Семіотика права

СЕМІО́ТИКА ПРА́ВА  — окремий напрям права філософії, предметом вивчення якого є знаки і знакові системи, що виникають у процесі правовідносин між соціальними суб’єктами для означення і впорядкування правової дійсності. З метою пояснення механізмів виникнення та функціонального призначення правових знаків у суспільстві у С. п. використовують здобутки мовознавства, 56130, психології, соціології та інших наук. У семіотичному контексті (див. Семіотика) право розуміють як систему знаків, сформованих на основі соціального досвіду для спрощення передачі та сприйняття інформації про правову дійсність. Ці знаки — інформаційні моделі речей, предметів, явищ, фактів, дій, подій, суб’єктів та об’єктів, що вони позначають. Законодавство, що передає суспільні вимоги, є знаковою системою. Для виокремлення С. п. створено достатнє теоретичне підґрунтя. В Україні видано низку перекладних праць європейських та американських науковців, які дотично досліджували мову права (В. Беньямін, К. Бюлер, Т. Дейк, Ж. Піаже), розкривали анатомію та символічну сутність права (О. Гьоффе, О. Лейст, Д. Ллойд, П. Рікер, Й. Фіхте, Л. Фуллер, Г. Гарт), виявляли психологічні, соціологічні, антропологічні, культурологічні, політичні та інші аспекти функціонування знаків у соціумі (Дж. Бентам, П. Берґер, Ж. Бодріяр, М. Бронуен, Т. Лукман, Р. Феліцітас, Г. Кюблер, А. Менеґетті, Ф. Нортроп), а також пропонували сприймати й розуміти соціальні феномени як сукупності текстів (К. Вангузер, Г. Ґадамер, М. Ґриґар, Ж. Деріда, К. Льюіс, Б. Мейлер та ін.). Семіотика стала одним із основних методологічних підходів у вивченні процесів формування та функціонування права українськими дослідниками, серед яких — О. Мережко, О. Павлишин, Т. Подорожна, Г. Почепцов, П. Рабинович, А. Токарська, П. Балтаджи, Д. Бочаров, Т. Дудаш, С. Зархіна, В. Речицький, А. Чантурія. Концепцію С. п. покладено в основу важливих сфер юридичної практики — правотворчості, офіційного тлумачення, криміналістики, судочинства тощо. Через аналіз правових знаків семіотика робить право більш «зрозумілим», а отже, і більш передбачуваним та зручним у сприйнятті, адже вона до певної міри «спрощує» правову дійсність, зводячи її до знаків. Семіотика здатна запропонувати іншим наукам механізм виявлення знака як медіатора зв’язку слова (поняття) та об’єкта відтворення, абсолютного значення й конкретного змісту (медіаційна функція семіотичного підходу). Семіотичний підхід передбачає 2 важливі практики — створення речей за допомогою знаків і розрізнення «семіотичної норми» (значення, предмета) та її конкретної реалізації (змісту, концепту). Семіотика належить до гібридних і комплексних досліджень, виокремлення яких у самостійну сферу можна розглядати як наслідок використання певного методу та (або) аналітичного інструментарію. Згідно з цим підходом в основу семіотично орієнтованих досліджень покладено структурний аналіз того, як облаштовані й функціонують знаки в різноманітних культурних контекстах, а також як організовані поведінка та комунікація, в яких використовують знаки. Одним із прикладів таких досліджень розробники цього методу вважають аналіз впливу виникнення фотографії на систематизацію знань про злочинців. С. п. виконує роль динамічної методології з урахуванням процесуальності змін соціальної дійсності, її багатовимірності й антропологічного домінування в осмисленні та смислоутворенні. Право є системою вербальних повідомлень, що, залежно від домінування певної семіотичної характеристики, можуть бути передбаченням можливих правових явищ, застереженням від небажаних дій і вчинків, вольовим наказом та вказівкою, залишаючись при цьому стратегічним текстом, який передає вербальну модель бажаного, дозволеного й забороненого через омовлення чітких стандартів і критеріїв поведінки соціального суб’єкта. Джерелом формування правового знака виступає вся сукупність явищ, дій, подій, емоційно-вольових, вербально-поведінкових та ціннісно-нормативних проявів людини. У праві, як у знаковій комунікативній моделі, змодельовано основні зразки правової поведінки соціального суб’єкта, варіанти міжсуб’єктних та суб’єкт-об’єктних соціальних (правових) відносин, а також спроектовано саму правову дійсність. Парадигмальне розуміння права й правової дійсності як знакових систем передбачає їхній поділ на асоціативні