Екологія тварин

ЕКОЛО́ГІЯ ТВАРИ́Н — роз­діл екології, що ви­вчає спосіб життя тварин у звʼязку з умовами існува­н­ня, встановлює значе­н­ня екологічних чин­ників в їхній жит­тєдіяльності, роль тварин у біо­ценозах. Належачи до функціон. групи консументів різних порядків або редуцентів, тварини без­посередньо беруть участь у пере­несен­ні потоку енергії по трофіч. ланцюгу та сприяють кругообігу речовин в екосистемах, під­триман­ню їхньої функціон. стійкості. Предметом Е. т. є дослідж. морфол., фізіол., поведінк. при­стосувань, протиріч між організмом і середовищем, історії існува­н­ня видів тварин (або їхніх комплексів). Перші екол. ві­домості про тварин містять стародавні єгипет., індій., тибет. та античні європ. джерела (праці Аристотеля, Теофраста, Плінія Старшого, згодом — К. Ґеснера, У. Альдрованді, Бойля, А. Левенгука, К. Лін­нея, Ж.-Л. Бюф­фона та ін.). У період на­громадже­н­ня несистематиз. знань з цієї про­блеми, що тривав до формува­н­ня екології як науки, осн. увагу зосереджували на динаміці чисельності тварин. На­громадже­н­ня екол. знань про тварин сприяло становлен­ню власне екології як самост. наук. дисципліни, зокрема на цій основі сформульовано такі фундам. поня­т­тя екології, як біо­ценоз (К. Мебіус), екол. ніша (Дж. Ґрін­нел), консорція (В. Беклемішев), правило конкурент. виключе­н­ня (Г. Гаузе) тощо.

Вихід фундам. праці Ч. Дарвіна «On the Origin of Species by Means of Natural Selection, on The Preservation of Favoured Races in the Struggle for Life» («Походже­н­ня видів шляхом природного добору, або Збереже­н­ня обраних порід у боротьбі за життя», Лондон, 1859) ознаменував початок нового періоду роз­витку Е. т. У цей час пере­важало ви­вче­н­ня ролі різних чин­ників довкі­л­ля в житті і роз­по­всюджен­ні тварин, внутр.-видових взаємин, структури популяцій тих чи ін. видів і їхньої взаємодії з середовищем, повадок і поведінки тварин, змін їхньої чисельності, структури і динаміки природ. біо­ценозів. У 2-му десятиліт­ті 20 ст. засн. екол. наук. товариства, започатковано вид. спеціаліз. журналів.

Самобутні шляхи роз­витку рос. науки повʼяз. з іменами М. Ломоносова, П. Пал­ласа, К. Бера, І. Мечникова, І. Сеченова, М. Сєверцова та ін. Найпершим власне екологом у Росії був К. Рульє, який під­тримував ідею єд­ності організмів і середовища. В СРСР вагомий внесок у роз­виток Е. т. зробив Д. Кашкаров («Основы экологии животных», Москва; Ленин­град, 1937; 1938; 1945), який у спів­авт. з В. Станчинським написав «Курс биологии позвоночных» (1929) та під­ручник «Курс зоологии позвоночных» (1935; 1940; обидва — Москва; Ленін­град), пере­кладений українською мовою 1938. У 30-і рр. 20 ст. мас­штабні екол. дослідж. тварин започатковано й в Україні. Для ви­вче­н­ня видового складу, пошире­н­ня і чисельності дрібних ссавців І. Пі­доплічко за­пропонував т. зв. погадковий метод. Одну з перших великих огляд. екол. праць опублікував П. Свириденко («Раз­множение и смертность мышевидных грызунов» // «Тр. Станции по защите растений. Сер. 4», 1934, вып. 3). Істот. успіхів досяг М. Калабухов, під­готувавши ґрунтовний огляд динаміки чисельності наземних хребетних (1947). У на­ступні десятилі­т­тя в Україні успішно роз­вивалися всі напрями Е. т. — ентомологія (Є. Звєрезомб-Зубовський, В. Караваєв, О. Кришталь, С. Медведєв, В. Пучков, Д. Руднєв, М. Синицький, В. Васильєв, В. Долін), паразитологія (О. Маркевич, В. Трач, В. Шарпило, Г. Двойнос), герпетологія (М. Щербак), орнітологія (Ф. Страутман, В. Аверін, М. Воїнственський, О. Кістяківський, Л. Смогоржевський, В. Зубаровський), теріологія (О. Браунер, І. Сокур, К. Татаринов, О. Корнєєв, Ю. Крочко). Ви­зна­н­ням досягнень укр. школи Е. т. стало проведе­н­ня перших Всесоюз. екол. конференцій у Києві (1940, 1950, 1954).

Залежно від системат. статусу обʼєктів ви­вче­н­ня у межах Е. т. роз­різняють екологію без­хребетних і хребетних, птахів, молюсків, комах, ссавців тощо. Осн. в Е. т. є метод польового спо­стереже­н­ня. Його нині проводять з викори­ста­н­ням досягнень сучас. техніки — спец. датчиків, автомат. фото- та ві­деокамер, за­стосовують також спо­стереже­н­ня з космосу (на тваринах встановлюють мініатюрні радіопередавачі, які всі дані про їхні стан та місцеперебува­н­ня пере­дають на супутники). Серед ін. методів Е. т. — екс­перимент, який дає можливість встановити причин­но-наслідк. звʼязки явищ, кількісні (матем.) методи, ефективні при дослідж. популяцій тварин, коливань чисельності, роз­множе­н­ня, роз­витку за різних умов, що ґрунтуються перед­усім на точному кількіс. ви­вчен­ні від­повід. фактів, методи машин. (ПК, ЕОМ) і матем. моделюва­н­ня. Е. т. використовує дані ін. наук і, в свою чергу, є джерелом інформації для них. Як складова частина заг. екології вона взаємоповʼязана з хімією, метеорологією, кліматологією, ґрунтознавством, біол. науками — фізіологією, морфологією, систематикою тварин, зоогеографією, етологією та ін. Зна­н­ня з Е. т. використовують при формуван­ні мережі заповід. територій, роз­роблен­ні законів у галузі охорони довкі­л­ля, плануван­ні нових міст і вдосконален­ні інфра­структури існуючих в урбо­екології, для створе­н­ня спец. карт у карто­графії, при об­ґрунтуван­ні питань екол. етики. Важлива роль Е. т. у практиці нар. господарства, зокрема у захисті с.-г. рослин і тварин, веден­ні мислив. господарства і промислу мор. тварин. Знач. є внесок Е. т. у такі науки, як ветеринарна вірусологія, вет. фармакологія і токсикологія, гігієна тварин і вет. санітарія, епізоотологія та ін., а також в охорону здоровʼя людини. Нині Е. т. спрямована на ви­вче­н­ня про­блем упр. динамікою популяцій і продуктивністю біо­ценозів, охорони і збереже­н­ня тварин. світу, урбо­екології (існува­н­ня тварин у містах та ін. населених пунктах). В Україні дослідж. з Е. т. здійснюють біол. установи НАНУ, галуз. НДІ, більшість ВНЗів (з природн. ф-тами), заповід­ники, а також установи природо­охорон. спрямува­н­ня. Основи Е. т. викладають майже в усіх ВНЗах з природн. ф-тами. У деяких країнах практикують навч. основам Е. т. у початк. школі. Важливу роль у пропагуван­ні екол. знань про тварин ві­ді­грають ЗМІ, заходи природо­охорон. т-в, природн. музеї тощо.

Завантажити статтю