КОНЦЕРТИ́НО (італ. — concertino, буквально — маленький концерт) — твір для соліста в су­проводі оркестру. Від концерту від­різняється меншими мас­штабами, коротшими частинами циклу або за­стосува­н­ням невеликого за складом оркестру, на­приклад, струн­ного. Інколи концертино називають твір для інструментального складу, де немає єдиної сольної партії.

В українській музиці жанр концертину пред­ставлений творами для різноманітного інструментального складу. Найпоширеніші — для фортепіано з орке­стром (С. Колобков, А. Штогаренко, Є. Станкович, М. Сільванський, І. Карабиць, В. Кафарова-Ро­зова, Ж. Колодуб); також для со­люючих струн­них інструментів: скрипки (Л. Шукайло, В. Шуть), альта (М. Сільванський), віолон­челі (В. Птушкін); для духових інструментів (В. Пономаренко, Ж. Колодуб, Л. Колодуб, Ґ. Кулеша, М. Ковалінас); для народних інструментів (Ю. Шамо, А. Рощенко, М. Чембержі); для ударних інструментів (Л. Кузьменко); для декількох солюючих інструментів з орке­стром (для флейти й арфи В. Журавицького, 1991). Деякі твори написано для 2-х чи більше однорідних («Українське кон­цертино» для 2-х валторн (1982), для 4-х саксофонів (1985) Л. Колодуба) чи різнорідних (для голосу й бандури В. Власова, 1999) інструментів. Також існують твори для оркестру чи ансамблю без солюючого інструменту (напр., «Українське концертино» для симфонічного оркестру Д. Клебанова, для камерного ан­самб­лю І. Карабиця). В іншому значен­ні концертино — група солюючих інструментів у кончерто ґрос­со та концертної симфонії.