Літературна дискусія в Україні 1925-28

ЛІТЕРАТУ́РНА ДИСКУ́СІЯ В УКРАЇ́НІ 1925–28 — дис­кусія, під час якої порушено важливі літературні та онтологічні про­блеми: бути чи не бути українській культурі (письменству) і нації повноцін­ними суверен­ними явищами у світовому контекс­ті. Роз­почав її М. Хвильовий стат­тею-від­повід­дю «Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» («Культура і побут», 1925, 30 квітня) на ви­ступ «Про критику і критиків у літературі» «плужанина» Г. Яковенка, який звинуватив конкурсне журі журналу «Червоний шлях» в «олімпійстві», пере­шкоджан­ні входжен­ню молоді «від плуга та вер­стата» в літературу. Редакція цього журналу від­хилила художньо не­зріле оповіда­н­ня «Хворі на землю» початківця, в якому вбачалося поверне­н­ня масовизму. Керівник спілки українських радянських селянських письмен­ників «Плуг» С. Пилипенко, який не­вдовзі взяв участь у дис­кусії (стат­ті: «Куди лізеш, сопливе, або Українська воронщина» в газеті «Культура і побут», 1925, 14 черв.; «Тов. М. Хвильовий у ролі літпопа» в журалі «Плужанин», 1925, № 3; «Від агітації до пропаганди» в тому ж часописі, 1925, № 4), ототожнював робсількора й письмен­ника, нехтуючи талантом і дис­кредитуючи достемен­не письменство.

М. Хвильовий об­ґрунтовував потребу високого рівня роз­витку літератури, від­кидав популістичне ставле­н­ня до неї, вказував на провінційщину «плужан», які об­стоювали ідеї пролеткульту, «напостівства», «октябризму», живили «червону просвіту», культивували без­пер­спективне малоросіянство.

М. Хвильовий, висунувши гасло «Европа чи просвіта?», обрав пер­спективну, історично виправ­дану орієнтацію на «психологічну Європу», витлумачуючи її як «грандіозну цивілізацію», пере­йняту духотворчим фаустівським неспокоєм, із характерними для неї по­статями «класичного типу громадянської людини». У Харкові ви­дано присвячену цим пита­н­ням його збірку памфлетів «Камо грядеши[?]» (1925), «Думки проти течії» (1926). Для втіле­н­ня цієї про­грами М. Хвильовий пропонував власні концепції «азіятського ренесансу» та «романтики вітаїзму», що були дис­кредитовані вульгарно-соціологічною критикою.

24 травня 1925 на під­ставі публікацій М. Хвильового проведено дис­пут у ВУАН, присвячений шляхам роз­витку українського письменства. Позицію М. Хвильового під­тримали «неокласики». Так, М. Зеров у стат­ті «Евразійський ренесанс і пошехонські сосни» («Життя і революція», 1925, № 11) об­стоював на­станову ad fontes (до джерел), спрямовував письменство до першооснов світової та вітчизняної класики, дисциплінува­н­ня художнього мисле­н­ня, іманентних ознак української літератури в контекс­ті світової.

Особливого роз­голосу набув черговий памфлет «Апологети писаризму» М. Хвильового, опублікований 1926 у газеті «Культура і побут», в якому, крім літературних про­блем, висвітлено аспекти українізації та національного життя. У 13-му роз­ділі цього твору «Московські задрипанки» автор, маючи на увазі псевдолітературну практику РАППу, ВАППу, ЛЕФу тощо, наголошував, що «від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Й. Сталін витлумачив цей заклик як фізичну втечу «геть від Москви». Після його «приватного» листа 26 квітня 1926 до Л. Кагановича та ін. членів Політбюро ЦК КП(б)У від­бувся спеціальний пленум, присвячений Л. д. 1925–28, а комуністичні лідери (М. Скрипник, В. Затонський, А. Хвиля, П. Любченко та ін.) взяли участь у полеміці, здійснюючи під­міну естетичних понять політичними. На цьому етапі зʼявлялися ідеологічне звинуваче­н­ня її учасників у «буржуазному націоналізмі», за­стосовувалися квазіпоня­т­тя «хвильовизм», «шумськизм». М. Хвильовий у від­повідь написав памфлет «Украї­на чи Малоросія?», однак його опублікували лише на­прикінці 20 ст. («Слово і Час», 1990, № 1).

Після ліквідації ВАПЛІТЕ роз­почався третій, інертний етап дис­кусії, що тривав до початку 1930-х рр. (хоч офіційно її межами ви­значено 1925–28), для якого характерний пафос «класової ненависті», взаємозвинуваче­н­ня письмен­ників і критиків, що по­значилося й на тогочасних памфлетах М. Хвильового. Л. д. 1925–28 не могла роз­вʼязати важливих для українців онтологічних й екзистенційних питань не тільки через під­міну понять, а й з огляду на по­єд­на­н­ня на 2-му і 3-му етапах несумісних національних та комуністичних основ, тому стала одним із перманентних від­роджень.

Завантажити статтю