Етногеографія

ЕТНОГЕОГРА́ФІЯ (від етно… та географія) — науковий напрям, що ви­вчає чин­ники (історичні, природні, су­спільні), закони і закономірності гео­просторової організації етно­сфери чи її складових частин. Заг. обʼєкт ви­вче­н­ня Е. — демогр. сфера, зокрема її етногр. (етнол.) складова, що роз­вивається і функціонує у взаємозвʼязку з ін. сферами су­спільства і природи (госп., соц., духов., екол. та ін.). Гео­простор. організація племен, народів (етносів, субетносів), етніч. та етногр. груп перед­бачає ви­вче­н­ня пошире­н­ня цих спільнот на земній поверх­ні, зокрема вкоріненість у питому етнічну територію, взаємозвʼязки і взаємо­впливи, формува­н­ня етніч. територ. спільнот і їх функціонува­н­ня. Особливу увагу приділяють локал., регіон., заг.-держ. і глобал. спільнотам. У Е. виділяють: заг. Е. (висвітлює теор. та метод. про­блеми, встановлює звʼязки із суміж. науками), спец. субдисципліни і напрями (гео­графія духов. та матер. культури етніч. спільнот, лінгвоетногео­графія, трибальна (племін­на) гео­графія тощо). Гол. наук. категорія Е. — етнічна спільнота (етнос). Е. оперує також такими категоріями, як корін­на нація, етнічні меншини, етнічна група, етно­графічна група, держава національна, діаспора, етнічна міграція (еміграція, імміграція), мультикультура.

Геогр. ві­домості про етнічні процеси і спільноти на території України у 6 ст. до н. е. по­дано у праці Геродота «Скіфія» (описано скіфів-орачів, скіфів-землеробів, ін. племена). У працях Страбона (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е), Птолемея (2 ст. н. е.) на­звано бл. 12-ти «етносів» (скіфи, сармати, тавро-скіфи, карпатці, борисфени, будини та ін.). Етніч. склад Київ. Русі досліджували араб. історики Аль-Масуді, Ібн-Даст та ін. Значну геогр. інформацію про племена і народи Київ. Русі по­дано у «Повісті минулих літ», «Київському літописі», «Галицько-Волинському літописі», де описано територ. пошире­н­ня корін­них староукр. (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, білі хо­рвати, уличі й тиверці), словʼян. (радимичі, вʼятичі, кривичі), лето-литов., угро-фін. племен і народів (чудь, муром, весь, мордва, іжорці та ін.), їхню культуру і звʼязки з Київ. Руссю. У 17 ст. ви­йшла кн. франц. інж. і карто­графа Ґ. де Боплана, присвяч. українцям, їх звичаям, громад., соц. і військ. організації.

Укр. нац. і регіон. Е. інтенсивно роз­вивали пере­важно історики та етно­графи на­прикінці 18 ст. — у 2-й пол. 19 ст. (В. Рубан, Я. Маркович, П. Чубинський, В. Антонович, М. Грушевський, Г. Величко та ін.). На поч. 20 ст. основоположник укр. нац. гео­графії С. Рудницький заклав теор. основи Е. («Нинішня гео­графія», 1905; «Коротка гео­графія України. Ч. 2. Антропогео­графія», 1914; обидві — Львів; «Land und Volk», Wien, 1916), описав пошире­н­ня українців на їхній нац. території і у світі («Огляд національної території України», Берлін, 1923). За рад. часів Е. роз­вивалася нерівномірно: характеризувалася під­йомом у 1920-х рр. (створе­н­ня 1919 в Києві Демогр. ін­ституту УАН (від 1934 — Ін­ститут демо­графії і сан. статистики ВУАН) на чолі з М. Птухою; організація 1926 у Харкові С. Рудницьким Укр. НДІ гео­графії і карто­графії; обидва закриті у 1930-х рр.) і занепадом у 1930–80-х рр. Більшість учених була ре­прес., частина емігрувала і (або) роз­вивала Е. за межами УРСР (В. Садовський — Львів, Прага, Варшава; М. Кордуба — Львів, Варшава; В. Кубі­йович — Краків, Львів, м. Сарсель побл. Парижа; І. Тесля — Краків, Львів, От­тава; О. Степанів — Ві­день, Львів). 1937 у Львові ви­дано «Атлас України і сумежних країв» (із серією етніч. карт) за ред. В. Кубі­йовича. Значний внесок у роз­виток сучас. укр. Е. зробили В. Наулко, В. Євтух, Ф. Жилко, І. Вин­ниченко (усі — Київ), Ф. За­ставний, А. Данилюк, Р. Кирчів, М. Лаврук, М. Дністрянський, І. Ровенчак, О. Шаблій (усі — Львів), О. і Б. За­ставецький (Тернопіль), П. Ебергардт (Варшава) та ін.

Завантажити статтю