ІВА́НО-ФРАНКІ́ВСЬК (до 1939 — Станіславів, до 1962 — Станіслав) — місто обласного значе­н­ня, адміністративний, економічний, культурний центр Івано-Франківської області. Знаходиться у пів­нічно-східній частині Івано-Франківської області, у Пере­дкарпат­ті, у межиріч­чі Бистриці-На­двірнянської та Бистриці-Солотвинської (притоки Бистриці, бас. Дністра). Площа 38,9 км2 (0,3 % тер. Івано-Франківської області). Населе­н­ня 218 359 осіб (2001, складає 102,0 % до 1989): українців — 91,8 %, росіян — 6,4 %, поляків — 0,3 %, білорусів — 0,3 %, євреїв — 0,12 %. Вузол залізниць і автомобільних шляхів; аеропорт. Транс­порт­на інфра­структура: тролейбусні (8) та автобусні (міських і приміських — 86) маршрути. Івано-Франківській міськраді під­порядковано навколишні села Вовчинець, Крихівці, Микитинці, Угорники, Хриплин. Міста-по­братими: Бая-Маре, Орадя, Тирґовіште (усі — Румунія), Жешув, Хшанув, Ополе, Зелена Ґура, Рибник, Томашув-Мазовецький, Дільниця Охота, Свідниця, Люблін (усі — Польща), Брест (Білорусь), Ніредьгаза (Угорщина), Серпухов, Сургут (обидва — РФ), Тракай (Литва), Єлґава (Латвія).

На теренах сучасного Івано-Франківська зна­йдено археологічні памʼятки доби неоліту, бронзового віку та трипільської культури. Місто виникло на місці сіл Пасічна, Княгинин і Заболо­т­тя (уперше згадується 1437). У 1654 ці землі у родини Жечковських викупив краківський воєвода та великий корон­ний геть­ман Станіслав Потоцький (Ревера). Значний внесок у роз­виток міста зробив його син Андрій. На­прикінці 1650-х рр. він одночасно з від­будовою Галицького замку роз­почав по­близу Заболо­т­тя спорудже­н­ня міста-фортеці. За зразок було взяте Замостя (нині Люблінського воєводства, Польща). Фортецю споруджено за короткий термін за проєктом Ф. Корас­сіні з Авінь­йона (Франція) у формі правильного шестикутника з шістьма бастіонами. Її будували за остан­нім словом новітньої фортифікаційної науки, яка вже не перед­бачала традиційних середньовічних башт, бійниць у стінах, бо­йового помосту для захисників із внутрішньої сторони. На вістрях шестикутника були роз­ташовані бастіони — зовнішні пʼятикутні укріпле­н­ня, що до­зволяли здійснювати фланговий мушкетний об­стріл уздовж стін. Поперечний роз­різ стін складав земляний вал завширшки 20–30 м, зміцнений ззовні дубовими колодами. Також звели деревʼяний замок для власника (офіційно маєтки на Прикарпат­ті ві­ді­йшли до А. Потоцького 1667 після смерті батька). 1662 А. Потоцький надав фортеці та поселен­ню Станіславів (на­звав на честь свого сина та батька) Маґдебурзьке право. На­ступного року польський король Ян ІІ Казимир Ваза під­твердив його та затвердив міський герб. А. Потоцький видав окремі привілеї для єврейських і вірменських громад, до­зволив українській громаді побудувати церкву та заснувати при ній братство, домігся звільне­н­ня мешканців міста й пере­селенців від сплати податків на 20 р. 1668 остаточно сформовано роз­селе­н­ня різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у пів­нічно-західній частині міста, вірмени — у східній, євреї — у пів­ден­ній. 1669 створено колегіату, при якій діяла академія — філія Краківського університету. Ринкова площа й ратуша (1695, архітектор К. Бенуа; нині Івано-Франківський крає­знавчий музей) Станіславова у дещо зміненому ви­гляді збереглися донині. Проєктува­н­ня та спорудже­н­ня міста провадили за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз міської структури вказує на її унікальність у Східній Європі. 1672 деревʼяні укріпле­н­ня частково замінено на це­гляні, зокрема зведено Галицьку і Тисменицьку вежі — вʼїзні брами в місто. 