Колонізація

Визначення і загальна характеристика

КОЛОНІЗА́ЦІЯ  — процес заселення та освоєння нових територій. Розрізняють К. внутр. (заселення і госп. освоєння віль­них земель у ме­жах влас. держави) та зовн. (ство­рення по­­селень, переважно с.-г., за її ме­­жами). У деяких краї­нах внутр. К. застосовували для нейтралізації політ. активності нац. меншин, а зовн. К. іно­ді супроводжувалася підкоренням або знищенням місц. населення. Залежно від наявності місц. насел. і приналежності (або неприналежності) тер. певній краї­ні К. проходить у формах мирного заселення або насильниц. завоювання. Підкорення держа­ви, суспільства, тер., встановлення своїх порядків поселенцями ще не означає повної К. Складнішим явищем є культурна й психол. (духовна) К. людей. Мирне освоєння тер. здійснюють пред­ставники одного або декількох етносів. Як правило, переселен­ці осідають компактно, одноетніч. общинами — колоніями. Завдяки цьому мігранти тривалий час зберігають культуру, мову, традиції та звичаї свого материн. етносу. Проте нові соц.-екон., госп., природні умови при­зводять до певної трансформації культури. На зміни в культурі впливають також контакти з місц. насел. і переселенцями ін. етніч. походження.

Першими колоністами на укр. землях стали греки, які у ході Великої давньогрец. колонізації (2-а пол. 7 ст. до н. е. — 1-а чв. 5 ст. до н. е.) заснували поселення у Пн. Причорномор’ї. К., що велася виключно мирним шляхом (греки освоювали незаймані осілим місц. насел. узбережжя морів і лиманів), охо­пила Нижнє Подністров’я (Ніко­ній, Тіра) та Побужжя (Березань, Ольвія), Зх. (Херсонес Таврійсь­кий) і Сх. (Пантикапей, Німфей, Феодосія, Мірмекій, Тіритака) Крим, Таман. п-ів. При цьому по­­ліси не залежали від своїх метрополій, відносини між ними базувалися на договір. засадах. У 13–15 ст. із метою поширення торгівлі ґенуез. купці заснували у Пн. Причорномор’ї низку влас. колоній, серед яких — Кафа (нині м. Феодосія), Чембало (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч). Із занепадом Київ. Русі у 13 ст. розпочалася К. її земель сусід. державами. За доби Великого князівства Литовського колоністи оселялися переважно у містах, займалися ремеслами й торгівлею, отриму­вали значні привілеї від магістра­тів але, зазвичай, мирно співіснували з місц. населенням. Зовсім ін., насильниц. характер мала польс. К., у результаті якої укр. землі перебували під нац. (ополячення), реліг. (окатоличен­ня) та соц. (закріпачення) гнітом. Виникла загроза зникнення україн­ців як окремої етніч. спільноти. Польс. закони заохочували зміну віросповідання, надаючи представникам укр. шляхет. родів, які приймали католицизм, рівні із польс. шляхтою права. Серед міського насел. активно вели мовну й куль­турну асиміляцію; Маґдебур. правом користувалися майже виключно поляки та німці, а українців обмежено в правах са­моврядування; погіршувалося становище селян. Незважаючи на деякі позитивні наслідки, польс. К. із часом спричинила гострий реліг., соц.-екон. та етніч. конфлікт, вищим проявом якого стала Визв. війна під про­водом Б. Хмельницького, що розпоча­лася 1648.

