Месія

МЕСІ́Я Титулом «М.» (давньоєвр. mäšîah, від mäšah — помазати, натерти маслом) іменували царів Ізраїля, вказуючи на їхній статус помазаників Бога Яхве (Єгови) та водночас під­креслюючи, що царя обирали і звеличували як божествен. ставлен­ника, надаючи йому від­повід­ні почесті. Від­так цей титул надавали нац. вождю, главі держави. В історії біблій. (старозаповіт.) юдаїзму М. роз­глядали вже не просто як царя, а як правителя, який зʼявиться в «кінці часів». У цьому контекс­ті ідеал. царем Ізраїля був Давид, якого сакралізували. Після його смерті ізраїльтяни очікували царя, що збудує могутню і роз­винену державу. Характер месіан. очікува­н­ня від­творено в старозавіт. біблій. книгах, зокрема книзі Єремії (глава 33), де Бог Яхве обіцяє зберегти спадкоємність цар. лінії роду Давида, а також у книзі пророка Ісайї (9 і 11 глави), у якій провіщено величність очікуваного царя з роду Давидового. Пророк Михей (5 глава) пові­домляв про майбутнє народж. такого царя у м. Віфлиєм, пророк Захарія (9 і 12 глави) описує месіан. царство і правлі­н­ня царя-М. Ці месіан. ідеї від­творено в євангел. книгах Нового Заповіту Біблії. У синоптич. (текс­туально подіб.) євангеліях від Матвія, Марка, Луки описано земне, людське походже­н­ня Ісуса Христа. Його вважають сином Давида, а родовід ведуть від Авраама — праотця євр. народу (Матвія 1:1–17). У цих євангеліях Ісуса 70 разів на­звано «Сином людським», «сином Давида». Таким чином, синоптичні Євангелії чітко від­творюють старозаповітну месіан. ідею про походже­н­ня майбут. М. як «помазаника Яхве» на престолі царя Ізраїля із «роду Давидового», «племені Іуди». Лише у Євангелії від Іоан­на Ісус має божествен­не походже­н­ня і на­званий «сином Божим», «споконвіч. Логосом» (Іоан­на 1:1–3). «Син людський» і «син Давида» як месіан. титули вживають у звернен­ні до Ісуса різні категорії євр. насел., з якими він спілкувався (Марка 10:47; Матвія 21:15). Сам Ісус також так називав себе, під­креслюючи, що він як М. при­йшов тільки до «загублених овець дому Ізраїлевого» (Матвія 10:5,6; 15:21–24). Його урочистий вʼїзд у Єрусалим на віслюку (як заповід­али старозаповітні пророки) й емоційно-патетичне привіта­н­ня великого натовпу юдеїв, які скандували «слава сину Давида, царю Ізраїля!», мали під­креслити актуал. виповне­н­ня біблій. пророцтв про від­новле­н­ня царства Ізраїльського і звільне­н­ня Юдеї від рим. окупації. Сучасники Ісуса виражали свою впевненість, що «на­став час від­новле­н­ня благословен­ного царства отця нашого Давида» (Марка 11:9–10). Коли ж їхня надія не сповнилася, вони від­дали Ісуса на роз­пʼя­т­тя зі скептич. написом на хресті: «Ісус Христос — цар Юдейський». Ісус у своїх проповід­ях пере­важно використовував притчі, що ілюстрували висловлювану ним ідею щоден. побут. прикладом. Їх по-різному спри­ймало його оточе­н­ня, оскільки Царство Боже, яке Христос мав заснувати, значно від­різнялося від царства Ізраїльського і царя Ізраїльського, що мав посісти «вічний престол Давида», тому перші 70 учнів покинули його. Проте ті, що залишилися, продовжували вважати, що роз­пʼя­т­тя М. — також притча. Навіть під час остан. вечері з Ісусом вони цікавилися, хто матиме від­повід. ранг і посаду, коли Христос оголосить себе царем Ізраїльським на престолі Давида (Луки 22:24–30). Іоанн Хреститель очікував «політ.» М. і не міг зро­зуміти, чому Ісус Христос не виявляв своїх цар. повноважень і намірів. Зрештою, 11 учнів, які проводжали Христа під час його вознесі­н­ня, запитували: «Чи не часу цього від­будуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві» (Дія­н­ня апостолів 1:6). Пита­н­ня про те, хто ж такий Ісус Христос — «Син Людський» чи «Син Божий», Бог, людина чи Боголюдина — пере­бували в центрі дис­кусій перших 7-ми Вселен. соборів (325–787), спричинювали супе­речки, викликали єресі, роз­коли християн. Церков. І хоча Халкидон. собор (451) ви­знав Ісуса Христа як Боголюдину, яка водночас, не зливаючись і не роз­діляючись, посідає і божествен­ну, і людську природу, дис­кусії навколо сутності, природи і навіть зображе­н­ня Ісуса тривали в середовищі християн. Церкви майже до кін. 8 ст. Проте сам Ісус чітко ідентифікував себе як юдея і М., обіцяного старозаповіт. пророками для «обраного Богом єврейського народу», як «хліб для дітей Ізраїлю» (Матвія 15:21–26). Він стверджував, що «спасі­н­ня належить іудеям» і «при­значене тільки іудеям» (Матвія 15:22), таким чином під­креслюючи саме таку специфічність М. і месіанства на той час.

