КІНО́ ДОКУМЕНТА́ЛЬНЕ — вид кіномистецтва, матеріалом якого є зафільмовані реальні події й особи. Термін «К. д.» вперше за­пропонував 1926 британський режисер і теоретик кіно Дж. Ґрірсон. Він ви­значив його як «творчу роз­робку дійсності». Основні жанри К. д.: кінохроніка, репортаж, інтервʼю, кінопубліцистика, документальний нарис, порт­рет. Остан­нім часом телебаче­н­ня пере­бирає соціальні функції К. д., особливо кінохроніки. Внаслідок здешевле­н­ня цифрових знімальних технологій, організаційних і творчих інтеграцій із телека­налами, К. д., пере­важно у зміненому, роз­важальному ви­гляді, майже цілком стає прерогативою телебаче­н­ня.

Перші документальні зйомки на кіноплівку здійснили 1895 брати Люмʼєр (Франція). Серед класиків К. д. — режисери, які зверталися до політичних і філософських узагальнень та осмисле­н­ня дійсності: В. Рутманн (Німеч­чина; «Берлін. Симфонія великого міста», 1927), Й. Івенс (Нідерланди; «Міст», 1928, «Іспанська земля», 1937), Р. Флаерті («Нанук із пів­ночі», 1928, «Табу», 1931), П. Лоренц («Плуг, що зорав долину», 1936, «Ріка», 1938), Л. Рогозін («На Бавері», 1956, «Повернися, Африко», 1959), Й. Мекас («Зброя дерев», 1961, «По цей бік раю», 1999; усі — США), Дж. Ґрірсон («Рибальські судна», 1929, «Пісня Цейлону», 1934), П. Вотсон («Свято риболовлі», 1986; обидва — Велика Британія), Ж. Лейтан ді Бар­руш (Португалія; «Марія з моря», 1930), К. Маркер (Франція; «Злітна смуга», 1962, «Без сонця», 1983), М. Ромм (РФ; «Звичайний фашизм», 1965), А. Пелешян (Вірменія; «Ми», 1969), Ю. Поднієкс (Латвія; «Чи легко бути молодим?», 1987). Сучасне зарубіжне К. д. пред­ставлене іменами М. Лозінського (Польща; «Все може трапитися», 1995), В. Косаковського (РФ; «Середа. 19. 07. 1961», 1996), М. Мура (США; «Бовлінґ для Коломбайн», 2002, «Фаренгейт 9/11», 2004) та ін. Найві­доміші творчі угрупова­н­ня в К. д.: «Кіно-око» (РФ), «Група тридцяти» (Франція), «Пряме кіно» (США, Велика Британія), «Вільне кіно» (Велика Британія). Ви­значні теоретиками К. д. були Дзиґа Вертов, Р. Спот­тісвуд («A Grammar of the Film: An Analysis of Film Technique» / «Граматика кіно: аналіз техніки кіно», 1935), П. Рота («Documentary Film» / «Документальне кіно», 1936; обидві — Лондон), З. Кракауер («Theory of Film. The Redemption of Physical Reality» / «Природа фільму. Реабілітація фізичної реальності», Нью-Йорк, 1960).

