Коренізація

Визначення і загальна характеристика

«КОРЕНІЗА́ЦІЯ» — політика у національній сфері. Схвалена під натиском націонал-комуністів та на вимогу В. Леніна на 10-му (1921) і 12-му (1923) зʼ­їздах РКП(б), термін «К.» утвердився після 12-го зʼїз­­ду. В різних регіонах СРСР ця політика набирала від­повід. фор­­ми (українізації, татаризації тощо). Під­ставою для роз­горта­н­ня «К.» стало те, що царська Росія екс­плуатувала нерос. народи, внаслідок чого у спадщину від неї СРСР ді­став фактичну екон. і культурну нерівність між рос. і нерос. народами. Тому партія вирішила при­скорити роз­виток тодіш. нерос. респ., а водночас «укорінитися» на нац. окраїнах. Політика «К.» перед­бачала: під­готовку комуніст. кадрів із пред­ставників корін. національності, врахува­н­ня нац. факторів під час формува­н­ня парт.-держ. апарату, пошире­н­ня освіти рідними мовами, сприя­н­ня роз­виткові нац. культур, організація мережі шкіл усіх ступ., закладів культури, газет, журналів, книговидавн. справи мовами корін­них національностей тощо. Ці про­блеми належало роз­вʼязувати за офіц. держ. під­тримки на місцях. КП(б)У здійснювала політику «К.» у двох напрямах, проводячи укра­­їнізацію і одночасно максималь­­но сприяючи роз­виткові нац. меншостей. Практично таку лінію реалізовував насамперед наркомат освіти УСРР. 27 липня 1923 РНК УСРР видала декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», яким за­проваджено укр. мову в усіх типах шкіл і ви­значено терміни їхньої українізації. 1 серпня 1923 ВЦВК і РНК УСРР ухвалили по­станову «Про заходи забезпече­н­ня рівноправності мов і про сприя­н­ня роз­виткові українсь­­кої мови».

Заплановано за 2 р. українізувати систему шкіл. осві­­ти, держ. службовці під страхом звільне­н­ня за рік повин­ні були ви­вчити укр. мову, почалося створе­н­ня системи мовних курсів. 1923 лише 797 з майже 12-ти тис. від­повід­ал. працівни­­ків парт.-держ. апарату заявили, що знають укр. мову. За пере­писом насел. 1926, в УСРР меш­­кало понад 29 млн осіб, з них українців — понад 23 млн, росіян — 2 млн 700 тис., євреїв — понад 1,5 млн. Укр. мову ви­знали рідною понад 22 млн осіб, рос. — бл. 4,5 млн. У містах укр. мову на­звали рідною майже 2 млн осіб, у селах — понад 20 млн. Тому в ході «К.» йшлося, насамперед, про українізацію чиновників, парт.-держ. апарату, що в основному складався з не українців або з русифіков. українців, а також насел. міст. Оголошено про боротьбу як із рос. шовінізмом, так і місц. націоналізмом, але гол. акцент зроблено на необхідності подола­н­ня великодерж. рос. шовінізму. Політика «К.» значно вплинула на роз­виток нерос. народів СРСР, зокрема українського. Так, 1924 наклад усіх укр. газет склав 90 тис., 1927 — 500 тис. У нац. складі КП(б)У українці становили: 1924 — 33 %, 1925 — 38 %, 1926 — 49 %. У школах запанувала укр. мова, культура набула рис духов. індустрії. Зародилася нац. урбаніст. культура, літ. продукція та періодика ді­стали значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію (зріс і рівень освіти цієї аудиторії). Уперше в літ-pi зʼявилася велика кількість письмен­ників та інтелектуалів, чия діяльність по­значена небувалим спалахом твор. активності. Виникло ціле роз­маї­т­тя стильових напрямів, числен­ні творчі угрупова­н­ня. Не­зважаючи на те, що «К.», як і українізація, досить специфічне явище, її сприйняли пред­ставники укр. інтелігенції — в першу чергу прокомуністично налаштовані, але також і ті, які прагнули в рамках тодіш. державності під­тримувати нац. традиції. Завдяки зуси­л­лям таких діячів, як М. Грушевський (повернувся 1924 з еміграції) та ін., істор. і культурні процеси в Україні почали роз­глядати як такі, що роз­вивалися поряд з історією Росії, а не як регіон. варіанти остан­ньої. Пере­хід час­­тини комуністів на нац. позиції, витворе­н­ня укр. пролетаріату, збільше­н­ня частки міського насел., активна освітня, культурна, наук. діяльність старої і молодої укр. еліти створювали сер­йозну за­грозу контролю Мо­­ск­­ви над УСРР. Політика «К.» від поч. її проведе­н­ня викликала потуж. опір рос. шовініст. кіл, насамперед декого з парт. і держ. кер., які вважали, що вона при­зведе до роз­паду СРСР.

