Етногенез

Визначення і загальна характеристика

ЕТНОГЕНЕ́З (від етно… і …генез) — сукупність соціально-історичних, духовно-культурних процесів та природних чин­ників, що зумовлюють виникне­н­ня, становле­н­ня і роз­виток етносу. В широкому ро­зумін­ні Е. є процесом істор. походже­н­ня та буття етнічних груп, повʼязаний з роз­витком виду Ноmо sаріеns. Про­блеми Е. — одні з най­складніших у сучас. науці. Це спричинено тим, що етнічна історія народів об­умовлена взаємодією антропол., лінгвіст., демогр., госп.-культур., психол. та ін. чин­ників.

Уперше термін «Е.» за­провадив у 1920-х рр. М. Марр. Єдиної концепції Е. не існує, а наявні — здебільшого дис­кусійні. Залежно від тлумаче­н­ня етносів як соц. чи соц.-біол. між­племін. людських спільнот нині в етнології ві­домі соц.-істор., енергет. та соц.-біол. (стадіал.) концепції Е. Соц.-істор. концепція повʼязана із соц. історією етносів, яку об­стоювали марксист. дослідники. Започаткував її С. Токарев, згодом свої варіанти за­пропонували Ю. Бромлей і В. Алексєєв, однак жоден із них не роз­криває суті й змісту Е. та всі по­значені недо­стат. наук. об­ґрунтованістю. У марксист.-ленін. інтер­претації Е. тлумачився через призму формац. під­ходу до істор. процесу. Етно­утворе­н­ня і роз­виток роз­глядали у контекс­ті «класової боротьби» як ви­значал. принципу в під­ході до історії взагалі. До появи класів, тобто на рівні первіс. формації, зʼявилися такі етнічні спільноти, як рід і племʼя, а на етапі рабо­власниц. та феод. формацій — народність. На стадії капіталіст. формації виявляється інте­гратив. чин­ник, наслідком якого стає нація, що завершила етап класової диференціації су­спільства. У без­класовому су­спільстві нації немає, оскільки людство повин­не обʼ­єд­натися на принципах пролетар. інтернаціоналізму, а тому вона набуває негатив. забарвле­н­ня, як і все, що з нею повʼязане. Марксист.-ленін. концепція Е., як і від­повід­на модель су­спільно-істор. процесу, за­знали повного краху. Популяр. є також енергет. концепція Е. Л. Гумільова, сформована на основі його енергет. теорії етносу, що тлумачить етноси як біо­фіз. реальність, під­порядк. законам біо­сфери і залучену до всіх процесів, які в ній від­буваються. Сутність концепції полягає в тому, що етнос як спільнота, є частиною біо­сфери й водночас продуктом соц. еволюції. Біо­соц. спільноти народжуються, живуть і вмирають не стільки за соц. законами, скільки за законами природи. Звідси й вирішал. значе­н­ня принципу пасіонарності (надлишк. біол. енергії) в Е. як етно­утворюючого фактора. Л. Гумільов ви­окремив три осн. істор. типи Е.: палеоетногенез — формува­н­ня етносів різних метаетніч. спільнот, тобто груп етносів, що склалися внаслідок тривалої культур. взаємодії або політ. звʼязків у формі етномов. (германці, словʼяни, тюрки, араби), етнорас. (народи Лат. Америки), етнокультур. (народи Кавказу, Сибіру) та етнополіт. (британці, швейцарці) спільностей; мезоетногенез — виникне­н­ня етносів на зразок народностей; неогенез — Е. нового та новіт. часів. Ця концепція — наук. гіпотеза, тому що її вихід. положе­н­ням є припуще­н­ня про спалахи загадк. косміч. ви­промінюва­н­ня, що спричиняє пасіонар. поштовх. Крім того, Е. далеко не всіх етносів вписується у виділені Л. Гумільовим фази, а їх послідовність та хронол. межі часто не під­тверджуються конкрет. фактами етніч. історії. Соц.-біол. концепція ґрунтується на по­єд­нан­ні соц.-істор. та біол. (популяц.) чин­ників. Етнічна історія людства — багато­стадіал. процес, у кожній із стадій якого від­буваються різні етногенет. процеси. Індивід. і груп. інтереси спричинюють біол. і соц. потреби людей. Перші з них проявляються в інстинктах («інтересах») вижива­н­ня, самозбереже­н­ня, самовід­творе­н­ня, родових потреб самоідентифікації, другі — в соц., госп.-культур. і побут. специфіці, самона­зві, самоідентифікації, проявах солідарності та ін. Найпопулярнішим є цивілізац. під­хід до Е., який намагається найповніше враховувати фундам. зруше­н­ня в технології, комунікаціях, жит­тєзабезпечен­ні народів й найповніше від­повід­ає поліваріантності істор. процесу. Е. — внутрішньо досить склад. і зовнішньо неодно­значно спрямов. (неодноліній.) процес. Він швидше дис­крет., амплітуд. і локал., своєрідне тло, на якому від­бувається спонтан., без­перерв., глобал. соц. роз­виток.

