Комсомол
КОМСОМО́Л У вузькому значенні слова К. (скорочено від комуністичний союз молоді) — молодіжна організація при КП СРСР (РФ), у широкому — при будь-якій КП країн світу. У вузькому сенсі К. послідовно мав назви Російський комуністичний союз молоді (РКСМ, від 1918), Російський ленінський комуністичний союз молоді (РЛКСМ, від 1924), Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ, від 1926); його філія і складова частина у Рад. Україні — Комуністична спілка робітничої молоді України (КСРМУ, від 1919), Комуністична спілка молоді України (КСМУ, від 1920), Ленінська комуністична спілка молоді України (ЛКСМУ, від 1924). К. упродовж 20 ст. в усіх країнах, незважаючи на декларовану самостійність, був організаційно та ідейно повністю підпорядковано відповідній КП. Лише в останні роки у РФ зʼявилося декілька нечисленних комуністичних груп молоді (називають себе комсомольцями), не підпорядковані жодній політичній партії.
Виникнення й організація оформлення РКСМ відбулося на 1-му Всеросійському зʼїзді союзів робітничої та селянської молоді у Москві восени 1918. Ініціаторами створення окремої молодіжної комуністичної організації стали Л. Шацкін, О. Ривкін і Ю. Цетлін, які переконали В. Леніна у необхідності існування окремої молодіжної комуністичної організації. Згодом Л. Шацкін разом із А. Куреллою (Німеччина) запропонували створити міжнародну молодіжну комуністичну організацію під егідою Комінтерну (див. Інтернаціонал Комуністичний). Таку організацію засновано восени 1919 на установленому конгресі в Берліні під назвою Комуністичний інтернаціонал молоді (КІМ), що діяв як секція Комінтерну (секретаря обрано Л. Шацкіна). Фінансування і діяльність КІМ здійснювалися переважно за рахунок ресурсів РКП(б), згодом — бюджетних доходів СРСР. Завдання та методи роботи К. визначено резолюцією 3-го конгресу Комінтерну (1921): зібрати маси юних робітників, по-комуністичному виховати їх і поставити в лави борців комуністичної революції, зруйнувати центристичну і соціал-патріотичну ідеологію серед робітничої молоді та звільнити її від соціал-демократичних опікунів і вождів. Основою комуністичного виховання названо активну участь у «революційних боях», повʼязану з марксистським вихованням. Чітко окреслено організаційні засади: відмова від політичної самостійності, якнайтісніша єдність і централізація, політичне керівництво молоддю (програма, тактика, директиви) з боку Комінтерну та його секцій в окремих країнах, представництво члена Комінтерну в керівних органах усіх ланок комсомольських організацій. Після ліквідації Комінтерну та КІМ 1943 функції К. як «вірного помічника і бойового резерву партії» (Й. Сталін), «бойового резерву і надійного помічника партії» (Л. Брежнєв), номінально організаційно самостійного, але повністю підпорядковані партійній політиці, не змінилися. До 2-ї світової війни, незважаючи на активні зусилля та щедре фінансування з боку керівництва СРСР, лави секцій КІМ зростали не надто швидко — його основою були радянські комсомольці. Так, у серпні 1928 до КІМ входило понад 40 секцій, які нараховували 2157 тис. членів (з них 2030 тис. — членів ВЛКСМ); у жовтні 1935 — 56 секцій, які нараховували 3773 тис. членів (з них 3500 тис. — членів ВЛКСМ). 1928 більшість серед комсомольців країн Заходу становили комсомольці Німеччини, 1935 — Франції. Спроба КІМ залучити до комуністичного руху широкі молодіжні маси, використовуючи тактику народного фронту та єдності молоді, на основі якої проведено міжнародні конгреси молоді в Женеві (1936) та США (1938), мала лише тимчасовий успіх. Оскільки йшлося про спільні дії на підтримку Іспанської республіки, виступи проти агресивної політики німецьких нацистів та італійських фашистів, а також проти війни Японії з Китаєм, після підписання т. зв. пакту Молотова–Ріббентропа кількість симпатиків КІМ у світі різко зменшилася, так само як і членів національних секцій цієї організації. Кризові явища у КІМ ще більше посилилися з початку радянсько-фінської війни 1939–40. Хоча наприкінці 2-ї світової війни чисельність та активність молодіжних комуністічних організацій, які боролися з нацизмом і фашизмом, зросли, вони (як і КП) стали значно самостійнішими, не в останню чергу внаслідок припинення чи зменшення фінансування з боку СРСР. Водночас зросла і національна визначеність комуністичних структур, а беззастережний інтернаціоналізм («пролетарі не мають Вітчизни», «наше гасло — всесвітній Радянський Союз») було відкинуто. Під тиском цих обставин радянське керівництво розпустило Комінтерн і КІМ. Повоєнні спроби сталінського режиму відновити в іншій формі організовану та ідеологічну єдність, підпорядковану СРСР комуністичному руху в масштабах Європи (див. Комінформ) загалом виявилися невдалими, тому поняття «К.» стосовно зарубіжних молодіжних комуністних організацій поступово витіснив евфемізм «демократична молодь», ядром якої виступали молоді комуністи. Відтак єдиним К. у прямому сенсі залишилась ВЛКСМ.
Молодіжні організації соціалістичного спрямування на території України виникли після Лютневої революції 1917 у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Миколаєві (окрім більшовиків, до них входили меншовики, есери та представники інших партій). Ці організації дотримувалися марксистської ідеології, однак не підпорядковувалися РКСМ (на її першому зʼїзді був присутній лише один представник від українських губерній) і не мали єдиної структури. У січні 1919 створено Комуністичну юнацьку спілку (понад 15 тис. членів), що орієнтувалася на Українську КП (боротьбистів) і пропагувала комуністичну, але незалежну Україну. Легально чи напівлегально існували Єврейська комуністична спілка молоді при «Поалей-Ціон», Російська соціал-демократична спілка робітничої молоді, секції молоді при есерівських партійних організаціях, Комуністична спілка учнівської молоді тощо. З метою підпорядкувати й очолити молодіжний комуністичний рух КП(б)У в червні–липні 1919 провела в Києві 1-й організаційний зʼїзд КСРМУ, в рішеннях якого зазначено, що спілка поділяє погляди і тактику більшовиків та працює під їхнім керівництвом. Із перших днів створення КСРМУ головну увагу зосередила на мобілізації комсомольців до Червоної армії та залученні їх до придушення селянських повстань. На 2-му зʼїзді КСРМУ в Харкові (травень 1920) змінено назву на КСМУ, яку проголошено складовою РКСМ, засуджено діяльність інших молодіжних комуністичних організацій. Після самоліквідації під тиском більшовиків Української КП (боротьбистів) припинила діяльність і Комуністична юнацька спілка. Більшість її членів вступила до КСМУ, решта, разом із членами Незалеж. соціал-демократичні спілки молоді при Українській КП, у червні 1921 у Харкові створила Українську комуністічну робітничу юнацьку спілку (конкурувала з ЛКСМУ до саморозпуску 1925). Не було єдності й у самому українському К.: 1921 частина його активу обстоювала необхідість створення масових обʼєднань робітничої молоді у формі спеціальних рад і секцій при профспілках, виступала проти залучення молоді з селян-середняків та інтелігенції (цю групу називали «класовиками»). Натомість «масовики» вважали, що потрібно приймати у К. і представників непролетарської молоді, але обовʼязково з кандидатським стажем. Унаслідок дискусії «класовиків» звинуватили у анархо-синдикалістичному ухилі, а пропаганду їхніх ідей визнали несумісною з членством у КСМУ. Для подолання опозиції на початку 1922 із КСМУ виключено 17 % від загальної кількості членів, діяльність усіх інших молодіжних комуністичних організацій у різні способи (від саморозпуску до ліквідації) припинено. На початку існування до К. приймали переважно дітей робітників і найбідніших селян, хоча перші керівники цієї організації — вихідці із сімей, які за більшовицькою термінологією належали до дрібної та середньої буржуазії. Надалі соціальна база ВЛКСМ розширилася, і у повоєнний час до К. приймали вже майже всіх учнів старших класів загально-освітнії шкіл і технікумів. Членство у К. перетворилося у необхідний атрибут успішного просування молоді по соціальній драбині. Вступ до вищого навчального закладу абітурієнта, який не був комсомольцем, став практично неможливим, тому на початку 1980-х рр. ВЛКСМ нараховувала близько 40-а млн членів ВКП(б), а згодом КПРС задіювали К. у різноманітних широкомасштабних акціях, зокрема у 1920–30-х рр. активно використовували комсомольські агітаційні бригади («сині блузи») та групи контролю за виробничими процесами («легка кавалерія»), рейди яких часто завершувалися передачею справ на «шкідників» до ДПУ. Тоді ж розпочалась антицерковна кампанія К.: «войовничі безбожники» зривали богослужіння, виганяли з церков священиків, вели атеїстичну агітацію, брали участь у знищенні храмів та арештах священнослужителів і парафіян. Сільські та міські комсомольські організації залучали до процесів колективізації й розкуркулення (1930 у селах діяло близько 120 тис. комсомольців). Разом із тим, лише 1932–33 за відмову брати участь у тій чи іншій політичних кампаніях з ЛКСМУ виключено понад 18 тис. осіб. Ударні будови в роки перших пʼятирічок, освоєння цілини у 1950-х рр., будівництво Байкало-Амурської магістралі у 1970-х рр. та багато інших стратегічних проєктів реалізовували з опорою на К., енергію та природниц ентузіазм молоді. На ці ж чинники щодо К. спиралася КПРС й у намаганнях організувати в повоєнний період рух «демократичної молоді» світу, парадною формою якого (а водночас місцем посиленого вербування співробітників КДБ і Головного розвідувального управління Генштабу ЗС СРСР агентури в молодіжному середовищі країн Заходу та т. зв. третього світу) стали Всесвітні фестивалі молоді й студентів. Однак із часом, особливо в останні десятиліття існування СРСР, К., бюрократизацію якого відзначали ще Л. Троцький і його прихильники у середині 1920-х рр., остаточно перетворився на органічну складову номенклатурно-бюрократичної системи, що домінувала в КПРС й усьому апараті управління у СРСР. Багато радяньских керівників починали свою карʼєру в К., зокрема комсомольські ватажки республікаських й обласних рівнів — Ю. Андропов і М. Горбачов — дісталися до вершини владної піраміди й очолювали КПРС і СРСР. Таку спробу зробив у 1960-х рр. і колишній 1-й секретар ВЛКСМ О. Шелепін зі своєю «комсомольською командою», але зазнав невдачі у боротьбі з кланом Л. Брежнєва. Упродовж усього періоду існування і КІМ, і ВЛКСМ були складовими тоталітарного політичного, ідеологічно-пропагандистського й репресивно-карального механізму з центром у СРСР і численними міжнародними епіфеноменами. Крім цього, від самого початку діяльність РКСМ (ВЛКСМ), особливо у 1920–30-х рр., відзначалася значним рівнем мілітаризації. КІМ намагався перенести цю мілітаризацію і на деякі європейські комсомольські організації. Значного успіху досягнуто у Німеччині, де Юнґштурм (комуністична молодіжна бойова організація, 1924) зʼявився раніше за Гітлерюґенд (нацистська молодіжна бойова організація, 1926). Частково відновити воєнізований дух й стилістику ВЛКСМ намагалися у 1960-х рр. О. Шелепін та його однодумці, які організували комсомольські оперативні загони, що мали свою уніформу та претендували на роль не тільки паралельного з міліцією охоронця соціалістичного порядку, а й ударні сили у боротьбі з найменшими проявами впливу «розтлінного Заходу» (рок-музика, носіння стильного одягу, слухання пісень В. Висоцького, проведення безідейних літературних вечорів тощо). Після усунення О. Шелепіна від влади у 1970–1980-х роках комсомольські оперативні загони втратили масовість і вплив. Воєнізовані комуністичні молодіжні організації існували і в деяких інших країнах, напр., у НДР та Чилі часів президентства С. Альєнде. Під час хвиль масових репресій в СРСР (найпотужніша у 1937–1938) К. був одночасно субʼєктом і обʼєктом репресивної політики. З одного боку, пересічні комсомольці (серед них — кадри НКВС) і керівники усіх рівнів брали активну участь у «викурюванні та нищенні троцькістсько-фашистських блощичників», а ВЛКСМ разом із Союзом войовничих безбожників, профспілками, піонерською організацією виконували роль партійних «приводних пасків» (офіційний термін тих років); з іншого — репресії торкнулися як рядових членів К., так і керівників. У ці