Голод, Голодомор 1932-33

Визначення і загальна характеристика

ГО́ЛОД, ГОЛОДОМО́Р 1932–33 — геноцид українського народу, що був результатом терору голодом, за­стосованого верхівкою компартійно-радянського керівництва на чолі з Й. Сталіним. Ця каральна акція мала форму конфіскації у селян всього продовольства і здійснювалася під ви­глядом хлібозаготівель. Організатори акції усві­домлювали її наслідки, тобто перед­бачали смерть від Г. людей, по­збавлених будь-яких засобів існува­н­ня. Як і всі ін. каральні акції сталінської доби, створе­н­ня штучного Г. було превентивним заходом і мало запобігти масовим ви­ступам проти режиму в двох найбільш про­блемних регіонах СРСР з пере­важно українського населе­н­ня — УСРР і Кубанській окрузі Пн.-Кавказ­зького краю у період глибокої політ.-екон. кризи, яка охопила СРСР у 1931–32.

Конфіскація продовольчих запасів у сільського населе­н­ня УСРР зумовила загибель від Г. бл. 3,5 млн осіб, насамперед дітей і людей похилого віку. Повні демогр. втрати, включаючи зниже­н­ня народжуваностi, становили в УСРР у 1932–33 бл. 5-ти млн осіб. Сотні тисяч осіб загинули в округах Пн.-Кавказ. краю, головно на Кубані, де під­вищена смертність, так само як і в УСРР, зумовлена конфіскацією всього продовольства. В ін. округах цього краю, як і у двох краях Поволжя (Нижньо- і Середньо-Волз.), Центр. Чорнозем. та Урал. обл., гинули від Г. ті селяни, у яких після вилуче­н­ня всього зерна не залишилося ін. продовол. запасів. У сільс. р-нах, де Г. був тільки наслідком хлібозаготівель, спо­стерігалася на порядок менша смертність, ніж в УСРР і на Кубані. Причиною смертностi від Г. в містах стало зня­т­тя насел. з держ. по­стача­н­ня внаслідок скороче­н­ня продовол. ресурсів. Ін. причини зумовили Г. у Казах­стані: він був викликаний не­продуманими, екон. не­грамотними заходами з примус. «осадже­н­ня» кочовиків у 1931– 33. За від­носними втратами насел. Г. у Казах­стані пере­вершив укр., хоча в діях держави щодо казахів не простежується карал., терорист. складова. Пере­пис 1937 зареєстрував в Україні на 20 % менше сільс. насел., ніж пере­пис 1926, тоді як у Казах­стані — на 31 %. Австрал. демо­граф С. Віткрофт оцінює втрати від Г. 1933 по Україні у 3–3,5 млн осіб. Ці цифри збігаються зі здобутими на під­ставі ін. методики даними С. Кульчицького, який досліджував рух насел. між пере­писами 1926 і 1937. Оцінки демогр. втрат обох дослідників за 1933 під­тверджуються роз­рахунками С. Пирожкова, який шляхом спів­ставле­н­ня вікових структур насел. України за пере­писами 1926 і 1939 оцінив сукупні демогр. втрати між­перепис. періоду в 5,8 млн осіб.

Національну належність людей, які гинули від Г. в УСРР, можна встановити за державною статистикою смертностi, що має від­повід­ний роз­різ, зокрема по містах і селах. Аналізуючи її, потрібно мати на увазі, що установи РАГСу 1933 фіксували всю смертність — як звич. (в осн. природну), так і смертність від Г. Однак у містах реєстрація смертностi була повною: окрім мешканців міста, фіксувалася й смерть селян, які тікали від Г. з навколиш. сіл, а у селах — неповною внаслідок дезорганізації роботи держ. установ. Спів­ставле­н­ня з роз­рахунками демогр. втрат на під­ставі аналізу пере­писів насел. свідчить про те, що сільс. РАГСи зареєстрували не більше половини смерт. випадків. Усього 1933 в УСРР зареєстровано 1909 тис. смертей у формах звітностi за нац. ознакою (форми звітностi про природ. рух насел. подають ін. цифру — 1850 тис. осіб). Слід памʼятати, що у цих цифрах, за аналогією з поперед. роками, бл. 500 тис. осіб — звич. природна смертність. Нац. роз­різ статистики смертностi по УСРР 1933 наведений у Табл. 1 (у тис. осіб).

Частка українців (пере­важна більшість яких мешкала у селах) серед померлих при­близно від­повід­ала їх питомій вазі у заг. насел. республіки. Молдав., польс., нім. і болгар. насел., що майже повністю проживало у селах, також по­страждало від Г., як і українці. Смертність серед росіян і євреїв мало від­різнялася від звич., бо вони проживали пере­важно у містах. Осн. частина померлих росіян зареєстрована у нечислен. рос. селах.

Про національну спрямованість Г. в Україні свідчить кількість зареєстрованих смертей у тих 7-ми регіонах Європйської частини СРСР, де смертність 1933 пере­вищувала народжуваність. Дані про природний рух населе­н­ня по регіонах у порядку зменше­н­ня показника смертностi пред­ставлені у Табл. 2 (у тис. осіб.).

Таблиця показує, що показник природ. руху зі знаком «мінус» (пере­вище­н­ня смертностi над народжуваністю, що було на той час ознакою голодува­н­ня зі смертел. наслідками) більший саме у сільс. місцевостi тих регіонів, де виробляли хліб і звідки його забирали, та у містах т. зв. хлібо­спожив. регіонів, бо частина з них була знята з держ. по­стача­н­ня через дефіцит хліба. Характерне величезне пере­важа­н­ня значень від­ʼєм. показника в УСРР і, до певної міри, у Пн.-Кавказ. краї над значе­н­нями цього показника в ін. регіонах. На­справді воно було ще більшим, адже лише в УСРР і на Кубані робота установ РАГС була дезорганізована Г. Якби можна було виділити окремо Кубан. округ, то його показник природ. руху насел. на­близився б до українського. У наведених цифрах жахливі кубан. показники роз­чинилися у досить благополуч. показниках ін. округів Пн.-Кавказ. краю. Нац. спрямованість Г. ви­значається тим, що в обох регіонах — УСРР і на Кубані — чисельність українців у складі насел. пере­вищувала дві третини.