Ві­домі кілька осн. механізмів утворе­н­ня нових етносів: інтеграція — формува­н­ня етносу шляхом обʼ­єд­на­н­ня різних племін. спільнот (напр., французи, поляки), змішува­н­ня заво­йовників чи колоністів з абориген. насел. (зокрема турки і перуанці) або за рахунок інтеграції різних етніч. груп ім­мі­грантів (пд.-афр. бури, канадці, американці США та ін.); диференціація — від великого етносу з певних причин від­діляється його кінц. чи територіально ізольована частина (напр., австралійці від велико­британців) або від­бувається роз­пад великого етносу на кілька менших; транс­формація — пере­творе­н­ня поперед. етносу в нових істор. умовах шляхом асиміляції іноетніч. вкраплень у нову етнокультурну спільноту (давні греки — візантійці — сучасні греки). На від­міну від первіс. родових общин, у яких соц. організація та регуляція будувалися на кровно-родин. від­носинах, етнос — мовно-культурна спільнота. Вирішал. факторами у його зароджен­ні є спільність території, при­йомів веде­н­ня господарства насел., мови соц. комунікації та політ. єд­ність, на основі яких з набу­т­тям і пере­дачею між поколі­н­нями досвіду спіл. прожива­н­ня формується щоден­на культура. У процесах Е. виділяють дві рівно­значні складові: формува­н­ня етніч. популяції (за рахунок ендогамії) та формува­н­ня етніч. культур. системи (мова, звичаї, вдача, при­йоми веде­н­ня господарства, етнічно забарвлені риси у спеціалізов. сферах жит­тєдіяльності, залуче­н­ня до спіл. релігії тощо). Більшість елементів культури легко запозичують ін. народи, тому спільність мови та окремих культур і традицій не можуть свідчити про обовʼязк. популяц. спорідненість від­повід. народів. Ви­вче­н­ня та уточне­н­ня Е. конкрет. етносів, окрім наук., має ще й важливе прикладне значе­н­ня, оскільки дає змогу зро­зуміти їх етнополіт. і етнокультур. стани, виявити причини етносоц. протиріч, що часто набувають рис конфес., расових чи соціальних.

Літ.: Брайчевський М. Ю. Теоретичні основи дослідже­н­ня етногенезу // УІЖ. 1965. № 2; Генинг В. Ф. Этнический процесс в первобытности. Свердловск, 1970; Этнос в доклас­совом и ран­неклас­совом обществе. Москва, 1982; Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. Москва, 1983; Алексеев В. П. Этногенез. Москва, 1986; Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. Москва, 1989; Природа і етнос. К., 1994; Життя етносу: соціокультурні нариси. К., 1997; Гумилев Л. И. Этногенез и био­сфера Земли. Москва, 2002; Павленко Ю. В. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002.

