Чорновіл В’ячеслав Максимович

ЧОРНОВІ́Л Вʼячеслав Максимович (24. 12. 1937, с. Єрки Катеринопільського р-ну Київської обл., нині с-ще Звенигородського р-ну Черкаської обл. — 25. 03. 1999, по­близу м. Борис­піль Київської обл., похований у Києві) — політичний діяч, журналіст, публіцист, один із провід­них діячів українського руху спротиву 2-ї половини 20 ст. Чоловік О. Антонів, А. Пашко, батько Т. Чорновола. Народний депутат України (1990—99). Герой України (2000, посмертно). Державна премія України імені Т. Шевченка (1996). Між­народна журналістська премія імені Н. Томаліна (1975). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (1997). 

Його родина за­знала пере­слідувань з боку радянської влади, однак він ріс під впливом російсько-комуністичної ідеології: у школі був від­мін­ником, очолював піонерську та комсомольську організації, організовував молодіжні бригади для допомоги колгоспу, видавав газету, проводив політико-виховну роботу. 1955 вступив на філологічний факультет Київського університету імені Т. Шевченка, після 2-го курсу пере­вівся на факультет журналістики. Під час на­вча­н­ня почався процес глибокої транс­формації його світо­гляду, а внутрішня опозиційність до тоталітарної системи набирала чітких форм. Ч. ви­ступав проти рутини у викла­дан­ні, писав критичні стат­ті до газет, організовував культурні заходи для студентів — походи до театрів, музеїв, на ви­ставки. Уже на 2-му курсі ві­ді­йшов від комсомольської активності, натомість зосередився на пробуджен­ні національної сві­домості серед однолітків. У цей період остаточно став на позиції боротьби проти комуністичної партійної диктатури та за національне визволе­н­ня України. Через свою активну позицію опинився під за­грозою від­рахува­н­ня з університету, але уникнув цього завдяки участі в будівництві домен­ної печі у м. Жданов (нині Маріуполь Донецької обл.). Після поверне­н­ня до університету продовжив брати участь у літературних студіях, зу­стрічах із письмен­никами, які повернулися з таборів, став активним членом Клубу творчої молоді. 

Після закінче­н­ня університету 1960, не­зважаючи на право залишитися працювати у Києві, через свої по­гляди не отримав при­значе­н­ня у столиці. Пере­їхав до Львова, де працював на телебачен­ні, просуваючи теми національної культури та творчості молодих шістдесятників. 1963 повернувся до Києва для заверше­н­ня кандидатської дисертації та активно долучився до діяльності київських шістдесятників, пошире­н­ня самвидаву. Працював на будівництві Київської ГЕС, у газетах «Молода гвардія», «Друг читача». 1965, під час нових масових арештів української інтелігенції, разом із І. Дзюбою та В. Стусом від­крито ви­ступив проти ре­пресій, став організатором петиційних кампаній протесту, а також автором 2-х знакових книг — «Правосу­д­дя чи рецидиви терору?» та «Лихо з ро­зуму» (на­друковані за кордоном), що викривали суть радянсько-комуністичних ре­пресій. За громадянську позицію Ч. звільнено з роботи та по­збавлено права працювати за фахом. 1966 його засудили до 3-х місяців примусових робіт за від­мову свідчити на суді над Богданом і Михайлом Горинями, М. Зваричевською, М. Осадчим, 1967 — до 3-х р. увʼязне­н­ня за під­готовку книги «Лихо з ро­зуму». 

Після звільне­н­ня 1969 створив під­пільний самвидавний журнал «Український вісник», що став важливим джерелом пошире­н­ня інформації про рух спротиву і радянські ре­пресії (за 2 роки під­готував 6 випусків). На­прикінці 1971 роз­почав створе­н­ня правозахисної організації — Громадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 12 січня 1972 знову заарештований, за участь у редагуван­ні «Українського вісника» та зберіга­н­ня «антирадянських» матеріалів засуджений до 6-ти років колонії суворого режиму та 3-х років засла­н­ня. Покара­н­ня від­бував у таборах в Мордовії та Якутії (РФ). За кілька тижнів до заверше­н­ня терміну засла­н­ня у квітні 1980 його заарештували і за сфабрикованою кримінальною справою засудили до 5-ти р. увʼязне­н­ня в таборі для кримінальних злочинців. 1983 умовно звільнений, від­бував ви­пробувальний термін у с-щі Покровське (Якутія) на цегельному заводі. У таборах і на заслан­ні не припиняв боротьби — писав зверне­н­ня, голодував, протестував, вступив до Української Гельсинської групи (УГГ). Його називали «зеківським генералом». 

