Класи суспільні

КЛА́СИ СУ­СПІ́ЛЬНІ Поня­т­тя «К. с.» — одне із найуживаніших у наук. літературі, присвяч. заг. істор., соц. і екон. про­блемам. За­звичай ним по­значають великі, від­носно сталі групи людей того чи ін. су­спільно-екон. ладу, що різняться місцем у системі вироб. від­носин, створюють своїм пред­ставникам певні можливості реалізації, а також мають спільні інтереси й цін­ності. Місце, яке той чи ін. клас посідає у системі вироб. від­носин, а також особливості його стосунків з ін. класами ви­значають його від­ноше­н­ня до засобів виробництва, що може виявлятися у формі повної власності (класичні рабо­власники та капіталісти), верхов. власності (держ. військ.-бюрократ. прошарок, феодали, рад. номенклатура), повної від­сутності власності (раби, класичні пролетарі), орендов. власності (общин­ники в ран­ньодерж. утворе­н­нях і сх. деспотіях, фе­одально залежні селяни, кріпаки). В усіх докапіталіст. су­спільствах пред­ставники панів. класу володіли не лише засобами виробництва, а й робочою силою (людьми). Від­ноше­н­ням до засобів виробництва ви­значається роль класів у організації праці. Класи-власники засобів виробництва є організаторами виробництва, класи, що не мають у своїй власності засобів виробництва, — без­посеред. виробниками матеріал. благ. Ситуація, коли саме власність зумовлює місце людини в системі виробництва, притаман­на лише до­статньо роз­винутим су­спільствам. Уперше її зафіксовано в деяких доіндустр. цивілізаціях (античність, Стародав. Китай, мусульман. світ тощо), повністю роз­крито — в рабо­власн. (Бразилія, Карибіка, Пд. США) та бурж. су­спільствах. У більш ранні істор. періоди природні здібності, умі­н­ня і приналежність до влади ви­значали реал. від­ноше­н­ня людини до засобів виробництва, способи отрима­н­ня нею частки сусп. продукту та роз­міри цієї частки: пред­ставники неімущих класів отримували лише необхід. для від­творе­н­ня їхньої здатності до праці продукт, пред­ставники імущих класів, окрім усього необхід. для прожива­н­ня, — також додатковий продукт. Цей продукт вони одержували або особисто (рабо­власники, феодали, капіталісти), або корпоративно (через насильниц. визискува­н­ня та централізов. пере­розподіл продукції, пере­розподіл узаконеної данини чи податків). Нерівно­значність отримуваних пред­ставниками різних класів «спільно вироблених» продуктів зумовлює антагонізм між класами, який періодично в багатьох (але не в усіх, як приклад — традиц. Індія) цивілізаціях призводить до зброй. конфліктів: пов­ста­н­ня Спартака у Рим. респ., період. масові селян. пов­ста­н­ня (т. зв. селян. війни) в Китаї, середньовіч. Зх. Європі та царській Росії, Париз. комуна 1871 у Франції тощо. Згідно з концепцією класової структури су­спільства у будь-якому су­спільстві є осн. і другорядні класи. Це спричинено одночас. існува­н­ням кількох різних су­спільно-екон. укладів, зокрема у зх.-європ. феод. су­спільстві доби пізнього середньовіч­чя вже існували ран­ньобурж. уклади, а сх. держ.-бюрократ. су­спільства, повʼязані з екс­плуатацією орендарів, мали побічні уклади на­йманих працівників і рабів. У докапіталіст. соціумах класова структура су­спільства органічно по­єд­нувалася (без повного збігу) зі становою. В традиц. цивілізаціях саме через станові та конфесійні культурно-світо­глядні форми здебільшого й проявляються культурні від­мін­ності класів, і лише в класич. бурж. су­спільстві — без­посередньо. Перші кроки до поясне­н­ня екон. під­ґрунтя поділу су­спільства на класи зробили франц. і британ. економісти кін. 18 — поч. 19 ст., пере­важно А. Сміт і Д. Рікардо, а також Ф. Кене. Ідею класової боротьби дещо пізніше висунули К.-А. Сен-Сімон, О. Тьєр­рі, О. Міньє та Ф.