Лебедин

Визначення і загальна характеристика

ЛЕБЕДИ́Н — місто обласного значе­н­ня Сум­ської області, райцентр. Лебедин. міськраді під­порядк. села Ку­данівка, Олексенкове та Токарі. Знаходиться на р. Вільшанка (притока Псла, бас. Дніпра), за 47 км від обл. центру, за 175 км від Харкова, за 179 км від Полтави та за 55 км від м. Охтирка Сум. обл. Площа 27,4 км². За пере­писом 2001, насел. ста­новило 28 948 осіб (складає 89,5 % до 1989), станом на 1 січ­ня 2015 — 25 721 особа (пере­важ­но українці). Залізнична ст. Лебединська. На тер. міста знай­дено знаря­д­дя праці та посуд епохи бронзи (2 тис. до н. е.), залишки поселе­н­ня черняхів. культури (2–4 ст.).

Засноване 1652 як військ. укріпле­н­ня пере­селенцями з Прав­обереж. України. За однією з версій, назва походить від однойм. села на Київщині, з якого прибула пере­важна більшість будівників фор­теці (див. с. Лебедин Шполян. р-ну Черкас. обл.). Від 1658 — сотен­не містечко Лебʼяжий Город Сум. полку. 1678 на озброєн­ні місц. гарнізону було 9 великих гармат, 88 мушкетів і 5 пищалів. Від 25 листопада до 26 грудня 1708 містилася штаб-квартира моск. царя Петра І. Тоді ж тут стратили бл. 900 козац. старшин — прибічників геть­мана І. Ма­зепи. Їх поховали на околиці м-ка у т. зв. Могилі геть­манців (у 1950-х рр. під час забудови вул. По­гранична похова­н­ня зни­щено, 1993 насипано символіч. курган і освячено козац. хрест). При моск. цареві знаходився й ново­при­значений геть­ман І. Ско­ропадський. Після Пн. вій­ни (1700–21) Лебедин. фортеця по­чала занепадати, а у 2-й пол. 18 ст. взагалі втратила військ. значе­н­ня та до 1830-х рр. була повністю ро­зі­брана. 1765–80 та 1797–1835 — у складі Сло­бідсько-Укр. губ., 1780–96 — Харків. намісництва, 1835–1925 — Харків. губ. На поч. 1780-х рр. до Ле­бʼяжого Города при­єд­нані слободи Кобижча та Довгалівка. 1780–96 та 1802–23 — центр по­віту.

Від 1782 — сучасна назва. 1796–1802 Л. входив до Охтир. пов. На­прикінці 18 ст. більшість насел. за­ймалося землеробством і скотарством, водночас при­скорився роз­виток ремесел, зокрема виникли ковал., шевський, кравец., ткац. цехи, тричі на рік від­бувалися ярмарки, на Вільшанці діяли 4 млини. У серед. 19 ст. працювали 2 цегел., селітр., свічк., 3 салотоп., 3 крохмал. і 5 фарбув. під­приємств, броварня, 3 водяні млини і 66 вітряків. 1806 від­крито повіт. училище. Згодом створ. низку нових навч. закладів, зокрема жін. г-зію, міське 4-класне, ремісн., 3 церк.-парафіял., 4 початк. училища. 1877 прокладено залізницю, що сприяло роз­витку промисловості. На поч. 1860-х рр. нараховувалося 13 тис., на поч. 20 ст. — 18 тис. жит. 1904 введено у екс­плуатацію 5-поверх. млин М. Кононенка та І. Пивоварова (пере­робляв 3 млн пудів зерна на рік; пізніше — держ. млин № 9, був найбільшим під­приємством Сум. обл.; 8 жовтня 1941 під час від­ступу разом з лозовою арті­л­лю, електро­станцією, водокачкою, нафтобазою, лісозаводом, поштою та радіовузлом спалено рад. військовиками), 1910 — мех. завод (1919 при­стосо­вано для ремонту с.-г. машин; нині Лебединський завод пор­шневих кілець). Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася, у грудні 1919 остаточно встановлено більшовицьку. За часів Геть­манату влітку 1918 від­булася Перша ви­­ставка укр. старовини. 1

