Джерелознавство історичне

ДЖЕРЕЛОЗНА́ВСТВО ІСТОРИ́ЧНЕ – спеціальна галузь історичної науки, що вивчає закономірності походження джерел, встановлює їх автентичність, достовірність, інформаційний потенціал, з’ясовує склад і структуру джерельної бази, опрацьовує теорію і методику її використання у наукових дослідженнях. Дж. і. має важливе значення для наук соціогуманітар. циклу. У його структурі виокремлюють два осн. компоненти: теорію і практику. Перший включає сукупність систематизов. теор. знань про предмет, об’єкт, методол. засади, завдання та функції Дж. і., тобто його заг. теорію, а також теорію джерелознавства різних галузей і дисциплін істор. науки; другий – аналітико-інформ. та прикладне джерелознавство, пов’язане з безпосеред. практикою пошуку, виявлення і вивчення окремих джерел, їх груп або комплексів з метою визначення інформатив. цінності, здобуття і використання почерпнутих відомостей у конкрет. істор. дослідженнях. У приклад. Дж. і. вирізняють джерелознавство окремих галузей істор. науки, напр., археології, всесвіт. історії, історії Європи або істор. епох: античні джерела, джерела середньовіччя. З погляду проблемності та темат. спрямованості джерел виділяють джерелознавство з історії держави і правових систем, міжнар. відносин, військ. справи, культури, релігії тощо. Складовою частиною Дж. і. є джерелознавство історії окремих континентів, регіонів, країн, зокрема історії України, українського народу. Джерелознавство історії України є розділом Дж. і. та компонентом чи спец. галуззю знань з укр. історії, що вивчає відповідні джерела. Об’єктом джерелознав. дослідж. виступають не самі події історії, а безпосередні свідчення про них, зафіксовані в усній пам’яті, зображеннях, на письмі чи ін. носіях інформації – істор. джерела, на основі яких реконструюють конкретно-істор. процес. Серед теор.-методол. завдань Дж. і. пріоритетним є розроблення заг. теорії і методології джерелознавства, збагачення теор. знань про природу та характер істор. джерел, їх класифікацію, особливості формування джерел. бази, її структуру. Визначал. принципи джерелознав. пізнання: історизм, об’єктивність, всебічність, систем. і критич. підхід. У сучас. умовах, коли пострад. джерелознавство долає стереотипи абсолютизов. матеріаліст. розуміння історії та партійно-класової інтерпретації джерел, важливо забезпечити їх вивчення з культурол. і цивілізац. підходів, які дають змогу глибше осягнути закодовані у них відомості про менталітет народу, його нац. розвиток і культурно-духовне життя на різних етапах етногенезу.

