Кінознавство

КІНОЗНА́ВСТВО — вид кінодіяльності, виявле­н­ня обʼєктивних закономірностей становле­н­ня і роз­витку кіно як соціального явища; система знань про кіно, форми і методи пі­зна­н­ня, формува­н­ня і спожива­н­ня кіно­продукції від­повід­но до соціально-економічних, художніх й ідеологічних цілей та інженерно-технічних можливостей су­спільства; соціальний ін­ститут, який забезпечує виробництво і на­громадже­н­ня знань про кіно, пред­ставлений системою наукових організацій, науковими кадрами, від­повід­ним устаткува­н­ням, засобами інформації тощо. Структура К. ви­значена істор. умовами й рівнем дослідж. (фундам., прикладні, інж.-тех. тощо). У фундам. дослідж. пере­важають якісні, у прикладних і інж.-тех. — кількісні методи, що ви­значають властивостями досліджув. обʼєктів кіно­процесу. Як форма сусп. сві­домості К. впливає на ідейні принципи, фахові установки, методи кінотворчості. Воно є між­дисциплінар. сферою гуманітар. зна­н­ня, що ви­вчає кіно як еволюц. процес, генезис якого під­дають систематизації; включає теорію та історію кіно. Особливе місце за­ймає кінокритика, яка є складовою кіно­знав. думки і водночас специфіч. формою кінотворчості. К. спирається на необхідну допоміжну базу: кінобібліо­графію, довідк. літературу та фільмо­графію — наук. опис фільмів і архів. фільмофонду.

Обʼєкт дослідж. К. — кінемато­граф як система худож.-комунікативно-твор. діяльності, а також продукти цієї діяльності — фільми. Кінемато­граф є поліфункціонал. соціокультур. явищем — видом мистецтва, особливою формою сусп. сві­домості і водночас — засобом мас. комунікації у системі культури і мистецтв, комерц. видовищем, тобто товаром із роз­галуженою індустрією фільмовиробництва. К. — багатовимірна наук. дисципліна, яка ви­вчає і досліджує специфіку екран. мистецтва, заг. тенденції роз­витку екран. сфери, закономірності сусп. природи фільму, соціокультурні контекс­ти його створе­н­ня та сприйня­т­тя. Воно роз­вивається у звʼязку з соціологією, психологією, філос. науками, насамперед з естетикою, структураліст. студіями тощо, має спорідненість із кінопедагогікою та кіноосвітою. Історія кіно ви­вчає процеси його зародже­н­ня, становле­н­ня і роз­витку з урахува­н­ням генези й соціодинаміки екран. видовища. К. досліджує пере­д­історію виникне­н­ня рухомого зображе­н­ня, еволюцію кіно від фази довиразного рухомого зображе­н­ня, кінемато­графа-атракціону і до подальшого самови­значе­н­ня в системі мистецтв. Увага дослідників великою мірою зосереджена на історії кінотворчості, хоча й не обмежується нею: науковці ви­вчають причини, що пере­дували появі кінемато­графа, закономірності його еволюціонува­н­ня, ви­значають періодизацію. Нині існує значна кількість інтер­претацій історії кінемато­графа, написаних автор. колективами й окремими авторами. Історії нац. кінемато­графій, видів і жанрів кіно, ін. версії роз­витку і становле­н­ня нового мистецтва створені на основі різноманіт. концепцій фільму — естетич., комунікатив., екон., психоаналітич., ґендер. тощо.

Теорія кіно ви­вчає сутнісні закономірності роз­витку видів і жанрів кіно, його поетику, естетико-філос. умови зародже­н­ня й роз­витку кіномови, особливості часо­простор. організації кінотекс­ту, процеси збагаче­н­ня худож. системи фільму й худож. засобів екран. виразності, творчі методи і напрями в кіномистецтві в їхньому істор. роз­витку, широкому контекс­ті світ. культури. Теорія кіно повʼязана з його історією. Дещо від­окремлена кінокритика, покликана на базі історії і теорії кіно оцінювати ідейно-художні якості фільмів, аналізувати явища кіно­процесу. Кінокритика — вид кіно­знав. діяльності, аналіз і оцінка спрямованості роз­витку, окремих етапів і явищ кіно, а також результатів кінодіяльності. Здійснювана з фахових, ідеол., заг.-культур. позицій на основі від­повід. критеріїв цін­ності, кінокритика завжди субʼєктивна. Вона від­ображає по­гляди та уявле­н­ня різних соц. спільнот або су­спільства загалом, ви­ступає своєрід. посередником між виробником і споживачем кіно­продукції та є частиною соц. механізму упр. роз­витком кіно. Слід роз­різняти кінокритику фахову, яка детермінована внутр. закономірностями і суперечностями роз­витку кіно, і нефахову, що від­ображає по­гляди споживача кіно­продукції і повʼязана зі ставле­н­ням су­спільства до кіно. Кінокритик за­ймається ви­вче­н­ням різноманіт. про­блем, насамперед актуал. екран. практики. На пере­тині з соціологією кінокритика досліджує про­блеми функціонува­н­ня у соціумі фільму чи кінемато­графа в цілому. У по­єд­нан­ні з психологією вона порушує пита­н­ня сприйня­т­тя екран. твору, роз­глядає певні аспекти психології творчості. За допомогою юриспруденції від­працьовує правові основи кінодіяльності та автор. права. Спираючись на екон. зна­н­ня, К. ви­вчає потенц. можливості кіно­промисловості, пер­спективи кіно­прокату й маркетинг. просува­н­ня фільмів, при­стосува­н­ня «фільму-товару» до умов ринку і запитів глядац. аудиторії.

К. — наймолодша галузь мистецтво­знав. науки, самост. дисципліна, що на стадії становле­н­ня вибудовує власні метод і методологію, базуючись на досвіді суміж. мистецтв. На ран­ніх етапах історії кіно К. було оператив. реакцією кіножурналістів на новий різновид публ. видовища: журналіст. від­гуки на окремі фільми та кіно у цілому одночасно містили елементи історії, теорії кіно і кінокритики. Вже у перші десятилі­т­тя 20 ст. закладено перед­умови наук. дослідж. кіно з диференціацією К. на структурні складові. Ви­вче­н­ня власне теорії кіно повʼязане з іменами таких дослідників, як Р. Канудо, Л. Де­л­люк, Л. Мус­сінак, Ж. Епштейн (Франція), В. Ліндсей (США). У 1920-і рр. теорія кіно роз­вивалася паралельно з практикою фільмува­н­ня, тому внесок у під­валини кінотеорії режисерів-практиків є помітним. Піонерами теор. осмисле­н­ня специфіки нового мистецтва та його виражал. засобів були рад. режисери-новатори Дзиґа Вертов, С. Ейзенштейн, Л. Кулешов, В. Пудовкін. У становлен­ні й роз­витку укр. рад. К. брали активну участь М. Бажан, Д. Бузько, О. Довженко, Г. Епік, Ю. Яновський. У 1930-і рр. до кола дослідж. уві­йшли про­блеми технол. ін­новацій — звукового, згодом кольорового кіно.

У 2-й пол. 20 ст. роз­виток кіно­знав. думки від­бувався під впливом «онтологіч.» кінотеорій (А. Базен, З. Кракауер), теор. парадигм екзистенціалізму (А. Камю, Ж.-П. Сартр), фройдизму (Ж. Лакан), фройдист. марксизму (С. Жижек), а з виникне­н­ням у Європі інтелектуал. моди на структуралізм і семіотику на­прикінці 1960-х рр. виник напрям кіносеміотика, що для ви­вче­н­ня фільму використовує методику лінгвістики (У. Еко, К. Метц, П.-П. Пазоліні). К. 1970–80-х рр. спиралося на методології пост­структуралізму, фемініст. кінотеорії, постколоніал. студій, дослідж. етніч. груп. Системна криза «великої теорії» й «тиха цифрова революція» 1990-х рр. спровокували його поверне­н­ня до історико-архів. емпірич. досліджень. Водночас роз­виток телебаче­н­ня, ін. ЗМІ, нових медій. форм (web-телебаче­н­ня або соц. мережі), інтер­актив. медіа, ризоматичної структури Інтернету спонукали К. до ви­вче­н­ня ширшого спектра екран. форм текс­туальності. В Україні ви­вче­н­ня про­блем К. зосереджено в Ін­ституті про­блем сучас. мистецтва НАМУ, від­ділі кіно­знавства ІМФЕ НАНУ (обидва — Київ). Кіно­школою з найдавнішими традиціями, де на­вчають майбут. кіно­знавців, є Київ. університет театру, кіно і телебаче­н­ня.

Значне місце у світ. К. посідають роботи зарубіж. учених: Р. Барта, Ж. Дельоза, М. Мартена, М. Мерло-Понті, Ж. Садуля (Франція), Л. Айснер, Р. Арнхе­йма, В. Беньямина (Німеч­чина), З. Кракауера, Дж. Лоусона (США), Г. Арі­старко, Л. Кʼяріні (Італія), Б. Балажа, І. Немешкюрті (Угорщина), Є. Плажевського, Є. Тепліца (Польща), Н. Мілєва (Болгарія). Серед ві­домих кіно­знавців рад. та пострад. простору — І. Вайсфельд, Н. Зорка, Ю. Лотман, К. Разлогов, С. Фрейліх, Р. Юренєв, М. Ямпольський (РФ), Ю. Цивʼян (Латвія); укр. рад. дослідники кіно — О. Бабишкін, Б. Буряк, А. Жукова, Г. Журов, Є. Заг­данський, С. Іванов, Н. Капельгородська, І. Корнієнко, Ю. Левін, В. Цвіркунов. Сьогодні у сфері укр. кіно­знав. думки працюють О. Без­ручко, Л. Брюховецька, В. Войтенко, В. Горпенко, І. Зубавіна, О. Мусієнко, О. Онищенко, О. Пашкова, Г. Погребняк, В. Скуратівський, Р. Росляк, О. Рутковський, С. Тримбач, Г.Чміль, О. Шупик. В укр. діаспорі вагомими вид. з К. є моно­графія Б. Береста (див. Б. Ковалів) «Історія українського кіна» (Нью-Йорк, 1962), кн. Л. Госейка «Histoire du cinéma ukrainien» (Paris, 2001; укр. вид. — «Історія українського кінемато­графа», К., 2005).

Завантажити статтю