СТЕШКО́ Федір Микола­йович (04(16). 09. 1877, с. Камʼянка Городнянського пов. Чернігівської губ., нині Чернігівського р-ну Чернігівської обл. — 31. 12. 1944, Прага) — музико­знавець, джерело­знавець, педагог, культурно-громадський діяч. Один із керівників української громади у м. Владивосток (Приморський край, РФ; див. Зелений Клин). На­вчався у Київській духовній семінарії (1892–98), ви­вчав давньоруську нотописну та церковну музику, спів­ав у хорі Михайлівського монастиря, водночас — у Музичній школі С. Блуменфельда в Києві (викладач Г. Любомирський), де по­зна­йомився з О. Кошицем, М. Лисенком. У той час роз­почав практичну диригентську діяльність, працював здебільшого регентом різних церковних хорів Києва. 1898 закінчив семінарський курс «із ви­значними успіхами», був при­значений учителем церковно-парафіяльної школи в с. Тараща (нині місто Білоцерківського р-ну Київської обл.), де водночас керував місцевим соборним хором та записував народні пісні. Закінчив Київське військове училище (1901) зі зва­н­ням старшини й отримав при­значе­н­ня на Далекий Схід, організував за місцем служби полковий хор, до репертуару якого ввів українські народні пісні. На­вчався в Олександрівській військово-юридичній академії у Санкт-Петербурзі (1911), одночасно від­відував Санкт-Петербурзьку консерваторію як вільний слухач, брав уроки з історії музики у професора Л. Сак­кет­ті, гармонії — в А. Лядова, а також опановував гру на фортепіано. 1912 у зван­ні лейтенанта склав державні іспити при юридичному факультеті Новоросійського університету (Одеса), захистив дисертацію «Авторське право на музичні твори» (1911), від­значений дипломом 1–го ступеня. У чині капітана 36-го Сибірського стрілецького полку повернувся до Владивостока: 1914 при­значений помічником військового прокурора Гарнізону; 1917 був одним з організаторів Української громади, при­значений головою військової і музичної секцій та диригентом хору, після її реорганізації в товариство «Просвіта» разом з М. Новицький очолив хор. 1920 з частинами чехо-словацького корпусу ви­їхав до Західної Європи. Того ж року на короткий час повернувся в Україну, пере­бував у Камʼянці-Подільському (нині Хмельницька обл.), де при­єд­нався до своєї родини, викладав у Гімназії імені С. Ру­данського, брав участь у заснуван­ні Народної консерваторії, був там лектором, викладав теорію музики, також працював диригентом одного з хорів міста. На­прикінці 1920 ви­їхав до Ченстохова, згодом — до Тарнува (обидва — нині Польща) як спів­робітник Генерального штабу Української армії, де керував культурно-освітнім від­ділом і водночас викладав спів у місцевій українській гімназії. Тоді ж як рецензент спів­працював із часописом «Нова Україна». 1922 ви­їхав до Праги, на­вчався на філософському факультеті у Карловому університеті (1923–26), ви­вчав музикологію в З. Неєдли і Й.-Б. Ферстера, естетику — в О. Хіна. 1923 почав викладацьку роботу в Українському високому педагогічному ін­ституті імені М. Драгоманова з предметів «теорія та історія музики», «музична етно­графія», був спів­організатором музично-педагогічного від­ділу, де очолив кафедру історії музики, 1936 захистив докторську дисертацію. 1937 роз­почав спів­працю з ж. «Українська музика» у Львові (1938 уві­йшов до його редколегії). Член «Драгоманівської комісії» при Українському ін­ституті громадо­знавства у Празі. Був редактором 5-и випусків пісень німецьких композиторів 19 ст. для голосу в українських пере­кладах. Автор статей до «Української загальної енцикльопедії» (Л., 1930–33), «Pazdírkuv hudební slovník naučný» (Брно, 1929–38). Основний напрям наукових досліджень — музичне джерело­знавство. Здійснив нотну транс­крипцію старовин­них церковних книг, створив картотеку української музичної літератури (зокрема систематизував ві­домості про твори Д. Бортнянського), зібрав значну музичну бібліотеку. Роз­робляв методологію і теоретичну про­блематику музичного джерело­знавства на основі генетичного методу М. Грушевського з урахува­н­ням необхідності специфічного коригува­н­ня у класифікації. До джерел зараховував нотні богослужбові книги (див. Книги богослужбові), давні теоретичні праці, документальні матеріали, ві­домості про ното­графічні особливості, пере­писувачів, місця зберіга­н­ня та порівняльні характеристики списків.