Різницю між голодом і Голодомором ілюструє зі­ставле­н­ня двох регіонів, де діяли над­звичайні хлібозаготівельні комісії — України і Поволжя. У двох поволз. краях, за роз­рахунками пензен. історика В. Кондрашина, померло від Г. 366 тис. осіб; в УСРР, за роз­рахунками С. Кульчицького, — 3 млн 238 тис. осіб. Тер. двох поволз. країв (сучасні Волгогр., Оренбур., Пензен., Самар. і Саратов. обл.) складала 435 тис. км², тер. УСРР — бл. 450 тис. км². Якщо до 1933 сталін. тоталітарна держава здійснювала масові ре­пресії за соц. ознакою, то від 1933 — й за національною. В Україні вони були спрямовані одночасно проти селян (покара­н­ня Г.) і нац. інтелігенції (масові арешти). За мас­штабами у 1933 (124 463 особи) вони майже не по­ступалися арештам у 1937 (159 573 особи) і пере­вищили їх у 1938 (106 096 осіб). Загибель від Г. бл. 3,5 млн сільс. жителів упродовж 1933 не мала аналогів у понад тисячоліт. історії українського народу. Г. 1933 від­клався у генетич. памʼяті народу як найжахливіше лихо.

Г. був геноцидом селянства в Україні і на Кубані, по­єд­наним у часі з планомірним винище­н­ням укр. інтелігенції. Тобто це був геноцид українців як нації. Проте він принципово від­різнявся від винище­н­ня вірменів, здійснюваного Осман. імперією і кемаліст. Туреч­чиною 1915–23, або від євр. Голокосту на тер., під­влад. нацист. Третьому райху. Він не випливав з офіційно проголошеної нац. політики ВКП(б), а був складовою масового терору як форми держ. управлі­н­ня за сталін. режиму.

Геноцид за­стосований під прикри­т­тям хлібозаготівель у ката­строфічної ситуації, що складалася після 1929 в СРСР. Він повʼязаний з реалізацією сталінської «революції згори». Й. Сталін бажав під ви­глядом артілей створити на селі комуни. Під за­грозою внесе­н­ня до списків роз­куркулюваних усіх селян насильно обʼ­єд­нували у комуни. До весни 1931 більшість господарств було колективізовано. Під час проведе­н­ня колективізації усу­спільнювали фактично все майно аж до дріб. худоби та птиці. У від­повідь під­нявся могутній антиколгоспний рух. Ген. секр. змушений був від­ступити й опублікувати у березні 1930 в г. «Правда» ст. «Запамороче­н­ня від успіхів», у якій пере­клав вину за «пере­гини» на місц. працівників і «подарував» колгоспникам можливість мати присадибну ділянку та власну корову. Однак сталін. від­ступ у березні 1930 був декларативним: усіх, хто ви­йшов з колго­спів, примусово повернули, а все, що вироблялося у громад. госп-ві колго­спів, під­лягало від­чужен­ню (колгоспники мусили задовольнитися тим, що одержували з присадибного господарства). У попереднє десятиріч­чя держава надавала широкі пільги колгоспам з метою за­охоче­н­ня їх утворе­н­ня на добровіл. засадах. Різкий пере­хід до протилеж. політики, коли хлібозаготівел. органи часто прямо з полів забирали майже весь вирощений урожай, призвів до стихій. масового саботува­н­ня громад. праці. Водночас далися взнаки низький рівень орг-ції праці та не­стача с.г. техніки. Аналіз компарт. рад. по­станов та ін­струкцій 1930–32 під­тверджує саме цей висновок, хоча декларовано все було інакше. Саме у ці роки сформувалося поня­т­тя «трудодень», було багато роз­мов про подола­н­ня зрівнялівки в оплаті колгосп. праці, роз­роблялися заходи для організац.-госп. зміцне­н­ня колго­спів. У квітні 1930 прийнято закон про хлібозаготівлі, за яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті валового збору (в незерн. регіонах — не більше однієї восьмої). Осн. частина врожаю під­лягала роз­поділу за трудоднями.

Тим часом небачена за глибиною та інтенсивністю світ. екон. криза (ві­дома в історії під на­звою «Велика де­пресія») при­звела до небувалого паді­н­ня на світ. ринку цін на пром. устаткува­н­ня. Рад. зовн.-торг. орг-ції кинулися скуповувати обладна­н­ня та устаткува­н­ня (іноді й не зовсім потрібне) за низькими цінами і на пільг. умовах оплати. Та незабаром виявилося, що ціни на с.г. продукцію впали ще більше. Оскільки довго­строк. позик СРСР ніхто не давав (через від­мову ви­знати царські борги), то щоб заробити валюту, доводилося продавати більше хліба. Хлібозаготівел. плани стали непомірними. Аби збільшити екс­порт­ні ресурси, держава викачувала у колго­спів увесь урожай.

Така політика руйнувала економіку колго­спів і змушувала селян, перед­усім молодь, від­мовлятися від праці на землі. Обстеже­н­ня 200 колго­спів різних р-нів, проведене ДПУ УСРР 1931, показало, що «неорганізов. від­хідництвом» була охоплена половина з них. Найпоширенішим це явище стало у колгоспах пром. смуги. Показовим є приклад артілі ім. Петровського Старобільс. рну, де на роботу в Донбас без до­зволу правлі­н­ня пішло 200 з 300 праце­здат. колгоспників, які аргументували свій від­хід: «Далі в колго­спі бути неможливо, хліба дають мало, працюємо майже без­платно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно». Пере­конуючись з року в рік, що держава забирає весь хліб, селяни почали працювати у громад. госп-ві не­дбало. Хліб гинув у полі під час жнив і транс­портува­н­ня, частину зерна колгоспники пускали в солому і полову. Їм залишали тільки ці «озадки», а зерно після обмолоту від­возилося прямо на елеватори або зсипні пункти. Після пере­ходу до суціл. колективізації в СРСР почалася стрімка урбанізація: кількість селян, які прибували в міста, зросла з 7ми млн осіб у 1929 до 9,2 млн у 1930 і 10,8 млн у 1931. Аби припинити неконтрольов. урбанізацію, в грудні 1932 у СРСР за­проваджена система внутр. паспортів, що збереглася до нашого часу.

З року в рік становище з продовольством в укр. селі ставало дедалі гіршим. Не­зважаючи на сприятливі природні умови, втрати врожаю 1931 і, особливо, 1932 набули колосал. роз­мірів. Хлібозаготівел. плани залишились невиконаними, хоча держава гостро потребувала хліба. Влада зна­йшла вихід у жорстокому грабунку селян. Під час хлібозаготівель з урожаю 1931, що затяглися до весни 1932, в багатьох колгоспах вибрали навіть продовол. і насін­нєве зерно, у десятках сільс. р-нів України роз­почався повал. Г. Він тривав, поки ви­зрів новий урожай, і забрав життя бл. 150-ти тис. селян. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і десятками тисяч залишали в установах, лікарнях, на вулицях.