1682 завершено будівництво палацу Потоцьких, 1703 — костелу Пресвятої Діви Марії (нині Івано-Франківський обласний художній музей), 1762 — вірменської церкви (нині церква Покрови Пречистої Діви Марії), 1763 — єзуїтського костелу (нині собор Воскресі­н­ня Господнього). 1676 місто без­успішно намагалися здобути турецько-татарські війська. Вони зруйнували його пів­ден­ні та східні перед­містя. У 1670-х рр. Станіславів, маючи вигідне гео­графічне роз­ташува­н­ня на торговельному шляху зі Львова до гирла Дунаю, став торговельним, ремісничим і політичним центром. До середини 18 ст. існувало 20 цехів — шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. 1690 у місті заснували свій осередок ченці ордену тринітаріїв, 1716 — єзуїти. 1769 більшість вірменської громади залишила Станіславів і пере­селилася за за­проше­н­ням ав­стрійського уряду на Закарпа­т­тя. 1767 засновано най­старіше промислове під­приємство міста — пивоварний завод. Після 1-го поділу Польщі 1772 Станіславів пере­йшов під владу Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина) та став адміністративним центром Станіславівської округи. 1786 ав­стрійський уряд під­твердив торговельні та ремісничі привілеї міста. Після банкрутства П. Потоцького (Потоцькі були активними учасниками кількох конфедерацій, пов­ста­н­ня під проводом Т. Костюшка, під­тримали Наполеона, пере­бували в опозиції як до Росії та її ставленика С. Понятовського, так і до Австрії) місто з перед­містями пере­йшло у власність казни. Унаслідок знесе­н­ня мурів фортеці (1804 ви­йшов імператорський указ) від­булося зли­т­тя середмістя з перед­містями. До 1820-х рр. із фортечного каменю та цегли викладено 4 площі, 24 вулиці, змуровано низку будинків. Рештки фортечної стіни збереглися у Фортечному провулку. У 1-й пол. 19 ст. прокладено шосейні дороги Стрий–­Станіславів–Коломия–Кути, Новий Сонч–Самбір–Дрогобич–Стрий–­Станіславів–Коломия–Чернівці. У цей час від­бувалося 5 ярмарків на рік, діяли 2 кондитерські під­приємства, фабрика лікерів, 4 броварні, гуральня, 12 водяних млинів, 5 цегелень, друкарня. Громадське життя сколихнула революція 1848. У Станіславові створено «Руську раду», організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета; до ново­створеного парламенту обрано депутатів-українців. 1866 через Станіславів прокладено залізницю Львів–Чернівці. Водночас від­крито Цісарсько-королівські головні машин­ні майстерні (нині Івано-Франківський локомотиворемонтний завод). Досить швидко Станіславів став вузловою станцією, від якої від­ходило 5 залізничних колій, зокрема на Калуш, Галич, Коломию, На­двірну (нині міста Івано-Франківської обл.). Від 1867 — повіт. центр. За даними Львівської торговельно-ремісничої палати, 1871 у Станіславові та його околицях працювало 2 гуральні, 2 броварні, 3 парових тартаки, 4 гарбарні, 2 друкарні, картон­на фабрика, фабрика штучних добрив, завод з виробництва мазуту. У 1890-х рр. діяло 14 кредитно-банківських установ, пере­важно філій львівських і ві­денських банків. 1876 на вулицях міста зʼявилося газове освітле­н­ня. 1877 з ініціативи ві­домих вчених і громадських діячів Є. Желехівського та братів Заклинських створено філію товариства «Просвіта». 