-П. Ґізо. Вони роз­глядали революції Нового часу як прояв боротьби третього стану (гол. чином буржуазії) проти феодалів. Найповніше роз­винули цю ідею К. Маркс та Ф. Енгельс, які вважали класову боротьбу рушій. силою історії і роз­робили теорію виникне­н­ня класів, а також висунули гіпотезу про необхідність насильниц. створе­н­ня без­класового су­спільства, від­водячи пролетаріатові істор. місію «могильника» буржуазії. Узагальнюючи та при­стосовуючи по­гляди К. Маркса і Ф. Енгельса до об­ставин більшов. пере­вороту 1917, В. Ленін роз­винув концепцію диктатури пролетаріату. Теор. про­блеми класового поділу су­спільства роз­глядали також В. Зомбарт, М. Вебер, Г. Маркузе, цікавилися ними С. Булгаков, М. Бердяєв, Ж.-П. Сартр, А. Франк та ін. Класові транс­формації постіндустр. су­спільства (інформаційного су­спільства) аналізували Д. Белл і М. Кастельс. Ідея класової боротьби набула в 20 ст. особл. політ. значе­н­ня. Прихильники ліворадикал. напряму (див. Більшовизм) акцентували увагу на не­примирен­ності класових суперечностей та неминучості посиле­н­ня класової боротьби. Помірковані реформатори (нім., австр., швед. соціал-демократи, франц. соціалісти, британ. лейбористи) орієнтувалися на концепцію пошуку і творе­н­ня консенсусу інтересів різних класів у процесі вдосконале­н­ня правової держави із соціально орієнтов. ринк. економікою. Про­грама більшовиків реалізована в 1920–40-х рр. у СРСР, проект помірк. реформаторів — у 1950–70-х рр. у найбільш роз­винутих країнах західної цивілізації, пере­важно європ., а також в Австралії та Новій Зеландії. Політ. керівництво СРСР декларувало, що побудоване в країні су­спільство «реал. соціалізму» поділяється на класи робітників та селян із «прошарком» службовців, і ці класи й «прошарок» пере­бувають у неантагоніст. й неекс­плуататор. від­носинах. На­справді ж у СРСР сформовано зовсім інше за класовою структурою су­спільство. Ця структура ґрунтувалася на корпоратив. владі-власності на одержавлені засоби виробництва та, частково, на багато­сторон. залежності працівників від компарт.-держ. бюрократ. апарату й складалася з «номенклатур.» і «неноменклатур.» класів. Соціалізм такого зразка (сталін.-брежнєв. чи мао­їст.) — індустр. класове су­спільство тоталітар. типу (див. Тоталітаризм). Своєрідні класові структури з характер. для них симбіо­зами приватно­власниц. та держ. форм екс­плуатації мали фашист. (Італія Б. Мус­соліні) і націонал-соціаліст. (Німеч­чина А. Гітлера) тоталітарні су­спільства. Дослідники ви­окремлюють три осн. стадії класової структури су­спільства: доіндустр., індустр. та постіндустр., а також два осн. типи: «сх.», коли її ви­значає корпоративно-держ. влада-власність на засоби виробництва і (у тій чи ін. формі) на особу виробника, та «зх.», коли класи структурують від­повід­но до приватно­власниц. від­носин. При цьому особа виробника може бути як абсолютно фізично залеж. приват. власністю (раб), так і юридично вільною — такою, яка користується юрид. (класич. капіталізм) чи навіть усіма громадян. правами (пізньокапіталіст. су­спільство). Обидва типи властиві людській історії від часів утвердже­н­ня цивілізації до сьогоде­н­ня. У традиц. цивілізаціях стародав. часу та середньовіч­чя вони спів­існували при домінуван­ні одного з них (найбільш від­повід­ного конкрет. су­спільно-екон. укладу). У найроз­винутіших країнах західної цивілізації та країнах Далекого Сх. (Японія, Пд. Корея, Тайвань) на пізньоіндустр. і ран­ній інформ. стадіях роз­витку від­бувається процес усу­спільне­н­ня виробництва й власності через складні комбінації держ. та приват. секторів, акціонува­н­ня капіталу тощо. Внаслідок цього у таких су­спільствах виникає середній клас власників чи спів­власників (через акції) засобів виробництва й ін. цін­ностей, пред­ставники якого володіють також інтелектуал. власністю, мають високу профес. кваліфікацію і завдяки цьому можуть забезпечити собі гідний рівень життя. Різноманітні соціол. дослідж. свідчать: чим роз­винутіша й заможніша країна, тим вища у структурі її су­спільства, виробництва та власності питома вага середнього класу, і, навпаки, — у бідних та економічно слабороз­винутих країнах зберігається (Африка, Лат. Америка), а подекуди й посилюється (більшість країн СНД) класове роз­шарува­н­ня при не­знач. питомій вазі середнього класу.

Завантажити статтю