Березіль

«БЕРЕЗІ́ЛЬ» — один з перших українських театрів 20 ст. Засн. у Києві у березні 1922 як мист. обʼ­єдн. «Б.». Від жовтня 1926 до квітня 1935 діяв у Харкові як театр «Б.». Худож. кер. «Б.» від часу заснува­н­ня й до жовтня 1933 — Лесь Курбас. У діяльності «Б.» брали участь 250 акторів, режисерів, театр. художників, зокрема: Д. Антонович, Д. Бабенко, Б. Балабан, Г. Бабіївна, П. Кудрицький, С. Бондарчук, Я. Бортник, Є. Бондаренко, А. Бучма, В. Василько, М. Верхацький, Д. Власюк, Л. Гак­кебуш, Й. Гірняк, П. Долина, Л. Дубовик, Д. Демуцький, О. Івашутич, Р. Івицький, С. Каргальський, С. Коваль, Л. Комарецька, М. Крушельницький, Л. Криницька, Д. Козачковський, І. Крига, Ф. Лопатинський, Ю. Лішанський, С. Мануйлович, Д. Мілютенко, І. Марʼяненко, П. Масоха, В. Мел­лер, Р. Нещадименко, В. Онацька, О. Пере­гуда, З. Пігулович, Ф. Радчук, С. Свашенко, О. Сердюк, М. Симашкевич, В. Скляренко, М. Склярова, А. Смерека, І. Стешенко, Є. Стрєлкова, Н. Титаренко, Є. Товбін, Б. Тягно, Н. Ужвій, С. Федорцева, Ю. Фоміна, О. Хвиля, В. Чистякова, Р. Черкашин, С. Шагайда, О. Швачко, Х. Шмаїн, Й. Шевченко, В. Шкляєв, Н. Шифрін. Назву за­пропонував сам Лесь Курбас («березіль» — давня назва місяця березня), використовуючи як девіз рядки норвез. поета Б. Бйорнсона: «Я вибираю березіль, — Він ламає все старе, Пробива новому місце...». Сутність творчої діяльності «Б.» Лесь Курбас задекларував як рух. Осн. стрижень мист. про­грами — якнайширше викори­ста­н­ня і роз­виток худож. спадщини нар. і профес. нац. культури, а також широкого спектру духов. на­дбань в історії цивілізації. Роз­шире­н­ня репертуару керов. ним трупи за рахунок ви­став зх.- і сх.-європ. авторів (пере­вага надавалася пʼєсам «нової драми», народж. на зламі 19–20 ст.), а також сценіч. втілен­ню нової нац. драматургії (символіст. пʼєса Олександра Олеся, модерна драматургія В. Вин­ниченка) спиралось на якісне оновле­н­ня всіх чин­ників творе­н­ня ви­стави, зокрема принципів режисури. По­становниц. інтер­претація модерніст., авангардист. (зокрема екс­пресіоніст.), як і класич. творів нац. і зарубіж. драматургії, вирізнялася подекуди кардинал. пере­робле­н­ням літ. першооснови для виріше­н­ня конкретно-сценіч. зав­дань, утверджувала естетику театру, потрібного добі знач. соц. зрушень, соц. активності мас; театру, від­критого для діалогу з аудиторією, театру зовнішньоді­йового й видовищно-яскравого. В реаліях нової театр. естетики кожен із чин­ників творе­н­ня ви­стави (актор. мистецтво, сцено­графія, муз. оформле­н­ня тощо) втілював необхідність формувати своїми виражал. засобами провід­ну концепцію ви­стави. Цьому сприяв вплив (перед­усім на сцено­графію) авангардист. течій (кубізму, кон­структивізму, футуризму), що дало змогу пере­нести акценти з площин. декорацій на обʼємне оформле­н­ня, вважаючи актора рухомою складовою насиченого образ. думкою художника простору сцени. Це надавало ширші можливості для режисер. мізансценува­н­ня, побудови вигадливих пластич. ролей самими акторами. Серед провід. укр. сцено­графів, які започатковували явище укр. класич. авангарду, — В. Мел­лер (гол. художник «Б.») та його учні В. Шкляєв, М. Симашкевич, Д. Власюк і Є. Товбін. Худож. роз­виток «Б.» за 4 роки існува­н­ня (київ. період) еволюціонував від захопле­н­ня екс­пресіоніст. драматургією і кон­структивіст. оформле­н­ням, «пере­лицюва­н­ня» нац. класики, на­да­н­ня їй епатажно-сценіч. інакобу­т­тя — до полістилістичності в худож. інтер­претації класич. і новочас. драм. творів. Прагнен­ню оновле­н­ня укр. театру присвячено діяльність майстерень «Б.», насамперед 1-ї, від­критої 30 березня 1922 під керівництвом Леся Курбаса: ви­стави «Жовтень» (1922), «Рур» (1923) Леся Курбаса, «Газ» Ґ. Кайзера (1923), «Протигази» С. Третьякова (1924), «Комуна в степах» (1925) М. Куліша; 2-ї, засн. 30 грудня 1922 під керівництвом Ф. Лопатинського: ви­става «Нові ідуть» за О. Зозулею, 1923; 3-ї, від­критої 28 січня 1923 під керівництвом Я. Бортника; 4-ї, від­критої 20 березня 1923 під керівництвом Леся Курбаса: ви­стави «Джим­мі Хіґ­ґінс» за Е. Сінклером (1923), «Машиноборці» за Е. Тол­лером, «Макбет» В. Шек­спіра, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Секретар проф­спілки» за Л. Скот­том (усі — 1924), «За двома зайцями» М. Старицького, «Жакерія» П. Меріме, «Напередодні» за О. Поповським (усі — 1925), «Шпана» В. Ярошенка (1926); 5-ї, організов. 7 жовтня 1923 в Борис­полі під керівництвом В. Онацької, та 6-ї, засн. в Одесі 19 травня 1924 під керівництвом С. Бондарчука та П. Долини як стаціонар. театр. Окрім діяльності майстерень, важливої з по­гляду екс­перим.-студій. роботи, зав­да­н­ня під­готовки режисер. кадрів реалізовувала організована 4 березня 1923 при «Б.» режисер. лаб. (від 4 березня 1925 — реж­штаб). Там на­вчалися М. Крушельницький, М. Верхацький, Б. Балабан, В. Скляренко, Л. Дубовик, Ю. Лішанський, З. Пігулович, О. Швачко. При реж­штабі працювала макетна майстерня «Б.» — осередок під­готовки сцено­графів (кер. В. Мел­лер). Діяльність реж­штабу — це робота секцій (станцій): фіксації й систематизації досвіду, клубної, репертуарної, станції сільс. театру, мови і театр. термінології, наук. організації праці, музей. станції (сприяла організації театр. від­ділу ДМТМК). Виходив ж. «Барикади театру» (від 1923), на сторінках якого регулярно публікувалися Лесь Курбас, В. Мел­лер, молоді реж. «Б.», інформуючи читача про по­становки, про­блеми нового укр. театру.

