Джерелознавство історичне

Визначення і загальна характеристика

ДЖЕРЕЛОЗНА́ВСТВО ІСТОРИ́ЧНЕ — спеціальна галузь історичної науки, що ви­вчає закономірності походже­н­ня джерел, встановлює їх автентичність, достовірність, інформаційний потенціал, зʼясовує склад і структуру джерельної бази, опрацьовує теорію і методику її викори­ста­н­ня у наукових дослідже­н­нях. Дж. і. має важливе значе­н­ня для наук соціогуманітар. циклу. У його структурі ви­окремлюють два основні компоненти: теорію і практику. Перший включає сукупність систематизованих теоретичних знань про предмет, обʼєкт, методологічні засади, зав­да­н­ня та функції Дж. і., тобто його загальну теорію, а також теорію джерело­знавства різних галузей і дисциплін історичної науки; другий — аналітико-інформаційне та прикладне джерело­знавство, повʼязане з без­посередньою практикою пошуку, виявле­н­ня і ви­вче­н­ня окремих джерел, їх груп або комплексів з метою ви­значе­н­ня інформативної цін­ності, здобу­т­тя і викори­ста­н­ня почерпнутих ві­домостей у конкретних історичних дослідже­н­нях. У прикладному Дж. і. вирізняють джерело­знавство окремих галузей історичної науки, напр., археології, всесвітньої історії, історії Європи або історичних епох: античні джерела, джерела середньовіч­чя. 

З по­гляду про­блемності та тематичної спрямованості джерел виділяють джерело­знавство з історії держави і правових систем, між­народних від­носин, військової справи, культури, релігії тощо. Складовою частиною Дж. і. є джерело­знавство історії окремих континентів, регіонів, країн, зокрема історії України, українського народу. Джерело­знавство історії України є роз­ділом Дж. і. та компонентом чи спеціальною галуз­зю знань з української історії, що ви­вчає від­повід­ні джерела. Обʼєктом джерело­знавчих досліджень ви­ступають не самі події історії, а без­посередні свідче­н­ня про них, зафіксовані в усній памʼяті, зображе­н­нях, на письмі чи інших носіях інформації — історичні джерела, на основі яких реконструюють конкретно-історичний процес. Серед теоретично-методологічних зав­дань Дж. і. пріоритетним є роз­робле­н­ня загальної теорії і методології джерело­знавства, збагаче­н­ня теоретичних знань про природу та характер історичних джерел, їх класифікацію, особливості формува­н­ня джерельної бази, її структуру. 

Ви­значальні принципи джерело­знавчого пі­зна­н­ня: історизм, обʼєктивність, всебічність, системний і критичний під­хід. В умовах після від­новле­н­ня Україною незалежності, коли пост­радянське джерело­знавство долає стереотипи абсолютизованого матеріалістичного ро­зумі­н­ня історії та партійно-класової інтер­претації джерел, набуло важливості забезпече­н­ня їх ви­вче­н­ня з культурологічних і цивілізаційних під­ходів, які дають змогу глибше осягнути закодовані у них ві­домості про менталітет народу, його нац. роз­виток і культурно-духовне життя на різних етапах етногенезу.

Дж. і. послуговується як заг.-науковими, між­дисциплінарними, так і специфічними методами досліджень, зокрема притаман­ними спеціальним історичним дисциплінам — дипломатиці, сфрагістиці, палео­графії, геральдиці, іконо­графії, біо­графістиці та ін. Серед прикладних зав­дань Дж. і. домінують пошук і осучасне­н­ня методичних при­йомів і засобів виявле­н­ня та дослідже­н­ня джерел з урахува­н­ням на­дбань НТП, новітніх інформаційних й ін­новацних технологій, удосконале­н­ня методики джерело­знавчої критики як головного методу встановле­н­ня вірогідності ві­домостей, аналітико-інформаційного ви­вче­н­ня окремих груп або різновидів джерел, їх походже­н­ня, авторства, часу і мотивів створе­н­ня, зʼясува­н­ня автентичності, повноти й достовірності інформації, її цін­ності для від­повід­ної галузі знань. Кінцевим зав­да­н­ням прикладного джерело­знавства є його взаємодія з архео­графією з метою оприлюдне­н­ня джерел, забезпече­н­ня історичних досліджень комплексами вірогідних фактів як основи рекон­струкції історичного процесу і створе­н­ня правдивої та наукової історії. 

