Історична картографія

ІСТОРИ́ЧНА КАРТОГРА́ФІЯ — спеціальна історична дисципліна, головним зав­да­н­ням якої є укла­да­н­ня історичних карт та атласів, а також дослідже­н­ня стародавніх карт і ви­вче­н­ня історії картографії. Як самост. галузь знань І. к. виникла на поч. 20 ст. на пере­тині історії, гео­графії та карто­графії. Тривалий час вона роз­вивалася у руслі дослідж. давніх карт як памʼяток карто­графії і як джерел, свідче­н­ня яких можна використовувати для ви­вче­н­ня природних та історико-політ. змін. Уперше науковці зацікавилися ґрунтов. ви­вче­н­ням давніх карт на­прикінці 18 — на поч. 19 ст. Досліджуючи давню карту, встановлюють дату її створе­н­ня й тиражува­н­ня, атрибуцію, топогр. і матеріал. зміст, від­шуковують інформацію для проведе­н­ня порівнял. аналізу, ви­вчають пояснювал. текст до карти, різноманітні су­провід­ні малюнки, геральдику, якість паперу й фарб, оцінюють рівень можливих геогр. знань укладача карти, здійснюють аналіз деформацій, яких за­знавала від­тоді від­повід­на тер. тощо. Мистецтво укла­да­н­ня карт має давню історію. У культурі антич. цивілізації карто­графія сягнула свого роз­квіту за доби Рим. імперії. Найві­домішим серед антич. карто­графів був Клавдій Птолемей (2 ст. н. е.), роботи якого користувалися без­запереч. авторитетом упродовж багатьох віків. Укладачем перших власне істор. карт, зокрема Зх. і Прав­обереж. України, вважають А. Ортелія (1527–98) — гравера, торговця та видавця карт із Фландрії (тогочас. центру зх.-європ. карто­графії). Картогр. від­ображе­н­ня укр. земель і меж прожива­н­ня народів, які їх населяли, ві­домі з 2-ї пол. 4 ст. н. е. (т. зв. Пейтинґерові таблиці — рим. карта шляхів). Найдавнішими реаліст. картами укр. земель є карти франц. військ. інж. Ґ. де Боплана (перша — 1639). Ві­домі також карти із зображе­н­ням тих чи ін. укр. земель у складі Московії, Литви, Австрії, Туреч­чини, Польщі, Угорщини тощо. Середньовічні карти із зображе­н­ням укр. земель почали використовувати в укр. історіо­графії на­прикінці 18 — на поч. 19 ст. Д. Бантиш-Каменський першим пере­клав російською мовою карту України Ґ. де Боплана. Методику викори­ста­н­ня давніх карт в історико-геогр. дослідж. роз­робляв П. Брун. А. Скальковський під час написа­н­ня історії Новорос. краю дослідив від­повід­ні карти 18 ст. М. Максимович використовував карти для топонім. досліджень. І. Бєляєв до карти Дні­пра 1697 додав пояснюв. текст. О. Русов дослідив атлас Дні­пра 1784–86. Д. Яворницький використовував карти 18 ст. у дослідж. історії Запороз. Січі. О. Лазаревський видав документ про поч. картогр. діяльності в Україні Д. Дебоскета. М. Владимирський-Бу­данов викори­став карту Ґ. де Боплана для ви­вче­н­ня міграц. рухів насел. України в 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. Першим укр. істориком-карто­знавцем на­прикінці 19 ст. став В. Ля­скоронський, який майже 30 р. досліджував істор. карти й опублікував дві великі праці з карто­знавства Пд. України. В. Кордт видав 4-томний атлас пере­важно факсиміл. ре­продукцій середньовіч. карт України й Росії. Ю. Кулаковський ре­продукував портолан (високоточна навігац. карта венеціан. купців) Чорного моря 1474. В. Іванов опублікував атлас Харків. намісництва 1784. Л. Падалка за картами Ґ. де Боплана ви­вчав тер. Полтавщини. Іконогр. і топонім. матеріали карт Ґ. де Боплана використовував у своїх дослідж. також Б. Барановський. Л. Багров видав пере­лік стародав. карт Чорного моря. Серед ін. дослідників І. к. в Україні — Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, І. Гирич, М. Вавричин, Т. Люта, О. Діденко, Л. Пономаренко, О. Маркова.

Літ.: Дашкевич Я. Р. Територія України на картах XIII–XVII ст. // Істор. дослідж.: Вітчизн. історія. 1981. Вип. 7; Його ж. Україна на картах XIV–XV ст. Стан і про­блематика досліджень // Історико-геогр. ви­вче­н­ня природ. та соц.-екон. процесів на Україні. К., 1988; Маркова Е. Е. Карто­графия историческая // Спец. истор. дисциплины. К., 1992; Паславський Т. Б. Сучасні поня­т­тя періодизації в історичній карто­графії середніх віків та карто­знавстві України // Рукописна та книжк. спадщина України: Археогр. дослідж. унікал. архів. та бібліотеч. фондів. К., 2002. Вип. 7.

О. Є. Маркова

Завантажити статтю