Організація українських націоналістів (мельниківців)

Визначення і загальна характеристика

ОРГАНІЗА́ЦІЯ УКРАЇ́НСЬКИХ НАЦІОНАЛІ́СТІВ (мельниківців) Створено 1928. У лютому 1940 роз­кололася на дві частини: ОУН під керівництвом А. Мельника зберегла первісну назву, ОУН під проводом С. Бандери вживала назву ОУН революційна, що з часом змінювалася. Див. Організація українських націоналістів (бандерівців).

Укр. націоналіст. рух почав формуватися у 1920-х рр. після заверше­н­ня актив. фази зброй. боротьби Української Народної Республіки за збереже­н­ня держ. само­стійності. Ідеологія і теорія укр. націоналізму повʼязані з пошире­н­ням націоналіст. рухів у багатьох країнах після заверше­н­ня Першої світової вій­ни як способу і практики виріше­н­ня про­блем. Укр. учасники Визвольних змагань 1917–21, які пере­бували за межами України, вважали за необхідне зберегти потенціал і кадри та силою зброї від­новити Українську Державу. Помітний пропагандист. ефект мали твори Д. Донцова. У на­ступні роки виникла низка організов. структур, що ви­знавали укр. націоналізм ідеол. основою своєї діяльності: Українська військова організація, Група української національної молоді, Леґія українських націоналістів, Української націоналістичної молоді Союз. 1 липня 1927 на спіл. зʼ­їзді у Празі Група укр. нац. молоді та Леґія укр. націоналістів обʼ­єд­налися у Союз організацій укр. націоналістів (провід­ник — М. Сціборський). Союз роз­глядали як основу для подальшого ширшого обʼ­єд­на­н­ня націоналіст. організацій і груп. Для при­скоре­н­ня їхньої інтеграції організовано ініціатив. комітет у складі Д. Андрієвського, Є. Коновальця, П. Кожевникова. 3–7 листопада 1927 у Берліні від­булася 1-а конф. укр. націоналістів, що обрала ко­ординац. орган — Провід укр. націоналістів (ПУН) і заснувала його офіц. друк. орган «Роз­будова нації». 8–9 квітня 1928 у Празі проведено 2-у конф. укр. націоналістів, що ухвалила ріше­н­ня провести Кон­грес укр. націоналістів для обʼ­єд­на­н­ня усіх націоналіст. сил у єдиній структурі, виробила про­граму осн. доповід­ей тощо. 28 січня — 3 лютого 1929 у Відні про­­йшов зʼїзд пред­ставників націоналіст. руху — І Кон­грес укр. націоналістів (на­ступні зʼ­їзди називали Великий збір укр. націоналістів). У його роботі взяли участь 32 делегати і 2 гості, які пред­ставляли окремі націоналіст. організації, з них 26 осіб — з еміграц. структур, 4 — із зх. земель України. Роботу Кон­гресу організовано у формі пленар. засі­дань і нарад в окремих комісіях, заслухано низку доповід­ей з питань ідеології, військ., організац. питань тощо. Він проголосив створе­н­ня ОУН, затвердив її про­граму і статут, ідеол. основи руху, обрав керів. орган — ПУН з 11-ти осіб (голова — Є. Коновалець). 1932 за під­сумками конкурсу ПУН затвердив символіку ОУН, емблему (герб) — Тризуб з мечем і Гімн українських націоналістів.