Центральне місце у Дж. і. посідають поня­т­тя історичного джерела, джерельної бази та джерельної інформації. Історичне джерело — носій історичної інформації, що виник як продукт роз­витку природи і людини й від­биває той чи інший бік людської діяльності. Джерела мають обʼєктивно-субʼєктивну природу, оскільки від­дзеркалюють певну історичну реальність, але оцінюють її з по­гляду їх творців. Вони здебільшого ви­ступають як памʼятки духовної і матеріал. культур й акумулюють у собі ві­домості про історичні процеси, події, явища, життя су­спільства, його груп та окремих людей від­повід. історичної епохи чи періоду або певного регіону. 

Сукупність джерел створює джерельну базу або джерельний комплекс. Основні рівні джерельної бази: 

• первісний — сукупність джерел, які виникли одночасно з певними подіями або не­вдовзі після них і є найбільш ре­презентативними за вірогідністю інформації; 
• реальний — джерельна база, яка містить лише ті памʼятки, що збереглися, виявлені та досліджені; 
• потенційний — джерела, які ще не зна­йдені, але ймовірно існували чи існують, а їх пошук триває (саме з ними найчастіше повʼязані прогалини у джерел. базі, тобто від­сутність джерел, які від­ображають певні історичні події або явища). 

Джерельна інформація — сукупність наявних у джерелі або джерельному комплексі чи окремих групах джерел різних типів і змісту ві­домостей, стійких звʼязків між ними, які забезпечують цілісність інформації та здатні слугувати основою для отрима­н­ня наук. знань, необхідних для рекон­струкції історичних подій, явищ, історичного процесу загалом. Усі різновиди інформації мають важливе значе­н­ня, оскільки до­зволяють досліднику здобути ві­домості не тільки про конкретні події і факти, але й вийти на діалог з їх учасниками чи свідками, за­глибитись в атмо­сферу епохи, в якій створювались джерела, зʼясувати світо­гляд їх творців. Крім того, джерельна інформація, як і джерела, може бути актуалізована (здобута, досліджена й оприлюднена) та потенційна (не­актуалізована), яка ще не введена до наукового обігу. 

Значне місце у методології Дж. і. посідає класифікація джерел — поділ їх на групи і під­групи за певними спільними або спорідненими ознаками з метою вибору оптимальних методів і при­йомів систематизації та дослідже­н­ня. За способами кодува­н­ня та від­творе­н­ня інформації джерела поділяють на речові, вербальні, або словесні (усні та писемні), зображальні, звукові (фонічні), поведінкові, конвенціональні (умовні по­значе­н­ня, символи). У межах речових джерел виділяють рештки людей та інших істот, знаря­д­дя праці, побуту, прикраси, зброю та ін.; серед писемних джерел фігурують акти й документи органів влади, службових і приватних осіб, літературні та наукові праці, листи, спогади тощо. Звукові джерела пред­ставлені грамофон­ними і магнітними записами, лазерними дисками, електрон­ними носіями. Родово-видовий принцип класифікації за­стосовують і до зображальих джерел, вирізняючи фото­графії, кіно- та ві­деофільми, картини, порт­рети та ін. 

В історичних дослідже­н­нях, зокрема з історії України, домінують писемні джерела, які групують за принципом родово-видової класифікації: 

• документальні (законодавчі, актові, діловодні, статист., дипломат., судово-слідчі, про­грамні та ін. документи органів влади й упр., політ. партій, громад. обʼ­єд­нань); 
• оповід­ні (літописи, твори політичної, наукової, на­вчальної, художньої літ-ри, публіцистика); 
• масові (періодика, газети, журнали, листівки); 
• джерела особового походже­н­ня (спогади, мемуари, щоден­ники, листи, автобіо­графії та ін.); 
• матеріали конкретно-соціологічних досліджень. 

Специфічну групу становлять історіо­графічні джерела — носії ві­домостей про зародже­н­ня, роз­виток і на­дба­н­ня історичної науки, діяльність її установ та окремих істориків. Вони від­ображають факти з історії історичної науки, історіо­графічного процесу, від­дзеркалюють збагаче­н­ня історичних знань, а також су­спільно-політичні та історіософські по­гляди істориків, історичних шкіл і у сукупності складають джерел. базу історіографії як науки. 

Важливу роль у Дж. і. ві­ді­грає критика джерел, яку поділяють на фактологічну, аналітичну, логічну та синтетичну. Пріоритетною є фактологічна критика: пере­вірка повноти і вірогідності ві­домостей шляхом зі­ставле­н­ня з ін. джерелами, порівня­н­ня їхньої фактичної інформації з метою встановле­н­ня її достовірності. У процесі такої критики вагому роль від­водять атрибутиці джерела — доведен­ню його авторства, часу, місця і мотивів створе­н­ня.

