Коран

КОРА́Н (з араб. – читання) – священна книга мусульман і перша писемна пам’ятка арабської літератури; збірка проповідей, обрядових і юридичних настанов, молитов, повчальних оповідей, притч тощо, з якими у формі «Божественних одкровень» виступав у Мецці й Медині 610–32 засн. ісламу Мухаммед (571–632). В «одкровеннях», які мають спільні прасеміт. витоки, є чимало юдей. і християн. елементів з євр. Хаггади, християн. євангелій та апокрифів. Прасеміт. першоджерело зумовило заг. для юдаїзму, християнства та ісламу міфол. основу віросповідань. Саме тому загальноприйнятою для них стала назва авраамічні релігії, або вірування. Для їхніх послідовників біблій. патріарх Авраам, повіривши в єдиного Бога і уклавши з Ним союз (заповіт), став зразком віруючого. Євреї та араби виводять своє походження від синів Авраама (Ібрагіма) – відповідно, Ісака та Ізмаїла. Апостол Павло називає Авраама «батьком усіх віруючих», виправданим Богом за віру задовго до дарування Закону. Відповідно до цього критерію, на думку апостола Павла, Бог виправдовує і всіх інших, зокрема і язичників, які увірували в Ісуса Христа. У К. Ібрагім є однією з гол. фігур. Мусульмани шанують його як «друга Аллаха», пророка і першого мусульманина, тому що він «віддав себе Богу», що в араб. мові метафорично означає прийняття ісламу. Авраамічні релігії також називають релігіями Одкровення, тобто заснованими на тому, що Бог розкриває себе людям, повідомляючи свою волю і наказуючи їм дотримуватися певної поведінки. За життя Мухаммеда К. існував в усній формі. Істор. дані й перекази свідчать про те, що деякі сподвижники Мухаммеда записували окремі фрагменти К. Після смерті Мухаммеда всі записи й те, що збереглося в усній формі, зібрав його секретар Зайд ібн Сабіт. Бл. 651 за наказом халіфа Османа (звідси й назва – Османова ред.) тексту було надано форму рукопис. книги, яку і вважають першим виданням К. У 7 ст. ще існувало кілька його версій. Очевидно, за правління Омейядів (661–750) текст було остаточно впорядковано. Проте залишилося чимало різночитань, що пояснюють неоднаковим сприйняттям араб. тексту. Каноніч. вважають сім варіантів читання, з яких нині практично використовують лише два – Асима та Нафі. «Божественні одкровення» К. – ритмічні або смислові фрагменти, що називаються аятами («віщими знаками», віршами), яких у К. понад 6 тис. Декілька аятів, об’єднаних певними спільними ознаками, сам Мухаммед називав сурою. Текст К. (т. зв. Османова ред.) має 114 сур (глав), довгі сури, крім першої – «Фатихи» («Відкриваючої»), подані на початку, короткі – в кінці. У найдовшій (2-й) сурі – 286 аятів, у найкоротших (103-й, 108-й і 110-й) – 3 аяти. Більша частина К. написана римов. прозою (садж): кілька аятів закінчуються на один і той же склад, тобто на монориму. Мусульм. традиція сури Османової ред. розрізняє за часом і місцем виголошення: мекканські (610–22, Мекка, 90 сур) та мединські (від 622, Медина, 24 сури). Меккан. сури поділяють на сури 3-х періодів, відрізняються від медин. змістом, стильовими та мовними особливостями. Сури 1-го меккан. періоду літературно вишукані, піднесені та емоційні; їхня послідовність: 96-а, 74-а, 111-а, 106-а, 108-а, 104-а і т. д. Сури 2-го періоду спокійніші, гол. місце в них посідають проповіді єдинобожжя. Сури 3-го періоду містять багато сказань про пророків. Медин. сури, або сури 4-го періоду, насичені культ. та юрид. настановами. К. відіграв велику роль у формуванні араб. літ. мови і поширенні її в країнах Азії й Африки. Література всіх народів мусульм. Сх. насичена цитатами з К., парафразами окремих віршів або виразів, числен. ремінісценціями. Системат. наук. вивчення К. почалося у 19 ст. Осн. увагу звертали на історію його створення і встановлення хронол. порядку сур. Худож.-естет. оцінка К. в європ. критиці суперечлива. Частина авторів не визнає його худож. цінності, особливо пізніших сур. Але більшість сучас. дослідників араб. літ-ри в Європі і на Сх. високо оцінює поет. будову К. і своєрідний літ. хист Мухаммеда.