В. П. Капелюшний

Етногенез українців

Серед науковців донині не існує усталеної думки щодо конкрет. схем походже­н­ня сх.-словʼян. народів — українців, росіян і білорусів. Заг.-ви­знаною є лише теза, що сх. словʼяни — частина словʼянства, а їхні предки — частина індоєвроп. світу. Від­так Е. предків українців проходив у контактах і взаємо­впливах із сусід. етно­істор. спільнотами. Поруч із процесами диференціації від­бувалися процеси інтеграції, коли в результаті змішува­н­ня різних етніч. племін. груп утворювалися нові. Ця закономірність притаман­на насамперед тим словʼян. групам, які у процесі роз­селе­н­ня осідали на чужих тер. і змішувалися з тубіл. насел. Усі ці процеси від­бувалися в рамках певних геогр. регіонів, етносоц. та етногр. середовищ і на певному хронол. етапі. Істор. схему зародже­н­ня словʼян. народів, роз­роблену лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводять до кількох ієрарх.-істор. етапів: індо-, або староєвропейці, германо-балто-словʼяни, прасловʼяни, словʼяни, словʼян. народи. Кожна з цих етно­істор. спільностей про­йшла істор. шлях зародже­н­ня та роз­витку, перш ніж утворилися етносоц. спільноти, які почали усві­домлювати свою конкретну етнокультурну окремішність. Такі процеси тривали не одне тисячолі­т­тя — жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки про­йшли попередні істор. стадії свого роз­витку. Хоча поява на тер., що нині є укр., нижньопалеоліт. стоянок, вік яких на­ближається до 1-го млн р. (див. Королеве), стала поч. історії на наших землях, це не поч. етніч. історії укр., словʼян., прасловʼян. чи навіть значно більш ран­ньої спільності місц. людей. Людські істоти, що населяли тер. України за доби ран­нього і серед. палеоліту, не обовʼязково без­посередні предки людини сучас. типу, яка нині живе у цьому регіоні. Протягом тисячоліть, що минули від появи на європ. континенті Homo sapiens до періоду створе­н­ня європ. етносів, одні групи людей багаторазово змінювали інші. Тер. України є складовою того етнокультур. простору, де у різний час від­бувалися етапні процеси становле­н­ня індоєвроп., германо-балто-словʼян., прасловʼян. і словʼян. етніч. утворень. Попередники германо-балто-словʼян належали до пд.-сх. крила індоєвроп. груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби енеоліту (5-е — поч. 3-го тис. до н. е.) мешкали на теренах, що нині є частиною тер. України. Саме ця культура вирізнялася з-поміж ін. тогочас. високим роз­витком землеробства й общин. ремесел (особливо гончарства), наявністю протоміст, де, ймовірно, проживало по кілька тисяч мешканців (Майданець, Тальянківське поселе­н­ня). Однак, оскільки походже­н­ня трипіл. культури повʼязане з Балканами, Подунавʼям і навіть Пере­дньою Азією, а культура кулястих амфор та шнурової кераміки культурно-історична спільність, спів­від­несені археологами з частиною індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-словʼяни, сформувалися пів­нічніше цієї зони, прямої спадкоємності й етніч. ототожне­н­ня між трипільцями та германо-балто-словʼянами немає. Ще менше під­став вважати предками словʼян носіїв степ. культур енеоліту та бронзового віку з одночасно існуючими разом з ними культурами Лісо­степу, які мали від­ноше­н­ня до зародже­н­ня прасловʼян. спільностей. У 3–2 тис. до н. е. степ. іраномовне насел. ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурно-історичної спільності лише контактувало з сусід. племенами Лісо­степу. Процеси Е. прасловʼян від­бувалися у 2 тис. до н. е. на тер. Центр. і Лісо­степ. зони Сх. Європи. Окремі прасловʼян. племін­ні групи цього періоду можуть бути спів­від­несені з тшинецько-комарівською культурною спільністю, територіально локалізов. у межиріч­чі Одри та Дні­пра. Диференці­йов. групи прасловʼян 1-го тис. до н. е. спів­від­носять з певними групами памʼяток лужицької культури та поморської культури в Серед. Європі й землероб. культурами лісо­степ. частини України — білогрудівською культурою та чорноліською культурою. У 1-й пол. 1-го тис. н. е. в пд. частині лісової і у лісо­степ. зонах України ві­домі зарубинецька культура (класична і пізня), волино-поділ. культура, київська культура й черняхівська культура, носії яких (повністю або частково) — словʼяни-венеди. На їхній основі в серед. 1-го тис. н. е. (5–7 ст.) сформувалися ран­ньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура) словʼян. племін. союзів склавинів та антів. Автор 6 ст. н. е. Йор­дан писав, що тогочасні словʼян. племена походять від одного кореня й ві­домі під трьома на­звами — венедів, антів, склавинів. Так ви­значають їх й ін. автори 6 ст., зокрема Прокопій Кесарійський, Псевдомаврикій і Менандр Протиктор.