Християнство, засвоєне кожним народом по-своєму, мало низку своєрід. нац. прикмет і впливало на формува­н­ня нац. характеру. Це сприяло зароджен­ню нац. месіанізмів, зокрема моск., польс. і навіть українського. Мисле­н­ня нац.-реліг. категоріями зумовило появу ідеї «Москва — третій Рим», що в історії людства має здійснювати над­звич. місію. Ф. Достоєвський вважав, що «рус­ская нация — необыкновен­ное явление в истории всего человечества». Синтетичне зав­да­н­ня моск. месіанізму він вбачав у при­стосуван­ні рос. право­славʼя до служі­н­ня людству. Першим кроком цієї месіан. політики Москви мало стати обʼ­єд­на­н­ня всього словʼянства під крилом Росії, на­ступ. — здобу­т­тя Кон­стантинополя (Стамбула), бо «Третім Римом» Москва могла б себе вважати після захопле­н­ня «Другого Риму». Віра в месіан. при­значе­н­ня зро­стала серед рос. громадянства різних напрямів і станів упродовж усієї історії Росії — від Філофея і Ав­вакума, словʼянофіла К. Леонтьєва і революціонера М. Бакуніна до В. Леніна та М. Бухаріна — сподвижників більшов. месіанізму. В. Солов­йов писав, що світ повинен ви­знати лише «бесчеловечного Бога», у якому від­ображена багатобарвність людського життя, а зх.-європ. цивілізація (див. Західна цивілізація) слугує лише «без­бож.» людині, оскільки надає абсолют. значе­н­ня особистості. Тому, на його думку, має при­йти «третя сила» — народ-посередник, який поведе людство в ін., вищий світ, де особистість зна­йде примире­н­ня з божеством. Саме на цьому тлі сформувалася ідея світ. гегемонії рос. народу — «народу богоносця», народу «нового Ізраїлю», який має оберігати від «невірних» вселен. православʼя. Натхнен­ники і проповід­ники моск. месіанізму синтезували релігію з мирськими, політ. інтересами Росії. К. Леонтьєв мріяв про час, коли Росія стане провід­ником нової сх. державності, дасть світу свою культуру; Ф. Тютчев не сумнівався в такому її покликан­ні; М. Булгаков пере­конував, що тільки Росія здатна духовно владарювати над Європою; М. Бакунін вірив у здатність рос. народу створити нову цивілізацію, віру, право; П. Чаадаєв під­креслював, що Росія не має права від­мовлятися від місії, ввіреної їй царем небесним і земним. У богослужб. моск. вид. ці месіан. ідеї обрамлено біблій. термінологією «Нового Ізраїля», «рос. Сіону» та за­стосовано до «обраного Богом» рос. народу. Майбутнє Царство Боже у виявах «богочеловечества» асоці­йов. виключно із «соборно-единым рус­ским народом». Ідеї моск. месіанізму активно екс­плуатують сучасні патріаршо-кремлів. ідеологи «рус­ского мира». Польс. месіан. ідея подібна до моск., вона також проголошувала обʼ­єд­на­н­ня словʼян, але під польс. гегемонією. А. Міцкевич закликав поляків на­вчати іноземців істинам християн. цивілізації, бути апостолами серед них, давати на­станови, що стануть правом для всіх вільних народів (таким чином польс. народ звільнить усіх людей Європи з неволі). У цьому контекс­ті можна критично оцінювати й історіософ. твір М. Костомарова «Книга буття українського народу» та ідеологію Кирило-Мефодіїв. братства про братер. федерацію всіх словʼян і провід­ну роль у нац.-визв. русі словʼян, яку має виконати Україна. Месіан. твір М. Костомарова, що, очевидно, по­став під впливом польс. месіанізму А. Міцкевича, усе ж таки пере­вищив його критич. оцінкою глибоких змін у християнстві, від­коли воно пере­творилося в уряд. релігію. Слабкою стороною ідеї федералізації словʼян. народів була значна різниця між кількістю насел. й роз­мірами тер. кожного словʼян. народу, оскільки існувала за­гроза насильства більших народів над меншими. А. Міцкевич, Ю. Словацький усю надію на спасі­н­ня людства покладали на Польщу; Ф. Достоєвський, М. Бакунін чекали на «нове слово», «нову віру» від Росії; М. Костомаров провід­ну роль у від­роджен­ні людства й визволен­ні словʼян вбачав в Україні. Апологети месіанізму тільки серед свого народу бачать М. Думка про особл. при­значе­н­ня кожного народу (від­повід­но до пере­ваг його нац. характеру і виявленої енергії) загалом позитивна, саме тому месіан. ідея, первісно правильна й глибоко моральна, виродилася у фанатичну й не­справедливу ідеологему месіанізму. Однак на укр. ґрунті месіан. ідея не прижилася й широкого від­гуку не зна­йшла, оскільки вона не узгоджувалася з особливостями укр. ментальності й нац. психіки та не від­повід­ала притаман. укр. нації шляху реліг. роз­витку.