Організаційну мережу ОУН роз­будовували за територіальним принципом: землі, округи, повіти, р-ни, під­ра­йони, низові клітини — «пʼятки» чи «трійки». ОУН складалася з присяж. чл., звич., канд. і молоді. У лютому 1930 сформовано керів. орган ОУН на укр. землях у складі Польщі — Кра­йову екзекутиву (КЕ), її очолив З. Пеленський. З часом створ. структури на ін. укр. землях: Волині, Поліс­сі, Буковині, Закарпат­ті. На контактах з чл. ОУН на під­рад. Україні зосере­дився Є. Коновалець. Більшість громад., спорт. та ін. укр. організацій на тер. Польщі пере­бували під впливом ОУН. Є. Коновалець та інші чл. ПУН від­відали США та Канаду і змогли закласти там осередки ОУН й активізувати фінанс. під­тримку діяльності організації. Частина існуючих і більшість нових укр. громад. організацій у різних країнах при­ймали ідеологію укр. націоналізму: у Німеч­чині — Українське національне обʼ­єд­на­н­ня, у Франції — Українська національна єд­ність, у США — Український національний союз і Державного від­родже­н­ня України Організація, в Канаді — Українське національне обʼ­єд­на­н­ня, в Арґентині — товариство «Від­родже­н­ня». Важливою стала допомога Литви, що під­тримувала ОУН, зокрема у м. Каунас друкували г. «Сурма» та ін. під­піл. ви­да­н­ня, деякі провід­ні чл. ОУН, зокрема Є. Коновалець, отримали литов. паспорти. За первіс. задумом ОУН мала бути політ. рухом (партією), УВО — бо­йовим нелегал. під­роз­ділом, однак досить швидко ОУН у Галичині вимушено пере­йшла у глибоке під­пі­л­ля, а УВО стала її бо­йовою референтурою (посади кер. КЕ і провід­ника УВО обʼєд­нано). У час, коли КЕ очолював Ю. Головінський, діяльність ОУН радикалізувалася: проведено низку саботажно-диверсій. та екс­про­пріац. акцій, бо­йовики здійснили декілька гучних терорист. нападів на польс. урядовців, консульство СРСР у Львові. Польс. влада активно боролася з проявами укр. націоналіст. руху, про що свідчать масові арешти і суди над окремими чл. ОУН і прихильниками, зокрема арешт і смерть О. Басараб, Ю. Головінського. Для посиле­н­ня керівництва ОУН 1937 Є.Коновалець увів до ПУН Олега Ольжича, Я. Барановського, І. Ґабрусевича. Тривалий час Є. Коновалець жив у Берліні, однак з приходом до влади гітлерівців ви­їхав до нейтрал. Швейцарії, а згодом — до Італії. У січні 1933 — червні 1934 КЕ очолював С. Бандера, найгучнішою акцією ОУН того часу стало вбивство бо­йовиком ОУН Г. Мацейком у червні 1934 міністра внутр. справ Польщі Б. Пєрацького, якого вважали гол. виконавцем ре­пресив. політики проти укр. населе­н­ня (див. Пацифікація). На Варшавському судовому процесі ОУН 1935–36 12 чл. організації звинуватили у приналежності до ОУН (кваліфіковано як держ. зраду), тероризмі та, зокрема, під­готовці та вбивстві Б. Пєрацького. Усіх засуджено до різних термінів увʼязне­н­ня, а С. Бандеру, М. Лебедя, Я. Карпинця — до смерт. кари, по амністії заміненої на довічне увʼязне­н­ня. 23 провід. чл. організації на Львівсь­кому процесі ОУН 1936 звинувачено у приналежності до ОУН, вбивствах та ін. протиправ. діях (деякі з них були вже засудж. на Варшав. процесі). Це частково послабило діяльність ОУН, що продовжувала діяти у глибокому під­піл­лі. По­ступово намічався певний роз­рив між під­пі­л­лям і ПУН, чл. якого пере­бували на еміграції. Від­повід­но до вимог статуту ПУН і Є. Коновалець намагалися провести на­ступ. кон­грес (Великий збір), під­готували про­граму, доповіді, інші документи, ви­значили учасників, але не­сприятливі об­ставини змусили його пере­носити. 1934 рад. спец­служби роз­почали операцію з нейтралізації голови Є. Коновальця. Скори­ставшись тим, що він одно­осібно керував усіма контактами з під­пі­л­лям на тер. під­рад. України, кільком агентам, які пред­ставляли легендовані націоналіст. організації в УРСР, вдалося проникнути в його оточе­н­ня. 23 травня 1938 у м. Рот­тердам (Нідерланди) внаслідок терорист. акту, вчиненого рад. агентом, Є. Коновалець загинув. Певна роз­губленість і події на Закарпат­ті не до­зволили негайно провести черговий Великий збір укр. націоналістів і обрати нового голову ПУН. Після смерті Є. Коновальця за його непідтвердженим усним заповітом «вужчий провід» — Я. Барановський, Р. Ярий, М. Сціборсь­кий — доручив виконувати обо­вʼязки голови ПУН А. Мельнику. Тим часом на Закарпат­ті активізувався нац. рух. У лютому 1938 у Відні організовано окремий штаб ОУН по Закарпа­т­тю, а після створе­н­ня у листопаді 1938 уряду Під­карп. Русі офіц. пред­ставником ОУН на Закарпат­ті при­знач. чл. ПУН Олега Ольжича, разом із яким прибули Р. Шухевич, О. Бойдуник, Я. Барановський та ін. На доруче­н­ня Є. Коновальця М. Колодзінський роз­робив «Військову доктрину» ОУН. Організація надавала допомогу при формуван­ні «Карпатської Січі» Організації народної оборони. Незалежна держава Карпатська Україна, проголошена 15 березня 1939, про­існувала не довго, її уряд, пере­буваючи на еміграції, 21 липня 1939 уклав угоду з ОУН і під­порядкував їй свою діяльність. 30 серпня 1939 у Римі за участі 31-го делегата з Європи, США і Канади проведено ІІ Великий збір, що обрав А. Мельника головою ПУН, затвердив новий статут й інші документи. У час загостре­н­ня політ. ситуації в Європі та очікува­н­ня вій­ни статут посилив централізацію повноважень голови ПУН. В 1930–40-х рр. ОУН мала власне легал. вид. «Роз­будова нації» та низку нелегал. — «Сурма», «Український націоналіст», «Бюлетень Кра­йової екзекутиви», згодом до них додалися «Ідея і чин» та ін. Під націоналіст. впливом пере­бували окремі ви­да­н­ня у Галичині, на Буковині, а також у країнах роз­селе­н­ня укр. діаспори в Європі та Америці.