Перші спроби перекладу К. мали місце вже в 10–11 ст. На сьогодні ця пам’ятка світ. культури перекладена майже всіма мовами мусульм. Сходу і Зх. Європи. З текстом К. в Європі вперше познайомилися через лат. обробки 12–16 ст. Початок наук. перекладам європ. мовами поклав коментов. лат. переклад Л. Марраччі (Падуя, 1698). У Росії араб. текст К. вперше видано 1787; перші рос. переклади К. (поч. 18 – 2-а пол. 19 ст.) виконані з зх.-європ. мов. Із араб. оригіналу К. перекладали Д. Богуславський (1871, перша публ. – 1995), Г. Саблуков (1878), А. Кримський («Сури найдавнішого періоду», 1905), І. Крачковський (1963), М.-Н. Османов (1995), Б. Шидфар (2003) та ін. (загалом від 1990 здійснено 15 нових перекладів). 1683 у Чернігові Іоанникій Ґалятовський видав трактат «Аль-Коран Мухамедів». Повний укр. переклад з європ. мов здійснили у Львові В. Лезевич (не опубл.; зберіг. у Держ. істор. архіві) та О. Абранчак-Лисенецький (1913, не опубл.; зберіг. у Львів. наук. б-ці), у Сімферополі — В. Басиров (2010). Із оригіналу вперше частковий переклад українською мовою здійснили іраніст Я. Полотнюк (1990 — давні меккан. сури, 1/10 всього тексту) та арабіст В. Рибалкін (2002—11, половина тексту). Перший повний переклад смислів К. українською мовою безпосередньо з араб. оригіналу виконав 2013 М. Якубович (перевид. 6 разів, зокрема у Саудів. Аравії і Туреччині). Стилізація окремих віршів і сур К., поет. твори з його мотивами є у багатьох літ-рах світу («Західно-східний диван» Й. Ґете, «Наслідування Корану» О. Пушкіна, поезії П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка тощо).

Літ.: Полотнюк Я. Священна книга ісламу // Всесвіт. 1990. № 6; Резван Е. А. Коран и его толкования. С.-Петербург, 2000; Коран: Дослідження, переклад, коментарі В. С. Рибалкіна. К., 2002; Крымский А. Е. История мусульманства. Изд. 3-е. Москва; Жуковский, 2003; Алиев А. Коран в России. Москва, 2004; Белл Р., Уотт У. М. Коранистика: введение / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2005; Коран. Вибрані сури (1–16) / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // Історія Середньовіч. Сходу: Темат. хрестоматія: Навч. посіб. Вид. 3-е. К., 2011; Коран. Найдавніші сури («есхатологічні») / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // СС. 2011. № 4.

В. С. Рибалкін

Рекомендована література

Полотнюк Я. Священна книга ісламу // Всесвіт. 1990. № 6;
Резван Е. А. Коран и его толкования. С.-Петербург, 2000;
Коран: Дослідження, переклад, коментарі В. С. Рибалкіна. К., 2002;
Крымский А. Е. История мусульманства. Изд. 3-е. Москва; Жуковский, 2003;
Алиев А. Коран в России. Москва, 2004;
Белл Р., Уотт У. М. Коранистика: введение / Пер. с англ. Москва; С.-Петербург, 2005;
Коран. Вибрані сури (1–16) / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // Історія Середньовіч. Сходу: Темат. хрестоматія: Навч. посіб. Вид. 3-е. К., 2011;
Коран. Найдавніші сури («есхатологічні») / Пер. з араб. та коментарі В. С. Рибалкіна // СС. 2011. № 4.