Семіотика права

СЕМІО́ТИКА ПРА́ВА — окремий напрям права філософії, предметом ви­вче­н­ня якого є знаки і знакові системи, що виникають у процесі правовід­носин між соціальними субʼєктами для означе­н­ня і впорядкува­н­ня правової дійсності. З метою поясне­н­ня механізмів виникне­н­ня та функціонального при­значе­н­ня правових знаків у су­спільстві у С. п. використовують здобутки мовознавства, 56130, психології, соціології та інших наук. У семіотичному контекс­ті (див. Семіотика) право ро­зуміють як систему знаків, сформованих на основі соціального досвіду для спроще­н­ня пере­дачі та сприйня­т­тя інформації про правову дійсність. Ці знаки — інформаційні моделі речей, предметів, явищ, фактів, дій, подій, субʼєктів та обʼєктів, що вони по­значають. Законодавство, що пере­дає су­спільні вимоги, є знаковою системою. Для ви­окремле­н­ня С. п. створено до­статнє теоретичне під­ґрунтя. В Україні ви­дано низку пере­кладних праць європейських та американських науковців, які дотично досліджували мову права (В. Беньямін, К. Бюлер, Т. Дейк, Ж. Піаже), роз­кривали анатомію та символічну сутність права (О. Гьоф­фе, О. Лейст, Д. Ллойд, П. Рікер, Й. Фіхте, Л. Фул­лер, Г. Гарт), виявляли психологічні, соціологічні, антропологічні, культурологічні, політичні та інші аспекти функціонува­н­ня знаків у соціумі (Дж. Бентам, П. Берґер, Ж. Бодріяр, М. Бронуен, Т. Лукман, Р. Феліцітас, Г. Кюблер, А. Менеґет­ті, Ф. Нортроп), а також пропонували спри­ймати й ро­зуміти соціальні феномени як сукупності текс­тів (К. Вангузер, Г. Ґадамер, М. Ґриґар, Ж. Деріда, К. Льюіс, Б. Мейлер та ін.). Семіотика стала одним із основних методологічних під­ходів у ви­вчен­ні процесів формува­н­ня та функціонува­н­ня права українськими дослідниками, серед яких — О. Мережко, О. Павлишин, Т. Подорожна, Г. Почепцов, П. Рабинович, А. Токарська, П. Балтаджи, Д. Бочаров, Т. Дудаш, С. Зархіна, В. Речицький, А. Чантурія. Концепцію С. п. покладено в основу важливих сфер юридичної практики — правотворчості, офіційного тлумаче­н­ня, криміналістики, судочинства тощо. Через аналіз правових знаків семіотика робить право більш «зро­зумілим», а отже, і більш перед­бачуваним та зручним у сприйнят­ті, адже вона до певної міри «спрощує» правову дійсність, зводячи її до знаків. Семіотика здатна за­пропонувати іншим наукам механізм виявле­н­ня знака як медіатора звʼязку слова (поня­т­тя) та обʼєкта від­творе­н­ня, абсолютного значе­н­ня й конкретного змісту (медіаційна функція семіотичного під­ходу). Семіотичний під­хід перед­бачає 2 важливі практики — створе­н­ня речей за допомогою знаків і роз­різне­н­ня «семіотичної норми» (значе­н­ня, предмета) та її конкретної реалізації (змісту, концепту). Семіотика належить до гібридних і комплексних досліджень, ви­окремле­н­ня яких у само­стійну сферу можна роз­глядати як наслідок викори­ста­н­ня певного методу та (або) аналітичного інструментарію. Згідно з цим під­ходом в основу семіотично орієнтованих досліджень покладено структурний аналіз того, як облаштовані й функціонують знаки в різноманітних культурних контекс­тах, а також як організовані поведінка та комунікація, в яких використовують знаки. Одним із прикладів таких досліджень роз­робники цього методу вважають аналіз впливу виникне­н­ня фото­графії на систематизацію знань про злочинців. С. п. виконує роль динамічної методології з урахува­н­ням процесуальності змін соціальної дійсності, її багатовимірності й антропологічного домінува­н­ня в осмислен­ні та смисло­утворен­ні. Право є системою вербальних пові­домлень, що, залежно від домінува­н­ня певної семіотичної характеристики, можуть бути перед­баче­н­ням можливих правових явищ, за­стереже­н­ням від небажаних дій і вчинків, вольовим наказом та вказівкою, залишаючись при цьому стратегічним текс­том, який пере­дає вербальну модель бажаного, до­зволеного й забороненого через омовле­н­ня чітких стандартів і критеріїв поведінки соціального субʼєкта. Джерелом формува­н­ня правового знака ви­ступає вся сукупність явищ, дій, подій, емоційно-вольових, вербально-поведінкових та цін­нісно-нормативних проявів людини. У праві, як у знаковій комунікативній моделі, змодельовано основні зразки правової поведінки соціального субʼєкта, варіанти між­субʼєктних та субʼєкт-обʼєктних соціальних (правових) від­носин, а також спроектовано саму правову дійсність. Парадигмальне ро­зумі­н­ня права й правової дійсності як знакових систем перед­бачає їхній поділ на асоціативні семантичні поля (за Ф. де Сос­сюром). Це може бути поділ за галузевим принципом, субʼєктним чи обʼєктним, часовим чи просторовим тощо. Однак у будь-якому випадку від­носини схожості між частинами однієї знакової системи (права та правової дійсності загалом) слугують для ви­окремле­н­ня цієї системи з-поміж інших (правових сімей). Мовні правові знаки належать до цін­нісно навантаженої лексики, оскільки від­творюють найбільш значимі пріоритети правової спільноти, пред­ставляють волю су­спільства, формують від­повід­ні соціальні цін­ності та орієнтири правової політики держави. Немовні правові знаки також мають цін­нісне навантаже­н­ня, адже формують у су­спільстві загально­прийнятні знакові образи людини через її професійну зайнятість, стиль життя, манеру поведінки та ін., моделюють стереотипи бажаної, до­зволеної та забороненої поведінки, створюють правову символіку, що має всі шанси пере­рости у символічні артефакти й національні архетипи, за якими роз­пі­знають державу. У роз­витку людини (не як окремої особистості, а як прототипу людства загалом) важливу роль ві­ді­грає власне семіотична складова її природи як чин­ник адаптації до навколишньої дійсності шляхом ро­зумі­н­ня, означува­н­ня й символізації інформації про неї для пере­да­н­ня своїм нащадкам. Семіотика орієнтується на пі­знавальний вимір людського досвіду, адже вона закорінена в процесі дії знаків (семіозі) та перед­бачає обовʼязкову наявність хоча б 2-х динамічних чин­ників (знака й означуваного, знака та його автора, знака й значе­н­ня, знака та інтер­претатора, знака й контекс­ту), що ви­значає окремий тип семіотичної характеристики людини як «людина символічна», «людина знакова» (homo semioticus). Аналіз поня­т­тя «homo semioticus» перед­бачає двояке ро­зумі­н­ня людини: як основного субʼєкта створе­н­ня знаків, бо жодний інший живий організм не здатний на такі ро­зумові процеси; як знакову одиницю цього простору, основний символ соціальної дійсності. Людина як семіотична одиниця з усіма її складовими (тіло, дух, душа, імʼя, професія, поведінка, соціальна роль тощо) захищена правом, а всі створені людиною знаки стали можливими і зро­зумілими тільки завдяки наявності у неї мови, здатності абстрактно мислити та вмін­ню аналізувати й синтезувати себе як соціального субʼєкта в контекс­ті правової дійсності. Прагматизм правового знака дає можливість аналізувати раціональність його створе­н­ня, ефективність функціонува­н­ня, корисність і потрібність викори­ста­н­ня, результативність за­стосува­н­ня тощо. Прагматичні функції правового знака мають широкий спектр: вони матеріалізують і обʼєктивують (означують, маркують, класифікують, структурують, ієрархізують, організовують, впорядковують) правову дійсність. Психосеміотичний під­хід до між­субʼєктних від­носин ви­окремлює в людей здатність оперувати предметами правової дійсності за допомогою їхніх знакових від­повід­ників, ви­окремлювати й аналізувати знакові ситуації та типи правових від­носин, систематизувати й опрацьовувати отриману інформацію, використовувати її для організації та поточного вдосконале­н­ня свого буття. Правові знаки беруть участь в управлін­ні процесом транс­формації дійсності у правосві­домість людини й водночас організовують, впорядковують її мислен­нєву діяльність, що допомагає сформувати у кожного свою образно-понят­тєву модель правової дійсності. Від­повід­альність юридична як обовʼязковий атрибут правової дійсності є іманентною семіотичною характеристикою правовід­носин, що базується на психологічних особливостях соціальних субʼєктів — від­чут­ті страху, потребі адаптації, соціальному узалежнен­ні, сві­домому виборі й готовності прийняти встановлені норми, а також колективних соціально зумовлених чин­никах — стимулюван­ні правослухняності, формуван­ні загальнолюдських цін­ностей і необхідності їхнього дотрима­н­ня, пошуку ком­промісу в процесі по­стійної взаємодії та обʼ­єд­на­н­ня у правову спільноту. Так, у процесі правовід­носин реалізують організаційні функції юридичної від­повід­альності через правову комунікацію, су­спільну градацію, чітку регламентацію, що дає можливість моделювати, коригувати і про­гнозувати подальший роз­виток правовід­носин. Юридична від­повід­альність виконує роз­порядчі зав­да­н­ня: вона є засобом пере­конува­н­ня в доцільності правослухняної поведінки й примусу до неї, запобіга­н­ня правопоруше­н­ням та охорони правопорядку через по­грозу покара­н­ня.