семантичні поля (за Ф. де Соссюром). Це може бути поділ за галузевим принципом, суб’єктним чи об’єктним, часовим чи просторовим тощо. Однак у будь-якому випадку відносини схожості між частинами однієї знакової системи (права та правової дійсності загалом) слугують для виокремлення цієї системи з-поміж інших (правових сімей). Мовні правові знаки належать до ціннісно навантаженої лексики, оскільки відтворюють найбільш значимі пріоритети правової спільноти, представляють волю суспільства, формують відповідні соціальні цінності та орієнтири правової політики держави. Немовні правові знаки також мають ціннісне навантаження, адже формують у суспільстві загальноприйнятні знакові образи людини через її професійну зайнятість, стиль життя, манеру поведінки та ін., моделюють стереотипи бажаної, дозволеної та забороненої поведінки, створюють правову символіку, що має всі шанси перерости у символічні артефакти й національні архетипи, за якими розпізнають державу. У розвитку людини (не як окремої особистості, а як прототипу людства загалом) важливу роль відіграє власне семіотична складова її природи як чинник адаптації до навколишньої дійсності шляхом розуміння, означування й символізації інформації про неї для передання своїм нащадкам. Семіотика орієнтується на пізнавальний вимір людського досвіду, адже вона закорінена в процесі дії знаків (семіозі) та передбачає обов’язкову наявність хоча б 2-х динамічних чинників (знака й означуваного, знака та його автора, знака й значення, знака та інтерпретатора, знака й контексту), що визначає окремий тип семіотичної характеристики людини як «людина символічна», «людина знакова» (homo semioticus). Аналіз поняття «homo semioticus» передбачає двояке розуміння людини: як основного суб’єкта створення знаків, бо жодний інший живий організм не здатний на такі розумові процеси; як знакову одиницю цього простору, основний символ соціальної дійсності. Людина як семіотична одиниця з усіма її складовими (тіло, дух, душа, ім’я, професія, поведінка, соціальна роль тощо) захищена правом, а всі створені людиною знаки стали можливими і зрозумілими тільки завдяки наявності у неї мови, здатності абстрактно мислити та вмінню аналізувати й синтезувати себе як соціального суб’єкта в контексті правової дійсності. Прагматизм правового знака дає можливість аналізувати раціональність його створення, ефективність функціонування, корисність і потрібність використання, результативність застосування тощо. Прагматичні функції правового знака мають широкий спектр: вони матеріалізують і об’єктивують (означують, маркують, класифікують, структурують, ієрархізують, організовують, впорядковують) правову дійсність. Психосеміотичний підхід до міжсуб’єктних відносин виокремлює в людей здатність оперувати предметами правової дійсності за допомогою їхніх знакових відповідників, виокремлювати й аналізувати знакові ситуації та типи правових відносин, систематизувати й опрацьовувати отриману інформацію, використовувати її для організації та поточного вдосконалення свого буття. Правові знаки беруть участь в управлінні процесом трансформації дійсності у правосвідомість людини й водночас організовують, впорядковують її мисленнєву діяльність, що допомагає сформувати у кожного свою образно-поняттєву модель правової дійсності. Відповідальність юридична як обов’язковий атрибут правової дійсності є іманентною семіотичною характеристикою правовідносин, що базується на психологічних особливостях соціальних суб’єктів — відчутті страху, потребі адаптації, соціальному узалежненні, свідомому виборі й готовності прийняти встановлені норми, а також колективних соціально зумовлених чинниках — стимулюванні правослухняності, формуванні загальнолюдських цінностей і необхідності їхнього дотримання, пошуку компромісу в процесі постійної взаємодії та об’єднання у правову спільноту. Так, у процесі правовідносин реалізують організаційні функції юридичної відповідальності через правову комунікацію, суспільну градацію, чітку регламентацію, що дає можливість моделювати, коригувати і прогнозувати подальший розвиток правовідносин. Юридична відповідальність виконує розпорядчі завдання: вона є засобом переконування в доцільності правослухняної поведінки й примусу до неї, запобігання правопорушенням та охорони правопорядку через погрозу покарання.

Завантажити статтю