Перша документальна зйомка в Україні від­булася 1896, коли харківський фото­граф-художник А. Федецький зняв сюжет «Пере­несе­н­ня чудотворної Курської ікони Божої Матері “Знаме­н­ня” до Харківського Покровського монастиря». У документальних фільмах, знятих вітчизняними кінемато­графістами за радянської доби, попри мистецьку цін­ність, від­чутний вплив державного ідеологічного диктату. 1919 від­діл кінохроніки Всеукраїнського кінокомітету (від 1922 — Всеукраїнське фотокіно­управлі­н­ня (ВУФКУ), від 1929 — «Українфільм») випустив перший в Україні кіножурнал. Від 1922 виходили хронікально-документальні кіножурнали «Маховик», «Хроніка ВУФКУ», «Кінотиждень». Певний час на українських студіях знімав фільми режисер-документаліст Дзиґа Вертов («Одинадцятий», 1928; «Людина з кіно­апаратом», 1929; «Симфонія Донбасу (Ентузіазм)», 1930), а також його брат М. Кауфман («Навесні», 1929). У 1931 в Харкові створено Всеукраїнську фабрику «Союзкінохроніка» (від 1938 — Студія хронікально-документальних фільмів Українська; від 1939 — у Києві). Зʼявилися нові кіножурнали «Комуніст на екрані», «Комсомолець України», «Радянська Україна» та ін. Небажані факти і події життя не висвітлювалися. Так, під час Голодомору 1933 знято лише документальний фільм «Більшовик» М. Левкова (про шахтаря М. Ізотова). 1940 засновано Київську кіностудію учбових фільмів (від 1992 — Кінематека України Національна). Класик українського і світового кіно О. Довженко під час 2-ї світової війни створив ідеологічно й політично заангажовані документально-публіцистичні стрічки: «Визволе­н­ня», «Буковина — земля українська» (обидві — 1940, спів­режисер Ю. Солнцева), «Битва за нашу Радянську Україну» (1943, художній керівник; режисер Ю. Солнцева, Я. Авдієнко), «Пере­мога на Прав­обережній Україні та ви­гна­н­ня німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944, спів­режисер Ю. Солнцева). Серед ві­домих українських митців, кінокартини яких здобули нагороди пре­стижних кінофестивалів, — С. Буковський («Сон», 1988; «Знак тире», 1992; «Війна. Український рахунок», 2002; «Живі», 2009), І. Грабовський («Керманичі», 1965), А. Заг­данський («Тлумаче­н­ня сновидінь», 1989; «Помаранчева зима», 2007; «Мій батько Євгеній», 2010), Т. Золоєв («Гімнаст», 1966; «Микола Амосов», 1971), А. Ібаньєс-Фернандес («Люди над хмарами», 1965), А. Карась, В. Шкурин (дилогія «Липневі грози», 1990–91), О. Коваль («Перед іконою», «Дім. Рідна земля»; обидві — 1990), Х.-М. Мамедов («У неділю рано», 1987), В. Олендер («Ви­гна­н­ня бісів», 1991), О. Роднянський («Стомлені міста», 1988; «Місія Рауля Вал­ленберґа», 1990; дилогія «Прощавай, СРСР», 1992–94), В. Савельєв («На-та-лі!», 1968), Р. Сергієнко («Від­крий себе», 1972; «Дзвін Чорнобиля», 1986–89; «Поріг», 1990; «Сповідь перед учителем», 1995), А. Серебреников («Індійські йоги. Хто вони?», 1970), А. Сирих («Григорій Гавриленко. Образ світлий», 1988; «Валентин Сильвестров. Тихі пісні», 1992; «Іван Миколайчук. Посвята», 1998), Ф. Соболєв («Київська симфонія», 1982), М. Ткачук (цикл «Загадка Норильського пов­ста­н­ня», 2006), П. Фаренюк («Ой, горе, це ж гості до мене», 1989), В. Шевченко («Чорнобиль: хроніка важких тижнів», 1986), Г. Шкляревський («Мі-кро-фон!», 1988). З новітньої генерації українських режисерів-документалістів найбільше ви­зна­н­ня отримали В. Васянович («Проти сонця», 2004; «Присмерк», 2013), М. Васянович («Мама померла в суботу на кухні…», 2009), І. Стрембіцький («Подорожні», 2005), В. Тихий («Межигірʼя», 2013). Також варто від­значити фільми німецьких режисерів Я. Пройс­са «Інший Челсі. Історія з Донецька» (2010) та естонського режисера М. Каат «Шахта № 8» (2011), у яких від­ображені реалії українського життя. За часів незалежності по­стала низка приватних студій, що виробляють документальні стрічки («Контакт», «Кінемато­графіст», «Ін­спірейшн філмз»; усі — Київ). В Україні започатковано між­народні фестивалі документального кіно — «Кінолітопис» (від 2002), «DOCUDAYS UA» (від 2003), «Контакт» (2005–08).