Геронтологія
ГЕРОНТОЛО́ГІЯ (від грец. γέρων(γέροντος) — старий і …логія) — наука, що вивчає закономірності старіння живих організмів, зокрема людини. Сучасна Г. включає такі розділи: біологія старіння, клін. Г. і геріатрія, соц. Г. і герогігієна. Осн. завдання Г.: розкриття ключових механізмів процесу старіння; пошук шляхів збільшення тривалості життя та періоду працездатності; вивчення особливостей захворювань та розроблення методів профілактики й лікування патол. процесів у людей похилого й старечого віку; дослідж. впливу соц. середовища та способу життя на старіння людини.
Історія становлення уявлень про старіння триває бл. 3-х тис. рр., але Г. як наук. напрям започаткував у 2-й пол. 19 ст. А. Вайсманн. Сучасну Г. заснував І. Мечников, який критично розвинув ідеї А. Вайсманна і заклав основи експерим. вивчення старіння. Подальшого розвитку Г. набула в працях О. Богомольця, О. Нагорного, М. Стражеска, І. Шмальгаузена, з іменами яких пов’язане її становлення в СРСР. Представники наук. школи О. Богомольця розробили концепцію ролі сполуч. тканини в механізмах старіння, що визначила подальші напрями розвитку сучас. Г. Науковці харків. школи онтофізіологів (І. Буланкін, О. Нагорний, В. Нікітін) запропонували теорію згасання з віком самооновлення протоплазми. Вагомий внесок у розвиток сучас. Г. зробили В. Анисимов, М. Аринчин, І. Аршавський, В. Баранов, І. Давидовський, В. Дільман, М. Емануель, а також укр. вчені Г. Бердишев, Г. Бутенко, Б. Вартапетов, В. Войтенко, М. Горев, Б. Ґольдштейн, О. Коркушко, Н. Лауер, Б. Маньковський, А. Мінц, Є. Подрушняк, А. Токар, В. Фролькіс, Д. Чеботарьов та ін. Нині наук. вивчення проблем старіння здійснюють фахівці Інституту біології Харків. університету та Інституту геронтології АМНУ (Київ), в якому сформувалися відомі у світі наук. школи — клін. Г. та геріатрії Д. Чеботарьова та експерим. Г. В. Фролькіса. Д. Чеботарьов започаткував в Україні геріатрію та працював над удосконаленням форм організації мед.-соц. допомоги людям похилого віку. В. Фролькіс запропонував адаптац.-регуляторну теорію старіння та гіпотезу його генорегулятор. механізмів, теорію вітаукта (антистаріння), концепцію етагенезу для характеристики життєвого циклу організму в цілому, а також сформував уявлення про синдроми старіння. У 1972 на базі Інституту геронтології АМНУ проведено 9-й Міжнар. конгрес геронтологів. Від 1984 з метою вирішення проблем Г. Інститут співпрацює з ВООЗ. 1997 Президент України затвердив розроблену науковцями Інституту програму «Здоров’я літніх людей». Осн. сучасні н.-д. напрями і пріоритети вітчизн. Г. значною мірою синхронні з тенденціями її розвитку в світі. Серед них — дослідж. проблем біології старіння, зокрема його молекулярно-біол. і генет. механізмів, ролі ферменту теломерази як об’єкта можливої спрямованої регуляції тривалості життя клітин організму; вікових змін генома, особливостей кодування генет. інформації та її регуляції; розроблення систем. молекуляр. моделей старіння з аналізом взаємодії руйнівних факторів, механізмів старіння та антистаріння. Фахівці з Г. здійснюють також популяц.-генет. дослідж., вивчають проблеми біол. віку, виявляють генет. маркери старіння в їхньому взаємозв’язку з розвитком провід. видів патології, залежної від віку, проводять аналіз механізмів старіння клітин. В останні роки актуалізувалося вивчення імунології старіння, зокрема виявлення типів і механізмів розвитку імунодефіцит. станів, особливостей розвитку аутоімун. реакцій, ролі імун. механізмів у процесах онкогенезу при старінні, проблем регуляції імун. відповіді та шляхів спрямованого впливу на систему імунітету залежно від віку. Традиц. напрям укр. геронтол. шкіл — аналіз вікових особливостей нейрогуморал. регуляції функцій органів і систем. Важливе місце в ньому займає з’ясування закономірностей і