Дж. і. послуговується як заг.-наук., міждисциплінар., так і специфіч. методами дослідж., зокрема притаманними спец. істор. дисциплінам: дипломатиці, сфрагістиці, палеографії, геральдиці, іконографії, біографістиці та ін. Серед приклад. завдань Дж. і. домінують пошук і осучаснення метод. прийомів і засобів виявлення та дослідж. джерел з урахуванням надбань НТП, новітніх інформ. й інновац. технологій, удосконалення методики джерелознав. критики як гол. методу встановлення вірогідності відомостей, аналітико-інформ. вивчення окремих груп або різновидів джерел, їх походження, авторства, часу і мотивів створення, з’ясування автентичності, повноти й достовірності інформації, її цінності для відповід. галузі знань. Кінцевим завданням приклад. джерелознавства є його взаємодія з археографією з метою оприлюднення джерел, забезпечення істор. дослідж. комплексами вірогід. фактів як основи реконструкції істор. процесу і створення правдивої та наук. історії. Центр. місце у Дж. і. посідають поняття істор. джерела, джерел. бази та джерел. інформації. Істор. джерело – носій істор. інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відбиває той чи ін. бік людської діяльності. Джерела мають об’єктивно-суб’єктивну природу, оскільки віддзеркалюють певну істор. реальність, але оцінюють її з погляду їх творців. Вони здебільшого виступають як пам’ятки духов. і матеріал. культур й акумулюють у собі відомості про істор. процеси, події, явища, життя суспільства, його груп та окремих людей відповід. істор. епохи чи періоду або певного регіо- ну. Сукупність джерел створює джерел. базу або джерел. комплекс. Осн. рівні джерел. бази: первіс. – сукупність джерел, які виникли одночасно з певними подіями або невдовзі після них і є найбільш репрезентативними за вірогідністю інформації; реал. – джерел. база, яка включає лише ті пам’ятки, що збереглися, виявлені та досліджені; потенцій. – джерела, які ще не знайдені, але ймовірно існували чи існують, а їх пошук триває (саме з ними найчастіше пов’язані прогалини у джерел. базі, тобто відсутність джерел, які відображають певні істор. події або явища). Джерел. інформація – сукупність наявних у джерелі або джерел. комплексі чи окремих групах джерел різних типів і змісту відомостей, стійких зв’язків між ними, які забезпечують цілісність інформації та здатні слугувати основою для отримання наук. знань, необхідних для реконструкції істор. подій, явищ, істор. процесу загалом. Усі різновиди інформації мають важливе значення, оскільки дозволяють досліднику здобути відомості не тільки про конкретні події і факти, але й вийти на діалог з їх учасниками чи свідками, заглибитись в атмосферу епохи, в якій створювались джерела, з’ясувати світогляд їх творців. Крім того, джерел. інформація, як і джерела, може бути актуалізована (здобута, досліджена й оприлюднена) та потенційна (неактуалізована), яка ще не введена до наук. обігу. Значне місце у методології Дж. і. посідає класифікація джерел – поділ їх на групи і підгрупи за певними спіл. або спорідненими ознаками з метою вибору оптимал. методів і прийомів систематизації та дослідження. За способами кодування та відтворення інформації джерела поділяють на речові, вербал., або словесні (усні та писемні), зображал., звукові (фонічні), поведінк., конвенціонал. (умовні позначення, символи). У межах речових джерел виділяють рештки людей та ін. істот, знаряддя праці, побуту, прикраси, зброю та ін.; серед писем. джерел фігурують акти й документи органів влади, службових і приват. осіб, літ. та наук. праці, листи, спогади тощо. Звукові джерела представлені грамофон. і магніт. записами, лазер. дисками, електрон. носіями. Родово-видовий принцип класифікації застосовують і до зображал. джерел, вирізняючи фотографії, кіно- та відеофільми, картини, портрети та ін. В істор. дослідж., зокрема з історії України, домінують писемні джерела, які групують за принципом родово-видової класифікації: документал. (законодавчі, актові, діловодні, статист., дипломат., судово-слідчі, програмні та ін. документи органів влади й упр., політ. партій, громад. об’єднань); оповідні (літописи, твори політ., наук., навч., худож. літ-ри, публіцистика); масові (періодика, газети, журнали, листівки); джерела особового походження (спогади, мемуари, щоденники, листи, автобіографії та ін.); матеріали конкретно-соціол. досліджень. Специфічну групу становлять історіогр. джерела – носії відомостей про зародження, розвиток і надбання істор. науки, діяльність її установ та окремих істориків. Вони відображають факти з історії істор. науки, історіогр. процесу, віддзеркалюють збагачення істор. знань, а також суспільно-політ. та історіософ. погляди істориків, істор. шкіл і у сукупності складають джерел. базу історіографії як науки. Важливу роль у Дж. і. відіграє критика джерел, яку поділяють на фактол., аналіт., логічну та синтетичну. Пріоритетною є фактол. критика: перевірка повноти і вірогідності відомостей шляхом зіставлення з ін. джерелами, порівняння їхньої фактич. інформації з метою встановлення її достовірності. У процесі такої критики вагому роль відводять атрибутиці джерела – доведенню його авторства, часу, місця і мотивів створення.

