Месія

Визначення і загальна характеристика

МЕСІ́Я Титулом «М.» (давньоєвр. mäšîah, від mäšah — помазати, натерти маслом) іменували царів Ізраїля, вказуючи на їхній статус помазаників Бога Яхве (Єгови) та водночас підкреслюючи, що царя обирали і звеличували як божествен. ставленника, надаючи йому відповідні почесті. Відтак цей титул надавали нац. вождю, главі держави. В історії біблій. (старозаповіт.) юдаїзму М. розглядали вже не просто як царя, а як правителя, який з’явиться в «кінці часів». У цьому контексті ідеал. царем Ізраїля був Давид, якого сакралізували. Після його смерті ізраїльтяни очікували царя, що збудує могутню і розвинену державу. Характер месіан. очікування відтворено в старозавіт. біблій. книгах, зокрема книзі Єремії (глава 33), де Бог Яхве обіцяє зберегти спадкоємність цар. лінії роду Давида, а також у книзі пророка Ісайї (9 і 11 глави), у якій провіщено величність очікуваного царя з роду Давидового. Пророк Михей (5 глава) повідомляв про майбутнє народж. такого царя у м. Віфлиєм, пророк Захарія (9 і 12 глави) описує месіан. царство і правління царя-М. Ці месіан. ідеї відтворено в євангел. книгах Нового Заповіту Біблії. У синоптич. (текстуально подіб.) євангеліях від Матвія, Марка, Луки описано земне, людське походження Ісуса Христа. Його вважають сином Давида, а родовід ведуть від Авраама — праотця євр. народу (Матвія 1:1–17). У цих євангеліях Ісуса 70 разів названо «Сином людським», «сином Давида». Таким чином, синоптичні Євангелії чітко відтворюють старозаповітну месіан. ідею про походження майбут. М. як «помазаника Яхве» на престолі царя Ізраїля із «роду Давидового», «племені Іуди». Лише у Євангелії від Іоанна Ісус має божественне походження і названий «сином Божим», «споконвіч. Логосом» (Іоанна 1:1–3). «Син людський» і «син Давида» як месіан. титули вживають у зверненні до Ісуса різні категорії євр. насел., з якими він спілкувався (Марка 10:47; Матвія 21:15). Сам Ісус також так називав себе, підкреслюючи, що він як М. прийшов тільки до «загублених овець дому Ізраїлевого» (Матвія 10:5,6; 15:21–24). Його урочистий в’їзд у Єрусалим на віслюку (як заповідали старозаповітні пророки) й емоційно-патетичне привітання великого натовпу юдеїв, які скандували «слава сину Давида, царю Ізраїля!», мали підкреслити актуал. виповнення біблій. пророцтв про відновлення царства Ізраїльського і звільнення Юдеї від рим. окупації. Сучасники Ісуса виражали свою впевненість, що «настав час відновлення благословенного царства отця нашого Давида» (Марка 11:9–10). Коли ж їхня надія не сповнилася, вони віддали Ісуса на розп’яття зі скептич. написом на хресті: «Ісус Христос — цар Юдейський». Ісус у своїх проповідях переважно використовував притчі, що ілюстрували висловлювану ним ідею щоден. побут. прикладом. Їх по-різному сприймало його оточення, оскільки Царство Боже, яке Христос мав заснувати, значно відрізнялося від царства Ізраїльського і царя Ізраїльського, що мав посісти «вічний престол Давида», тому перші 70 учнів покинули його. Проте ті, що залишилися, продовжували вважати, що розп’яття М. — також притча. Навіть під час остан. вечері з Ісусом вони цікавилися, хто матиме відповід. ранг і посаду, коли Христос оголосить себе царем Ізраїльським на престолі Давида (Луки 22:24–30). Іоанн Хреститель очікував «політ.» М. і не міг зрозуміти, чому Ісус Христос не виявляв своїх цар. повноважень і намірів. Зрештою, 11 учнів, які проводжали Христа під час його вознесіння, запитували: «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві» (Діяння апостолів 1:6). Питання про те, хто ж такий Ісус Христос — «Син Людський» чи «Син Божий», Бог, людина чи Боголюдина — перебували в центрі дискусій перших 7-ми Вселен. соборів (325–787), спричинювали супе­речки, викликали єресі, розколи християн. Церков. І хоча Халкидон. собор (451) визнав Ісуса Христа як Боголюдину, яка водночас, не зливаючись і не розділяючись, посідає і божественну, і людську природу, дискусії навколо сутності, природи і навіть зображення Ісуса тривали в середовищі християн. Церкви майже до кін. 8 ст. Проте сам Ісус чітко ідентифікував себе як юдея і М., обіцяного старозаповіт. пророками для «обраного Богом єврейського народу», як «хліб для дітей Ізраїлю» (Матвія 15:21–26). Він стверджував, що «спасіння належить іудеям» і «призначене тільки іудеям» (Матвія 15:22), таким чином підкреслюючи саме таку специфічність М. і месіанства на той час.

