Наголос — Енциклопедія Сучасної України

Наголос

НА́ГОЛОС – виділення фонетичними засобами одного зі складів у словах чи інших мовленнєвих одиницях (синтагмах, фразах). У зв’язку з цим склади поділяють на наголошені й ненаголошені (прийнято вважати, що односкладові слова не мають Н.). Н. забезпечує розрізнення значень слів, їхніх грамат. форм та розуміння змісту мовленнєвого потоку в цілому.

Розділ мовознавства, присвяч. Н., називають акцентологією. У вітчизн. акцентол. студіях Н. вивчають зазвичай в діахронії, виявляючи акцентні парадигми різних частин мови, що дозволяє на системному рівні пояснити місце реалізації Н. у словах. Відтак провідне завдання акцентологів – встановлення закономірностей розміщення Н. у словах та їхнє закріплення орфоепічними нормами. Правила наголошування слів в укр. мові фіксують «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984) та «Орфоепічний словник української мови» у 2-х т. М. Пещак (2001), а також довідк. видання, напр.: словник-довідник «Складні випадки наголошення» С. Головащука (1995; усі – Київ), «Українсько-російський словник наголосів» В. Калашника та Л. Савченко (Х., 1997). У дослідженнях Н. домінує не фонетичний, а морфологічний принцип – осн. увагу приділяють морфемам слів різних частин мови, коли Н. виступає не засобом оформлення звук. потоку, а диференціатором лексич. значень слів. Словес. Н. укр. мови вивчали А. Білоштан, Л. Булаховський, В. Винницький, В. Вондрак, З. Веселовська, А. Залізняк, В. Ілліч-Світич, О. Ковач, Т. Лер-Сплавінський, Я. Розвадовський, І. Огієнко, О. Потебня, В. Скляренко. Від серед. 20 ст. його аналізують на матеріалі живого усного літ. й діалект. мовлення методами теор. або експерим. фонетики (О. Біла, Т. Бровченко, О. Іщенко, Г. Кобиринка, М. Наконечний, Н. Тоцька та ін.), що дає можливість лінгвістам досліджувати Н. на рівні синтагм, фраз, ґрунтовніше розуміти природу мови, її просодичну, ритмічну й інтонац. орг-цію, а також поглиблювати знання, необхідні для автомат. (машин.) синтезу й розпізнавання мовлення тощо.

Нині серед беззапереч. теор. здобутків акцентології – описова та класифікац. характеристики Н. Згідно з ними в укр. мові Н. вільний (лише в лемківському говорі фіксований), тобто може падати на будь-який склад чи морфему (префіксал., суфіксал., кореневий, флексій. Н.). Натомість в ін. мовах він буває фіксований, напр., в естон., латис., фін., чес., угор. мовах Н. – на першому складі, у польс., італ., лат. мовах – на передостан. складі, у франц., казах., туркмен., вірмен. мовах – на остан. складі. Між іншим, існують мови (окремі палеоазіат., тунгус. мови), у яких словес. Н. немає. В укр. та ін. мовах в усній комунікації внаслідок ослаблення лексич. значення слів Н. у них здатний нейтралізуватися – його відтягує на себе Н. сусід. семантично сильнішого слова. Внаслідок цього їх обох вимовляють як єдине ціле. Натомість в окремих словах, передусім багатоскладових, під час вимови часто з’явля­ється кілька Н. – чітко виражений основний і слабкий додатковий, або побічний (сільськогоспо­да́рський, стовідсо́тковий, флюо­рогра́фія). Побутують також сло­ва з варіатив. (подвій.) осн. Н., коли допускають наголошення на тому або ін. складі (за́вжди́, весня́ни́й, алфа́ві́т, ви́сі́ти, виши́ва́нка, за­кі́нчи́ти, зви́со́ка, про́сти́й, та́ко́ж), інколи місце Н. зумовлено значенням слова або його грамат. класом (ха́ос – «стихія», хао́с – «безлад»; пі́дданий – дієприкметник, підда́ний – іменник, істота). Крім цього, укр. Н. – не лише вільний, а й рухомий: при зміні грамат. форми слів він здатен зміщуватися з одного складу на ін. (га́льма – іменник у формі множини назив. відмінка, галь­ма́ – іменник у формі однини родового відмінка). Укр. мові властиві проблемні випадки наголошування, у яких мовці часто припускаються помилок у вживанні Н. До таких слів належать: адже́, багаторазо́вий, близьки́й, вало­ви́й, вимо́га, ви́падок, ві́рші, ві́ль­ха, вира́зний, граблі́, гро́шей, ді́тьми, дові́дник, до́нька, дочка́, завда́н­ня, замі́жня, книжки́, лис­топа́д, навча́ння, нови́й, озна́ка, о́лень, о́цет, перевезти́, пізна́ння, ра́зом, русло́, сере́дина, тексто­ви́й, упо­до́бання, фахови́й, фо́ль­га, цін­ни́к, щовесни́ тощо.

Словес. Н. класифікують залежно від його артикуляц.-акустич. природи. Зокрема, розрізняють Н. динамічний (силовий) – утворюється посиленням артикуляц. напруги під час вимови складу і звучить гучніше; квантитативний (часокількісний, довготний) – реалізується збільшенням тривалості вимови складу; тонічний (мелодійний) – спричинений зро­станням тону під час вимови складу і звучить вищим голосом. Поширеним є твердження, що укр. Н. – динамічний, причому за рівнем гучності наголош. склади не надто відрізняються від ненаголош. порівняно з ін. мовами. Це означає, що артикуляц. зусилля не концентруються винятково на наголош. складі, а гармонійно розподіляються вздовж усього слова, у зв’язку з чим припускають, що саме ця фонет. особливість зумовлює повнозвучність укр. слів (відсутність редукції голосних, асимілятив. оглушення дзвінких приголосних, виразна вимова звуків у слабких позиціях, милозвучність тощо). Водночас новіші наук. дослідження свідчать, що наголош. склади в укр. мові вирізняються передусім довшою тривалістю, а не більшою гучністю, тоді як виразно динаміч. Н. зазвичай фіксують тоді, коли наголош. склад припадає на поч. слова. Це дозволяє інтерпретувати повнозвучність укр. слів їхньою особливою ритміч. орг-цією (з цієї точки зору Н. – не основний., а лише один із активних засобів ритмічного структурування мовлення).

В усному мовленні виокремлюють також просодич. Н., який поділяють на синтагматичний (засіб утворення синтагм) і фразовий (засіб утворення фраз). В укр. мові такі різновиди Н. за своєю акустич. природою найчастіше тонічні. Серед них виділяють емфатич. Н., коли наголошення складу зумовлено вираженими емоціями (зазвичай він акустично вирізняється серед ін. не лише за підвищенням тону, а й одночас. збільшенням тривалості й сили звучання), і логіч. Н., призначення якого – смислове підкреслення фрагмента мовлення.

На письмі Н. відтворюють спец. знаком. В окремих мовах знак Н. є невід’єм. елементом окремих літер. В укр. мові на письмі його позначають спорадично: а) у наук. працях, присвяч. наголошенню; б) довідк.-енциклопедич. виданнях, у заголовк. словах яких прийнято ставити знак Н.; в) худож. чи будь-яких ін. текстах, коли є потреба уточнити місце Н. у слові (зазвичай розміщують над літерою, що позначає голос. звук); г) у транскрипцій. записах (перед наголош. складом). У системі Міжнар. фонет. алфавіту символом, що позначає Н., є надрядк. вертикал. коротка лінія (ˈ), яку розміщують перед наголош. складом.

Літ.: Бровченко Т. О. Словесний наголос в сучасній українській мові. К., 1969; Медушевський А. П. Складовий і словесний наголос української мови // УМЛШ. 1972. № 9; Винницький В. Українська акцентна система: становлення, розвиток. Л., 2002; Кобиринка Г. С. До проблеми дослідження українського словесного наголосу // Наук. зап. Нац. ун-ту «Києво-Могилян. академія». Сер. Філол. науки. 2006. Т. 60; Скляренко В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово. К., 2017.

О. С. Іщенко

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
О. С. Іщенко . Наголос // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71473 (дата звернення: 18.09.2021)