасименко), незаразної патології хірургії і акушерства (В. Чумаченко), паразитоценології (В. Апатенко), молекуляр. біо­логії і біо­технології (А. Старчеус, Ф. Осташко), мікробіо­логії та вірусології (В. Головко, М. Мандигра, Б. Стегній), хірургії (В. Власенко), історії В. м. (С. Рудик). Діяльність у галузі В. м. регулюють Закони України «Про ветеринарну медицину» (1993; 1996 — внесено зміни) та «Про від­повід­альність під­приємств, установ та організацій за поруше­н­ня законодавства про ветеринарну медицину» (1996), які ви­значають заг. правові, організац. та фінанс. основи В. м., вимоги щодо вет.-сан. без­пеки продуктів тварин­ництва та охорони довкі­л­ля, а також повноваже­н­ня держ. органів, права та обовʼязки під­приємств, установ, організацій і громадян у сфері забезпече­н­ня вет. та епізоотич. благополуч­чя, карантину тварин, встановлюють порядок здійсне­н­ня держ. вет. контролю.

Літ.: Никитин И. Н., Калугин В. И. История ветеринарии. Москва, 1988; Рудик С. К. Нариси з історії ветеринарної медицини. К., 1995; Його ж. Становле­н­ня лікува­н­ня людини і тварин: Істор. нарис. К., 1996; Його ж. Коротка історія лікува­н­ня тварин. К., 1997.

В. Ф. Бабкін, Б. Т. Стегній, Г. А. Красников, А. М. Головко

Завантажити статтю