БАНДЕ́РА Андрій Михайлович (11. 12. 1882, м. Стрий, нині Львівської обл. — 10. 07. 1941, Київ) — громадсько-політичний і церковний діяч. Батько Богдана, Василя, Володимири, Марти, Оксани, Олексія, Степана Бандерів, дід Андрія Бандери. Член НТШ (1910). Закінчив Стрийську гімназію (1905), богословський факультет Львівського університету (1906). Висвячений на священика (1906), парох на Калущині. Брав участь у громадсько-політичному житті, юнаком вступив у Національно-демократичну партію, вів агітаційну роботу в період виборчих кампаній, активіст «Сільського господаря», «Єд­ності», «Просвіти», «Лугу». В листопаді 1918 організував збройний похід селян до Калуша й забезпечив утвердже­н­ня влади ЗУНР у цьому повіті. Обраний послом Української національної ради ЗУНР у Станіславі (1919). Священик у с. Ягольниця під Чортковом. У червні 1919 вступив до УГА. Був польовим духівником 3-ї Бережанської бригади 3-го корпусу УГА, брав участь у боях на Прав­обережній Україні проти більшовицьких і денікінських військ. Від 1920 — парох с. Старий Угринів на Станіславщині. Рішуче захищав традиції українського християнства. Послідовний і впливовий противник за­провадже­н­ня целібату. Поширював ідеї незалежності та соборності між усіма верствами населе­н­ня. За організацію 4 листопада 1928 у с. Бережниця Шляхетська панахиди й мітингу на честь памʼяті героїв, які загинули в боротьбі за волю України, де ви­ступив з різкою критикою польської влади, був заарештований разом із сином Степаном на­прикінці 1928. Кримінальну справу припинили в липні 1929 за недо­статністю доказів. 1930 їх знову заарештовують у Калуші за під­готовку зу­стрічі-віта­н­ня митрополита Андрея Шептицького. Слідство за цією справою припинено в листопаді 1933. Після при­єд­на­н­ня Західної України до УРСР під час масових ре­пресій радянської влади 23 травня 1941 знову заарештований органами НКВС у с. Тростянець Долинського р-ну Івано-Франківської обл. за пере­ховува­н­ня активного учасника ОУН В. Стефанишина й вивезений до Києва. На суді Військового трибуналу тримався мужньо, не зрікся пере­конань і за вироком суду був роз­стріляний. Перед смертю написав «Мої особисті зі­зна­н­ня» (кримінальна справа № 61 112) — сповідь про себе, родину і су­спільно-політичне життя в Західній Україні першої половини 20 столі­т­тя. Реабілітований 1992.