Дж. і. належить до давніх галузей знань, його історія невіддільна від зародження, становлення і розвитку істор. науки загалом. Починаючи від праць антич. авторів (Геродота, Фукидіда, Таціта, Стратона та ін.) закладався фундамент створення істор. праць на основі джерел. свідчень – міждерж. договорів, законодав. актів, листів, щоденників, спогадів і влас. спостережень. У середньовіччі, особливо під впливом Відродження, розгорнулися археол. розкопки, збирання і колекціонування антиквар. пам’яток матеріал. і духов. культур. З використанням джерел і поважним ставленням до них пов’язана традиція давньоукр. літописів часів Нестора та Сильвестра, літопис. пам’яток укр. монастирів, збагачена козацько-старшин. літописцями. Наук. засади джерелознавства, зокрема й в Україні, почали складатися у добу Просвітництва, завдяки чому, з одного боку, історія постала як наука і виокремилась у самостійну систему знань, з ін., розширене розуміння самого поняття «джерело», його взаємозв’язку з істор. фактом. Науковці Остроз. і Києво-Могилян. академій, їхні вихованці (Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський, П. Симоновський, В. Рубан та ін.) значну увагу приділяли документизації праць. Наук. підходи до виявлення і використання джерел утверджували університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях. Зх.-європ. історики-джерелознавці О. Тьєрі, Ф. Ґізо, Л. фон Ранке, Ш.-В. Ланґлуа, Ш. Сеньобос, рос. дослідники М. Каченовський, М. Карамзін, В. Ключевський, Г. Міллер, М. Новиков, М. Погодін, В. Соловйов, В. Татищев, О. Шахматов, А. Шльоцер, М. Щербатов та ін. у своїх працях досить широко використовували документал. свідчення з укр. історії. Великий пласт джерел з історії України опрацювали литов., польс., румун., словац., чес. та угор. історики-джерелознавці. До пошуку і дослідж. джерел. матеріалів активно долучились укр. дослідники С. Величко, Микола та Дмитро Бантиш- Каменські, О. Бодянський, І. Котляревський, М. Маркевич, О. Полетика, С. Лукомський, А. Чепа, творці «Історії Русів». Фундатором укр. Дж. і. є М. Максимович, що заснував Київ. археогр. комісію, навколо якої сформувалася плеяда укр. джерелознавців: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Іванишев, В. Іконников, І. Срезнєвський, М. Грушевський, Д. Багалій, М. Владимирський-Буданов, М. Василенко, О. Гермайзе, М. Довнар-Запольський, В. Данилевич, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Біднов, І. Каманін, Ф. Фортинський, М. Петров, В. Романовський, В. Веретенников, Д. Яворницький та ін. Під керівництвом В. Антоновича у 2-й пол. 19 ст. в Університеті св. Володимира у Києві сформувалася наук. школа істориків-документалістів, багато традицій якої підтримуються і нині. Велику роль у пошуку, виявленні, дослідженні та публікації джерел відіграли Київ. археогр. комісія, губерн. комісії, Істор. товариство Нестора-літописця, часопис «Київська старовина», церк.-істор. та археол. товариства при Київ. духов. академії, архівні установи й музеї. Важливими осередками джерелознав. і археогр. дослідж. на зх.-укр. землях були «Руська трійця» (І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Шашкевич) і НТШ у Львові, в якому плідно працювали О. Барвінський, І. Франко, М. Зубрицький, В. Гнатюк, М. Грушевський, С. Томашівський, І. Крип’якевич, М. Кордуба, Ю. Целевич та ін., а також створена при ньому Археогр. комісія. Нац. традиції укр. джерелознавства плідно розвивали вчені УНТ, організов. М. Грушевським у Києві, а також істор. установ УАН, ВНЗів, археогр. комісій, архівів і музеїв. Зберігали, розвивали і збагачували їх наук. установи укр. діаспори: УВУ, УВАН, Укр. НДІ, часопис «Український історик», історики Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, І. Лисяк-Рудницький, Т. Мацьків, Л. Винар, Т. Гунчак, О. Домбровський, В. Дубровський, А. Жуковський, В. Косик, П. Мірчук, О. Субтельний та ін. Незважаючи на ідеологізацію укр. джерелознавства у рад. часи, воно нагромадило знач. досвід пошуку, виявлення, дослідж. і публікації джерел з історії України та зарубіжних країн. Праці О. Апанович, В. Базилевича, М. Брайчевського, І. Бутича, А. Введенського, І. Гуржія, К. Гуслистого, Я. Дзири, О. Касименка, С. Королівського, І. Крип’якевича, М. Марченка, Ф. Шевченка, М. Варшавчика, В. Стрельського, А. Санцевича, К. Петряєва, М. Дмитрієнко, В. Довгопола, В. Замлинського, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, М. Литвиненко, Р. Ляха, О.-Н. Мацюка, Ю. Мицика, І. Шермана, П. Шморгуна та ін. відіграли важливу роль у збагаченні теор. і приклад. засад дослідж. джерел, у виявленні та виданні документал. збірників. Новий етап джерелознав. дослідж. в Україні почався з відновленням її незалежності. Значні напрацювання з Дж. і. мають учені академ. інститутів історії України, укр. археографії та джерелознавства, українознавства, політ. та етнонац. дослідж., НДІ архів. справи та документознавства, інститутів рукопису, архівознавства та біографістики НБУВ, джерелознав. й архівознав. каф. Київ., Дніпроп., Львів., Харків. Чернів., Одес., Ужгород., Кам’янець-Поділ., Запоріз., Прикарп. та ін. університетів, Києво-Могилян. і Остроз. академій. Опубл. дослідниц. праці, підручники та навч. посібники з Дж. і., серед авторів яких – М. Варшавчик, Г. Боряк, І. Войцехівська, Я. Дашкевич, І. Дзира, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіна, О. Журба, Б. Зайцев, Я. Калакура, М. Ковальський, Б. Корольов, С. Куделко, С. Кульчицький, С. Макарчук, І. Матяш, Н. Миронець, Ю. Мицик, І. Михальський, С. Павленко, М. Палієнко, С. Підгаєцький, С. Посохов, Р. Пиріг, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Солдатенко, П. Сохань, В. Степанков, П. Толочко, О. Богдашина, В. Воронов, І. Гирич, Ю. Шаповал, Г. Швидько, М. Щербак та ін. Нині Дж. і. в Україні розвивається у 3-х гол. напрямах: осмислення актуал. теор. і методол. проблем джерелознавства; засвоєння новітніх методів опрацювання джерел, встановлення їх автентичності та достовірності інформації; пошук, виявлення та дослідж. досі невідомих пам’яток, нове прочитання вже опубл. документів і матеріалів, усунення спотворень і фабрикацій джерел. свідчень з укр. і зарубіж. історії. Актуал. завданням залишається подальший пошук і повернення в Україну культурно-документал. пам’яток, що перебувають за її межами, створення та оприлюднення корпусу документал. свідчень з вузлових проблем історії України у контексті європ. і світ. істор. процесу.