1888 засновано шкірзавод Я. Маргошеса. Від 1905 із трьох напів­ку­старних майстерень, що виробляли сільськогосподарське знаря­д­дя, санітарно-технічні крани, ремонтували ваги, веде свою історію сучасний Івано-Франківський завод «Пром­прилад». Під час 1-ї світової війни за Станіславів точилися запеклі бої між австро-угорськими і російськими військами. У місті тричі змінювалася влада. Частину історичної забудови міста зруйновано (зокрема під час так званої 1-ї станіславівської битви у лютому 1915 по­шкоджено ратушу, яку росіяни обрали під обсерваторію та спо­стережний пункт), а згодом від­новлено вже у новітніх архітектурних формах. Після роз­паду Австро-Угорської імперії 1918 створено ЗУНР, а Станіславів протягом січня–травня 1919 був її столицею. У ці часи тут побували ви­значні українські діячі В. Вин­ниченко, М. Грушевський, Є. Коновалець, С. Петлюра. 1919–39 — у межах кордонів Польщі, від 1939 — УРСР. Від 1921 — адміністративний центр воєводства Польщі, від 1939 — обласний центр і 1940–59, 1966–82 — райцентр УРСР. 1732 мешкало 3321 (українців і поляків — 1406, вірмен — 333, євреїв — 1582), 1880 — 18 626 (українців — 2794, поляків — 5584, вірмен — 90, німців — 135, євреїв — 10 023), 1921 — 51 391 (українців — 8441, поляків — 21 581, німців — 1076, євреїв — 20 208) осіб. На­прикінці 1920-х — на початку 1930-х рр. у Станіславові функціонували 2 польські і 1 українська музичні школи, 1 єврейське і 1 українське артистичні товариства, український театр ім. І. Тобілевича, польський театр ім. С. Монюшка, 2 єврейські аматорські трупи, регіональний музей «Поку­т­тя», публічна бібліотека на 30 тис. книг, низка приватних бібліотек і читалень, 14 державних шкіл, 4 державні гімназії, 4 учительські семінарії. Станіславів був одним із центрів, окрім Коломиї та Львова, ви­да­н­ня 3-томної «Української загальної енцикльопедії» (1930–35). У 1932 в місті було 1565 торговельних фірм (належали 127-ми польським, 55-ти українським купцям), щороку від­бувалося 4 великих ярмарки, щочетверга — місцеві торги. 1930 введено в екс­плуатацію Станіславівську електро­станцію (нині «Прикарпа­т­тяобл­енерго»). Найбільшими під­приємствами на­прикінці 1920-х рр. були фабрики рільничих машин «Vis», ланцюгів і кованих виробів, фаянсова, механічних ваг Ма­йора, ливарня заліза та бронзи Зільбера, ткальня полотна, друкарня Данкевича, 4 цегельних заводи (ку­старні під­приємства: 5 перукарень, 12 млинів, 5 гарбарень, заводи з виробництва солодкої води, асфальту, парафіну, кераміки), 1938 — паровозоремонтний завод, електро­станція, рафінерія нафти Габера, ватна фабрика Мендельсона, шкірзавод Я. Маргошеса, кондитерська фабрика «Локарно», друкарня Хованця. Перед від­ходом Червоної армії військами НКВС у місті вбито близько 1,5 тис. осіб. 1989 у лісовому ур­очищі Демʼянів лаз виявлено місце масових поховань жертв комуністичного терору 1939–41 (зна­йдено рештки понад 500 осіб). Під час німецько-фашистської окупації (2 липня 1941 — 27 липня 1944) місто входило до Генеральної губернії. У Станіславі та його околицях нацисти вбили понад 100 тис. мирних жителів. До середини 1950-х рр. вели збройну боротьбу загони ОУН–УПА. Від­повід­но до пере­пису населе­н­ня, проведеного німецькою владою, в грудні 1941 у Станіславі мешкало 19 707 поляків, 16 819 українців, 8900 німців, 1576 фолькдойчерів. 1959 нараховувалося близько 66,5 тис., 1979 — 149,7 тис. осіб. 1962 місто пере­йменовано на честь видатного письмен­ника та громадського діяча І. Франка. 