Йоффе Абрам Федорович

ЙО́Ф­ФЕ Абрам Федорович (17(29). 10. 1880, м. Ромни Полтав. губ., нині Сум. обл. — 14. 10. 1960, Ленін­град, нині С.-Петербург) — фізик. Доктор фізики (1915), фіз.-мат. н. (1946), професор (1950), академік АН СРСР (1920; віце-президент 1926–29, 1942–45). Заслужений діяч науки СРСР (1933). Герой Соц. Праці (1955). Премія ім. С. Іванова РАН (1915), Сталін. (1942) і Ленін. (1961, посмертно) премії. Державні нагороди СРСР. Закін. Ромен. реал. училище (1897), С.-Петербур. технол. ін­ститут (1902). Стажувався у Мюнхен. університеті в лаб. В.-К. Рентґена (1903–06), де здобув ступ. д-ра філософії (1905). Працював у Ленінгр. політех. ін­ституті (1906–48): від 1913 — екс­траординар. проф., від 1915 — професор кафедри заг. фізики, водночас 1919–47 — спів­засн. і декан фіз.-мех. факультету (з пере­рвами); доцент Петрогр. (нині С.-Петербург) гірн. ін­ституту (1908–14) та Університету (1913–19). Один з ініціаторів створе­н­ня 1918 і кер. фіз.-тех. від­ділу Держ. рентґенол. і радіол. ін­ституту, на базі якого 1922 засн. Держ. фіз.-тех. рентґенол. ін­ститут (очолював його до 1950; нині Фіз.-тех. ін­ститут ім. Й. РАН). Ініціював створе­н­ня фіз.-тех. ін­ститутів у Харкові (1928), Дні­пропетровську (1929), містах Томськ (1930), Свердловськ (нині Єкатеринбург, 1931; обидва — РФ). Спів­засн. і дир. Агрофіз. ін­ституту ВАСГНІЛ (1932–60), засн. і дир. Ін­ституту напів­провід­ників АН СРСР (1952–60). Президент Асоц. фізиків СРСР (1923–30), ред. «Журнала прикладной физики» та «Журнала Рус­ского физико-химического общества. Часть физическая» (1924–30), «Журнала экспериментальной и теоретической физики» (1931–38), ж. «Физика твердого тела» (1958–60). Один із засн. ж. «Physikalische Zeitschrift der Sowjetunion» (Харків, 1932). Наукові дослідже­н­ня у галузях фізики твердого тіла, напів­провід­ників і ді­електриків. Здійснив фундам. дослідж. щодо об­ґрунтува­н­ня квант. теорії світла і механізму фотоефекту, виконав класичну роботу з ви­значе­н­ня заряду електрона (1913); навів пере­конливі докази корпускуляр. природи ви­промінюва­н­ня. Й. — фундатор фізики напів­провід­ників у СРСР. Роз­робив послідовну теорію термо­електрогенераторів і термо­електрич. холодильників, започаткувавши новий тех. напрям — напів­провід­ник. термо­електро­енергетику. Висунув гіпотезу, що напів­провід­ники здатні забезпечити ефективне транс­портува­н­ня енергії ви­промінюва­н­ня в електричну енергію. Серед його учнів — А. Александров, А. Вальтер, Б. Вул, М. Давиденков, П. Капіца, І. Кікоїн, Г. Курдюмов, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Лейпунський, І. Обреїмов, М. Семенов, К. Синельников, Я. Френкель. Член-кореспондент Ґет­тінґен. (1924) та Берлін. (1928) АН, почес. д-р Каліфорн. (м. Берклі, США, 1927), Сорбонн. (Париж, 1946), Бухарест. (1947), Мюнхен. (1955) університетів, Ґрац. політехніки (Австрія, 1949). Залишив спогади «Встречи с физиками» (Москва, 1960), «О физике и физиках» (Ленин­град, 1977). Встановлено погру­д­дя Й. у С.-Петербурзі (1964); його імʼям на­звано кратер на Місяці, малу планету № 5222 (1980), Ромен. школу № 2 (на фасаді якої від­крито мемор. дошку), площу в С.-Петербурзі (2001).

Завантажити статтю