Вівчарство

ВІВЧА́РСТВО – галузь тваринництва, що займається розведенням овець. Осн. напрями В. – тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубововнове та грубововнове (смушкове, шубне, м’ясо-вовно-молочне). В. забезпечує сировиною легку пром-сть (вовна, смушки, овчини, шкіра) та дає споживачеві продукти харчування (м’ясо, жир, молоко і вироби з нього – бринза, сир), що мають цілющі властивості. Так, напр., м’ясо ягнят містить речовини, що певною мірою запобігають онкозахворюванням. Енергет. цінність овечого молока у 1,5 рази вища, ніж коров’ячого. Його використовують для лікування шлунк.-кишеч. захворювань, окрім того овече молоко і продукти з нього вважають універс. засобом від передчас. старіння. Продукти з овечого молока підтримують регенерацію клітин, позитивно впливають на хвору печінку, очищають і зміцнюють судини, що значно знижує можливість виникнення інфаркту. Вироби з вовни та овчини за своїми гігієн. властивостями не мають аналогів, сприяють збереженню здоров’я і продовженню життя людини. Вони діють не тільки як природ. кондиціонер, створюючи здоровий мікроклімат, але й знімають статичну електрику, полегшують болі при ревматизмі і радикулітах, заспокоюють нервову систему та запобігають алергії. Геронтологи твердять, що вовнові вироби сприяють подовженню життя людини в середньому на 15–18 р. В. – найменш енерговитратна галузь, яка успішно розвивається на малопридатних для землеробства землях, що дозволяє використовувати їх якнайрентабельніше. Статистика у світі свідчить про зростання популярності ягнятини та баранини. У деяких країнах, де В. має давні традиції, її виробництво сягає 20–30 кг на душу населення, напр., у Новій Зеландії – 30,5 кг, Австралії – 20 кг, Греції – 14 кг, тоді як в Україні – лише 0,7 кг.

В. відоме ще з часів неоліту. В Україні поширене від кін. 18 ст. Розвивалось переважно в р-нах, багатих на пасовища, – на полонинах у Карпатах, у ліс. зоні, де багато сіножатей і паші, та степах, доки вони не були розорані. До 1870-х рр. В. набуло там знач. розвитку, натомість занепало в зоні Лісостепу, особливо на Правобережжі й у Галичині, внаслідок поширення ріллі. Основою для розвитку В. в Україні були селян. господарства (наприкінці 19 ст. на Лівобережжі селянам належало 87 % усіх овець), де розводили овець грубововнових порід, які мали не стільки пром. характер, скільки задовольняли потреби селян (давали грубу вовну для виробництва домаш. сукна, м’ясо, жир, молочні продукти й угноєння). До цінних грубововнових порід належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини – сірі сокільські і чорні решетилівські, смушки з яких використовували для виготовлення шапок і комірів; волоські вівці (або валаські, також пирнай), особливо поширені в Карпатах, Бессарабії й на Херсонщині, витривалі, з грубою довгою вовною, з молока яких виготовляли бринзу, один із осн. продуктів харчування населення (зокрема в горах і Бессарабії); споріднені з волоською вівцею породи малич (переважно в Криму, з цінним м’ясом і білим смушком) і чушка (у Бессарабії). Пром. характеру В. набрало у Пд. Україні, де його поширив рос. уряд наприкінці 18 – поч. 19 ст., завозячи з-за кордону тонкорунних мериносів і роздаючи великі простори держ. земель із зобов’язанням розводити овець. Кількість овець, особливо мериносів, швидко зросла, зокрема у 3-х укр. степ. губерніях їх було: 1823 – 0,4 млн, 1837 – 1,9 млн, 1848 –3,0 млн, 1866 – 7,1 млн. Укр. вовна здобула досить міцну позицію на світ. ринку (вивіз вовни за кордони Рос. імперії зріс від 1,4 тис. т у 1831 до 10 тис. т у 1860-х рр.). Мериносів вирощували майже виключно по великих маєтках. Від 1870-х рр. В. України почало занепадати у зв’язку з розорюванням степів, що спричинило брак паші, а ще більше через падіння цін на вовну внаслідок конкуренції дешевої австралій. й арґентин. вовни. Особливо різко зменшилася кількість тонкорунних овець, вовна яких експортувалася: у 3-х степ. губерніях України від 7 млн у 1860-х рр. до 1,2 млн у 1911– 12, кількість усіх овець – від 9 млн у 1883 до 2 млн у 1912. Значно меншим було зниження кількості овець в ін. укр. губерніях (від 6 млн у 1883 до 4 млн у 1911), де були поширені грубововнові породи для внутр. вжитку, хоч і тут на їхню кількість вплинуло зменшення пасовищ і вигонів та витіснення продуктів домаш. ткацтва фабрич. мануфактурою. Залишилося сталим В. на Чернігівщині (1883 – 948 тис. овець, 1912 – 994 тис.). У Галичині кількість овець знизилася від 650 тис. у 1860-х рр. до 300 тис. у 1910. У степах пасли овець більшу частину року великими отарами далеко від постій. осель під опікою чабанів, у горах на полонинах протягом 3–5 літніх місяців. Заг. кількість овець на території України 1883 становила бл. 16 млн, 1916 – лише 6,8 млн. Більшов. переворот 1917 та воєнні дії 1918–20 призвели до зниження кількості овець, проте незабаром вона значно зросла, зокрема через недостатню кількість тканини пром. виробництва. Найбільше значення В. мало у карпат.-бессараб., поліс. (зокрема черніг.) і крим. р-нах та на Сх. Передкавказзі. Колективізація та голод 1932– 33 в Україні спричинили катастоф. падіння кількості овець, що лише у передвоєнні роки позначилося повільним зростанням (1928 – 10,1 млн, 1933 – бл. 3 млн, 1940 – 6,7 млн). 2-а світова війна принесла нове падіння, після якого настав досить швидкий приріст (1945 – 2,8 млн, 1953 – 8,3 млн, 1955 – 9,5 млн). В. зосереджувалось переважно в колгоспах (бл. 80 %) і спрямовувалось не на задоволення потреб селянина, а на ринок, і тому знову найпоширенішим було у степ. зоні. Чимало зроблено для поліпшення порід овець. У результаті схрещування місцевих укр. порід із тонкорунними баранами та селекц. роботи в Україні стали переважати тонкорунний і напівтонкорунний напрями В.; одночасно збільшився настриг вовни з однієї вівці.