1985 після понад 13-ти років неволі повернувся в Україну. Скори­ставшись політикою «пере­будови», активізував визвольну діяльність, згуртовував однодумців, від­новив ви­да­н­ня «Українського вісника» вже як легального журналу. Ініціював від­новле­н­ня УГГ, створив першу українську громадсько-політичну організацію 2-ї половини 1980-х рр. — Українську Гельсинську спілку (УГС). Разом із братами Михайлом і Бог­даном Горинями під­готував її про­грамний документ — «Декларацію принципів УГС». Формально головою Виконавчого комітету УГС, за пропозицією Ч., був Л. Лукʼяненко, але фактичне лідерство у перший період діяльності Спілки здійснював він. 

Він прагнув створити масову національно-демократичну організацію за зразком «народних фронтів» у Східній Європі. Спочатку скептично ставився до ідеї створе­н­ня Народного руху України (НРУ), оскільки ініціатива походила від письмен­ницького середовища, де було багато членів комуністичної партії, але згодом ві­ді­грав важливу роль у його структуризації. На Установчому зʼ­їзді НРУ 1989 закликав до обʼ­єд­на­н­ня радикалів і поміркованих задля формува­н­ня потужної антикомуністичної сили, 1990 від­стояв концепцію НРУ як громадської організації, а не партії, вважаючи, що саме така форма до­зволить обʼ­єд­нати ширші верстви. У тому ж році став депутатом ВР УРСР і головою Львівської облради. На чолі облради ініціював глибокі політичні та економічні зміни, зробив Львівщину «островом свободи», де вперше в УРСР проголошено національні символи, роз­почато дерусифікацію, реформу місцевої влади. Ви­ступав за координува­н­ня роботи з Івано-Франківською та Тернопільською облрадами у рамках Галицької асамблеї з метою обʼ­єд­на­н­ня зусиль 3-х облрад, у яких більшість мандатів отримали пред­ставники демократичного блоку, для спільного проти­стоя­н­ня союзній і республіканській владі. 

Під час серпневого путчу 1991 став одним із ініціаторів захопле­н­ня обкому КПУ у Львові. Був одним із ініціаторів ухвале­н­ня Акта проголоше­н­ня незалежності України 24 серпня 1991. У грудні того ж року балотувався у Президенти України від НРУ та інших сил. Хоча посів 2-е місце (23,27 %), вибори посилили його авторитет демократичного лідера. Після виборів ви­ступав за реформу НРУ, пере­творе­н­ня його на опозиційну політичну силу, що спрямовувала владу на роз­будову демократичної, правової, національної держави. 1992 внаслідок суперечок погодився на колективне керівництво з І. Драчем і М. Горинем, у грудні того ж року очолив НРУ одноосібно. 

Під його керівництвом роз­роблено «Концепцію державотворе­н­ня в Україні» — стратегічний документ, що окреслював вектори національного, політичного та економічного роз­витку. 1994 обраний депутатом ВР України по мажоритарному округу в Тернополі, активно працював над ухвале­н­ням Кон­ституції України 1996. У середині 1990-х рр. закликав до єд­на­н­ня національно-демократичних сил, проте на парламентських виборах 1998 праві сили ви­ступили роз­ʼ­єд­нано, у НРУ почалися внутрішні суперечності. У березні 1999 після зʼ­їзду опонентів, які оголосили його усуненим, Ч. роз­почав регіональні по­їздки з метою повернути організаційну єд­ність НРУ, більшість організацій під­тримали його як голову партії. 

Трагічно загинув в автоката­строфі за незʼясованих об­ставин. Був ідеологом державної незалежності України, провід­ником інтелектуальної еліти, організатором масового демократичного руху. Він створив інформаційну систему НРУ, налагодив ви­да­н­ня газет і бюлетенів, зокрема тижневика «Час-Time» (1995), заснував видавництво «Час», що публікувало знакові праці українських інтелектуалів, послідовно ви­ступав за національне самоствердже­н­ня, демократію та реформи. Не­зважаючи на поразку на президентських виборах, залишався моральним авторитетом для міль­йонів українців. Жертовність, принциповість і стратегічне мисле­н­ня зробили його символом української незламності. На честь Ч. на­звано вулиці у багатьох населених пунктах України (також встановлено памʼятники, погру­д­дя, меморіальні дошки), низку шкіл, 2003 засновано щорічну журналістську премію його імені. На­друковано збірники «Вʼячеслав Чорновіл. Політика та правда життя» (ч. 1—3, 1998—99), «Вʼячеслав Чорновіл. Твори» (т. 1—10, 2002—15), «Вʼячеслав Чорновіл: Біо­графія, стат­ті, цитати» (2003; усі — Київ).

Завантажити статтю