923–30 — райцентр Сумської округи, 1932–39 — Харківської, від 1939 — Сумської обл. Лебединці потерпали від голодомору 1932–33 (офіц. кількість встановлених жертв — 590 осіб, фактично ж померло бл. 30 % міщан), за­знали сталін. ре­пресій. Від 11 жовтня 1941 до 21 лю­того 1943 і від 10 березня до 19 серпня 1943 — під німецько-фашистською окупацією. Діяло радянське під­пі­л­ля. Окупац. влада влаштувала у місті табір для військовополонених. На фронтах 2-ї світової вій­ни загинуло 1886 лебединців. У між­­воєн. час знищено Успен. собор (зведений на­прикінці 18 ст.) з дзвіницею, Георгіїв., Мироносиц. і Трьохсвятител. церкви, 1987 — Троїц. церкву. 1948 засн. Лебединську швейну фабрику, 1960 на базі промартілі ім. 3-ї пʼятирічки — ф-ку пластмас. фур­нітури (від 1990-х рр. — вироб.-торг. під­приємство «Фурнітура»; у рад. період сувеніри по­стачали в магазини Києва, Донецька, Львова, міст Балтії та Кавказу), 1961 на базі мех. майстерень торфопід­приємства — завод вер­стат. вузлів (нині Лебединський завод «Укртранс­пневматика»), 1964 на базі цеху промкомбінату — ліжк. завод (нині Лебединський машино-будівний дослідно-екс­периментальний завод «Темп»), 1982 — Лебединський моторобудівний завод, 1994 — Лебединський нафтомаслозавод. Від 1993 — місто обл. значе­н­ня.

Нині також працюють завод буд. матеріалів, хлібо­при­ймал. під­приємство, хлібозавод, мʼясо­комбінат. У Л. — 8 заг.-осв. шкіл, пед., мед. і ліс. господарства училища, Будинок дит. і юнац. творчості, дит. школа мистецтв, спорт. школа, станція юних техніків; Лебединський крає­­­знавчий музей, Лебединський міський художній музей, рай., міська та дит. б-ки, міський Центр культури та до­зві­л­ля; рай. лікарня. Виходить г. «Життя Лебединщини».

За межами Л. ві­домі нар. колективи — вокал. ансамбль «Лебедина пісня», гурти «Баль», «Стріла», хореогр. ансамблі «Ве­селка», «Соняшник» та ін. Діють реліг. громади УПЦ КП, УПЦ МП, свідків Єгови, адвентистів сьомого дня, євангел. християн-баптистів, християн віри євангельської. До міста прилягає великий ліс. масив. На пд.-зх. околиці — оз. Лебедине, яке разом з навколиш. луками зай­має пл. 50 га. Обʼєкти природно-заповід. фонду місц. значе­н­ня: ботан. памʼятка природи Репівські дуби (2 га) та заповід­не ур­очище Липова алея (5,5 га). Унікал. природні лікув. властивості має лебедин. мінерал. вода типу «Миргородська». Охо­роняється 31 памʼятка історії. Памʼятки архітектури: Воскресен. (1789), Вознесен. (1849–58), Покров. (1863–75), Микол. (1914) церкви, повіт. училище (1824–1903), торг. ряди (гостин. двір; 1847–56), садиба В. Щокіна-Кротова (1880-і рр.), житл. будинок (19 ст., вул. М. Щорса, № 15), хірург. корпус земської лікарні, земська (обидві — 1910) та міська (1913–15) управи. Встановлено памʼятник Т. Шевченку (1964, скульптор Я. Красножон; вис. скульптури Кобзаря разом зі скелею 2,5 м; у центр. міському сквері на місці знищеного Успен. собору), меморіал Слави «Лебедина пісня» (1985, скульптори М. і В. Лисенки, арх. А. Ігнащенко, А. Дейнека, В. Шахов, О. Гайдаш; основу становить курган діаметром 50 м і вис. 9 м, на його вершині — 9-метр. скульптура лебедя, що під­тримує крилом пораненого воїна), меморіал скорботи «Жертвам голодомору 1932–33» (1993, арх. О. Гайдаш, художники Ю. Мумрін, О. Будьон­ний, В. Жекалов, ковалі А. Малишевський, І. Бой­ко).

Серед видат. уродженців — мінералог Ф. Мойсеєнко (1754–81), історик медицини, пере­кла­дач, бібліо­­граф В. Джуньковський (1767–1826); математик, чл.-кор. НАНУ О. Борисенко, етно­граф, фольклорист М. Васильєв, лікар М. Гільченко, лікарі-хірурги Л. Завгородній, М. Мило­станов, топо­графо­анатом В. Тоцький, лікар-гігієніст М. Щербань, радіофізик Ю. Гор­дієнко, ботанік, поет М. Клоков, історик В. Курило, філософи П. Ліницький, Б. Пугач, право­знавець, економіст О. Одарчен­ко, історик архітектури, мистецтво­­знавець С. Таранушенко, геолог, археолог О. Федоровський; поетеса В. Артамонова, письмен­ники В. Вино­градський, М. Ляш­ко; живописці, засл. діячі мистецтв УРСР О. Басанець, Ф. Кричевський, художник театру, засл. ху­дожник України Е. Ледньов, живописці В. Ламах, Л. Стиль, іконописець О. Дубровський, скульптор Х. Якубович; спів­аки Б. Гмиря (нар. арт. СРСР), І. Сте­шенко; композитор, фольклорист О. Стеблянко; дипломат Б. Алек­сенко; Герої Рад. Союзу Г. Калиниченко, Д. Карабан, М. Лисунов, М. Логвиненко; революціонери-народники брат і сестра Іван та Марія Калюжні. З містом повʼязані життя та діяльність поета-романтика 19 ст. П. Петренка, автора поезій «Ди­влюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру», які стали нар. піснями, живописця, поета, археолога, громад. діяча Н. Онацького, гро­мад. діяча М. Грищенка, письмен­ника К. Гордієнка, письмен­ника, крає­знавця, громад. діяча Б. Ткаченка, скульпторки, живописця Ю. Бразоль. 1782 у Л. пере­бував Г. Сковорода, у червні 1859 — Т. Шевченко (тут намалював кілька картин і ескізів), травні–серпні 1893 — рос. композитор, піаніст С. Рахманінов (написав у місті понад 10 творів, зокрема й фантазію «Скеля»), на поч. 20 ст. — живописець, гра­фік С. Васильківський (автор акварелей «Церква св. Георгія у Лебедині» та «Церква Святої Трійці у Лебедині»). Л. також від­­відували філолог-славіст, етно­граф І. Срезневський, мовозна­вець О. Потебня, письмен­ники П. Гулак-Артемовський і Г. Квіт­ка-Основʼяненко (усі — у 1850-х рр.), письмен­ник-гуморист Остап Ви­шня (квітень 1964).

Літ.: Дудченко К. М., Тичина В. Є. Лебедин. Х., 1974; Дудченко В. Г. З історії Лебединщини. Лебедин, 1993; Кравченко В. До пита­н­ня про дату заснува­н­ня м. Лебедин. С., 1994; Ткаченко Б. І. Під чорним тавром: Історична роз­відка про геноцид на Україні і, зокрема, на Лебединщині в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суд­дею — людською памʼя­т­тю. Лебедин, 1994, С., 2008; Лебедин: Зб. архів. док. і мат. Х., 1997; Ткаченко Б. І. Лебедія: Істор. нариси. С., 2000. Кн. 1, Х., 2014. Кн. 2; Рожевецкий И. П. Материалы к истории г. Лебедина (Лебедин в 1860-е годы). Х., 2007; Дудченко В. Г. Лебедин на межі тисячоліть. С., 2012.

Б. І. Ткаченко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю