Документознавство

ДОКУМЕНТОЗНА́ВСТВО — наука, що комплексно ви­вчає характеристики документів, процеси їх створе­н­ня, зберіга­н­ня та функціонува­н­ня. Обʼєкт Д., центр. ланкою якого є документ, має складну структуру й охоплює сфери створе­н­ня та функціонува­н­ня Д. Предмет Д. — дослідж. еволюції і сучас. змісту характеристик документа, процесів його створе­н­ня та функціонува­н­ня у динаміч. стані. Серед гол. напрямів наук. дослідж. Д. — теор.-фундаментал., теор.-прикладні, істор., наук.-технологічні. Прикладами теор.-фундаментал. дослідж. є ви­вче­н­ня документації як інформ. ресурсу су­спільства, явища культури та елемента соц. памʼяті; соц.-правових аспектів створе­н­ня документації та до­ступу до її інформації; аналіз спів­від­ноше­н­ня і пер­спектив роз­витку традиц. й електрон. документації (їхніх систем, потоків, комунікацій). Теор.-прикладні дослідж. зосереджені на вирішен­ні понятійно-термінол. і класифікац. (типол.) про­блем Д.; ви­вчен­ні функцій, сутності (напр., як елемента управлін. документації) та властивостей документів і їхньої інформації; побудові уніфіков. моделей документів та їхніх систем, зокрема електрон­них. Істор. дослідж. (у межах т. зв. істор. Д.) спрямовані на ви­вче­н­ня генезису, істор. умов створе­н­ня та функціонува­н­ня документів і документації; аналіз еволюції характеристик змісту і форми; ви­значе­н­ня процесів формува­н­ня та роз­витку видів і типів (класів) документів та документації, виявле­н­ня закономірностей у цих процесах. Про­блематика наук.-технол. дослідж. сконцентрована пере­важно на вироблен­ні рац. наук. методик створе­н­ня офіц. документів, роботи з документацією, ви­вче­н­ня жит­тєвого циклу офіц. документів; під­готовці методик за­провадже­н­ня уніфіков. форм документів та уніфіков. систем документації; роз­вʼязан­ні практич. про­блем створе­н­ня електрон. документів і вирішен­ні питань подальшого користува­н­ня документами у динам. (діловодство) та статич. (під час зберіга­н­ня в архіві) станах; впроваджен­ні класифікац. схем документації. Д. повʼязане з архівознавством, теорією діловодства, право­знавством, лінгвістикою, інформатикою; істор. Д. — з історією діловодства, держ. установ, а також з джерело­знавством історичним, дипломатикою, палеографією, сфрагістикою та ін. дисциплінами джерело­знав. циклу.

Пере­важна більшість напрямів емпірич. освоє­н­ня характеристик документа, що виникли у 4–2 тис. до н. е., продовжує своє існува­н­ня і нині. Серед них — інвентарно-каталож. спосіб узагальне­н­ня ві­домостей про документ; усві­домле­н­ня оригінальності, офіційності, нормативності, необхідності архів. зберіга­н­ня та жанрово-темат. диференціації документів; інтер­претація семантики текс­ту через його пере­клад на ін. мову тощо. Елементи наук. опрацюва­н­ня складових документа наявні у працях давньогрец. істориків та у філол. дослідж. ел­лініст. доби. У середні віки виріше­н­ня прагматич. зав­дань ви­вче­н­ня офіц. документів (правових актів та ін.), пере­важно для встановле­н­ня їхньої оригінальності, зумовило формува­н­ня сукупності знань із майбутніх наук. дисциплін джерело­знав. циклу. Най­значніші зруше­н­ня у поділі сутнісних знань про документ від­булися у звʼязку з пошире­н­ням книго­друкува­н­ня, що при­звело не лише до від­окремле­н­ня рукопис. документів від друк. вид. (зокрема в архівах та б-ках), а й їх опрацюва­н­ня і ви­вче­н­ня як джерел ретро­спектив. та оператив. інформації. Синтетичні галузі знань — ману­скрипто­знавство та бібліо­графія — на поч. 19 ст. роз­межовували лише за зовн. ознаками обʼєктів ви­вче­н­ня і бібліо­графію ще у 2-й пол. 19 ст. іноді трактували як істор. (історико-філол.) дисципліну, хоча саме в цей час її спрямовано пере­важно на інформ. забезпече­н­ня су­спільства, роз­виток природн. і тех. наук та виробництва. У межах бібліо­графії зародилася і впродовж 1-ї пол. 20 ст. роз­винулася документац. наука (документація), що досліджувала процеси створе­н­ня, збира­н­ня, класифікува­н­ня та роз­по­всюдже­н­ня документів в усіх сферах соц. діяльності. Вона базувалася на досить широкому трактуван­ні поня­т­тя «документ» та ідентифікувала його з обʼєктами, що зберігаються в архівах, б-ках і музеях. В істор. науці межі поня­т­тя «документ» одні науковці ототожнювали із сукупністю істор. джерел, ін. — лише з офіц. документом. Це при­звело до роз­межува­н­ня двох груп дисциплін, які ви­вчали документи та книги (друк. вид.). Під­ґрунтям такого роз­межува­н­ня стали їх особливості як засобів комунікації та джерел інформації: документи — першоджерела знань (фіксують первин­ну інформацію, що має правове та історико-культурне значе­н­ня); книги — засіб роз­по­всюдже­н­ня знань (фіксують вторин­ну інформацію, якій завжди пере­дує документал. форма). У 1950-х рр. дослідж. документів, роз­почате в архіво­знав. аспекті, ви­окремилося у самост. наук. дисципліну — Д. Опрацюва­н­ня про­блем створе­н­ня та функціонува­н­ня документів надало їй якісно ін. спрямува­н­ня, порівняно з галузями знань, де документи ви­вчали як документал. памʼятки. Найбільший внесок у становле­н­ня Д. у СРСР зробив К. Мітяєв, який у навч. посіб. «Теория и практика архивного дела» (Москва, 1946) вмістив окремий роз­діл «Общее документоведение», а у ст. «Документоведение, его задачи и пер­спективы развития» // «Во­просы архивоведения», 1964, № 2 ви­значив Д. як наук. дисципліну, що ви­вчає в істор. роз­витку способи, окремі акти і системи документува­н­ня явищ обʼєктив. дійсності та створені у результаті документува­н­ня окремі документи, їхні комплекси та системи. 1966 у Москві засн. Всесоюз. (нині Всерос.) НДІ Д. та архів. справи — провід­ну наук. установу в СРСР у галузі Д. 1969 від­булося юрид. оформле­н­ня Д. як наук. спеціальності, у 1980-х рр. воно входило до блоку спеціальностей «Інформація та інформаційні системи» разом з архіво­знавством і документалістикою. Від 1970-х рр. у СРСР Д. вважали також спец. істор. дисципліною. У 1970–80-х рр. рад. фахівці з Д. гол. увагу приділяли управлін. документації (серед її класів — організац.-роз­порядча, планова, звітно-статист., фінанс., банків.), а саме — створен­ню та функціонуван­ню її уніфіков. систем, роз­роблен­ню уніфіков. форм документів, регулюван­ню процесів документообігу, організації під­готовки, опрацюва­н­ня, зберіга­н­ня управлін. документів в установі, користуван­ню ними (найбільший внесок у роз­виток Д. зробили А. Сокова, В. Банасюкевич, Т. Кузнецова, М. Ілюшенко, М. Ларін). Осн. сфера практич. впровадже­н­ня результатів дослідж. — діловодство. На­прикінці 1980-х — на поч. 1990-х рр. в бібліо­графо­знавстві, бібліотеко­знавстві та, певною мірою, інформатиці сформувалося нове ро­зумі­н­ня Д. Його витоки повʼязані з існува­н­ням у 1930–50-х рр. документац. науки (документації), працями у цій галузі бельг. вченого П. Отле, серед них — «Traité de documentation» («Трактат про документацію», Брюс­сель, 1934) та діяльністю засн. ним Між­нар. бібліогр. ін­ституту (в 2-й пол. 20 ст. — Між­нар. федерація з інформації та документації). Концепція заг. Д. ґрунтується на ширшому, порівняно з традиц., трактуван­ні поня­т­тя «документ», внаслідок чого від­ображає більш заг. під­ходи до аналізу його характеристик. Напрями дослідж. у цій галузі повʼязані з характеристиками зовн. форми, змісту, функцій документа, про­блемами його класифікації (типології), закономірностями істор. роз­витку й функціонува­н­ня, а також пошуками універсал. технологій роботи з документами. Нині заг. Д. не спирається на певні сфери практич. діяльності, а існує у ви­гляді теор. кон­струкцій, сукупностей по­глядів і може роз­глядатися як певна галузь знань для наук документально-комунікац. циклу. Серед пер­спектив. практич. напрямів, що мають загальнодокументо­знавче значе­н­ня, — роз­робле­н­ня та впровадже­н­ня автоматизов. інформ. систем для масивів вид., рукопис. книг й архів. документів; дослідж. створе­н­ня та функціонува­н­ня документів на електрон. носіях, а також засобів забезпече­н­ня їх збереженості. Популярність ідей заг. Д. у 1990-х рр. зумовлена впровадже­н­ням і пошире­н­ням під­готовки документо­знавців у ВНЗах, зокрема й в Україні у межах спеціальності «Документо­знавство та інформаційна діяльність». Поряд із заг., існує спец. Д., гол. обʼєктом дослідж. якого є управлін. документація (результати за­стосовують у діловодстві). За кордоном про­блематика, подібна заг.-документо­знав., певною мірою споріднена з наук. галуз­зю «документація», що від­ображена у курсах ВНЗів Франції, Німеч­чини, Іспанії, Італії та ін. країн. Набула пошире­н­ня ще одна наук. дисципліна — «керува­н­ня документаційними процесами», зміст якої на­ближений до про­блематики управлін. Д.

Провід. наук. ін­ституцією в Україні у галузі Д. є створ. 1994 Укр. НДІ архів. справи та документо­знавства (Київ). Один із гол. дослідниц. напрямів — ви­вче­н­ня документо­знав. про­блем, пере­важно повʼязаних з норматив., метод. і наук. забезпече­н­ням організації діловодства. Ін­ститут видає «Студії з архівної справи та документо­знавства», між­ві­дом. зб. наук. праць «Архіво­знавство. Архео­графія. Джерело­знавство». Найбільша кількість наук. праць і навч. вид., присвяч. термінол., класифікац., функціонал. про­блемам теорії документа, належить Г. Швецовій-Водці. 1997 у Харкові опубл. перший під­руч. «Документоведение» Н. Кушнаренко; 2000 у Києві — моно­графію «Документо­знавство: Історія. Теоретичні основи» С. Кулешова, в якій охарактеризовано історію та теорію заг. і спец. Д. Про­блематику Д. також опрацьовують держ. обл. і галуз. архіви, Ін­ститути рукопису та архіво­знавства НБУВ, каф. архіво­знавства та спец. галузей істор. науки Київ. університету, документал. комунікацій Держ. академії керів. кадрів культури і мистецтв (Київ), держ. упр. Київ. університету культури і мистецтв та ін.

Завантажити статтю