Пере­їзд «Б.» до Харкова (1926) спри­ймався як ви­зна­н­ня його найкращим нац. театром республіки. У 2-й пол. 1920-х рр. учні Леся Курбаса В. Василько, Я. Бортник організовують нові театр. колективи. Мист. про­грама «Б.» на новому етапі існува­н­ня театру залишилася не­змін­ною, але за­знала уточнень, повʼяз. із новими соц.-політ. реаліями в країні. У нових ви­ставах осн. увага надається особистості актора, у виборі репертуару акцент пере­нес. на рад. укр. пʼєсу. Характерні для 1920-х рр. реалії політично заангаж. су­спільства по­значилися й на діяльності театру: ви­стави «Нові ідуть» за О. Зозулею (1923), «Чотири Чемберлени» (1931), які театралізували естетику вулич. агітмасвидовищ; а також спектаклі, здійснені за творами, які пропагували нові соціаліст. ідеї. Це, зокрема, «Бронепо­їзд 14-69» В. Іванова, «Кадри» І. Микитенка, «Неві­домі солдати» Л. Первомайського (усі — 1931), «Плацдарм» М. Ірчана (1932). Втім, не вони ви­значали облич­чя театру. «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Ґраса» (1933) за пʼєсами М. Куліша — най­значніші мист. явища новіт. доби укр. Від­родже­н­ня, в яких мовою театру рельєфно і обʼєктивно було про­аналізовано істор.-сусп. ситуацію в Україні. Криза соц. утопізму пере­конливо задекларована у ви­ставі «Народний Малахій» через порівня­н­ня характерів Малахія (М. Крушельницький) і Кума (Й. Гірняк): перший, захоплений ідеєю «негайної реформи людини», утопіст і мрійник, потрапляє в божевільню; другий, прагматик і традиціоналіст, повертається до реалій віками освяченого родин. побуту. «Вивихненість» часу, яка призводила до «вивихненості» люд. сві­домості, пере­конливо пере­давали декорації В. Мел­лера, побудов. за принципом ір­реал. по­єд­на­н­ня звич. предметів. Лесь Курбас за­стерігав, що можливість кризи нац. від­родже­н­ня прямо повʼязана з русифікацією укр. обивателя. Приреченому світу старого су­спільства з його збанкрутілими «хазяями», які прагнуть заробити навіть на своїй смерті (Зброжек), і люмпенізованим робітниками й інтелігентами (Ігнацій Падур), М. Куліш та Лесь Курбас проти­ставляють під­літковий максималізм Маклени Ґраси та її нічим не під­тверджене сподіва­н­ня на краще майбутнє — образне уособле­н­ня світо­гляд. орієнтирів більшої частини населе­н­ня.

Звільне­н­ня Леся Курбаса з посади кер. «Б.» означало, що від мистецтва вимагалася політ. заангажованість, коли у дохідливій формі у голови «мас» вкладалися ідеол. догми. Ре­пресії проти діячів укр. культури створили ситуацію, коли нац. мистецтво на чверть віку було від­кинуте на арʼєргардні позиції.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю