ІНФЛЯ́ЦІЯ (лат. inflatio — роз­дмухува­н­ня, роз­буха­н­ня, від inflo — вдуваю) — знеціне­н­ня грошей, що проявляється пере­важно у формі інтенсивного зро­ста­н­ня цін на товари та послуги, не об­умовленого під­вище­н­ням їхньої якості. Якщо зро­ста­н­ня цін має тривалий характер, це призводить до паді­н­ня купівельної спроможності грошової одиниці, знеціне­н­ня національних грошей від­носно іноземних валют. В умовах командно-адміністративної економіки, коли ціни ви­значає держава, основний прояв І. — хронічне зро­ста­н­ня товарного дефіциту. Термін «І.» вперше за­стосований під час громадянської війни 1861–65 у США на по­значе­н­ня процесу пере­повне­н­ня ка­налів грошового обігу паперовими грошима, хоча певне зро­ста­н­ня цін під впливом грошового чин­ника мало місце і за повноцін­них грошей (через зменше­н­ня вмісту дорогоцін­них металів у грошовій одиниці, значні їхні надходже­н­ня з-за кордону, масовий викид дорогоцін­них металів на ринок зі скарбниць унаслідок над­звичайних подій — війна, неурожай тощо). Проте таке знеціне­н­ня повноцін­них грошей — повільне та малопомітне — не призводило до руйнівних наслідків. Ситуація докорін­но змінилася з появою паперових грошей (особливо від 2-ї половини 19 ст.), коли зро­ста­н­ня цін і знеціне­н­ня грошей набуло динамічного та хронічного характеру й отримало назву «І.». Її головна причина — поява в обігу надмірної маси грошей порівняно з реальною потребою в них. Це твердже­н­ня кон­статує кінцеву причину, але не роз­криває глибин­них чин­ників, які генерують появу в обігу зайвих грошей. Вони повʼязані з диспропорціями в су­спільному від­творен­ні або з курсом економічної і грошово-кредитної політики держави (чи з обома процесами одночасно). Дис­пропорції в су­спільному від­творен­ні можуть викликати скороче­н­ня реальних обсягів виробництва, зниже­н­ня його ефективності, надмірне зро­ста­н­ня оплати праці порівняно із ростом її продуктивності. У всіх випадках динаміка пропозиції на товарних ринках від­стає від динаміки попиту, що спричинює тиск на ціни і, як наслідок, виникне­н­ня І. Самі від­творювальні дис­пропорції зумовлюють різні фактори внутрішнього і зовнішнього походже­н­ня: подорожча­н­ня імпорту, від­плив національного капіталу, не­сприятливий інвестиційний клімат у країні, надмірний роз­виток неринкового спожива­н­ня (військово-промислового сектору) та ін. Чин­ники, повʼязані з курсом економічної політики, проявляються через надмірне зро­ста­н­ня пропозиції грошей, яку реалізує центральний банк засобами екс­пансивної грошово-кредитної політики. Це може бути зумовлено економічно необ­ґрунтованою орієнтацією її на такі цілі, як при­скоре­н­ня економічного зро­ста­н­ня, збільше­н­ня зайнятості населе­н­ня, під­вище­н­ня його соціального забезпече­н­ня, скороче­н­ня податкового тиску на під­приємців, збільше­н­ня бюджетних витрат на забезпече­н­ня функцій держави тощо. Від­повід­но зро­стає дефіцит державного бюджету, для покри­т­тя якого використовують емісійні ресурси центрального банку, що й призводить до збуре­н­ня грошової маси, плато­спроможного попиту та цін.