Напр., Г. Зіновʼєв заявляв, що українізація суперечить більшов. нац. політиці, допомагає петлюрівщині, а справж. шовінізму від­січі не дає. Вже на 4-й нараді ЦК РКП(б) з від­повід­ал. працівниками нац. респ. і областей (1923) Й. Сталін виразно продемонстрував амбівалентне ставле­н­ня до лінії на «К.», оскіль­­ки вона стимулювала нац. самосві­домість великих та малих нерос. народів, їхнє прагне­н­ня до реал. суверенітету, що за­грожувало унітар. держ. структурі. «К.» сприяла формуван­ню місц. етноеліт, які з часом повин­­ні були посісти адм.-управлін. посади і зайняти пре­стижні соц. ніші, що неминуче змінило б парадигму їхніх стосунків із центром не в бік від­вертого про­­ти­стоя­н­ня, а в бік бодай формал. ви­зна­н­ня свого статусу, вимог певної автономії і ре­спекту з боку центр. управлін. струк­­тур ієрархії локал. влад. від­носин. Спо­стерігався парадокс — з одного боку, тривав процес парт.-бюрократ. централізації, з ін. — зро­стала кількість нац.-територ. утворень, до певного періоду під­вищувався їхній фор­­мал. статус. Ще більш небезпеч. для режиму було те, що для нерос. народів тодіш. СРСР «К.» на практиці означала дерусифікацію, вивільне­н­ня різнопланових можливостей пред­ставників того чи ін. народу. З ініціативи Й. Сталіна вже у серед. 1920-х рр. роз­почато кампанії боротьби з «націонал-ухильництвом» і «бурж. націоналізмом», під які під­водили не тільки будь-які спроби пошуку оптимал. форм взаємовід­носин між центром і респ., а й взагалі від­даність нац. культурі й традиціям. В УСРР найві­домішою стала бо­­ротьба проти «нац. ухилу» під керівництвом тодіш. лідера ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Проводирем «ухилу» оголошено наркома освіти УСРР у 1924–27 О. Шумського, його однодумцями — літератора М. Хвильового й економіста М. Волобуєва. По­ступово політика «К.» за­знала змін, зумовлених без­перерв. зро­ста­н­ням впливу росіян у кер-ві партії та уряду СРСР, пере­ходом до політики форсов. індустріалізації (вимагала централізації влади й обмеже­н­ня прав респ.), ріше­н­ням (із стратег. та ін. мотивів) індустріалізувати насамперед Урал та Сибір, унаслідок чого Росія почала роз­виватися швидше, ніж нерос. респ., посиле­н­ням націоналіст. на­строїв серед нерос. народів, спричинених асиміляц. політикою радянізації та форсовано-примус. колективізацією, від якої значно більше, ніж Росія, потерпали нерос. республіки. 14 грудня 1932 зʼявилася по­станова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі, що, крім іншого, вимагала правильного проведе­н­ня українізації в Україні та за її межами (в регіонах, де компактно проживали українці), а також містила категоричну вимогу боротися з петлюрів. й ін. контр­рев. елементами. Вона означала кінець хоча і контрольов., але все-таки українізації та ознаменувала вирішал. фазу приборкува­н­ня українізов. самими більшовиками України, ліквідацію того «націоналіст.» потенціалу, який вже ніколи не повинен від­родитися. 1933 на обʼ­єд­наному пленумі ЦК і Центр. контрол. комісії КП(б)У гол. небезпекою ви­знано місц. укр. націоналізм у по­єд­нан­ні з імперіаліст. інтервентами. 1933–34 в усіх нерос. респ. здійснено «чист­­ку» місц. націонал-комуністів, парт. і без­парт. інтелігенції, знищено значну частину кад­­рів, вихованих під час «К.». У доповіді на 17-му зʼ­їзді ВКП(б) Й. Сталін оголосив гол. небезпекою місц. націоналізм. При цьому він ви­окремив УСРР з-по­­між решти респ. і згадав про нац. ухил на чолі з наркомом освіти у 1927–33 М. Скрипником. Від­тоді посилено терор проти кадрів укр. інтелігенції та ін. «націоналістів» з числа нац. меншин, які мешкали в Україні. Усе це органічно вписалося зго­­дом у «великий терор» 1937–38.

По­становою Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» утворе­н­ня навч. закладів, у яких на­вча­н­ня здійсню­­вали мовами нац. меншостей, кваліфіковано як насадже­н­ня особл. нац. шкіл, що були вогнищами бурж.-націоналіст., антирад. впливу на дітей, а їхнє функціонува­н­ня ви­знано недоцільним і шкідливим. Такі школи та ін. навч. заклади ліквідову­­вали, учнів пере­водили в школи з укр. і рос. мовами на­вча­н­ня. 20 квітня 1938 ухвалено спільну по­станову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обовʼязкове ви­­вче­н­ня російської мови в неросійських школах України» (у роз­­­виток ріше­н­ня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обовʼязкове ви­вче­н­ня російської мови у школах національних республік і областей»), 8 травня того ж ро­­ку політбюро ЦК КП(б)У прийняло ріше­н­ня «Про скла­да­н­ня нового українського правопису». У жовтні 1938 роз­глянуто пита­н­ня про роботу реорганізов. нац. шкіл. При цьому за­значено, що у багатьох школах не ви­стачає учителів, вони значно гірше за рос. та укр. школи забезпечені під­ручниками, не мають метод. керівництва і тому пра­­цюють незадовільно. У березні 1939 ухвалено ріше­н­ня «Про ліквідацію і пере­творе­н­ня штуч­­но утворених національних ра­йонів і сільрад», у квітні 1940 спец. по­становою врегульов. викла­да­н­ня російської мови у нац. школах УРСР. Від­тоді в УРСР не згадували навіть самі терміни «К.» і «українізація».

Літ.: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? 1998; «Українізація» 1920–30-х років: перед­умови, здобутки, уро­­ки. 2003 (обидві — Київ).

Ю. І. Шаповал

Завантажити статтю