З поч. Другої світової вій­ни і реалізації Молотова-Ріб­бентропа Пакту Польщу поділено між Німеч­чиною і СРСР. З польс. вʼязниць ви­йшли на волю сотні чл. ОУН, більшість із них зосередилася у нім. зоні окупації. У цьому сере­довищі пере­важали радикал. на­строї, виразником яких стала група С. Бандери, що уві­йшла у конфлікт з ПУН, вимагаючи персонал. змін і більшої «революційності». Попередні пере­говори між пред­ставниками цієї групи і головою ПУН А. Мельником показали, що жодна зі сторін не готова йти на ком­проміси. Тому 10 лютого 1940 у Кракові про­йшло зі­бра­н­ня групи С. Бандери, яка створила окремий «рев. провід» ОУН на чолі з ним. 31 березня — 3 квітня 1941 С. Бандера провів ІІ Великий збір, що фактично оформив існува­н­ня нової націоналіст. організації з тією ж на­звою, затвердив нову про­граму, символіку, сформував новий провід. 7 квітня 1940 голова ПУН А. Мельник оголосив «рев. провід» незакон­ним і від­дав під організац. суд С. Бандеру та Я. Стецька. Від­тоді паралельно існували дві укр. націоналіст. організації: одна під проводом А. Мельника, що дотримувалася первіс. назви ОУН, друга — під проводом С. Бандери, що офіційно називалася ОУН революційна — ОУН(р) або ОУН(б). Поділ зберігся донині. 1939 А. Мельник затвердив Комісію держ. планува­н­ня на чолі з Олегом Ольжичем, 15 комісій працювали над проектами законодавства для потреб майбут. від­новленої Української Держави. Після від­окремле­н­ня ОУН(р) створила власну комісію. З часу нападу у червні 1941 Німеч­чини на СРСР націоналісти сподівалася викори­стати вій­ну для від­новле­н­ня незалежності України. Обидві ОУН почали формува­н­ня похід. груп з метою організувати на звільнених від більшов. влади тер. нац. структури і проголосити у Києві від­новле­н­ня само­стійності України. Найбільша похідна група — Буковинський курінь (бл. 1,5 тис. осіб, командир — П. Войновський), що у жовтні 1941 прибув до Києва. Одночасно в Україну приїхали провід­ні кадри ОУН, зокрема у Києві Олег Ольжич роз­почав формува­н­ня Укр. нац. ради (голова — М. Величківський) як рев. пере­дпарламенту. Започатковану у Житомирі щоден­ну г. «Українське слово» у вересні пере­несено до Києва (ред. — І. Рогач), її наклад сягав 40 тис. У Києві О. Теліга створила Спілку укр. письмен­ників, редагувала тижневик «Літаври» (додаток до «Українського слова»), генерал М. Капустянський організував Товариство ім. геть­мана Полуботка. Член ОУН докладали багато зусиль для від­новле­н­ня культур. і мист. життя, від­родже­н­ня шкіл. освіти, закладів вищої освіти, кооп. установ. У Харкові започатк. ви­да­н­ня щоден. г. «Нові дні», роз­почато друк укр. преси в Полтаві, Дні­пропетровську (нині Дні­про), Одесі, Херсоні та ін. містах України. 21 листопада 1941 ОУН за участі 40-а тис. осіб організувала у с. Базар від­значе­н­ня героїв Другого зимового походу Армії УНР 1921. У той же час проти­стоя­н­ня двох ОУН набирало за­гроз­ливого стану. 30 червня 1941 ОУН(р), щоб випередити проголоше­н­ня від­новле­н­ня Української Держави ОУН(м) у Києві, проголосило у Львові Акт від­новле­н­ня Української Держави. Тривала від­крита і таємна боротьба за місц. адміністрації, поліцію тощо. Зі створе­н­ням на місцях адміністрації нім. мін-ва окупов. тер. роз­почато ре­пресії проти обох гілок ОУН, зокрема А. Мельник і С. Бандера були заарешт. і з часом разом з ін. провід­никами увʼязнені в концтаборі Заксенгаузен. Кер-во ОУН пере­йшло до за­ступник голови ПУН Олега Ольжича. Удару за­знали усі оунів. структури. Так, у Києві закрито г. «Українське слово», ред. І. Рогача зі спів­роб. заарештовано, у руках ґестапо опинилися О. Теліга, поет І. Ірлявський, міський голова Києва В. Багазій та ін. Усі вони були роз­стріляні і поховані у Бабиному Яру. За деякими даними, там роз­стріляно до 600 чл. ОУН, частину прі­звищ вдалося встановити. Німці заборонили діяльність Укр. нац. ради у Києві, більшості культур. і освіт. установ, також роз­громили усі укр. нац. структури в ін. містах і місцевостях України. ОУН пере­йшла у глибоке під­пі­л­ля, шукаючи нових можливостей для продовже­н­ня боротьби. Ще 1939 для військ. ви­школу викори­стано військ. під­роз­діл нім. абверу Bergbauern Hilfe, в укр. написан­ні — Військ. від­діли націоналістів або Легіон Р. Сушка (300 осіб). Згодом ОУН сприяла організації окремих партизан. під­роз­ділів, серед них — Укр. легіон само­оборони, Укр. легіон у Хорватії. З організацією ОУН(б) під­роз­ділів Української пов­станської армії тривали малорезультативні пере­говори про обʼ­єд­на­н­ня сил. ОУН мала від­чутний вплив на діяльність єдиної легал. укр. структури на тер. Генерал-губернаторства (див. Генеральна губернія) — Українського центрального комітету на чолі з В. Кубі­йовичем. З початком формува­н­ня 1943 «Галичина» дивізії укр. сторона вимагала, щоб то була укр. дивізія у складі нім. армії, оскільки роз­глядала її як основу майбут. укр. нац. армії. Навесні 1944 завдяки стара­н­ням ОУН у Львові засн. Всеукр. нац. раду, до якої уві­йшла Укр. нац. рада (Київ), Центр. нар. рада Карпат. України, Нац. рада (Львів).