Дж. і. належить до давніх галузей знань, його історія невід­дільна від зародже­н­ня, становле­н­ня і роз­витку історичної науки загалом. Починаючи від праць античних авторів (Геродота, Фукидіда, Таціта, Стратона та ін.) закладався фундамент створе­н­ня історичних праць на основі джерел. свідчень — між­державних договорів, законодавчих актів, листів, щоден­ників, спогадів і власних спо­стережень. У середньовіч­чі, особливо під впливом Від­родже­н­ня, роз­горнулися археологічні роз­копки, збира­н­ня і колекціонува­н­ня антиквар. памʼяток матеріальної і духовної культур. З викори­ста­н­ням джерел і поважним ставле­н­ням до них повʼязана традиція давньоукраїнських літописів часів Нестора та Сильвестра, літопис. памʼяток українських монастирів, збагачена козацько-старшин. літописцями. 

Наукові засади джерело­знавства, зокрема й в Україні, почали складатися у добу Просвітництва, завдяки чому, з одного боку, історія по­стала як наука і ви­окремилась у само­стійну систему знань, з ін., роз­ширене ро­зумі­н­ня самого поня­т­тя «джерело», його взаємозвʼязку з історичним фактом. Науковці Острозької і Києво-Могилянської академій, їхні вихованці (Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський, П. Симоновський, В. Рубан та ін.) значну увагу приділяли документизації праць. Наукові під­ходи до виявле­н­ня і викори­ста­н­ня джерел утверджували університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях. Західноєвропейські історики-джерело­знавці О. Тьєрі, Ф. Ґізо, Л. фон Ранке, Ш.-В. Ланґлуа, Ш. Сеньобос, рос. дослідники М. Каченовський, М. Карамзін, В. Ключевський, Г. Міл­лер, М. Новиков, М. Погодін, В. Солов­йов, В. Татищев, О. Шахматов, А. Шльоцер, М. Щербатов та ін. у своїх працях досить широко використовували документальні свідче­н­ня з української історії. Великий пласт джерел з історії України опрацювали литовські, польські, румунські, словацькі, чеські та угорські історики-джерело­знавці. До пошуку і дослідже­н­ня джерельних матеріалів активно долучились українські дослідники С. Величко, Микола та Дмитро Бантиш- Каменські, О. Бодянський, І. Котляревський, М. Маркевич, О. Полетика, С. Лукомський, А. Чепа, творці «Історії Русів». Фундатором укр. Дж. і. є М. Максимович, що заснував Київ. археогр. комісію, навколо якої сформувалася плеяда укр. джерело­знавців: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Іванишев, В. Ікон­ников, І. Срезнєвський, М. Грушевський, Д. Багалій, М. Владимирський-Бу­данов, М. Василенко, О. Гермайзе, М. Довнар-Запольський, В. Данилевич, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Біднов, І. Каманін, Ф. Фортинський, М. Петров, В. Романовський, В. Веретен­ников, Д. Яворницький та ін. 

Під керівництвом В. Антоновича у 2-й пол. 19 ст. в Університеті св. Володимира у Києві сформувалася наук. школа істориків-документалістів, багато традицій якої під­тримуються і нині. Велику роль у пошуку, виявлен­ні, досліджен­ні та публікації джерел ві­діграли Київська архео­графічна комісія, губернські комісії, Історичне товариство Нестора-літописця, часопис «Київська старовина», церковно-історичне та археологічне товариства при Київській духовній академії, архівні установи й музеї. Важливими осередками джерело­знавчих і архео­графічних досліджень на західноукраїнських землях були «Руська трійця» (І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Шашкевич) і НТШ у Львові, в якому плідно працювали О. Барвінський, І. Франко, М. Зубрицький, В. Гнатюк, М. Грушевський, С. Томашівський, І. Крипʼякевич, М. Кордуба, Ю. Целевич та ін., а також створена при ньому Архео­графічна комісія. 

Національні традиції українського джерело­знавства плідно роз­вивали вчені УНТ, організовані М. Грушевським у Києві, а також історичних установ УАН, ВНЗів, архео­графічних комісій, архівів і музеїв. Зберігали, роз­вивали і збагачували їх наукові установи української діаспори: УВУ, УВАН, Український НДІ, часопис «Український історик», історики Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Оглоблин, І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, І. Лисяк-Рудницький, Т. Мацьків, Л. Винар, Т. Гунчак, О. Домбровський, В. Дубровський, А. Жуковський, В. Косик, П. Мірчук, О. Субтельний та ін. 