Восени 1932 в осн. хлібовироб. регіонах Й. Сталін утворив над­звич. хлібозаготівел. комісії. В Україні її очолив голова Раднаркому СРСР В. Молотов. На Пн. Кавказі комісія діяла під кервом секр. ЦК ВКП(б) Л. Кагановича. У Поволжі головою комісії працював секр. ЦК ВКП(б) П. Постишев. Результатом їх діяльності став Г. в усіх на­званих регіонах. Він роз­почався і в містах незерн. регіонів СРСР, знятих з централізов. по­стача­н­ня внаслідок дефіциту хліба. Це був голод, який лише у деяких регіонах СРСР внаслідок цілеспрямов. політики сталін. режиму по­ступово пере­ро­став 1932–33 у потвор. голод. мор з кількістю жертв, на порядок вищою, ніж під час голоду. Початком роботи комісії в Україні слід вважати появу В. Молотова на засі­дан­ні політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня. На цей час Україна виконала тільки 40 % встановленого хлібозаготівел. плану: бл. 1,5 тис. укр. колго­спів виконали план здачі продовольства і не потрапили під санкції, але 23 тис. колго­спів були боржниками держави, яка вирішила ві­ді­брати у них зерно примусово. У ви­ступах укр. кер. на Третій партконференції (липень 1932) були спроби оцінити втрати врожаю 1931. С. Косіор оцінював їх у межах 120–150 млн пудів, О. Шліхтер на­звав цифру 150 млн, М. Скрипник — до 200 млн пудів. Ці цифри давали уявле­н­ня про мас­штаби — до половини річного продовол. фонду сільс. населе­н­ня. Будь-яких пові­домлень про втрати врожаю 1932 не існує, але ситуація у с. госп-ві тоді ставала ката­строфічною. У кер. держави складалося враже­н­ня, що урожай в Україні не загинув, а був роз­крадений. Замість від­мови від спотвор. виробн. від­носин, які змушували колгоспників приховувати власну продукцію, Й. Сталін став на звич. шлях ре­пресій. 7 серпня 1932 зʼявилася по­станова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних під­приємств, колго­спів і ко­оперативів та про зміцне­н­ня су­спільної (соціалістичної) власностi».

Роз­кра­да­н­ня майна колго­спів каралося роз­стрілом, за «помʼякшуючих об­ставин» — по­збавле­н­ням волі на строк не менше 10ти р. Центр. г. «Правда» організувала в Україні рейд, в якому 7–17 серпня 1932 взяли участь 100 тис. «ударників преси». Мета рейду — боротьба з крадіжками зерна. Проте даремно кореспондент «Правди» по Дні­проп. обл. закликав шукати під­земне «пшеничне місто». «Ударники преси» не зна­йшли його. Після того, як хлібозаготівлі у вересні та жовтні 1932 дали мізерні результати, на зміну «ударникам преси» при­йшла над­звич. комісія. Вона не видавала влас. роз­поряджень, але доки існувала, всі компарт.рад. по­станови у респ. писалися під диктовку В. Молотова або Л. Кагановича. Беручи на себе функції політ. керва, компарт. вожді покладали без­посередню управлін. роботу на рад. органи влади. У над­звич. ситуаціях компарт. диктатура виходила на перед. план. Проте В. Молотов мав намір спиратися при здійснен­ні хлібозаготівель у місцевостi, якій вже за­грожував Г., на всі можливі важелі влади. В одній із по­станов політбюро ЦК КП(б)У про хлібозаготівлі від 29 листопада 1932 вказувалося: «ЦК считает ненормальным и вредным такое положение, когда в ра­йонах и областях вся хлебозаготовительная работа выполняется только партийным ап­паратом, когда партийный ап­парат непосредствен­но и от своего имени выполняет различные административные функции (наложение штрафов, аресты, раскрытие ям и т. д.), а советский ап­парат в это же время совершен­но без­действует и не исполняет своих прямых обязан­ностей, не несет никакой ответствен­ности». Функції на­гляду за викона­н­ням директив над­звич. комісії забезпечували у рнах і великих насел. пунктах дільничні групи у складі прокурора, нар. судді та слідчого. Вони керували судово-слідчими бригадами та виїзними сесіями нарсуду. Кількість таких бригад у грудні 1932 ді­йшла до 700.

Заготівлі викликали опір місц. управлін. апарату, який ро­зумів, що по­збавлені хліба люди не доживуть до на­ступ. врожаю. Наявність опору, який кваліфікувався як «зрада», під­тверджує лист ген. секр. ЦК КП(б)У С. Косіора від 13 грудня 1932 до секр. обкомів партії: «За остан­ній час виявляється все більша кількість випадків зради з боку комуністiв, не тільки сільських працівників (голів колго­спів, секретарів осередків, голів сільрад та ін.), а також з боку від­повід­альних керівних працівників ра­йонів». Від імені ЦК С. Косіор (а фактично — В. Молотов) пропонував негайно ставити пита­н­ня про виключе­н­ня з партії «зрадників» з на­ступ. їх висилкою на Пн., увʼязне­н­ням на тривалі строки, роз­стрілом. Усі випадки «зради» висвітлювалися в пресі. Скороче­н­ня по­стача­н­ня хліба за картками у містах або зня­т­тя цілих міст з держ. по­стача­н­ня пояснювалося куркул. саботажем хлібозаготівель. Щоб від­вести від себе від­повід­альність за руйнівні наслідки політики форсов. індустріалізації, кер. країни пропонували насел. міст замість хліба інформацію про карал. дії проти саботажників. Така інформація була потрібною і для того, щоб подолати опір місц. влади у сільс. рнах. Виконуючи директиву В. Молотова, до заготівел. роботи під­ключилися чекісти. Голова ДПУ УСРР С. Реденс 22 листопада роз­робив план операції «по выявлению контр­революцион­ных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок». Операція, що повин­на була охопити 243 рни, з санкції ЦК КП(б)У почалася негайно.