У серед. 1-го тис. н. е. посилилися процеси роз­селе­н­ня словʼян у сусідні й від­далені землі Центр., Сх., Пд. Європи. Вони стали частиною Великого пере­селе­н­ня народів, у результаті якого склалася етнополіт. карта середньовіч. Європи. З Верх­нього Подні­провʼя та Лів­обереж­жя Дні­пра словʼяни вирушили на Дон і Верх­нє Поволжя, з межиріч­чя Дні­пра та Дністра — на Дунай і Балкани, з Повісле­н­ня — в межиріч­чя Одри та Ельби. Тоді ж від­бувся поділ словʼян на етнічні утворе­н­ня, подальший роз­виток яких зумовив процеси формува­н­ня сучас. словʼян. народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце у середовищі пд., зх. і сх. словʼян. Інтеграція словʼян. пере­селенців з місц. мешканцями, по­ступова асиміляція першими остан­ніх при­звели до етнокультур. змін і зародже­н­ня нових словʼян. етносів на Балканах, у Подунавʼї, на Двині та Волзі. Ті групи словʼян, що залишилися на своїй корін. тер. (Укр. Лісо­степ), також змінювалися і, зрештою, стали окремими етно-мовними одиницями. Згідно з археол. даними, предками українців були носії праз.-корчац. і пеньків. культур, яких ототожнюють з корін. етносами укр. теренів — склавинами й антами. Склавини склали осн. компонент й у Подунавʼї (предків словаків, моравʼян і чехів) та Верх­ньому Повіслен­ні (предків укр. і польс. насел.). Поляки Середньої та Пн. Польщі історично повʼязані з носіями дзєдзіц. культури та пшеворської культури, які існували на цій території. Та частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньків. культуру, стала важливим компонентом болгар., серб. та ін. етніч. груп пд. словʼян. Предками білорусів і росіян були носії ран­ньосередньовіч. культур типу Колочин-Тушемля-Банцерівщина, які по­ступово освоїли області із балт. та угро-фін. населе­н­ням. Отже, генет. корені сучас. словʼян. народів, як і пере­важ. більшості «варвар.» народів Європи, сягають епохи Великого пере­селе­н­ня народів, а сам процес формува­н­ня словʼян. етносу, зокрема сх. словʼян, лежить у площині заг.-європ. істор. закономірностей. Державотворчі процеси, які від­бувалися в на­ступні за епохою Великого пере­селе­н­ня народів столі­т­тя, певною мірою по­значилися на формуван­ні тогочас. політ. карти Європи, але їхній вплив на етніч. роз­виток європ. народів не був істот. і не спричинив корін. змін в етнокультур. по­ступі. Навіть такі могутні поліетнічні держави, як імперія Карла Великого, Великоморав. князівство чи Київ. Русь, з часом роз­палися на менші моноетнополіт. утворе­н­ня, зародже­н­ня яких припадає на раннє середньовіч­чя.

