Підляшшя

ПІДЛЯ́ШШЯ — історико-гео­графічний регіон у середньому Побуж­жі, роз­ташований у пів­ден­но-східній Польщі. У 10—11 ст. входив до складу Київської Русі, згодом — Галицько-Волинського князівства. У період роз­квіту остан­нього саме на території П. у м. Дорогичин папський легат коронував князя Данила на короля Русі (1253). Регіон охоплює історичні руські Дорогичинську, Мельницьку та Більську землі. Від 15 ст. до 1569 П. пере­бувало у складі Великого князівства Литовського, після 1569 до 2-ї половини 18 ст. — Речі Посполитої, згодом і до 1917 — Російської імперії, 1918—19 — частково України, 1919—39 — Польщі, 1939—44 — Німеч­чини, від 1944 — Польщі (нині це пів­ден­но-східна частина Під­ляського та пів­нічно-східні терени Люблінського воєводств). Назва «П.» вперше зʼявилася у польських документах на­прикінці 15 — на початку 16 ст. Щодо її походже­н­ня існує кілька версій: від польського «las» — країна під лісом; від «лях» — край (країна) по­близу земель ляхів; найзахідніші території, заво­йовані Литвою. У 19 ст. виник поділ П. на Пів­ден­не (адміністративно уві­йшло до складу Польського королівства) та Пів­нічне (без­посередньо до Російської імперії). Уродженцями Пів­нічного П. у 1-й половині 19 ст. були І. Данилович (1787—1843) і М. Бобровський (1784—1848), який ві­домий насамперед від­кри­т­тям т. зв. Супрасльського кодексу — найдавнішого збереженого кириличного рукопису. І. Данилович був деканом факультету етики й політики, завідувачем кафедри кримінального права, першим деканом юридичного факультету Університету святого Володимира в Києві. У 1840-х рр. історію та народний побут П. досліджував професор Віленського університету (нині Вільнюс), уродженець м. Більськ (нині Більськ-Під­ляський Під­ляського воєводства, Польща) Й. Ярошевич (1793—1860), ві­домий як автор 3-томної історичної моно­графії «Образ Литви». Українське населе­н­ня П. протягом 19 — початку 20 ст. пере­бувало під тиском полонізації та русифікації. Під час 1-ї світової війни 1915 більшість українського православного населе­н­ня (понад 80 %) еваку­йовано у внутрішні ра­йони Російської імперії. Після закінче­н­ня війни 1918—23 лише частині вдалося повернутися назад. Організаторами та більшістю працівників культурного осередку в Більську стали українські офіцери російської армії, які потрапили у полон і були завербовані діячами Союзу визволеня України. Від німецького уряду вони отримали до­звіл на національно-виховно-освітню та організаційну працю в таборах для полонених, завдяки чому створено кілька військових загонів, що згодом взяли участь у визвольних змага­н­нях. Заснува­н­ня Української громади у Більську спів­пало з Лютневою революцією 1917 у Росії та повале­н­ням царського режиму, що від­крило шлях до демократичних пере­творень і бурхливого політичного роз­витку серед поневолених Москвою народів. Українська громада провадила активну культосвітню діяльність у пів­ден­ній частині П. та на Берестейському Поліс­сі (див. Берестейщина). У Більську почав виходити тижневий ж. «Рідне слово», від­так зʼявилося книжкове видавництво. Впродовж декількох місяців організовано десятки народних шкіл — як на західному пів­ден­но-під­ляському березі р. Буг, так і на східному берестейському. У серпні 1917 у Києві від­бувся Всехолмський зʼїзд біженців, у якому взяли участь 296 делегатів від бл. 290 тис. біженців із Холмщини та П. Під час мирних пере­говорів у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусь) із державами Четверного союзу (Німеч­чина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреч­чина) у під­писаному 9 лютого 1918 Брестському (Берестейському) мирному договорі сторони погодилися ви­знати приналежність до УНР Холмщини, пів­ден­ної частини П. і Берестейщини. Поза межами УНР мали залишитися заселені українцями терени Більського, Пружанського й пів­нічно-західної частини Берестейського повітів. Це було повʼязано з прагне­н­ням Німеч­чини зберегти під своїм контролем Біловезьку Пущу — найбільший у цій частині Європи резервуар дерева (сировини, необхідної для воєн­них потреб і вугільних шахт). Тому український державний кордон на П. й Поліс­сі ви­значено у Брестському (Берестейському) мирному договорі під німецький диктат так, щоб він оминав Біловезьку Пущу та залізничні лінії, що сполучали її з Німеч­чиною. Однак, на початку 1919 польські війська після боїв з Армією УНР і УГА захопили територію П. Від 1919 у адміністративно-територіальних межах Пів­ден­не П. належало до Люблінського, Пів­нічне — до Білостоцького воєводств. З початком 2-ї світової війни восени 1939 за німецько-радянськими домовленостями Пів­ден­не П. уві­йшло до складу Німеч­чини (до літа 1944 — у її Генеральній губернії). П. — один із теренів УПА, хоча сотень тут не створено, а діяла лише цивільна мережа і боївки СБ ОУН. У ході післявоєн­ної депортації насильницьким виселе­н­ням не був охоплений Більський пов. Білостоцького воєводства, адже ця територія 1939—41 знаходилася у складі Білоруської РСР, а його українське населе­н­ня тодішня радянська і польська влади вважала білорусами. Тому 1944—46 звідси виїхало, поселяючись на території Білоруської РСР та УРСР, лише 12,3 тис. осіб. Під час акції «Вісла» 1947 виселе­н­ням теж не було охоплене українське населе­н­ня Більського пов. Білостоцького воєводства, яке влада вважала білоруським. Український національний рух на Пів­нічному П. почав від­роджуватися 1956 після заснува­н­ня Су­спільно-культурного товариства Українського, один із перших гуртків якого зʼявився 1957 у м. Кліщелі (нині Під­ляського воєводства). Корін­не населе­н­ня П. роз­мовляє під­ляськими говірками західно-поліського діалекту української мови, що увібрали чимало запозичень із польської, російської, білоруської мов. Українське життя на П. організовує Союз українців Під­ляш­шя (видає часопис «Над Бугом і Нарвою» та проводить фестиваль «Під­ляська осінь»), діє Під­ляський науковий ін­ститут, який організовує Під­ляські українські наукові конференції. З історією Холмщини й П. тісно повʼязані долі істориків М. Грушевського, М. Кордуби, І. Крипʼякевича, Ю. Макара, митрополита УАПЦ Іларіона (Огієнка), громадсько-політичного діяча О. Скоропис-Йолтуховського та ін.