2009 промисловими під­приємствами Івано-Франківська реалізовано продукції у від­пускних цінах (без ПДВ і акцизу) на 2390,5 млн грн. Серед провід­них під­приємств машинобудува­н­ня — Івано-Франківський арматурний завод, Івано-Франківський завод «Пресмаш», «Карпати», локомотиворемонтний завод, «Пром­прилад», «Родон», «Автоливмаш», «Екс­тім», «Електролюкс-Україна», «Індуктор», «Мікрол», 63-й котельно-зварювальний завод; хімічної промисловості — «Полімер»; харчової промисловості — «Еко­продукт», Івано-Франківська харчосмакова фабрика, «Залізнична пекарня», «Ласощі», «Лігос», міськмолокозавод, мʼясокомбінат, обʼ­єд­на­н­ня спиртової і лікеро-горілчаної промисловості, «Полонина», птахокомбінат, хлібокомбінат; легкої промисловості — Івано-Франківське виробничо-торговельне швейне під­приємство «Галичина»; деревооб­робної промисловості — лісокомбінат. У Івано-Франківську — Івано-Франківський національний медичний університет, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, Івано-Франківська теологічна академія УГКЦ, Івано-Франківське музичне училище ім. Д. Січинського, Івано-Франківський коледж фізичного вихова­н­ня, Західноукраїнський економіко-правничий університет, Ін­ститут менеджменту Тернопільської академії народного господарства, Івано-Франківська філія Від­критого між­народного університету роз­витку людини «Україна»; 42 загальноосвітні на­вчальні заклади (2 приватні школи, на­вчально-реабілітаційний центр для дітей з особливими потребами, 3 спеціалізовані школи з по­глибленим ви­вче­н­ням іноземних мов, 3 гімназії, природничо-математичний ліцей, загальноосвітня школа-ліцей, загальноосвітня школа-інтернат), 27 ясел-садків, 5 шкіл-садків; міський Центр дитячої та юнацької творчості, міська дитяча екологічна станція, міський Центр науково-технічної творчості учнівської молоді, міський Центр до­зві­л­ля для дітей та юнацтва, дитячо-юнацький пластовий центр, СДЮШОР, 2 ДЮСШ, Центр патріотичного вихова­н­ня учнівської молоді ім. С. Бандери, між­шкільний на­вчально-виробничий комбінат; Гірського лісівництва Український науково-дослідний ін­ститут ім. П. Пастернака, Івано-Франківський ін­ститут агро­промислового виробництва НААНУ; Центральний Народний дім, міський Народний дім, муніципальний Центр до­зві­л­ля, 3 дитячі музичні школи, дитяча художня школа, дитяча хорео­графічна школа, міська центральна бібліотека та її 17 філій (з них — 2 дитячі бібліотеки; книжковий фонд становить 481 957 прим.), Івано-Франківська обласна наукова медична бібліотека, Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка, Івано-Франківська обласна філармонія, Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Під­гірянки, Івано-Франківський обласний український музично-драматичний театр ім. І. Франка, кінотеатри «Космос», «Люмʼєр», Івано-Франківський крає­знавчий музей (від­діл — Літературний музей Прикарпа­т­тя), Івано-Франківський художній музей, Визвольних змагань Прикарпатського краю Музей, Довбуша Олекси Історико-меморіальний музей, музеї освіти Прикарпа­т­тя, жертв комуністичного терору, побуту та етно­графії Західного регіону, родин­них професій, історії «Прикарпа­т­тяобл­енерго»; центральна міська клінічна лікарня, міська клінічна лікарня, міська дитяча клінічна лікарня, міський клінічний пологовий будинок, 4 міські поліклініки, міська стоматологічна поліклініка, міська дитяча стоматологічна поліклініка, станція швидкої невід­кладної медичної допомоги; 13 готелів, 3 мотелі; від­діле­н­ня 27-ми банків. ЗМІ: обласна ТРК «3-студія»; радіо «Західний полюс», «Дзвони», «Вежа»; газети «Галичина», «Західний курʼєр», «Прикарпатська правда», «Анонс-контракт», «Галицький кореспондент», «Репортер», «Світ молоді». Традиційним у Івано-Франківську стало від­значе­н­ня Дня міста з концертами мистецьких і фольклорних колективів (травень), проведе­н­ня Різдвяного параду вертепів (7–14 січня), всеукраїнського