Пред­ставники істор. шкіл, які ставлять знак рівності між державотвор. і народотвор. процесами, керуються більше певними політ. інтересами, ніж реал. фактами. В етно­істор. вимірі роз­пад сх.-словʼян. імперії Рюриковичів (Київ. Русі) був не вихід. точкою зародже­н­ня трьох сх.-словʼян. народів — українців, росіян і білорусів, а логіч. наслідком роз­біжностей роз­витку етнічно різних племін. груп сх. словʼянства, що входили до неї. Роз­пад Давньорус. держави, що остаточно ви­значився після монголо-татар. навали, став продовже­н­ням Е. білорус., рос. та укр. народів, започаткованих процесами роз­селе­н­ня словʼян. Виникне­н­ня терміна «Україна» також сягає ран­ньосередньовіч. періоду. Саме тоді на інтегров. склавино-антській основі утворилася єдина дні­про-дністров. етномовна група сх.-словʼян. племен, яка почала усві­домлювати себе як особливу етнокультурну окремішність. Від кін. 9 ст. ця етнічна єд­ність роз­вивалася у складі Київ. Русі, а після її роз­паду (з метою самоідентифікації) по­ступово від­новила давнє індоіран. імʼя дні­пров. племен антів у новому звучан­ні — «окраїн­ні». Згодом це імʼя набуло територ. та етнополіт. значе­н­ня і транс­формувалося в терміни «Україна» та «українці». Про­йшовши низку стадій свого становле­н­ня та територ. пошире­н­ня, назва «Україна» у 19–20 ст. утвердилася остаточно як назва землі, на якій живе окремий словʼян. народ — українці, замінюючи старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь», що у пізньому середньовіч­чі вирізняли землі цього народу серед ін. земель словʼян. народів, зокрема сх. словʼян з кореневими на­звами «русь» («Білорусь», «Велика Русь»). Нині ця назва ви­значає суверен­ну європ. державу — Україну.

В. Д. Баран

Версії етногенезу українців

Ві­домі три осн. версії україногенезу: трипіл.-арій., ран­ньо- та пізньосередньовічні. Трипіл.-арій. версія ґрунтується на концепції радикал. авто­хтонізму (див. Автохтон), за якою українці є прямими генет. нащадками древніх археол. етносів тер. України. Біля витоків таких по­глядів стояли укр. археологи між­воєн. доби В. Щербаківський і Я. Пастернак. Згідно з трипіл.-арій. версією, укр. етнос існував уже за часів трипіл. культури Прав­обереж­жя Дні­пра та праарій. скотарів степ. Лів­обереж­жя (5–7 тис. р. тому). Від­так українці стають унікумом європ. історії, оскільки пере­важна більшість великих етносів помір. зони Європи має вік бл. 1500 р. Землероб. трипіл. та індоєвроп. скотар. світи були своєрід. антиподами. Вони принципово різнилися походже­н­ням, економікою, культурою, мовою, антропол. типом людності. За походже­н­ням і зовнішністю трипільці — сх. серед­земноморці невисокої, тендіт. статури з темними очима, волос­сям та шкірою; їхні сх. сусіди праіндоєвропейці степ. Лів­обереж­жя — світлопігментов., масивні й високі пн. європеоїди. Оскільки українці належать до індоєвроп. мовної сімʼї, трипільці як неіндоєвропейці не могли бути їхніми без­посеред. пращурами. Щодо спорідненості українців з праарійцями, то вона не більша, ніж греків, ірландців, балтів, вірменів, іранців між собою, з якими українці повʼязані спіл. походже­н­ням від найдавніших індоєвропейців степ. Подні­провʼя. На­дба­н­ня стародав. народів, які мешкали в давнину на території України, уві­йшли до складу укр. етнокультур. комплексу. Однак це не означає, що трипільців, праарійців, скіфів, сарматів чи гунів можна вважати українцями. Показово, що прихильниками трипіл.-арій. теорії україногенезу є пере­важно патріотично налаштовані аматори. Глибоко обі­знані з про­блемою фахівці ро­зуміють неможливість доведе­н­ня без­перервності етнокультур. роз­витку від трипільців до істор. українців, а саме вона є необхід. умовою для встановле­н­ня віку та генет. витоків кожного народу. Трипіл.-арій. версія походже­н­ня українців, вкрай слабко аргументов. наук. фактами, зумовлена щирим патріотизмом, зро­зумілою недовірою до офіц. науки та постколоніал. комплексом меншовартості. Такі суперпатріот., але псевдонаук. фантазії не лише дезорієнтують громадськість, а й дис­кредитують вітчизн. істор. науку в боротьбі з ідеол. су­противниками незалеж. України.

