Підляшшя

ПІДЛЯ́ШШЯ  — історико-географічний регіон у середньому Побужжі, розташований у південно-східній Польщі. У 10–11 ст. входив до складу Київської Русі, згодом — Галицько-Волинського князівства. У період розквіту останнього саме на території П. у м. Дорогичин папський легат коронував князя Данила на короля Русі (1253). Регіон охоплює історичні руські Дорогичинську, Мельницьку та Більську землі. Від 15 ст. до 1569 П. перебувало у складі Великого князівства Литовського, після 1569 до 2-ї половини 18 ст. — Речі Посполитої, згодом і до 1917 — Російської імперії, 1918–19 — частково України, 1919–39 — Польщі, 1939–44 — Німеччини, від 1944 — Польщі (нині це південно-східна частина Підляського та північно-східні терени Люблінського воєводств). Назва «П.» вперше з’явилася у польських документах наприкінці 15 — на початку 16 ст. Щодо її походження існує кілька версій: від польського «las» — країна під лісом; від «лях» — край (країна) поблизу земель ляхів; найзахідніші території, завойовані Литвою. У 19 ст. виник поділ П. на Південне (адміністративно увійшло до складу Польського королівства) та Північне (безпосередньо до Російської імперії). Уродженцями Північного П. у 1-й половині 19 ст. були І. Данилович (1787–1843) і М. Бобровський (1784–1848), який відомий насамперед відкриттям т. зв. Супрасльського кодексу — найдавнішого збереженого кириличного рукопису. І. Данилович був деканом факультету етики й політики, завідувачем кафедри кримінального права, першим деканом юридичного факультету Університету святого Володимира в Києві. У 1840-х рр. історію та народний побут П. досліджував професор Віленського університету (нині Вільнюс), уродженець м. Більськ (нині Більськ-Підляський Підляського воєводства, Польща) Й. Ярошевич (1793–1860), відомий як автор 3-томної історичної монографії «Образ Литви». Українське населення П. протягом 19 — початку 20 ст. перебувало під тиском полонізації та русифікації. Під час 1-ї світової війни 1915 більшість українського православного населення (понад 80 %) евакуйовано у внутрішні райони Російської імперії. Після закінчення війни 1918–23 лише частині вдалося повернутися назад. Організаторами та більшістю працівників культурного осередку в Більську стали українські офіцери російської армії, які потрапили у полон і були завербовані діячами Союзу визволеня України. Від німецького уряду вони отримали дозвіл на національно-виховно-освітню та організаційну працю в таборах для полонених, завдяки чому створено кілька військових загонів, що згодом взяли участь у визвольних змаганнях. Заснування Української громади у Більську співпало з Лютневою революцією 1917 у Росії та поваленням царського режиму, що відкрило шлях до демократичних перетворень і бурхливого політичного розвитку серед поневолених Москвою народів. Українська громада провадила активну культосвітню діяльність у південній частині П. та на Берестейському Поліссі (див. Берестейщина). У Більську почав виходити тижневий ж. «Рідне слово», відтак з’явилося книжкове видавництво. Впродовж декількох місяців організовано десятки народних шкіл — як на західному південно-підляському березі р. Буг, так і на східному берестейському. У серпні 1917 у Києві відбувся Всехолмський з’їзд біженців, у якому взяли участь 296 делегатів від бл. 290 тис. біженців із Холмщини та П. Під час мирних переговорів у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь) із державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) у підписаному 9 лютого 1918 Брестському (Берестейському) мирному договорі сторони погодилися визнати приналежність до УНР Холмщини, південної частини П. і Берестейщини. Поза межами УНР мали залишитися заселені українцями терени Більського, Пружанського й північно-західної частини Берестейського повітів. Це було пов’язано з прагненням Німеччини зберегти під своїм контролем Біловезьку Пущу — найбільший у цій частині Європи резервуар дерева (сировини, необхідної для воєнних потреб і вугільних шахт). Тому український державний кордон на П. й Поліссі визначено у Брестському (Берестейському) мирному договорі під німецький диктат так, щоб він оминав Біловезьку Пущу та залізничні лінії, що сполучали її з Німеччиною. Однак, на початку 1919 польські війська після боїв з Армією УНР і УГА захопили територію П. Від 1919 у адміністративно-територіальних межах Південне П. належало до Люблінського, Північне — до Білостоцького воєводств. З початком 2-ї світової війни восени 1939 за німецько-радянськими домовленостями Південне П. увійшло до складу Німеччини (до літа 1944 — у її Генеральній губернії). П. — один із теренів УПА, хоча сотень тут не створено, а діяла лише цивільна мережа і боївки СБ ОУН. У ході післявоєнної депортації насильницьким виселенням не був охоплений Більський пов. Білостоцького воєводства, адже ця територія 1939–41 знаходилася у складі Білоруської РСР, а його українське населення тодішня радянська і польська влади вважала білорусами. Тому 1944–46 звідси виїхало, поселяючись на території Білоруської РСР та УРСР, лише 12,3 тис. осіб. Під час акції «Вісла» 1947 виселенням теж не було охоплене українське населення Більського пов. Білостоцького воєводства, яке влада вважала білоруським. Український національний рух на Північному П. почав відроджуватися 1956 після заснування Суспільно-культурного товариства Українського, один із перших гуртків якого з’явився 1957 у м. Кліщелі (нині Підляського воєводства). Корінне населення П. розмовляє підляськими говірками західно-поліського діалекту української мови, що увібрали чимало запозичень із польської, російської, білоруської мов. Українське життя на П. організовує Союз українців Підляшшя (видає часопис «Над Бугом і Нарвою» та проводить фестиваль «Підляська осінь»), діє Підляський науковий інститут, який організовує Підляські українські наукові конференції. З історією Холмщини й П. тісно пов’язані долі істориків М. Грушевського, М. Кордуби, І. Крип’якевича, Ю. Макара, митрополита УАПЦ Іларіона (Огієнка), громадсько-політичного діяча О. Скоропис-Йолтуховського та ін.

Завантажити статтю