фестивалю мистецьких колективів «Прикарпатська весна» (травень), фестивалю національно-патріотичної пісні та поезії «Воля» (жовтень непарних років), бієнале сучасного мистецтва «Ім­преза», фестивалю «Свято ковалів» і художньої ви­ставки «Орнаментальне ковальство» (травень), фестивалю «Карпатський вернісаж», фестивалю старожитностей і гуцульського етносу «Галицька старовина» (жовтень), між­народного фестивалю хорової музики «Пере­дзвін», Всеукраїнського конкурсу хорової музики ім. Д. Січинського, фестивалю молодіжної музики «Едельвейс», фестин духовної музики «Від Різдва до Великодня». Народні аматорські колективи: чоловічий вокальний ансамбль «Черемош», жіночий вокальний ансамбль «Смерічка», хорови колективи «Золота за­грава», «Первоцвіт», «Прикарпа­т­тя», чоловіча хорова капела «Червона калина», хорова капела «Бе­скид», ансамбль народного танцю «Візерунки», драматичний колектив «Думка», кіностудія «Верховина»; муніципальні колективи: тріо бандуристок, оркестр народної музики «Рапсодія», естрадно-симфонічний оркестр, оркестр духової музики, камерний хор «Галицькі пере­дзвони», хорова капела бандуристів, квартет саксофоністів «Джаз-класік». Функціонує національний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія». Спортивні команди: «Прикарпа­т­тя» (футбол), «Ураган» (футзал), «Говерла» (баскетбол), «Ватра» (хокей). Релігійні громади: 33 — УГКЦ, 10 — УПЦ КП, 5 — УАПЦ, по 3 — УПЦ МП та свідків Єгови, по 2 — РКЦ, християн віри євангельської, євангельських християн-баптистів та адвентистів сьомого дня, 1 — юдеїв. У місті — 560 памʼяток архітектури та містобудува­н­ня. Памʼятка історії національного значе­н­ня — міський сквер, де поховані ві­домі культурні та громадські діячі 19 — початку 20 ст., зокрема фольклорист М. Бучинський, поети М. Гославський, К. Свідзинський, композитор, диригент, публіцист К. Січинський; памʼятка монументального мистецтва національного значе­н­ня — памʼятник А. Міцкевичу (1898, скульптор Т. Блотницький; реконстру­йовано 1989). Встановлено також памʼятники І. Франку та С. Бандері. Серед видатних уродженців — політичний діяч, економіст, Герой України Ю. Оробець, історики 19 ст. С. Баронч і Ф.-К. Захаріясевич, лікар-кардіохірург Р. Вітовський, актор, режисер, письмен­ник І. Трембицький, письмен­ники С. Алексієвич, Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, Т. Прохасько, спів­ачки О. Любич-Парохоняк, І. Маланюк, актор театру та кіно, заслужений артист України В. Лінецький, церковний діяч УГКЦ В.-В. Величковський, американський економіст, посол США у ФРН А. Бернс, фахівець у галузі фізичного вихова­н­ня та спорту О. Вацеба, спортс­мени В. Вірастюк і В. Пономаренко. З містом повʼязані також життя та діяльність письмен­ників І. Вагилевича, Ф. Карпінського, О. Левицького, Д. Лукіяновича, А. Могильницького, М. Романовського, М. Яцківа, публіциста, економіста-статиста В. Навроцького, літературо­знавця, громадського діяча О. Терлецького, етно­графа та фольклориста В. Гнатюка, історика Ю. Целевича. На станіславівських сценах ви­ступали спів­аки Л. Голинський, С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, артисти В. Блавацький, М. Дмитракова, М. Заньковецька, Ф. Лопатинська, І. Рубчак, М. Садовський; керували хорами Я. Барнич, В. Без­коровайний, Д. Котко. У забудові Станіславова брали участь архітектори, скульптори, художники та інженери К. Бенуа, М. Бринський, Т. Ковальський, Ф. Корас­сіні, Я.-Т. Кудельський, Ю. Макаревич, А. Манастирський, Я. Сілецький, М. Сосенко, С. Треля, Е.-Р. Фабіянський, Ф. Януш.