За пізньосередньовіч. концепцією україногенезу, українці як етнос зʼявилися лише в 14–15 ст. внаслідок роз­членува­н­ня татарами, литовцями та поляками єдиного давньорус. народу на окремі сх.-словʼян. етноси (див. Давньоруської народності Концепція). Ця заідеологізов. версія від­ображає імпер. претензії на істор. спадщину Київ. Русі й фактично стала черг. транс­формацією рос. імпер. ідеї 20 ст. Вона остаточно сформувалася після 2-ї світової війни та задекларов. в усіх рад. під­ручниках з історії СРСР і УРСР. Базується на ві­домих тезах ЦК КПРС 1954 про святкува­н­ня 300-річчя «воз­зʼ­єд­на­н­ня» України з Росією та від­верто пропагандист. працях В. Мавродіна, гол. положе­н­ня яких спростов. ще у сталін. часи його ж моск. колегами. Абсурдність концепції очевидна, оскільки від­повід­но до її положень українці чомусь виявляються наймолодшим етносом Європи, що з неві­домих причин зʼявився майже на 1000 р. пізніше від своїх словʼян. родичів і сусідів (поляків, чехів, словаків). Більше того, українці виявилися молодшими навіть від похід. від них етносу росіян, часом народж. яких рос. історик В. Ключевський вважав 12 ст.