Своєрідністю відзна­чалися вірм. колонії — консолідовані нац.-реліг. громади вір­мен, які проживали у міських кварталах (деякі донині мають назви Вірменських) або окремих селах, займалися торгівлею, часто користувалися самоврядуванням, а інколи — судовою автономією. Перша вірм. колонія сформувалася у Києві (згадка про неї у Києво-Печер. патерику датов. 1080–90-ми рр.), у 13–17 ст. — у Львові, Луцьку, Ка­­м’янці (нині Кам’янець-Поділь­ський), Бережанах (нині Терноп. обл.), Станіславі (нині Івано-Франківськ) та ін. У 1648–50 за наказом Б. Хмельницького створ. грец. колонію у Ніжині (нині Чер­ніг. обл.). Після низки рос.-турец. війн, ліквідації Запороз. Січі (1775) і Крим. ханства (1783) усі пд.-укр. землі увійшли до складу Рос. імперії. Для пришвидшення їхнього освоєння Катерина II видала укази, у яких закликала жи­­телів європ. країн переселятися у цю місцевість, обіцяючи їм різноманітні пільги (земел. наділи на вигідних умовах, грош. допомогу), збереження свободи віросповідання, самоврядування тощо. Таким чином у 18 ст. виникли колонії хорватів, валахів і сербів у межах сучас. Дніпроп. обл. (Нова Сербія, Слов’я­но­сербія, Слов’яносерб. пов. Катеринослав. губ.), німців — на Херсонщині, болгар, новоприбулих греків і турків — у Криму. До поч. 20 ст. поширилася мережа нім. колоній у Пд. Україні (за 100 р. вони перетворили дикі степи у прибутк. с.-г. економії). Так, 1915 у Херсон. губ. їх було 182, Таврій. — 329, Катерино­слав. — 233. На Волині у той час компактно проживали чехи (займалися вирощуванням хмелю і пивоварінням), у р-ні Коростеня та Коростишева (нині обидва — Житомир. обл.) — італійці (налагодили видобуток граніту).

Невеликі поселення австр., франц., британ., бельг. та ін. ро­­бітників і службовців колоністського типу існували побл. гірни­чодобув., металург., маш.-буд. підприємств Донбасу. Нечисельні, однак із високим рівнем тех. ос­віти насел., вони відіграли важ­ливу роль в індустріалізації краю. Після рев. подій 1917 більшість колоністів виїхала за кордон. На укр. землях, які у міжвоєн. період знаходилися у складі Польщі (Галичина та Волинь) і Румунії (Пн. Буковина та Бессарабія), влада практикувала К. для денаціоналізації укр. населення. Колоністам надавали найродючіші землі за рахунок місц. україн­ців, виплачували вигідні кредити. За обчисленнями В. Кубійовича, станом на 1 вересня 1939 у Галичині проживало 73 200 польс. колоністів. Незначні коло­нізац. рухи мали місце у 1920-х pp. і в УСРР, зокрема переселення кількох десятків узбеків на постійне проживання у Генічес. р-н на Херсонщині з метою вирощування бавовни та бл. 2-х тис. канад. українців на Одещину. Останні створили 17 зразк. с.-г. комун, однак у період колективізації більшість із них реемігру­вала до Канади, інші були репресовані. Після 2-ї світової війни в обезлюднілий внаслідок депор­тації крим. татар Крим переселено значну кількість жителів Моск., Тамбов. і Липец. обл. РФ. Багато українців вимушено поки­нули рідні землі в ході Акції «Вісла» та післявоєн. депортацій.

У свій час і царський уряд, і рад. керівництво з різних причин нама­галися використати українців як знач. людський резерв для освоєння захоплених або відвойованих територій. Наприкін­ці 18 ст. царський уряд для зміц­нення оборони пд. кордонів пе­рейменував рештки ліквідов. Ка­­териною II запороз. козацтва у чорномор. козацтво і переселив його на Кубань (за переписом 1926 визнали себе українцями 47,1 % мешканців). Окрім адм. тиску, він використовував і методи екон. стимулювання (реформа П. Столипіна), заохочую­чи масові переселення. Так сфор­мувалися регіони компакт. поселення українців на колонізов. тер. поза межами етніч. кордонів: Зелений Клин, Сірий Клин, Кубань (Малиновий Клин), Жов­тий Клин (Надволжя). Своєрід. К. були ініційов. рад. керівництвом масові переселення людей у СРСР з метою соц.-екон. розвитку від­далених регіонів, у яких українцям відводили особл. роль, — кампанії з освоєння цілини у Ка­захстані, Поволжі, Сибіру, на Ура­лі, побудова Брат. ГЕС і Бай­кало-Амур. магістралі, освоєння нафто-газових родовищ у Тюмен. обл. (усі — РФ) тощо. Укр. переселенці від кін. 19 ст. відігравали помітну роль в аграр. К. незайнятих земель у США, Канаді, Арґентині, Бразилії, де вони також заснували низку поселень, мешканці яких і донині частково зберігають укр. ідентичність.

Завантажити статтю