Нині в Україні найрозповсюдженішими є породи тонкорунних овець, зокрема асканійська (в зоні Степу) і прекос (на Поліссі та Лісостепу). З напівтонкорунних – поширена цигайська порода з двома типами (приазовський та кримський) в АР Крим, Одес., Донец., Чернів., частково Запоріз. обл.; з грубововнових – каракульська (Одес., Чернів., Херсон. обл.), сокільська (Полтав. та Дніпроп. обл.), українська гірськокарпатська (Карпати) породи. У зв’язку з екон. проблемами в Україні поголів’я овець скоротилось і 1998 становило 1,5 млн. Але завдяки високому рівню селекції у В. генет. потенціал різних порід і типів на племзаводах України не лише зберігся, а й збагатився. Після здобуття Україною незалежності апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи овець, харківський та закарпатський типи овець породи прекос, нові типи м’ясо-вовнових овець – асканійські кросбреди та асканійський тип чорноголових овець з кросбредною вовною, а також асканійську м’ясо-вовнову породу овець з п’ятьма внутріпород. типами. Знач. інтерес становить асканійський тип багатоплідних каракульських овець. Окрім зазначених, в Україні розводять також овець порід полварс та ромні-марш, чорноголових овець тощо. Розроблені вченими України методи створення та удосконалення нових порід і типів, а також ресурсозберіг. технологія виробництва продукції В. відповідають світ. рівню. Вагомий внесок у розвиток В. в Україні зробили М. Іванов, Л. Гребень, Д. Міхновський, П. Польська, Д. Степанов, В. Чепур, І. Макар, М. Штомпель, В. Шуваєв, а також З. Спешнєва, Я. Сулима, І. Помітун, Т. Черномиз та ін. Спеціалістів у галузі В. – зоотехніків-бонітерів, селекціонерів, техніків штучного осіменіння, класирувальників вовни та стригалів – готує вища галузева школа при Нац. наук. селекц.-генет. центрі з вівчарства – Інституті тваринництва степ. районів «Асканія-Нова» УААН (смт Асканія-Нова Херсон. обл.), який є гол. наук. установою з В. Наук. забезпечення галузі В. здійснюють також ін. установи УААН – Інститути тваринництва (смт Кулиничі Харків. р-ну Харків. обл.) та землеробства і тваринництва зх. регіону (с. Оброшине Пустомитів. р-ну Львів. обл.), Буковин. (Чернівці), Закарп. (с. Велика Бакта Берегів. р-ну Закарп. обл.) та Крим. (с. Клепиніне Красногвардій. р-ну, АР Крим) інститути агропром. виробництва, Кіровогр. с.-г. дослідна станція (с. Сазонівка Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.), а також Нац. (Київ), Одес. та Дніпроп. аграрні університети.

Літ.: Юрків Ф. Вівчарство в селянському господарстві. Х., 1927; Чайковський А. Вівчарство. Х., 1932; Развитие овцеводства на юге Украины. К., 1961; Степанов Д., Міхновський Д. та ін. Вівчарство. К., 1971; Система овцеводства в степной зоне Украины. Москва, 1972; Даниленко Г., Топиха І. та ін. Вівчарство. К., 1989; Штомпель М. Про золоте руно і сірий смушок. К., 1992; Сокол О. Шляхи відродження вівчарства в Україні. Х., 2001.

П. І. Польська

Рекомендована література