Інформатив. є звіт голови ЦКК КП(б)У і наркома робітничо-селян. інспекції УСРР В. Затонського, який у січні 1933 працював уповноваженим ЦК КП(б)У по хлібозаготівлях у Одес. обл. Він виконував доручену справу не механічно, а діяв з ентузіазмом, виявляючи винахідливість і пекельну дотепність. В. Затонський не був задоволений роботою під­леглих С. Реденса і у звіті писав: «Несомнен­но, включение ГПУ (до декабря они по хлебу фактически “информировали о настроениях”) дало известный эф­фект. Несомнен­но, их работники организован­нее, а часто и толковее многих иных (это тебе не “красные профес­сора”), но и ГПУ, кое-что раскрывши сначала, осталось с настроениями, а мужик — с хлебом». У цьому ж звіті він за­значав, що селяни пере­стали боятися чекістiв і ре­пресій: «Мне рас­сказывали из практики Одес­ской области, в частности, Новой Украинки и Знаменки (то же пере­давал товарищ, приехавший ко мне из Никополя), что выселением на север не так уж огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи “добровольчества”, когда соседи обращались с просьбой включить их в партию пере­селенцев». В. Затонський писав про це з подивом, не ро­зуміючи поведінки селян, тому що був упевнений: «мужик — с хлебом». А селяни надавали пере­вагу депортації перед голод. смертю. Секр. Краснопіл. райкому партії на Харківщині доповід­ав у ЦК КП(б)У в грудні 1932: «Нарсуд майже щоден­но роз­бирає хлібні справи на місцях. Після закінче­н­ня суду в с. Краснопі­л­ля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: “Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно по­мремо”».

«Візит. карткою» Г. були натурштрафи — конфіскація незерн. продовольства у боржників по хлібозаготівлях. Конфіск. продовольство не зараховувалося у залік за борг, а було лише карал. засобом, тобто не по­збавляло боржника необхідностi здачі державі зерна. Заготівельники були пере­конані, що десь у ямах або «озадках» (соломі й полові) зерно у колгоспників є. Щоб змусити їх роз­рахуватися з державою, вони вдавалися до штрафів. Профес. журналісти і робсількори галасували біля кожної роз­критої ями з хлібом, виховуючи у міських жителів ненависть до сільс. «куркульні», яка нібито саботажем заготівель мала намір задушити їх голодом. Над­звич. комісія мобілізувала на заготівлі в Україні десятки тисяч апарат. працівників, робітників і службовців, учителів, викладачів ВНЗів. Вони місяцями пере­бували у селах, але вичавлювали ледь помітний струмочок зерна. Коли селян по­збавляли хліба, від Г. гинули дуже бідні власники слабких госп-в, а люди, що мали кращі госп-ва, виживали за рахунок незерн. продовольства, яким запасалися до нового врожаю. Якщо це продовольство конфіскувалося за борги, гинули й вони. Купити їжу на сільс. базарах було неможливо. Кооп. крамниці «отоварювали» тільки тих, хто виконав хлібозаготівел. план. У містi магазини пере­творилися на роз­подільники, які обслуговували тих, хто мав картки. Система магазинів «Торгівля з іноземцями» («торгсины») у містах продовжувала існувати й після того, як СРСР від­мовився від послуг зарубіж. фахівців і робітників. Вона викачувала у голодуючого насел. валюту, сімейні коштовностi й навіть натільні хрестики. Але ці магазини не врятували від голод. смерті: мало хто серед насел. мав золото або коштовностi. Продиктована В. Молотовим по­станова ЦК КП(б)У про заходи із посиле­н­ня хлібозаготівель від 18 листопада 1932 містила пункт, який став запальною свічкою Г.: «В колхозах, допустивших разворовывание колхозного хлеба и злостно срывающих хлебозаготовки, применять натуральные штрафы в виде установления дополнительного за­дания по мясозаготовкам в размере 15месячной нормы сдачи для дан­ного колхоза мяса как по обобществлен­ному, так и индивидуальному скоту колхозника». У роз­ділі, який торкався одноосібників, містився такий пункт: «В отдельных ра­йонах (по по­становлению облисполкома) штраф может быть установлен картофелем в размере годичного плана дан­ного хозяйства по картофелю. В исключительных случаях по специальному по­становлению облисполкома размер штрафа может быть удвоен». Треба під­креслити: у компарт.-рад. по­становах про натуральне штрафува­н­ня на­звані тільки мʼясо, сало й картопля. У них не згадувалися крупи, буряки, квасоля, цибуля, гарбузи, фруктова сушня та ін. продукти тривалого зберіга­н­ня. Та через два місяці після виходу по­станови від 18 листопада «злісні боржники» були під­дані натурал. штрафуван­ню за повною про­грамою, що під­тверджують свідки Г. А серед «злісних боржників» опинилися всі укр. колгоспи, за винятком пів­тори тисячі. 8 грудня С. Косіор рапортував Й. Сталіну: «Наибольший результат дает применение натурштрафов. За корову и свинью сейчас колхозник и даже единоличник крепко держатся. Наиболее эф­фективной эта мера оказалась в отношении единоличников. Что касается колхозов, то здесь результат меньший, ибо штрафы пока коснулись только обобществлен­ного стада, а персонально колхозников почти еще не затронули». Не про­йшло й місяця після за­провадже­н­ня цього карал. заходу, як до нього звикли настiльки, що зʼявилося ще одне словос­короче­н­ня — натурштрафи. Стало зро­зумілим, що держава ді­стала новий потуж. засіб тероризува­н­ня селян. 1 січня 1933 Й. Сталін надіслав у Харків кер. УСРР новорічну теле­граму, оформлену як по­станова ЦК ВКП(б): «Предложить ЦК КП(б)У и СНК УССР широко оповестить через сельсоветы колхозы, колхозников и трудящихся единоличников, что: а) те из них, которые добровольно сдают государству ранее расхищен­ный и скрытый хлеб, не будут подвергаться ре­прес­сиям; б) в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищен­ный и скрытый от учета хлеб, будут применяться строжайшие меры взыскания, предусмотрен­ные по­становлением ЦИК и СНК СССР от 7 августа 1932 г. (об охране имущества государствен­ных пред­приятий, колхозов и кооперации и укреплении обществен­ной социалистической собствен­ности)». Перший пункт теле­грами був попередже­н­ням, другий стає зро­зумілим тільки у зі­ставлен­ні з першим. Він адресувався селянам, які проігнорували попередже­н­ня. Але таких селян треба було виявити. Яким способом? Обшуками. Під час їх проведе­н­ня хліб могли зна­йти або не зна­йти. У першому випадку все було ясно: швидкий суд на основі закону від 7 серпня 1932. На тих боржників, у кого при обшуках хліб не знаходили, від листопада 1932 накладали натурштрафи. Звідси випливав логіч. і зро­зумілий усім селянам висновок: у кого не зна­йдуть хліб, заберуть у ви­гляді штрафу ін. продовол. продукти.