Християнство, засвоєне кожним народом по-своєму, мало низку своєрід. нац. прикмет і впливало на формування нац. характеру. Це сприяло зародженню нац. месіанізмів, зокрема моск., польс. і навіть українського. Мислення нац.-реліг. категоріями зумовило появу ідеї «Москва — третій Рим», що в історії людства має здійснювати надзвич. місію. Ф. Достоєвський вважав, що «русская нация — необыкновенное явление в истории всего человечества». Синтетичне завдання моск. месіанізму він вбачав у пристосуванні рос. право­слав’я до служіння людству. Першим кроком цієї месіан. політики Москви мало стати об’єднання всього слов’янства під крилом Росії, наступ. — здобуття Константинополя (Стамбула), бо «Третім Римом» Москва могла б себе вважати після захоплення «Другого Риму». Віра в месіан. призначення зростала серед рос. громадянства різних напрямів і станів упродовж усієї історії Росії — від Філофея і Аввакума, слов’янофіла К. Леонтьєва і революціонера М. Бакуніна до В. Леніна та М. Бухаріна — сподвижників більшов. месіанізму. В. Соловйов писав, що світ повинен визнати лише «бесчеловечного Бога», у якому відображена багатобарвність людського життя, а зх.-європ. цивілізація (див. Західна цивілізація) слугує лише «безбож.» людині, оскільки надає абсолют. значення особистості. Тому, на його думку, має прийти «третя сила» — народ-посередник, який поведе людство в ін., вищий світ, де особистість знайде примирення з божеством. Саме на цьому тлі сформувалася ідея світ. гегемонії рос. народу — «народу богоносця», народу «нового Ізраїлю», який має оберігати від «невірних» вселен. православ’я. Натхненники і проповідники моск. месіанізму синтезували релігію з мирськими, політ. інтересами Росії. К. Леонтьєв мріяв про час, коли Росія стане провідником нової сх. державності, дасть світу свою культуру; Ф. Тютчев не сумнівався в такому її покликанні; М. Булгаков переконував, що тільки Росія здатна духовно владарювати над Європою; М. Бакунін вірив у здатність рос. народу створити нову цивілізацію, віру, право; П. Чаадаєв підкреслював, що Росія не має права відмовлятися від місії, ввіреної їй царем небесним і земним. У богослужб. моск. вид. ці месіан. ідеї обрамлено біблій. термінологією «Нового Ізраїля», «рос. Сіону» та застосовано до «обраного Богом» рос. народу. Майбутнє Царство Боже у виявах «богочеловечества» асоційов. виключно із «соборно-единым русским народом». Ідеї моск. месіанізму активно експлуатують сучасні патріаршо-кремлів. ідеологи «русского мира». Польс. месіан. ідея подібна до моск., вона також проголошувала об’єднання слов’ян, але під польс. гегемонією. А. Міцкевич закликав поляків навчати іноземців істинам християн. цивілізації, бути апостолами серед них, давати настанови, що стануть правом для всіх вільних народів (таким чином польс. народ звільнить усіх людей Європи з неволі). У цьому контексті можна критично оцінювати й історіософ. твір М. Костомарова «Книга буття українського народу» та ідеологію Кирило-Мефодіїв. братства про братер. федерацію всіх слов’ян і провідну роль у нац.-визв. русі слов’ян, яку має виконати Україна. Месіан. твір М. Костомарова, що, очевидно, постав під впливом польс. месіанізму А. Міцкевича, усе ж таки перевищив його критич. оцінкою глибоких змін у християнстві, відколи воно перетворилося в уряд. релігію. Слабкою стороною ідеї федералізації слов’ян. народів була значна різниця між кількістю насел. й розмірами тер. кожного слов’ян. народу, оскільки існувала загроза насильства більших народів над меншими. А. Міцкевич, Ю. Словацький усю надію на спасіння людства покладали на Польщу; Ф. Достоєвський, М. Бакунін чекали на «нове слово», «нову віру» від Росії; М. Костомаров провідну роль у відродженні людства й визволенні слов’ян вбачав в Україні. Апологети месіанізму тільки серед свого народу бачать М. Думка про особл. призначення кожного народу (відповідно до переваг його нац. характеру і виявленої енергії) загалом позитивна, саме тому месіан. ідея, первісно правильна й глибоко моральна, виродилася у фанатичну й несправедливу ідеологему месіанізму. Однак на укр. ґрунті месіан. ідея не прижилася й широкого відгуку не знайшла, оскільки вона не узгоджувалася з особливостями укр. ментальності й нац. психіки та не відповідала притаман. укр. нації шляху реліг. розвитку.

Завантажити статтю