Після закінче­н­ня 2-ї світової вій­ни А. Мельник і частина уцілілих провід. чл. ОУН знаходилися в амер. і британ. окупац. зонах. По­ступово від­новлено організац. структуру ОУН. 30 серпня 1947 проведено ІІІ Великий збір укр. націоналістів, що ухвалив нову «демократ.» редакцію статуту. Нова про­грама ОУН роз­вивала положе­н­ня корпоративізму і засади солідаризму. 1948 в час від­значе­н­ня 20-ї річниці смерті Є. Коновальця у Рот­тердамі від­булася зу­стріч А. Мельника і С. Бандери за участі провід­ників обох ОУН, на якій зроблено спробу зна­йти способи від­новле­н­ня єд­ності. У Німеч­чині від­новлено діяльність Державного центру УНР в екзилі, зокрема Укр. нац. ради. ОУН під­тримувала ці процеси і мала великий вплив на діяльність знач. час­тини громад. структур укр. еміграції. Голова ПУН А. Мельник 1955 від­відав Канаду, де на урочистостях з нагоди 25-ліття Укр. нац. обʼєд­на­н­ня Канади ви­ступив з ініціативою створе­н­ня громад. структури для усіх українців світу. Ця ідея зна­йшла своє втіле­н­ня у створ. 1967 Світ. кон­гресі вільних українців (нині Світовий кон­грес українців), першим ген. секр. якого став чл. ПУН М. Плавʼюк. У 1960–80-х рр. ОУН по­ступово пере­йшла на виразніші демократ. засади. Їхні основи, зафіксов. у про­грам. документах ще ІІІ Великого збору (1947), остаточно схвалені на VІІ Великому зборі (1970). ОУН приділяла багато уваги поширен­ню правдивої інформації про стан прав людини, нац. пригнобле­н­ня українців та ін. народів у СРСР. Налагоджено контакти з дисидентами та правозахисниками в Україні, особливого роз­голосу у світі набула публікація англ. мовою біогр. збірника укр. диси­дентів В. Чорновола «Лихо з ро­зуму» (1968). Для друку від­повід. літ-ри створ. видавництво «Смолоскип» (м. Балтимор, США; дир. — О. Зінкевич). ОУН ініціювала процес і дис­кусію щодо контактів з інакодумцями в УРСР. Зі смертю А. Мельника 1964–77 ОУН очолював О. Штуль-Жданович, 1977–79 — Д. Квітковський, 1981–2012 — М. Плавʼюк.