роки заарештовані і розстріляно 72 з 93-х членів і кандидатів у члени ЦК ВЛКСМ, 319 з 385-ти обласних і 2210 з 2750-ти районних секретарів. Із 7-ми осіб, які очолювали К. від заснування до 1938, Л. Шацкіна, Ю. Цетліна, О. Ривкіна, П. Смородіна, М. Чапліна, О. Косарева розстріляно, О. Мільчаков отримав 15 років таборів. У періоди послаблення комуністичного тоталітаризму — хрущовської «відлиги» (1955–1964) та горбачовської «перебудови» (1985–1990) — у К. виникали, з певною мірою умовності, ліберальні течії, зокрема і в керівництві (секретар ЦК ВЛКСМ 1958–1962 Л. Карпінський, завідувач відділу ЦК ВЛКСМ 1989–1991 О. Зінченко, 1-й секретар ЦК ЛКСМУ 1989–1991 А. Матвієнко та ін.). Під егідою К. у роки «відлиги» проводили нестандартні, як на той час, культурні заходи: вечори сучасної поезії у кіноконцертних залах та на стадіонах, пісенні конкурси, зустрічі з представниками «демократичної молоді» (молодими комуністами) країн Заходу; створювали клуби творчої молоді та експериментальні молодіжні театри. Усе це повністю згорнуто у 2-й половині 1960-х років. Тих комсомольських керівників, хто не погоджувався з переходом до відносно «мʼякого» неосталінізму, знято з посад, декого (Л. Карпінський) виключено з КПРС. У часи горбачовської «перебудови» в комсомольському середовищі виникало чимало цікавих культурницьких ініціатив, але невдовзі їх витіснили суто бізнесові проєкти комсомольської номенклатури. Після розпаду СРСР представники цієї номенклатури очолили торговельні фірми, біржі, банки, трасти, туристичні компанії тощо, тому достатньо спокійно сприйняли падіння комуністичного ладу. У вересні 1991 на 22-му надзвичайному зʼїзді ВЛКСМ оголошено історичну роль К. вичерпаною й ухвалено рішення розпустити організацію. Спроба 1-го секретаря ЦК ЛКСМУ А. Матвієнка та групи його однодумців за рік до розпаду СРСР перетворити К. УРСР на незалежну від союзного центру молодіжну соціал-демократичну організацію — Демократичну спілку молоді — зазнала невдачі внаслідок опору керівників обласних організацій південних і східних областей, які захищали «принципи інтернаціоналізму» та «ленінську спадщину». Після розпаду СРСР були спроби відродити ВЛКСМ (формальні та безуспішні) й створити нові комсомольські організації у колишніх союзних республіках при відновлених КП. В Україні діє ЛКСМУ — сателітна організація КПУ. Спроба створення націонал-комуністичних молодіжних груп під час акції «Україна без Кучми» у 2000–2001 виявилася невдалою. У радянські часи історію ЛКСМУ не виокремлювали, оскільки цю структуру засновано як складову російської молодіжної комуністичної організації, згодом перейменованої на всесоюзну. Вперше етнічний українець очолив ЛКСМУ тільки у середніх 1920-х роках. Загалом із 10-ти перших і генеральних секретарів ЛКСМУ за перше двадцятиліття її існування тільки троє були етнічними українцями, при цьому рішення про призначення на цю посаду ухвалювали не у Харкові чи Києві, а у Москві. Так само і комсомольські ініціативи затверджували у ЦК ВЛКСМ. Організаційна самостійність допускалася лише на найнижчих рівнях — навіть обласні кадри затверджували у Москві. Тільки після розпаду СРСР відновлений К. України організаційно підпорядковано безпосередньо ЦК КПУ, хоча у сенсі ідеології він зберігає спорідненість із КП РФ. Головна у ній є протистояння «ворожому Заходу», передусім США (зокрема шляхом пропаганди відвертої антизахідної ксенофобії), беззастережна підтримка ідеї східнословʼянської єдності, захист «канонічного» православʼя та «славетної радянської спадщини». Ця ідеологія користується певною популярністю серед молоді Південної і Східної України.