механізмів старіння нерв. системи. Найперспективнішими шляхами експерим. подовження життя є пошук цілеспрям. впливів на експресію та репресію генів, впровадження генно-інж. підходів (напр., методів ген. та генорегулятор. терапії атеросклерозу та ін. захворювань, залежних від віку), використання стовбурових клітин, клонування тканин, а також дослідж. геропротектор. властивостей таких біологічно актив. речовин, як антиоксиданти, гормони, нейромедіатори, препарати нейротроп. типу дії, інгібітори біосинтезу білка, засоби детоксикації організму, які стали вже традиц. (ентеросорбенти, стимулятори системи мікросомал. окиснення тощо). Важливими завданнями сучас. нейрогеронтології є вивчення вікових особливостей судин. патології мозку, забезпечення наук. бази для ефектив. реабілітації після інсультів осіб старечого віку, подолання деменцій, зокрема хвороби Альцгаймера, старечих депресій та паркінсонізму. Інтенсивно розвиваються такі напрями Г., як вікова кардіологія, вікова пульмонологія, лікування цукр. діабету, типових залежних від віку захворювань опорно-рухового апарату, проблеми постменопаузал. періоду тощо. У центрі уваги Г. перебувають соц.-гігієн. проблеми, пов’язані з сучас. вимогами до підвищення життєвого рівня осіб похилого віку за умов прогресуючого демогр. постаріння. Зокрема це стосується заходів з підвищення ролі літніх людей у суспільстві та поліпшення їхнього соц. забезпечення, розроблення систем організації стаціонар. та амбулатор. мед. допомоги, координації діяльності мед. і соц. служб та створення автоматиз. банків даних рівнів захворюваності і смертності в старших вікових групах. Особлива увага приділяється вивченню впливу на старіючий організм окремих харч. продуктів та їхніх компонентів (нутрієнтів), ролі режиму харчування та обґрунтуванню дієтич. рекомендацій за різних патол. станів, впливу харчування (зокрема калорійно недостатніх, але якісно повноцін. раціонів) на тривалість життя тощо; дослідж. у галузі вікової фізіології та гігієни праці (нормування умов і режиму праці літніх людей, розроблення принципів соц.-труд. реабілітації в старості).
Рекомендована література
- Нагорный А. В., Никитин В. Н., Буланкин И. Н. Проблема старения и долголетия. Москва, 1963;
- Механизмы старения. К., 1963;
- Фролькис В. В. Регулирование, приспособление и старение. Ленинград, 1970;
- Маньковский Н. Б., Минц А. Я. Старение и нервная система: Очерки клинической нейрогеронтологии. К., 1972;
- Чеботарев Д. Ф. Гериатрия в клинике внутренних болезней. К., 1977;
- Руководство по геронтологии. Москва, 1978;
- Бутенко Г. М., Войтенко В. П. Генетические и иммунологические механизмы возрастной патологии. К., 1983;
- Дупленко Ю. К. Старение: Очерки развития проблемы. Ленинград, 1985;
- Войтенко В. П., Полюхов А. М. Системные механизмы развития и старения. Ленинград, 1986;
- Подрушняк Е. П. Возрастные изменения и заболевания опорно-двигательного аппарата человека. К., 1987;
- Фролькис В. В., Мурадян Х. К. Экспериментальные пути продления жизни. Ленинград, 1988;
- Войтенко В. П. Смертність і тривалість життя: Аналіз та прогноз. К., 1990;
- Коркушко О. В., Чеботарев Д. Ф., Калиновская Е. Г. Гериатрия в терапевтической практике. К., 1993;
- Фролькис В. В., Безруков В. В., Кульчицкий О. К. Старение и экспериментальная возрастная патология сердечно-сосудистой системы. К., 1994;
- Анисимов В. Н., Соловьев М. В. Эволюция концепций в геронтологии. С.-Петербург, 1999;
- Фойгт Н. А. Тривалість життя в похилому віці: Еволюція. Сучасність. Перспективи. К., 2002;
- Герцен Г. І., Процик А. І., Остапчук М. П. та ін. Травматологія літнього віку. Кн. 1. Переломи шийки стегнової кістки у людей літнього і старечого віку. К., 2003;
- Поворознюк В. В., Григорьева Н. В. Менопауза и костно-мышечная система. К., 2004.
Завантажити статтю
Наука і вчення 