Гол. про­грамна засада ОУН від часу створе­н­ня — від­новле­н­ня держ. само­стійноті України. Після її реалізації 1991 організація повернулася в Україну і бере участь в усіх процесах держ. життя як легал. націоналіст. громад. організація. 1992 М. Плавʼюк як остан­ній президент Держ. центру УНР в екзилі пере­дав свої повноваже­н­ня новооб­ра­ному Президенту України Л. Кравчуку і зосередився на роз­будові структури ОУН, зареєстр. в Україні 1992. У 1993 в м. Ірпінь (Київ. обл.) проведено перший легал. ХІІ Великий збір укр. націоналістів, що ухвалив нову про­граму і статут ОУН, ствердив осн. тезу «Україна — спільне добро усіх її громадян», обрав новий ПУН, до якого уві­йшли пред­ставники діаспори і громадяни України. На­ступні Великі збори (ХІІІ–Х­ХІІ) проходили у Києві. Структури ОУН створ. в усіх областях України. До Києва пере­несено ви­да­н­ня г. «Українське слово» (перший ред. — Й. Лось), засн. часопис «Роз­будова держави» (М. Плавʼюк), тижневик «Рейтинг-аналіз» (М. Вербовий), у Харкові — часопис «Український засів» (І. Бондар-Терещенко). Створ. Фундацію ім. О. Ольжича (голова — М. Плавʼюк), Бібліотеку ім. О. Ольжича (дир. — О. Кучерук), «Видавництво імені Олени Теліги» (президент — М. Плавʼюк), молодіжну організацію «Зарево» (голова — В. Генералюк). Внаслідок персонал. конфліктів 2005 П. Дорожинський із групою ві­ді­йшли від ОУН і створили нову націоналіст. громад. організацію — Обʼ­єд­на­н­ня укр. націоналістів-державників (ОУНд), що зберегла основоположні ідейні засади та символіку ОУН. 2012 новим головою ПУН обрано Б. Червака. Намагаючись консолідувати націоналіст. табір, ОУН спів­працювала з ін. націоналіст. організаціями. У періоди виборчих кампаній ОУН виразно заявляла і під­тримувала нац.-демократ. партії та їхніх кандидатів. Член ОУН брали активну участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, з поч. рос.-укр. вій­ни 2014 створ. Добровол. баталь­йон ОУН, що згодом влився у склад ЗС України. 16 березня 2017 ОУН, Всеукр. обʼ­єдн. «Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор», КУН і «С14» під­писали «Національний маніфест», де задекларували єд­ність націоналіст. руху для ствердже­н­ня нац. інте­ресів України, сприя­н­ня утворен­ню Балто-Чорномор. союзу, ви­знали РФ державою-агресором тощо.

Літ.: Політична про­грама Організації Українських Націоналістів. Ухвалено ІІ Великим Збором Українських Націоналістів у серпні 1939 року // Політ. Про­грама й Устрій ОУН. 1940; Мартинець В. Українське під­пі­л­ля. Від УВО до ОУН: Спогади й матеріяли до пере­д­історії та історії українського організованого націоналізму. Б. м., 1949; Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової вій­ни. 4-е вид. Б. м., 1951; Книш З. Роз­брат. Спогади й матеріяли до роз­колу ОУН у 1940–1941 роках. Торонто, 1960; На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій вій­ні: Зб. статей, спогадів і док. К., 1994; Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т. 1. 1927–30. К., 2005; Кентій А. В. Збройний чин українських націоналістів. 1920–1956: Історико-архівні нариси. К., 2005. Т. 1, 2008. Т. 2; Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920–1942. К., 2005; Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. 3-є вид. К., 2007; Андрій Мельник: спогади, документи, листува­н­ня. К., 2011; Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії. К., 2013.

ДА: Арх. ОУН у Києві. Ф. А. Мельника.

О. С. Кучерук

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю