Просопографія

ПРОСОПОГРА́ФІЯ (від грец. πρóσωπων — облич­чя, особа та …графія) — спеціальна історична дисципліна, що ви­вчає весь комплекс джерел біо­графічного та іншого особистісного характеру, а саме: зовнішність, індивідуальні риси та якості, соціальне й етнічне походже­н­ня, родин­ні звʼязки, карʼєру, різноманітні жит­тєві об­ставини тощо з метою створе­н­ня порт­ретів окремих осіб чи груп, обʼ­єд­наних за певними спільними критеріями, для рекон­струкції минулого як історії людей. Джерельна база П. над­звичайно різноманітна, це практично вся фіксована інформація, що стосується людської діяльності. Цим пояснюється й обширність методик П., за­стосува­н­ня яких під­порядковане зав­да­н­ням евристики — знаходжен­ню та атрибуції ві­домостей. Під час просопо­графічного дослідже­н­ня від­повід­но до виду джерел залучають методики та під­ходи інших спеціальних історичних дисциплін і галузей науки — генеалогії, соціології, біографістики, демографії, статистики тощо.

Витоки П. сягають 16 ст. і повʼязані з про­блемою студіюва­н­ня історії різних соціальних груп та біо­графій окремих їхніх пред­ставників. Але роз­квіт дисципліни припав на кінець 19 ст., коли її почали широко використовувати для від­творе­н­ня історії стародавніх су­спільств — Стародавньої Греції, Стародавнього Риму, Стародавнього Єгипту, Візантійської імперії. Значний внесок у її становле­н­ня як наукової дисципліни зробили європейські науковці Е. Ріт­терлінґ, Т. Франке, Г. Альфреді, Д. Форні, Ж. Лоран та ін. Завдяки методам П. вчені створювали соціальний порт­рет або колективну біо­графію різних прошарків су­спільства чи професійних угруповань. Теоретичне під­ґрунтя дисципліни було закладено ві­домим французьким ученим, одним із засновників школи «Ан­налів» Л. Февром, який вважав основним зав­да­н­ням історика від­творе­н­ня «живої історії», а її центральним персонажем — людину минулого зі всіма притаман­ними їй особливостями. Саме школа «Ан­налів» започаткувала новий напрям досліджень — «нову сімейну історію», покликану роз­глядати історію кожної особистості у контекс­ті сучасного їй су­спільства, її соціального та родин­ного походже­н­ня. Роз­виток і пошире­н­ня інформаційних технологій, що дають можливість робити загальний су­спільний зріз різних історичних епох, сприяли подальшому роз­витку П. У 1950-і рр. французький дослідник Л. Анрі за­пропонував метод, що отримав назву «від­новле­н­ня історії родини», та використовував машин­ні способи обробле­н­ня історичної інформації. Таким чином від­бувалася рекон­струкція історії не просто родини чи роду, а певних груп. Цей напрям роз­винув його колега М. Перон­не. Німецький науковець Т. Маурер у своїх працях об­стоював необхідність створе­н­ня «колективних біо­графій» різних людських груп, оскільки особа у таких роз­відках роз­кривається в індивідуальному і су­спільному вимірах. Нині західноєвропейські вчені активно використовують просопо­графічні дослідже­н­ня з метою висвітле­н­ня соціальної історії різних історичних періодів, зокрема Середньовіч­чя. Ґрунтовні праці присвячені державній бюрократії Франції, персональному складу італійських судів, німецьким ченцям тощо. Від­так сформувалися два основні напрями роз­витку П.: перший — дослідже­н­ня соціальних, професійних, етнонаціональних груп (Life History), другий — родин­на історія (Family History). Значний доробок у галузі П. належить українським науковцям. Праці М. Максимовича, В. Антоновича, О. Лазаревського, В. Модзалевського, М. Грушевського, присвячені висвітлен­ню окремих родів і соціальних груп (шляхетства, козацької старшини, міського патриціату, дрібних промисловців) і тісно повʼязані з генеалогією та біо­графістикою, заклали основу для подальших досліджень. У галузі П. активно працювали Я. Дашкевич, В. Чишко та працюють Н. Яковенко, І. Старовойтенко, Н. Миронець, Н. Барабаш, В. Томазов, В. Кривошея, В. Панашенко, В. Щербак, В. Горобець, Г. Голубчик та ін.

Завантажити статтю