І. класифікують залежно від її витоків і темпів зро­ста­н­ня цін. За першим критерієм ви­окремлюють І. попиту та І. витрат, за другим — приховану, повзучу, галопуючу І. та гіперінфляцію. І. попиту спричинюють фактори, які діють з боку грошей: зро­ста­н­ня грошової маси і плато­спроможного попиту на товарних ринках, при­скоре­н­ня обігу грошей (додатковий інфляційний чин­ник). Першо­причинами цих процесів ви­ступають, як правило, хронічний дефіцит державного бюджету і тривала екс­пансійна грошово-кредитна політика центрального банку, що неминуче призводять до збуре­н­ня попиту та появи інфляційних очікувань, які стають генератором зро­ста­н­ня цін. І. витрат — під­вище­н­ня цін під тиском дедалі більших витрат на виробництво (подорожча­н­ня матеріальних та енергетичних ресурсів, зро­ста­н­ня заробітної плати без від­повід­ного зро­ста­н­ня продуктивності праці, що під­вищує собівартість одиниці продукції). Зро­ста­н­ня витрат виробництва може бути наслідком його монополізації, погірше­н­ня природних умов виробництва, подорожча­н­ня імпорту енергетичних і сировин­них ресурсів тощо. Між І. попиту та витрат існує тісна взаємозалежність. Напр., при зро­стан­ні витрат виробництва знижуються темпи його роз­витку, скорочуються інвестиції і зайнятість. Для протидії цьому держава змушена проводити більш ліберальну екс­пансійну монетарну політику, що призводить до появи незабезпеченої товарами грошової маси, яка провокує зро­ста­н­ня попиту і цін. Тому в реальній ситуації важко роз­різнити ці два види І. Проявами прихованої І. є не­значне зро­ста­н­ня цін, що істотно не впливає на результативність економічної діяльності, або накопиче­н­ня інфляційного грошового «навісу» в обігу без значного зро­ста­н­ня цін (держава вводить пряме їхнє обмеже­н­ня). Остан­ню ще називають придушеною, вона притаман­на командно-адміністративним економікам. Основні ознаки придушеної І.: зро­ста­н­ня товарного дефіциту, погірше­н­ня якості товарів, накопиче­н­ня значних вимушених заощаджень. В умовах ринку, особливо у пере­хідний період, коли структура і рівень ефективності виробництва не до­зволяють збалансувати належним чином попит і пропозицію на товарних ринках, «придушити» ціни неможливо, тому грошову масу обмежують методом рестриктивної монетарної політики. «Стиска­н­ня» маси грошей і попиту дає можливість утримувати динаміку І. у прийнятних межах, проте наслідком такого придуше­н­ня стає бартеризація господарських звʼязків (див. Бартер), зро­ста­н­ня неплатежів, зокрема з оплати праці. Повзуча І. — не­значне хронічне зро­ста­н­ня цін (до 10 % щорічно). Властива для економіки роз­винутих країн зі збалансованими ринками, що дає можливість утримувати темпи І. в цих межах. Помірне знеціне­н­ня грошей у такому випадку роз­глядають як фактор стимулюва­н­ня економічного зро­ста­н­ня. Галопуючій І. притаман­не швидке стрибкоподібне зро­ста­н­ня цін у межах 10–50 % щорічно. Така І. стає непередбачуваною, виходить з-під контролю органів регулюва­н­ня, посилює інфляційні очікува­н­ня, викликає панічні на­строї у населе­н­ня. Гіперінфляція на­стає при надвисокому (50–100 %) зро­стан­ні цін. Вона характерна для країн, що пере­живають роз­руху та від­новле­н­ня після соціальних і економічних потрясінь (війна, революція, пере­будова при пере­ході на іншу економічну систему). На стадії гіперінфляції гроші втрачають окремі функції, падає їхня роль в економіці, порушується фінансово-кредитний механізм. Галопуюча І. та гіперінфляція негативно впливають на соціальний стан і економіку країни: знецінюють заощадже­н­ня й поточні доходи населе­н­ня, знижують його жит­тєвий рівень, посилюють соціальне роз­шарува­н­ня й загострюють суперечності в су­спільстві. У економіці по­глиблюються деформува­н­ня структури і скороче­н­ня обсягу плато­спроможного попиту, посиле­н­ня від­пливу робочої сили та грошових капіталів зі сфери виробництва (зокрема за кордон), скороче­н­ня економічної активності та інвестицій, зро­ста­н­ня без­робі­т­тя, по­глибле­н­ня тінізації тощо. Коли І. су­проводжує скороче­н­ня виробництва, таку ситуацію називають стагфляцією.

Україна пере­жила глибоку І. всіх її типів і видів. У спадок від СРСР вона отримала високозатратну, з не­адекватною ринковим потребам структурою економіку зі значним інфляційним грошовим «навісом» і придушеною І. Лібералізація цін на початку 1992 пере­творила приховану І. в явну. Роз­вал системи державного управлі­н­ня економікою та затримки з реальними ринковими пере­творе­н­нями, з одного боку, і від­сутність досвіду та механізмів проведе­н­ня ефективної грошово-кредитної політики — з іншого, при­звели до інтенсивного нарощува­н­ня І. як з боку витрат, так і з боку попиту. Україна одразу ж втягнулася в галопуючу І., що швидко пере­росла у стадію гіперінфляції: 1992 загальний рівень споживчих цін зріс у 21 раз, 1993 — у 102,6 раза. Зупинити подальше роз­кручува­н­ня І. можна було лише методами жорсткої антиінфляційної політики, насамперед у монетарній сфері. Від 1994 НБУ роз­почав послідовно проводити рестрикційну грошово-кредитну політику і досить швидко домігся позитивних наслідків: у тому ж році ціни зросли уже в 5 разів, 1995 — у 2,8 раза. Проте зуси­л­лями НБУ вдалося нівелювати лише ті чин­ники І., які діяли на боці попиту. Чин­ники, що діють на боці пропозиції (повʼязані зі зро­ста­н­ням витрат, не­адекватною структурою, паді­н­ням ефективності виробництва, незавершеністю ринкових реформ), продовжують генерувати інфляційний потенціал, який знаходить прояв у зро­стан­ні цін і тарифів, про­строченій заборгованості та інших негативних явищах. 2005–10 ціни в Україні зросли у 2,1 раза.