Ареал

Визначення і загальна характеристика

АРЕА́Л (від лат. area — площа, про­стір) — територія або акваторія, у межах яких поширений певний вид рослин чи тварин або інші таксономічні групи рослин чи тварин. А. є специфіч. для кожного виду. У межах А. рослини і тварини роз­міщені не суцільно, а в екол. нішах, що від­повід­ають вимогам даної групи організмів. А. різняться роз­мірами, формою, конфігурацією та характером місця походже­н­ня. А. може мати роз­мір у кількасот м² або охоплювати майже всю поверх­ню земної кулі. За структурою роз­різняють кілька типів А. Космополітичні А. за­ймають більшу частину поверх­ні земної суші або океанів. Частота пошире­н­ня його від­повід­ає рангам вищих таксономічних одиниць — ряду, родини. Серед рослин — це родини злакових та складноцвітих; роди та види тут рідко трапляються. Найбільше «космополітів» є серед пред­ставників водяної та болотної флори, що повʼязано з одноманітністю умов існува­н­ня та легкістю роз­селе­н­ня (очерет, бишник та ін.). Чимало їх серед бурʼянів (кропива, кульбаба, осот тощо). Із пред­ставників тварин. світу до цієї групи можна від­нести тих, що живуть поряд з людиною (щур сірий, муха кімнатна). 

Протилежністю космополітич. типові є вузька локалізація виду в певному невеликому, іноді над­звичайно обмеженому р-ні. Таке явище спо­стерігають у рослин. світі океанічних о-вів. Обмежений А. характерний для ендеміків, які бувають в одному місці або мають порівняно вузький А. Такими є ендеміки Кавказу, Алтаю, Пд. Америки, Австралії. Площа А. змінюється. У молодих про­грес. видів А. збільшується, причому його зро­ста­н­ня може від­буватися повільно, протягом десятків, а то й сотень років. Такими ж темпами від­бувається зменше­н­ня А. у реліктових видів. Під реліктовим ро­зуміють А. виду, що є залишком давньої флори. Чимало релікт. рослин збереглися ще з дольодовик. часу. В Україні це багно, журавлина, брусниця. Іноді вид в А. на новому місці заміщується іншими. Це т. зв. вікарні А., які здебільшого поширені в гір. р-нах, де внаслідок ізоляції окремих р-нів вид поділяється на кілька під­видів, кожний з яких за­ймає окремий р-н. 

Числен­ні риби та молюски пред­ставлені парами близьких форм, кожну з яких спо­стережено в атлантичних або тихоокеан. прибережних водах. Межі А. можуть бути від­носно сталими або не­сталими, роз­ширюватися й зменшуватися. Роз­різняють А. суцільні й ро­зірвані, або роз­ʼ­єд­нані, дизʼюнктивні. Суцільні А. мають з рослин, напр., родина березових, з тварин — обмежена не­значною територією дзьобоголова рептилія гатерія. Дизʼюнктивні А. мають високогірні рослини (ломикамінь, тирлич), із пташок — голуба сорока. Центром А. вважають місце, з якого почалося пошире­н­ня виду; звичайно і щільність виду в цьому місці буває найбільшою. А. геосистеми — це зона пошире­н­ня певних сукупностей рослин. угруповань в умовах їхнього роз­витку. У наш час А. значною мірою залежить від впливу людини на природу. Ареали-домінанти — це площі, зайняті видом, який у даній місцевості пере­важає. Ареал-мінімум — найменша площа, на якій присутні всі кон­стантні види досліджуваної рослин. асоціації. Встановле­н­ня А. окремих видів рослин і тварин сприяє ви­вчен­ню історії рослин. і тварин. світу. Для ви­значе­н­ня А. проводиться картува­н­ня, яке широко використовують при зʼясуван­ні роз­міще­н­ня рослин. і тварин. ресурсів, пошире­н­ня шкідників с.-г. культур та ліс. насаджень, збудників різних хвороб тощо. Щодо корисних рослин, то їх А. людина роз­ширює сві­домо.