Під кервом чекістiв і уповноважених по хлібозаготівлях обшуки у кожному селі проводили місц. чл. комтів незамож. селян. Легенда про «під­земні міста з пшениці» вмерла разом із суціл. обшуками. До 1 листопада з урожаю 1932 заготовлено 136 млн пудів. За 3 місяці свого існува­н­ня над­звич. комісія «заготовила» в укр. селі 87 млн пудів хліба. В Архіві СБУ є документ, у якому пові­домлялося: органи ДПУ та міліції за період від 1 грудня до 25 січня зна­йшли 14 956 ям, 621 «чорний амбар» і 1359 ін. тайників, з яких вилучено 1 718 500 пудів зернохліба. У цю кількість уві­йшов хліб, зна­йдений в «озадках» (прихований колективно), а також виявлений у пере­купників. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які су­проводжувалися конфіскацією всього незерн. продовольства, становило зовсім мізерну частку в усьому обсязі заготівель. Фактично держава ві­дібрала у селян весь амбар. урожай 1932. Види на врожай, на основі яких був роз­рахований хлібозаготівел. план, залишилися тільки видами. Ніхто не ро­зікрав урожай, просто основна його частина була втрачена внаслідок небажа­н­ня селян працювати на державу без­платно. Весною 1933 селян при­вчали працювати удар. темпами у громад. госп-ві шляхом оргції харчувал. пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше ві­ді­браного зерна. З метою налагодже­н­ня життя у враженому Г. селі організовані над­звич. органи компарт. диктатури — політвід­діли МТС і радго­спів.

Й. Сталін та його оточе­н­ня оцінювали Г. як корис. засіб викоріне­н­ня приватно­власниц. на­строїв і при­вча­н­ня колгоспників до колектив. праці. Секр. ЦК КП(б)У М. Хатаєвич 3 березня 1933 доповід­ав: «Чувствуется отрезвление после того разгула и обострения собствен­нических, мелкобуржуазных вожделений, которые пере­живало большинство колхозников во время прошлых хлебозаготовок. Среди большинства тех колхозников, которые совсем еще недавно таскали и воровали колхозный хлеб, относились небрежно к колхозному имуществу, не хотели честно работать в колхозном производстве, замечается, что они все более осо­знают необходимость честно и старательно работать для колхоза». «Виховна» функція терору Г. чітко простежується й у листi С. Косіора Й. Сталіну від 5 березня 1933: «Бывшие на местах товарищи рас­сказывают, что теперь о том, что “хлеб забрали” — на Киевщине почти совершен­но не говорят, а винят себя за плохую работу, за то, что не сберегли хлеба, дали его растащить. В этом отношении, несомнен­но, имеется известный поворот среди колхозной массы, что сказывается в отношении к тем, которые не работали. Однако это понимают далеко еще не везде и далеко не все колхозники. То, что голо­дание не на­учило еще очень многих колхозников уму-разуму, показывает неудовлетворительная подготовка к севу как раз в наиболее неблагополучных ра­йонах».

Укр. Г. істотно вплинув на формува­н­ня рад. економіки. Пере­конавшись у тому, що селяни не працюватимуть у громад. госп-ві колго­спів без­платно, Й. Сталін ініціював по­станову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 «Про обовʼязкову по­ставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Чи могли від­носини між контрольов. державою «командними висотами» економіки і с. госп-вом радикально змінитися після прийня­т­тя однієї-єдиної по­станови? Могли, і є приклад: ріше­н­ня 10го зʼ­їзду РКП(б) про пере­хід від продрозкладки до продподатку. Цим ріше­н­ням від­кривалася нова екон. політика — НЕП. А по­становою від 19 січня 1933 держава ви­знавала, що вирощена у колгоспах продукція належить селянам. Також ви­знавалося, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у ви­гляді податку, який мав бути ві­домий колгоспникам ще до початку с.г. року. Податк. характер зернопо­ставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобовʼязань зерно належить тільки колгоспникам і може використовуватися ними на влас. роз­суд. Те, що колгоспникам було за­вчасно ві­домо, скільки зерна вони мусять від­вантажити державі за обовʼязк. по­ставкою і як плату за послуги МТС на­прикінці року, створювало зацікавленість у результатах колектив. господарюва­н­ня. Отже, не в березні 1930, а лише у січні 1933 колгоспи набули того ви­гляду, який закріпився у сві­домостi більшостi сучасників: одним своїм боком (громад. госп-вом) вони оберталися до держ. сектора економіки, а ін. (присадиб. госп-вом) — до ринку.

Коли дослідник Г. аналізує нац. вимір про­блеми, він потрапляє у дві пастки. Перша — пошук і аналіз джерел. У по­станові ЦК КПУ від 26 січня 1990, якою до­зволявся вихід у світ документал. зб. «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», стверджувалося, що причина цієї трагедії — у надмір. хлібозаготівлях. Проте документи збірника пере­конливо заперечували таку інтер­претацію Г. Вони свідчать, що держава наклала на укр. селян («боржників» і «саботажників») натурштрафи. Всюди в Україні «заготівельники» вилучали незерн. продовольство, якщо не знаходили хліба. Зро­зуміло, що конфіскація продовольства — це вже не хлібозаготівлі, а щось зовсім ін.: тут маємо справу з творе­н­ням Г. Як пояснити мотиви, якими керувався Й. Сталін, обираючи для такої жахливої ре­пресії тільки два регіони, заселені пере­важно українцями? Чи пояснював Й. Сталін мотиви своїх дій людям, яким доручив організацію Г. — В. Молотову і Л. Кагановичу? Документів таких не зна­йдено. Коли здійснювалися різні заходи у регіонах, охоплених Г., сам факт ви­зна­н­ня його вилучався навіть з цілком таємної документації вищих компарт. органів в «особые папки». Тепер вони до­ступні дослідникам, але в них не зна­йти від­повіді на пита­н­ня «чому?» Чи могли поплічники Й. Сталіна, які дожили до похилого віку, роз­каятися і роз­повісти про скоєне ними у 1932–33? Ви­дана у Москві 1999 кн. Ф. Чуєва «Молотов. Полудержавный властелин» має 736 с. Це записи бесід письмен­ника з В. Молотовим. Один із 10ти роз­ділів прямо називається «Про колективізацію». На від­міну від ін., він зовсім короткий — не більше 10ти с. Запита­н­ня і від­повіді на тему Г. за­ймають 4 рядки:

«– В писательской среде говорят о том, что голод 1933 года был специально организован Сталиным и всем вашим руководством.

– Это говорят враги ком­мунизма! Это враги ком­мунизма. Не вполне со­знательные люди. Не вполне со­знательные...».