Ран­ньосередньовічну версію україногенезу, закорінену в укр. історіо­графії 19 ст., сформулював 1904 М. Грушевський, який проти­ставив династич. претензіям рос. істориків на спадщину Київ. Русі без­перервність етно­істор. роз­витку на укр. теренах від антів (4–5 ст.) до сучас. українців. Серед її прихильників — В. Петров, М. Чубатий, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, Г. Пів­торак, Л. Залізняк. Сучас. рівень істор. знань дає вагомі під­стави говорити про поч. формува­н­ня укр. етносу бл. 1500 р. тому. Гол. аргумент — без­перервність етно­істор. роз­витку на укр. теренах від серед. 1-го тис. н. е. Не випадково саме з цього часу (за П. Толочком) простежується неперерв. роз­виток стародав. центру українства — Києва. Україногенез під­порядк. універсал. заг.-європ. істор. закономірностям і сут­тєво не від­різняється від Е. ін. народів серед. смуги Європи. Середньовічна Європа по­стала на руїнах Рим. імперії. Ви­значал. роль остан­ньої і зумовила народж. пере­важ. більшості великих європ. етносів (поляків, чехів, німців, французів, британців) від­разу після доби паді­н­ня Риму (серед. 1-го тис. н. е.). Всі вони зародилися у 5–7 ст., а на­прикінці 9 — у 10 ст. створили свої перші самост. держави. Оскільки українці належать до словʼянства, зʼявилися вони не раніше появи власне словʼян, що за новіт. даними від­булося лише у 5 ст. Як і Л. Нідерле, пере­важна більшість сучас. дослідників вважає, що словʼяни походять з теренів, обмежених на Зх. Серед. Віслою, Сх. — Серед. Дні­пром, Пн. — Припʼя­т­тю, Пд. — степами Пн.-Зх. Надчорноморʼя (Пн.-Зх. Україна). Саме тут сконцентров. більшість давніх словʼян. гідронімів. Однак ці ж тер. є ядром укр. етніч. земель, звідки, власне, й походять українці. Сам факт збігу кордонів словʼян. батьківщини з батьківщиною укр. етносу та неперерв. роз­виток на цих теренах від найдавніших словʼян (антів і склавинів 5–7 ст.) до сучас. України дає під­стави вважати остан­ніх праукраїнцями. Роз­селе­н­ня з Пн.-Зх. України антів і склавинів, ві­домих археологам за старожитностями пеньків. та праз. культур, започаткувало Е. багатьох словʼян. народів. Культура й мова праукр. племен на нових тер. набувала місц. специфіки, породжуючи нові словʼян. етноси. Велике пере­селе­н­ня народів при­звело до паді­н­ня Рим. імперії та докорін. змін на етнополіт. карті всього континенту, зокрема України. На­прикінці 5 ст. на Волині й у Прикарпат­ті по­стала перша достовірно словʼян. етнічна спільнота, ві­дома археологам під на­звою праз. культури, а візант. хроністам — склавинів. З Волині та Прикарпа­т­тя долинами Дністра та Пруту склавини рушили на Пд. у Подунавʼя та на Балкани, започаткувавши пд. словʼянство. Під­нявшись Дунаєм до його витоків, прибулі заселили бас. Лаби та Одри (так почалася історія лужиц. сербів і ободритів). З Нижньої Одри на Сх. у Поморʼя просунулися пращури прапольс. дзєдзіц. культури. Предками словаків, моравів, чехів також було праз. насел., яке у 6–7 ст. при­йшло у Центр. Європу з укр. Прикарпа­т­тя через пере­вали Карпат. Пів­ден­ніше склавинів у лісо­степах між Прутом та Дінцем у 5–6 ст. мешкали словʼян. племена антів (пеньків. культура). Під тиском степовиків аварів пн. їхня частина злилася зі склавинами, зх. пішла на Балкани, сх. — на Пн. у балт. середовище, на Десну та Верх­ній Дні­про. У 5–6 ст. тут по­стала балто-словʼян. колочин. спільнота, у 8 ст. під впливом нових пере­селенців з Київ. Подні­провʼя та Волині вона транс­формувалася в літописні племена кривичів і радимичів — без­посеред. пращурів білорусів та далеких предків росіян. Укр. етнос почав формуватися раніше від ін. сх.-словʼян. через геогр. на­ближеність до центрів антич. цивілізації, впливи якої були потуж. каталізатором культурно-істор. процесів у всій ран­ньосередньовіч. Європі. Ю. Шевельов, О. Тараненко, Г. Пів­торак вбачають витоки окремих мов у діалект. особливостях словʼян. прамови склавинів та антів тер. України 5–7 ст. Лінгвіст. дослідж. під­тверджують висновки археологів про поч. формува­н­ня окремих словʼян. народів унаслідок роз­селе­н­ня словʼянства у 6–8 ст. з Пн.-Зх. України. Таким чином, словʼяногенез — від­галуже­н­ня окремих словʼян. етносів від праукр. етнокультур. дерева, що з кін. 5 ст. роз­вивалося між Серед. Дні­пром, Сх. Карпатами та Припʼя­т­тю. Без­перерв. культурно-істор. роз­виток словʼян. племен на землях Пн.-Зх. України від склавинів Волині 5 ст. до Київ. Русі є першим (додерж.) етапом формува­н­ня укр. етносу. Археол. памʼятки 8–9 ст. лука-райковецької культури Пн.-Зх. України залишені праукр. літопис. племенами древлян, волинян, білих хорватів, тиверців, уличів, полян. Саме ця праукр. людність була творцем першої укр. держави — Київ. Русі, яка виникла у 9 ст. водночас із першими державами сусід. народів Європи — поляків, моравів, чехів, що знаменувало транс­формацію зга­даних словʼян. народів у середньовічні нації. Отже, протяжність етно­істор. роз­витку на укр. етніч. теренах між Серед. Дні­пром і Карпатами від склавинів Волині 5 ст. через лука-райковец. культуру до пд. русичів 9–14 ст. і далі до козац. України дає під­стави виводити корі­н­ня укр. етносу від 5 ст. н. е.