Не­зважаючи на ідеологізацію українського джерело­знавства у радянські часи, воно на­громадило значний досвід пошуку, виявле­н­ня, дослідже­н­ня і публікації джерел з історії України та зарубіжних країн. Праці О. Апанович, В. Базилевича, М. Брайчевського, І. Бутича, А. Введенського, І. Гуржія, К. Гуслистого, Я. Дзири, О. Касименка, С. Королівського, І. Крипʼякевича, М. Марченка, Ф. Шевченка, М. Варшавчика, В. Стрельського, А. Санцевича, К. Петряєва, М. Дмитрієнко, В. Довгопола, В. Замлинського, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, М. Литвиненко, Р. Ляха, О.-Н. Мацюка, Ю. Мицика, І. Шермана, П. Шморгуна та ін. ві­діграли важливу роль у збагачен­ні теор. і приклад. засад дослідж. джерел, у виявлен­ні та ви­дан­ні документал. збірників. 

Новий етап джерело­знавчого студіюва­н­ня в Україні почався з від­новле­н­ням її незалежності. Значні напрацюва­н­ня з Дж. і. мають учені академічних ін­ститутів історії України, української архео­графії та джерело­знавства, україно­знавства, політичних та етнонаціональних досліджень, НДІ архівної справи та документо­знавства, ін­ститутів рукопису, архіво­знавства та біо­графістики НБУВ, джерело­знавчі й архіво­знавчі кафедри Київ., Дні­проп., Львів., Харків. Чернів., Одес., Ужгород., Камʼянець-Поділ., Запоріз., Прикарпатського та ін. університетів, Києво-Могилян. і Острозької академій. 

Опубліковано наукові праці, під­ручники та на­вчальні посібники з Дж. і., серед авторів яких — М. Варшавчик, Г. Боряк, І. Войцехівська, Я. Дашкевич, І. Дзира, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіна, О. Журба, Б. Зайцев, Я. Калакура, М. Ковальський, Б. Корольов, С. Куделко, С. Кульчицький, С. Макарчук, І. Матяш, Н. Миронець, Ю. Мицик, І. Михальський, С. Павленко, М. Палієнко, С. Під­гаєцький, С. Посохов, Р. Пиріг, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Солдатенко, П. Сохань, В. Степанков, П. Толочко, О. Богдашина, В. Воронов, І. Гирич, Ю. Шаповал, Г. Швидько, М. Щербак та ін. 

Нині Дж. і. в Україні роз­вивається у 3-х гол. напрямах: 

1. осмисле­н­ня актуальних теоретичних і методологічних про­блем джерело­знавства; 
2. засвоє­н­ня новітніх методів опрацюва­н­ня джерел, встановле­н­ня їх автентичності та достовірності інформації; 
3. пошук, виявле­н­ня та дослідже­н­ня досі неві­домих памʼяток, нове прочита­н­ня вже опублікованих документів і матеріалів, усуне­н­ня спотворень і фабрикацій джерельних свідчень з української і зарубіжної історії. 

Актуальним зав­да­н­ням залишається подальший пошук і поверне­н­ня в Україну культурно-документальних памʼяток, що пере­бувають за її межами, створе­н­ня та оприлюдне­н­ня корпусу документальних свідчень з вузлових про­блем історії України у контекс­ті європейського і світового історичного процесу.

Літ.: Багалій Д. І. Нарис української історіо­графії. Т. 1, вип. 1–2. К., 1923–25; Стрельский В. И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К., 1968; Варшавчик М. А. Историко-партийное источниковедение: Теория, методология, методика. К., 1984; Антонович В. Б. Курс лекцій з джерело­знавства: 1880–1881 // Історія України в університет. лекціях. Вип. 1. К., 1995; Медушевская О. М. Источниковедение: теория, история, метод. Москва, 1996; Шмидт С. О. Путь историка. Из­бран­ные труды по источниковедению и историо­графии. Москва, 1997; Джерело­знавство історії України: Довід. К., 1998; Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Л., 1998; Під­гаєцький В. В. Основи теорії та методології джерело­знавства історії України ХХ столі­т­тя. Дн., 2000; Русина Ю. А. История и теория источниковедения. Екатеринбург, 2001; Історичне джерело­знавство: Під­руч. К., 2002; Журба О. І. Становле­н­ня української архео­графії: люди, ідеї, ін­ституції. Дн., 2003; Воронов В. І. Джерело­знавство історії України. Дн., 2003; Богдашина О. М. Джерело­знавство історії України: теорія, методика, історія. Х., 2005.

Я. С. Калакура

Завантажити статтю