«Памятные записки» Л. Кагановича у рукопис. варіанті мали 14 тис. с. Друкуючи мемуари «залізного наркома», моск. видво «Вагріус» ві­дібрало найбільш цікаве. Можна не сумніватися, що роз­повідь про по­їздки Л. Кагановича 1932–33 в Україну і на Кубань була б на­друкована, якби її зна­йшли. Саме йому належала ідея занесе­н­ня на «чорну дошку» сіл, які виявлялися «злісними боржниками» по хлібозаготівлях. Одним із елементів режиму «чорної дошки» були натурштрафи, поширені Й. Сталіним з 1 січня 1933 на всю тер. України. Але у цій книзі не зна­йдемо жодного рядка про кампанію суціл. колективізації в Україні, не кажучи вже про Г. Не знаходячи документал. під­твердже­н­ня дій, що при­звели до Г., дослідник нерідко змушений від­творювати зміст усних вказівок, які циркулювали по всій адм.-силовій вертикалі, за подібністю узгоджених дій пред­ставників влади на всій величез. тер. двох регіонів. Друга пастка чекає дослідника історії Г., коли він оприлюднює свої висновки. Якщо мова йде про висновки соц.-екон. характеру, суспво спри­ймає їх без особл. дис­кусій (Г. від­бувся у зовсім ін. соц.-екон. ситуації). Протестують проти них тільки комуністи, яким хочеться, щоб історія КПРС ви­глядала при­стойно. Коли мова заходить про висновки, повʼязані з нац. політикою кер. держ. партії, кількість незгідних істотно більша. Висновки ігнорують пред­ставники тієї або ін. національностi — залежно від їх змісту.

Зокрема багато хто в укр. суспві пере­конаний у тому, що українців знищували через те, що вони — українці. Істор. вина за Г. покладається на сучасну Росію. Натомість у рос. суспві та серед знач. частини насел. пд.-сх. обл. України тема Г. взагалі не­актуальна. Рос. історики здебільшого не ви­знають того, що Г. був викори­станий сталін. режимом як знаря­д­дя політ. терору. У ст. «Голод», опубл. у 7му т. «Большой рос­сийской энциклопедии» (Москва, 2007), Г. в Україні від­ведено 4 рядки: «мас­штабы Г. на Украине связаны в первую очередь с действиями властей (изьятие посевного материала), усугубившими последствия кол­лективизации», і жодної праці укр. дослідників Г. у бібліо­графії. Ті серед них, хто все-таки ви­знає факт терору Г., не вбачають у такому терорі нац. складової. Обидві позиції, не­зважаючи на їхню протилежність, схожі в одному: вони емоційні, а не наукові. У першому випадку з рос. народом ототожнюють тоталітарну державу, хоча вона була цілком вільною у своїх діях і не залежала від волевиявле­н­ня будь-якого народу з числа тих, хто населяв СРСР; у другому — ігнорується сам факт винище­н­ня міль­йонів українців під час Г. 1932–33. У результаті ми маємо на­громаджений за остан­ні пів­тора десятилі­т­тя величез. фактич. матеріал, який показує вселен. мас­штаб трагедії, але не можемо узгодити його інтер­претацію на держ. рівні. Це означає, що ви­зна­н­ня Г. геноцидом між­нар. громадськістю знаходиться під за­грозою, не­зважаючи на те, що Комісія Кон­гресу США з укр. голоду та Між­нар. комісія юристiв при­йшли до такого висновку ще у часи існува­н­ня СРСР.

Г. в укр. регіонах СРСР був зразком комбінов. тероризува­н­ня. З одного боку, він став одним із методів суціл. колективізації укр. селянства. Спочатку селян загнали у колгоспи, використовуючи ін. форму терору — «ліквідацію куркульства як класу». Потім їх при­вчали до сумлін. праці в громад. госп-ві колго­спів за допомогою терору Г. З ін. боку, терор Г. був методом політ. упокоре­н­ня українців. Не випадково він збігся у часі з припине­н­ням українізації населених українцями регіонів за межами УСРР, а також з масовим винище­н­ням нац. інтелігенції без­посередньо в УСРР.

Соц.-екон. криза в СРСР на поч. 30х pp. становила велику небезпеку для сталін. диктатури. Чи можна вважати, що вона була всюди однаковою? Чи, навпаки, існував регіон, який становив для Кремля особливо сильну за­грозу? Слід зважати на те, що держ. партія керувала країною не без­посередньо, а через ради. За кер. партії залишалася диктатор. влада, а за радами — поточне управлі­н­ня. Компарт. диктатура до­зволяла надавати країні будь-яку держ. форму. Вона залишалася централізов. і унітар. навіть у ви­гляді конгломерату незалеж. республік. Цим більшовики й скори­сталися у боротьбі з нац.-визв. рухом, коли заво­йовували владу. У Декларації прав народів Росії від 15 листопада 1917 за під­писами В. Леніна і Й. Сталіна урочисто проголошувалися рівність і суверен­ність усіх націй, а також їх право на вільне самови­значе­н­ня аж до від­окремле­н­ня та утворе­н­ня самост. держави. Реалізація цієї декларації залежали тільки від однієї умови: утворювана «самостiйна і незалежна» держава мала бути радянською. Якою була така незалежність, наочно засвідчив голод 1921 (див. Голод 1921–23). Хоч інтенсивність голодува­н­ня у пд. губ. Україні була не меншою, ніж у Поволжі, Кремль заборонив пошире­н­ня будь-якої інформації про трагедію укр. селян і почав вилучати хліб у «незалежній» респ. методами офіційно скасованої продрозкладки для по­стача­н­ня «червоних столиць», Червоної армії та поволз. селян. Під час цього стихій. лиха кер. держ. партії вперше зро­зуміли, як діє Г. на політ. активність населе­н­ня. Охоплений антирад. пов­ста­н­нями Пд. України з 2ї пол. 1921 затих. Не від­чуваючи під­тримки, Н. Махно повернув свої тачанки на Захід і опинився в Румунії. Пере­свідчившись у тому, що голодуюча людина впадає в апатію, хлібозаготівельники роз­горнули роботу з вилуче­н­ня зерна навіть у пд. губ. України. Вперше в історії сучас. Європи у боротьбі з пов­стан. рухом було за­стосовано терор Г. Однак кер. держ. партії постiйно від­чували потенц. за­грозу центру з боку нац. респ. і особливо — з боку України, яка за екон. і люд. потенціалом пере­вищувала всі ін. респ. (окрім Росії), разом узяті. Повноцін­на влада рад. органів зробила б нац. респ. реально існуючими держ. утворе­н­нями. Закладені у рад. кон­ституціях принципи рівноправностi нац. респ. із Росією та їх вільного самови­значе­н­ня аж до від­окремле­н­ня й утворе­н­ня самост. держави були головним болем для можно­владців Кремля. Проте вони ро­зуміли, що поверне­н­ня до перед­рев. поділу країни на губ. неможливе. Ро­зуміли вони й те, що наявність держ. статусу і великі кон­ституц. права нац. респ. могли при­звести до роз­валу побуд. більшовиками держави у випадку послабле­н­ня центр. влади (зрештою це й трапилося 1991). Пер­спектива такого послабле­н­ня існувала й на поч. 30х pp. у звʼязку з роз­горта­н­ням соц.-екон. кризи. Кремлів. керво не дуже довіряло навіть влас. кадрам, від­рядженим у нац. республіки. З особливою пі­дозрою вони ставилися до компарт.-рад. апарату в Україні — респ., яку їм довелося тричі заво­йовувати 1917–19. Укр. субцентр компарт.-рад. влади контролював до десяти колиш. губ., хоча мав не більше статут. прав, ніж будь-який рос. губпартком. У майже століт. історії КПРС стався один-єдиний випадок, коли парт. комт високого рівня збунтувався проти Центр. комту держ. партії. 4а Всеукр. партконф. навесні 1920 забалотувала рекомендований Москвою список чл. ЦК КП(б)У і обрала своїх кер. за влас. бажа­н­ням. Однак обраний ЦК був негайно роз­пущений, а персон. склад КП(б)У прочищений за допомогою чекістiв на чолі з Ф. Дзержинським, який за доруче­н­ням В. Леніна пробув в Україні кілька місяців. Від­тоді до харків. субцентру влади Кремль ставився з особл. пі­дозрою.