Літ.: Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного словʼянства // Статьи по славяноведению. С.-Петербург, 1904. Вып. 1; Його ж. Історія України-Руси. Л., 1904. Т. 1; Мишулин А. В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по VIІ в. н. э. // Вест. древ. истории. 1941. № 1; Прокопий Кесарийский. Война с Готами. Москва, 1950; Рыбаков Б. А. Древние русы // СА. 1953. № 17; Нидерле Л. Славянские древности / Пер. с чеш. Москва, 1956; Йор­дан. О происхождении и деяниях готов. Москва, 1960; Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верх­него Подне­провья. Москва, 1962; H. Lowniański. Początki Polski. Т. 1–3. Warzsawa, 1963; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникне­н­ня трьох східнословʼянських націй. Нью Йорк, 1964; Третьяков П. Н. У истоков древнерус­ской народности. Ленин­град, 1970; Филин Ф. П. Происхождение рус­ского, украинского и белорус­ского языков. Ленин­град, 1972; Ауліх В. В. Зимнівське городище. К., 1972; Баран В. Д. Ранні словʼяни між Дні­стром і Припʼя­т­тю. К., 1972; Петров В. П. Етногенез словʼян: Джерела, етапи роз­витку і про­блематика. К., 1972; Русанова И. П. Славянские древности. Москва, 1976; Мавродин В. Происхождение рус­ского народа. Ленин­град, 1978; I. Udolph. Zum Stand Discussion um die Uhrheimat der Slawen // Betrage zur Namenforschung. 1979. № 7–14; Баран В. Д. Черняхівська культура. К., 1981; Ключевский М. А. Курс рус­ской истории. Москва, 1987; Петров В. Походже­н­ня українського народу. К., 1992; Дашкевич Я. Пере­гук віків: три по­гляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. К., 1993; Пів­торак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. К., 1993; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994; Брайчевський М. Про походже­н­ня українського народу // Мат. до укр. етнології. К., 1995. Вип. 1(4); Ісаєвич Я. Походже­н­ня українців: історіо­графічні схеми і політика // Там само; Залізняк Л. Походже­н­ня українського народу. К., 1996; Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як роз­вивалася // Історія української мови. К., 1996; Шевельов Ю. Чому общерус­ский язык, а не вібчоруська мова? З про­блем східнословʼянської глотогонії // Там само; Пів­торак Г. Коли ж виникла українська мова. К., 1996; Його ж. Від склавинів до української нації. К., 1997; Баран В. Д. Давні словʼяни. К., 1998; Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походже­н­ня українського, російського і білоруського народів та їхніх мов // НТЕ. 1998. № 5–6; Етногенез та етнічна історія населе­н­ня Українських Карпат: У 4 т. Т. 1. Л., 1999; Седов В. В. Древнерус­ская народность. Москва, 1999; Масненко В. Дис­кусії щодо етногенезу (націогенезу) українців в українській історичній та етнологічній науці 1920-х рр. // Народо­знавчі зошити. 2001. № 3(39); Баран В. Д., Баран Я. В. Походже­н­ня українського народу. К., 2002.

Л. Л. Залізняк

Завантажити статтю