Витоки ареало­графії як науки лежать у гео­графії рослин. На­прикінці 17 ст. Менцель уперше за­стосував термін «гео­графія рослин», чим і заклав основи для подальшого ви­вче­н­ня пошире­н­ня рослин за геогр. принципом. Велике значе­н­ня для роз­витку ареалогії мали праці К. Вільденова, О. Гумбольдта, у яких роз­глядалося пита­н­ня роз­міще­н­ня видів на земній кулі залежно від клімат. та ін. умов. Винятково важливе значе­н­ня мала класична праця А. де Кандоля «Géographie botanique raisonnée» («Гео­графія ботанічна з коментарями», 1855), значна частина якої не втратила актуальності донині. У ній викладено основи вче­н­ня про А. з аналізом залежності від роз­мірів та контурів, а також від зовн. умов (зокрема клімату) та особливостей екології виду, роз­роблено осн. положе­н­ня флорист. фітогео­графії. Знач. вплив на роз­виток науки мали праці А. Енґлера, який за­стосував істор. під­хід до ви­вче­н­ня питань ареало­графії, а пізніше — праці М. Вавилова, який у своїх дослідж. використовував генет. під­хід. У подальшому пита­н­ня ареалогії знаходить своє від­ображе­н­ня у працях А. Бекетова (1896), А. Краснова (1899), М. Кузнецова (1920), Г. Танфільєва (1923), О. Гросге­йма (1930), Є. Вульфа (1936), В. Альохіна (1944). У фундам. працях А. Толмачова (1962, 1968, 1974) досить повно ви­значено цілі та зав­да­н­ня ареалогії, роз­роблено її наук. концепцію.

Знач. внесок у роз­виток ареалогії зробили укр. вчені, зокрема Ю. Клеопов, який за­пропонував класифікацію геогр. елементів для аналізу флори України, виділяючи тип елемента, елемент і суб­елемент. Більшість класифікац. одиниць, які ввів Ю. Клеопов, використовують у своїх працях укр. та закордон­ні автори. Цін­ний внесок у роз­виток ареалогії мало заг. флорогенет. ра­йонува­н­ня Палеарктики, за­пропоноване М. Поповим. Принципи ботаніко-геогр. ра­йонува­н­ня, які учений роз­робив на прикладі Давнього Серед­земноморʼя, і нині є основоположними в гео­графії рослин. світу цього регіону. На роз­виток зонал. ареалогії позитивний вплив мали праці Є. Лавренка та А. Окснера. Є. Лавренко дослідив євроазій. степовий тип А., поділивши його на чотири класи: євроазій., понтич., казах­стан., понтично-казах­станський. А. Окснер, ви­вчаючи видову різноманітність лишайників, до осн. ознак виду від­носив їхні А. за роз­мірами та конфігурацією, формою, цілісністю або роз­ривом, щільністю насел., темпами, ступенем та спрямованістю (про­грес чи ре­грес) роз­витку. У межах А. він виділяв уніцентр., біцентр. і поліцентр. типи, а також центр щільності, де вид має найбільшу насиченість, і масовий центр. М. Рубцов роз­робив класифікацію заг. геогр. ареалів видів крим. флори. Ю. Шеляг-Сосонко роз­глядає А. з по­гляду популяції виду і вважає, що в більшості випадків види не досягають своїх можливих екол. меж, принаймні у межах їхнього ареалу.

Літ.: Грос­сгейм А. А. Анализ флоры Кавказа. Баку, 1936; Алехин В. В. Гео­графия растений. Москва, 1944; Толмачев А. И. Введение в гео­графию растений. Ленин­град, 1974; Вальтер Г. Растительность земного шара: Эколого-физиологическая характеристика / Пер. с нем. Москва, 1975; Ареалы растений флоры СССР. Ленин­град, 1976; Леме Ж. Основы биогео­графии / Пер. с франц. Москва, 1976; Попов М. Г. Филогения, флорогенетика, флоро­графия, систематика. Ч. 1. К., 1983; Рослин­ні і тварин­ні ресурси Карпат. Уж., 1984; Природа Украинской ССР. Животный мир. К., 1985; Комендар В. І. Гео­графія рослин. Уж., 1986; Удра И. Ф. Рас­селение растений и во­просы палео- и биогео­графии. К., 1988; Ареалы лекарствен­ных и родствен­ных им растений СССР: Атлас. 2-е изд. Ленин­град, 1990; Клеопов Ю. Д. Анализ широколиствен­ных лесов Европейской части СССР. К., 1990.

Л. М. Сипайлова

Завантажити статтю