У боротьбі за владу в політбюро ЦК РКП(б), яка роз­горнулася після хвороби і смерті В. Леніна, Й. Сталін зробив вдалий хід: спочатку від­кликав з України за допомогою своїх тимчас. союзників у боротьбі з Л. Троцьким Г. Зіновʼєва і Л. Каменєва голову Раднаркому УСРР Х. Раковського, а потім домігся при­значе­н­ня на посаду ген. секр. ЦК КП(б)У свого під­ручного Л. Кагановича. За допомогою остан­нього він спромігся викори­стати у боротьбі з конкурентами (уродженцями України Л. Троцьким і Г. Зіновʼєвим) одну з найбільш потужних у партії оргцій — КП(б)У. З ін. боку, невелика група чл. ЦК КП(б)У, яку прийнято називати націонал-комуністами, прагнула якомога ширше викори­стати офіц. курс центр. компарт.-рад. керва на коренізацію влади в інтересах дерусифікації України — пошире­н­ня української мови та при­скореного роз­витку нац. культури. Згуртувавшись навколо наркома освіти УСРР М. Скрипника, вони здійснювали українізацію навіть за межами УСРР, особливо успішно на Кубані. Ця політика мала для більшовиків небажаний ефект — нац. від­родже­н­ня. М. Скрипник 1927 публічно оголосив УСРР Пʼємонтом для всього українського народу на етногр. тер. України. Йшлося не тільки про зх.-укр. землі у складі ін. держав — за пере­писом 1926 у РФ проживало майже 8 млн українців. Доки Й. Сталін боровся за владу, він змушений був погоджуватися на по­ступки у нац. питан­ні. Він навіть закривав очі на не­обережні заяви М. Скрипника про доцільність при­єд­на­н­ня Кубан. округу Пн.-Кавказ. краю до України. 20і рр. називають нац. від­родже­н­ням в Україні, а 30і — роз­стріляним від­родже­н­ням. Завжди націлений на превентивні ре­пресії, Й. Сталін 1929 замовив чекістам від­критий процес над укр. інтелектуалами. У березні 1930 в Харкові від­бувся процес над створеною в кабінетах слідчих «Спілкою визволе­н­ня України». На­ступ. року чекісти створили ще одну «контр­революційну» оргцію, на чолі якої зробили спробу по­ставити М. Грушевського. Але на­ймас­штабніше винище­н­ня укр. інтелігенції роз­горнулося після самогубства у липні 1933 зацькованого П. Постишевим М. Скрипника. У цей жахливий для респ. час у концтабори і тюрми потрапила більшість діячів укр. культури, серед них — багато пред­ставників уже нової генерації робітничо-селян. походже­н­ня. Жертвами чекістiв ставали практично всі, хто брав участь у Визв. змага­н­нях 1917–21. Піком індивідуал. ре­пресій в Україні став 1937. Після винище­н­ня тих, хто боровся з рад. владою у 1917–21, Кремль узявся пере­чищати власну креатуру в Україні. З 62х чл. ЦК КП(б)У, обраних на 13му зʼ­їзді респ. парт. оргції у червні 1937, 56 були звинувачені у ворожій діяльностi. З 11ти чл. політбюро ЦК КП(б)У були ре­пресовані 10, вижив тільки Г. Петровський. Його зняли з посади «всеукраїнського старости», викликали у Москву, але потім забули про нього. Отже, після нац. від­родже­н­ня 20х pp., яке в Кремлі вважали небезпечним, у жахливий вир сталін. ре­пресій потрапили і укр. інтелігенція, і компарт.-рад. апарат, і багатоміль­йон­не селянство. Як висловлювався теж ре­пресований пізніше ген. секр. ЦК КП(б)У С. Косіор у листi до Й. Сталіна від 15 березня 1933, голодува­н­ня повин­не було «на­вчити колгоспників уму-ро­зуму», тобто змусити їх сумлін­но працювати на державу в громад. госп-ві артілей. Г. «на­вчив уму-ро­зуму» й кубанців, які у 20х pp. активно сприяли українізації свого округу. Й. Сталін у по­станові ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 на­звав цю українізацію «петлюрівською». На Пн. Кавказі, де вона охопила майже половину рнів, усі установи, школи і період. вид. пере­водились на рос. мову, українців Кубані та ін. округів краю примусово реєстрували як росіян. За Всесоюз. пере­писом насел. 1939 86,8 % мешканців Краснодар. краю стали росіянами. Лише 150 тис. осіб (4,7 %), які прибули з України у 30х pp., могли оголосити себе під час пере­пису українцями. 1 лютого 1933 хлібозаготівлі в Україні офіційно припинялися, вона почала отримувати продовол. і насін­нєві позички.

