Кінознавство
КІНОЗНА́ВСТВО — вид кінодіяльності, виявлення обʼєктивних закономірностей становлення і розвитку кіно як соціального явища; система знань про кіно, форми і методи пізнання, формування і споживання кінопродукції відповідно до соціально-економічних, художніх й ідеологічних цілей та інженерно-технічних можливостей суспільства; соціальний інститут, який забезпечує виробництво і нагромадження знань про кіно, представлений системою наукових організацій, науковими кадрами, відповідним устаткуванням, засобами інформації тощо. Структура кінознавства визначена історичними умовами й рівнем досліджень (фундаментальні, прикладні, інженерно-технічні тощо). У фундаментальних дослідженнях переважають якісні, у прикладних і інженерно-технічних — кількісні методи, що визначають властивостями досліджуваних обʼєктів кінопроцесу. Як форма суспільної свідомості кінознавство впливає на ідейні принципи, фахові установки, методи кінотворчості. Воно є міждисциплінарною сферою гуманітарного знання, що вивчає кіно як еволюційний процес, генезис якого піддають систематизації; включає теорію та історію кіно. Особливе місце займає кінокритика, яка є складовою кінознавчої думки і водночас специфічною формою кінотворчості. Кінознавство спирається на необхідну допоміжну базу: кінобібліографію, довідкову літературу та фільмографію — науковий опис фільмів і архівного фільмофонду.
Обʼєкт дослідження кінознавства — кінематограф як система художньо-комунікативно-творчої діяльності, а також продукти цієї діяльності — фільми. Кінематограф є поліфункціональним соціокультурним явищем — видом мистецтва, особливою формою суспільної свідомості і водночас — засобом масової комунікації у системі культури і мистецтв, комерційним видовищем, тобто товаром із розгалуженою індустрією фільмовиробництва. Кінознавство — багатовимірна наукова дисципліна, яка вивчає і досліджує специфіку екранного мистецтва, загальні тенденції розвитку екранної сфери, закономірності суспільної природи фільму, соціокультурні контексти його створення та сприйняття. Воно розвивається у звʼязку з соціологією, психологією, філософськими науками, насамперед з естетикою, структуралістськими студіями тощо, має спорідненість із кінопедагогікою та кіноосвітою. Історія кіно вивчає процеси його зародження, становлення і розвитку з урахуванням генези й соціодинаміки екранного видовища. Кінознавство досліджує передісторію виникнення рухомого зображення, еволюцію кіно від фази довиразного рухомого зображення, кінематографа-атракціону і до подальшого самовизначення в системі мистецтв. Увага дослідників великою мірою зосереджена на історії кінотворчості, хоча й не обмежується нею: науковці вивчають причини, що передували появі кінематографа, закономірності його еволюціонування, визначають періодизацію. Нині існує значна кількість інтерпретацій історії кінематографа, написаних авторськими колективами й окремими авторами. Історії національних кінематографій, видів і жанрів кіно, інші версії розвитку і становлення нового мистецтва створені на основі різноманітних концепцій фільму — естетичних, комунікативних, економічних, психоаналітичних, ґендерних тощо.
Теорія кіно вивчає сутнісні закономірності розвитку видів і жанрів кіно, його поетику, естетико-філософські умови зародження й розвитку кіномови, особливості часопросторової організації кінотексту, процеси збагачення художньої системи фільму й художніх засобів екранної виразності, творчі методи і напрями в кіномистецтві в їхньому історичному розвитку, широкому контексті світової культури. Теорія кіно повʼязана з його історією. Дещо відокремлена кінокритика, покликана на базі історії і теорії кіно оцінювати ідейно-художні якості фільмів, аналізувати явища кінопроцесу. Кінокритика — вид кінознавчої діяльності, аналіз і оцінка спрямованості розвитку, окремих етапів і явищ кіно, а також результатів кінодіяльності. Здійснювана з фахових, ідеологічних, загальнокультурних позицій на основі відповідних критеріїв цінності, кінокритика завжди субʼєктивна. Вона відображає погляди та уявлення різних соціальних спільнот або суспільства загалом, виступає своєрідним посередником між виробником і споживачем кінопродукції та є частиною соціального механізму управління розвитком кіно. Слід розрізняти кінокритику фахову, яка детермінована внутрішніми закономірностями і суперечностями розвитку кіно, і нефахову, що відображає погляди споживача кінопродукції і повʼязана зі ставленням суспільства до кіно. Кінокритик займається вивченням різноманітних проблем, насамперед актуальної екранної практики. На перетині з соціологією кінокритика досліджує проблеми функціонування у соціумі фільму чи кінематографа в цілому. У поєднанні з психологією вона порушує питання сприйняття екранного твору, розглядає певні аспекти психології творчості. За допомогою юриспруденції відпрацьовує правові основи кінодіяльності та авторського права. Спираючись на економічні знання, кінознавство вивчає потенційні можливості кінопромисловості, перспективи кінопрокату й маркетингове просування фільмів, пристосування «фільму-товару» до умов ринку і запитів глядацької аудиторії.
Кінознавство — наймолодша галузь мистецтвознавчої науки, самостійна дисципліна, що на стадії становлення вибудовує власні метод і методологію, базуючись на досвіді суміжних мистецтв. На ранніх етапах історії кіно кінознавство було оперативною реакцією кіножурналістів на новий різновид публічного видовища: журналістські відгуки на окремі фільми та кіно у цілому одночасно містили елементи історії, теорії кіно і кінокритики. Вже у перші десятиліття 20 ст. закладено передумови наукових досліджень кіно з диференціацією кінознавства на структурні складові. Вивчення власне теорії кіно повʼязане з іменами таких дослідників, як Р. Канудо, Л. Деллюк, Л. Муссінак, Ж. Епштейн (Франція), В. Ліндсей (США). У 1920-і рр. теорія кіно розвивалася паралельно з практикою фільмування, тому внесок у підвалини кінотеорії режисерів-практиків є помітним. Піонерами теоретичного осмислення специфіки нового мистецтва та його виражальних засобів були радянські режисери-новатори Дзиґа Вертов, С. Ейзенштейн, Л. Кулешов, В. Пудовкін. У становленні й розвитку українського радянського кінознавства брали активну участь М. Бажан, Д. Бузько, О. Довженко, Г. Епік, Ю. Яновський. У 1930-і рр. до кола досліджень увійшли проблеми технологічних інновацій — звукового, згодом кольорового кіно.
У 2-й половині 20 ст. розвиток кінознавчої думки відбувався під впливом «онтологічних» кінотеорій (А. Базен, З. Кракауер), теоретичних парадигм екзистенціалізму (А. Камю, Ж.-П. Сартр), фройдизму (Ж. Лакан), фройдистського марксизму (С. Жижек), а з виникненням у Європі інтелектуальної моди на структуралізм і семіотику наприкінці 1960-х рр. виник напрям кіносеміотика, що для вивчення фільму використовує методику лінгвістики (У. Еко, К. Метц, П.-П. Пазоліні). Кінознавство 1970–80-х рр. спиралося на методології постструктуралізму, феміністської кінотеорії, постколоніальних студій, досліджень етнічних груп. Системна криза «великої теорії» й «тиха цифрова революція» 1990-х рр. спровокували його повернення до історико-архівних емпіричних досліджень. Водночас розвиток телебачення, інших ЗМІ, нових медійних форм (web-телебачення або соціальні мережі), інтерактивних медіа, ризоматичної структури Інтернету спонукали кінознавство до вивчення ширшого спектра екранних форм текстуальності. В Україні вивчення проблем кінознавства зосереджено в Інституті проблем сучасного мистецтва НАМУ, відділі кінознавства ІМФЕ НАНУ (обидва — Київ). Кіношколою з найдавнішими традиціями, де навчають майбутніх кінознавців, є Київський університет театру, кіно і телебачення.
Значне місце у світовому кінознавстві посідають роботи зарубіжних учених: Р. Барта, Ж. Дельоза, М. Мартена, М. Мерло-Понті, Ж. Садуля (Франція), Л. Айснер, Р. Арнхейма, В. Беньямина (Німеччина), З. Кракауера, Дж. Лоусона (США), Г. Арістарко, Л. Кʼяріні (Італія), Б. Балажа, І. Немешкюрті (Угорщина), Є. Плажевського, Є. Тепліца (Польща), Н. Мілєва (Болгарія). Серед відомих кінознавців радянського та пострадянського простору — І. Вайсфельд, Н. Зорка, Ю. Лотман, К. Разлогов, С. Фрейліх, Р. Юренєв, М. Ямпольський (РФ), Ю. Цивʼян (Латвія); українські радянські дослідники кіно — О. Бабишкін, Б. Буряк, А. Жукова, Г. Журов, Є. Загданський, С. Іванов, Н. Капельгородська, І. Корнієнко, Ю. Левін, В. Цвіркунов. Сьогодні у сфері української кінознавчої думки працюють О. Безручко, Л. Брюховецька, В. Войтенко, В. Горпенко, І. Зубавіна, О. Мусієнко, О. Онищенко, О. Пашкова, Г. Погребняк, В. Скуратівський, Р. Росляк, О. Рутковський, С. Тримбач, Г.Чміль, О. Шупик. В українській діаспорі вагомими виданнями з кінознавства є монографія Б. Береста (див. Б. Ковалів) «Історія українського кіна» (Нью-Йорк, 1962), книга Л. Госейка «Histoire du cinéma ukrainien» (Paris, 2001; українське видання — «Історія українського кінематографа», Київ, 2005).
