Сембратович Роман-Іван

СЕМБРАТО́ВИЧ Роман-Іван (псевд. і крипт.: Висовський Р., Учасник, Р. В., Сeverus, Galizischer Slave, R. S.; 06. 07. 1875, с. Монастирець, нині Польща — 08. 01. 1906, Ві­день) — публіцист, видавець, журналіст, громадсько-політичний діяч. Народився в родині пароха. На­вчався в Самбірській класичній гімназії (нині Львівська обл.) із польською мовою на­вча­н­ня, де входив до гуртка молодих гімназистів, особливо наполегливо ви­вчав німецьку мову. Закінчив українську гімназію в Пере­мишлі (нині Польща, 1893), студіював право у Ві­денському університеті. Ще гімназистом заснував разом із друзями читальню «Просвіти» у Яворові (нині Львівська обл.), на вакаціях готував до вступу в гімназію хлопчиків зі свого села, ставлячи перед собою мету поповнити ряди української інтелігенції. Серед його друзів і однодумців тих років був П. Карманський. У студентські роки брав активну участь у діяльності академічного товариства «Січ», до 30-річчя якого разом із М. Кордубою і С. Яричевським випустив 1898 одно­ймен­ний альманах, де були опубліковані його прозові твори. У тому ж році був пред­ставником цього товариства на студентському зʼ­їзді у Києві, брав участь у святкуван­ні 100-літнього ювілею української літератури у Львові. Спів­працював із ві­денським робітничим товариством радикального напряму «Родина», ви­ступав із популярними лекціями. Під­тримував кандидатуру І. Франка, з яким листувався від 1892, на виборах до ав­стрійського парламенту 1898. Його дописи про історію та культуру України друкували в ав­стрійській, німецькій, данській та швейцарській періодиці: «Volksstimme» (Ві­день), «Berliner Tagenblatt» (Берлін), «Politiken» (Копенгаґен), «Le Courrier Européen» (Женева). Був спів­робітником часопису «Neues Wiener Journal» та власним кореспондентом «Frankfurter Zeitung». Резонансною була його ста­т­тя у двотижневику «Die Wage» (Ві­день) про махінації польської адміністрації. Громадсько-політична діяльність С. при­звела до непоро­зумінь із батьком, який від­мовив синові у матеріальній допомозі, тож заробляти на життя став приватними лекціями. 1901 разом з А. Скаргою започаткував інформаційне бюро для публікації спеціалізованого періодичного ви­да­н­ня «Moderne Revue» з українською про­блематикою, яке не вдалося реалізувати через фінансові причини. Взявши позику, заснував німецькомовний журнал «X-Strahlen» (Ві­день, 1901; ви­йшло 14 чисел), у ви­да­н­ня якого вкладав усі свої гонорари за стат­ті, які друкував у різних ви­да­н­нях. Видавав (разом із В. Яворським й А. Косом) та був від­повід­альним редактором часопису «Ruthenische Revue» (Ві­день, 1903—05). Завдяки цьому ви­дан­ню С. 1904 роз­по­всюдив анкету «Заборона української мови в Росії» серед ви­значних європейських діячів політики, науки і культури. Від­повіді на неї було ви­дано окремою книжечкою «Das Urteil der europäischen Kulturwelt über des Ukas von 1876 (Durch welche die ukrainische Literatur im russischen Reiche verboten wurde)» (Vien, 1905). Анкета викликала значний резонанс у політичних колах. Ви­йшли у світ брошури його авторства «Polonia irredenta» (1903) та «Das Zarentum im Kampfe mit der Zivilisation» (1905; обидві — Франкфурт-на-Майні). Видавничу, просвітницьку й політичну діяльність С. високо цінував М. Коцюбинський (вони особисто по­зна­йомилися 1898 у Чернігові й від 1903 під­тримували активне листува­н­ня). Одним з його остан­ніх досягнень було заснува­н­ня разом із політичними діячами Л. Брун­нуером, Ф. Кронавет­тером та Т.-Ґ. Масариком обʼ­єд­на­н­ня «Nationale Autonomie», метою якого була пере­будова Австро-Угорщини на ґрунті національної автономії. Однак С. вже не судилося взяти участь у діяльності цієї ін­ституції, помер через невиліковну форму туберкульозу.