Літ.: Багалій Д. І. Нарис української історіографії. Т. 1, вип. 1–2. К., 1923–25; Стрельский В. И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К., 1968; Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение: Теория, методология, методика. К., 1984; Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства: 1880–1881 // Історія України в університет. лекціях. Вип. 1. К., 1995; Медушевская О. М. Источниковедение: теория, история, метод. Москва, 1996; Шмидт С. О. Путь историка. Избранные труды по источниковедению и историографии. Москва, 1997; Джерелознавство історії України: Довід. К., 1998; Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Л., 1998; Підгаєцький В. В. Основи теорії та методології джерелознавства історії України ХХ століття. Дн., 2000; Русина Ю. А. История и теория источниковедения. Екатеринбург, 2001; Історичне джерелознавство: Підруч. К., 2002; Журба О. І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції. Дн., 2003; Воронов В. І. Джерелознавство історії України. Дн., 2003; Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія. Х., 2005.

Я. С. Калакура

Рекомендована література

Багалій Д. І. Нарис української історіографії. Т. 1, вип. 1–2. К., 1923–25;
Стрельский В. И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К., 1968;
Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение: Теория, методология, методика. К., 1984;
Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства: 1880–1881 // Історія України в університет. лекціях. Вип. 1. К., 1995;
Медушевская О. М. Источниковедение: теория, история, метод. Москва, 1996;
Шмидт С. О. Путь историка. Избранные труды по источниковедению и историографии. Москва, 1997;
Джерелознавство історії України: Довід. К., 1998;
Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Л., 1998;
Підгаєцький В. В. Основи теорії та методології джерелознавства історії України ХХ століття. Дн., 2000;
Русина Ю. А. История и теория источниковедения. Екатеринбург, 2001;
Історичне джерелознавство: Підруч. К., 2002;
Журба О. І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції. Дн., 2003;
Воронов В. І. Джерелознавство історії України. Дн., 2003;
Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія. Х., 2005.