Аналізуючи політику Й. Сталіна щодо України, І. Лисяк-Рудницький у ст. «Новий Пере­яслав», вперше опубл. 1956 у париз. польськомов. ж. «Kultura», на­звав її гігант. спробою зламати спротив українського народу методами фіз. насильства. При цьому йшлося не про тотал. винище­н­ня українців (для цього вони надто чисельні), а знище­н­ня їх найбільших актив. сусп. груп, щоб обезголовити націю, зробити з неї покірне знаря­д­дя в руках Москви.

Г. здійснювався за повної від­сутностi будь-якої інформації у рад. ЗМІ про масову загибель людей. Навіть у служб. документації компарт.-рад. установ під грифом «цілком таємно» вживати слово «голод» заборонялося. Цього правила дотримувалися і у політбюро ЦК ВКП(б). Щоб унеможливити офіц. і неофіц. роз­мови про Г. у середовищі компарт.-рад. працівників, від­повід­ні ін­струкції пере­давалися під­леглим через т. зв. особл. папки. Внаслідок цього у регіонах, де терор Г. не за­стосовувався, уявле­н­ня про характер і мас­штаби голодува­н­ня в Україні не мали навіть керівники високого рангу. М. Хрущов, який у 1930х рр. був другим секр. Моск. міського й обл. комтів ВКП(б), у спогадах писав, що нічого не знав про ситуацію в Україні. Люди, навіть фахівці-історики, які народилися після 1933, мали непевні зна­н­ня про Г. Вони знали, що на цю тему не прийнято говорити. Існував барʼєр на рівні під­сві­домостi, який неможливо було подолати людям з рад. вихова­н­ням. Ніхто з них не міг від­різнити укр.-кубан. Г. від голоду в ін. регіонах СРСР, їм не спадало на думку, що робітничо-селян. держава може за­стосувати проти свого народу терор Г. Деяка інформація про Г. просочувалася на Захід. На території Зх. України поширювався рух за збира­н­ня коштів для допомоги голодуючим. До Ліги Націй та рад. уряду надходили петиції з протестом проти штучного Голодомору. Однак рад. влада заперечувала існува­н­ня голоду й від­мовлялася від допомоги, стверджуючи, що чутки про Г. поширюють вороги СРСР. Певні ві­домостi про Г. мали спец­служби і дипломат. пред­ставники країн Заходу, зокрема мінво закордон. справ і уряд Великої Британії користувалися різноманіт. і широкою інформацією з різних джерел. Про це свідчить зб. «Foreign Office and the Famine: British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932–33» («Форін офіс і голод: британські документи про Україну і Вели-кий голод 1932–1933 рр.», Кінґстон, 1988), укладена Б. Кор­даном, Л. Луцюком і М. Царин­ником. Детальні й точні рапорти отримував від ген. консула у Харкові С. Граденіго дуче Італії Б. Мус­соліні. Їх упорядкував і видав 1991 у Турині під на­звою «Lettere da Kharkov: La carestia in Ucraina e nel Caucaso del Nord nei rapporti dei diplomatici italiani, 1932–33» («Листи з Харкова: Рапорти італійських дипломатів про голод 1932–33 в Україні та на Пів­нічному Кавказі») А. Ґраціозі. Добре орієнтувався у ситуації в СРСР і новообраний президент США Ф. Ру­звельт. Проте він, як і лідери ін. великих держав, керувався у від­носинах з Москвою виключно влас. нац. інтересами. Після приходу до влади у Німеч­чині 1933 А. Гітлера Й. Сталін, враховуючи високу вірогідність майбут. війни з нацистами, почав шукати шляхи зближе­н­ня із зх. демократіями, що вітали таку зміну курсу (восени 1933 США ви­знали СРСР). На від­міну від політиків, які мовчали, багато зх. журналістiв виконували свій професій. обовʼязок, якщо їм вдавалося побувати у регіонах, уражених Г. Одес. наук. бка опрацювала і видала бібліогр. покажчик «Голодомор в Україні 1932–1933 рр.» (О.; Л., 2001). Упорядники зна­йшли понад 6 тис. публікацій (до 1999 включно), зокрема у зарубіж. пресі 1932 зафіксовано 33, а 1933 — 180 публікацій. Тему Г. активно від­слідковувала г. «Свобода» (США). Характерним є заголовок її кореспонденції від 15 лютого 1932 — «Москва хоче голодом виморити українських селян». На від­міну від газет країн Заходу, в яких інформація про Г. зʼявлялася зі знач. запізне­н­ням, «Свобода» друкувала свої пові­домле­н­ня оперативно. Серед їх назв на поч. 1933 — «Большевики висилають на Сибір населе­н­ня кубанських станиць» (21 січня), «Голод охопив Радянську Україну» (28 січня), «Після масової висилки українців з Кубані большевики почали виселяти селян з України» (11 лютого). Однак кореспонденції «Свободи» були репортерськими і поширювалися у порівняно вузькому колі пред­ставників укр. діаспори. Перші аналіт. пові­домле­н­ня про Г. 1932–33 у зх. пресі зробив британ. журналіст М. Маґ­ґерідж. Він встиг здійснити по­їздку по Пн. Кавказу й Україні до появи 23 лютого 1933 заборон. по­станови політбюро ЦК ВКП(б) «Про по­їздки по СРСР іноземних кореспондентів» і у березні того ж року роз­містив матеріали у британ. г. «Manchester Gardian». Слідом за матеріалом М. Маґ­ґеріджа ця газета опубл. ст. «Famine in Russia» («Голод у Росії»), під­готовлену на основі особистих вражень Ґ. Джонса — колиш. секр. британ. премʼєр-міністра Д. Ллойд-Джорджа. Сенсац. пові­домле­н­ня «Manchester Gardian» спробував спростувати кор. амер. г. «New York Times» британець В. Дюранти у ст. «Russians Hungry, But Not Starving» («Росіяни голодують, але не вмирають з голоду»), роз­міщеній 31 березня 1933, що викликала подальшу дис­кусію. 21 серпня 1933 г. «New York Herald Tribune» на­друкувала ст. Р. Барнса «Million Feared Dead of Hunger in South Russia» («Міль­йон померлих від голоду в Пів­ден­ній Росії») із першою оцінкою кількостi жертв. Факт Г. у подальших матеріалах ви­знав і В. Дюранти. Із його короткої замітки у «New York Times» від 24 серпня 1933 можна зробити висновок, що кількість загиблих становить щонайменше 2 млн осіб. Через день у цій газеті зʼявилось пові­домле­н­ня Ф. Берчел­ла, де вказувалась цифра у 4 млн осіб. Рад. влада не шкодувала зусиль і коштів для приховува­н­ня наслідків Г. від іноземців. Після появи за кордоном інформації про те, що с. Гаврилівка Межів. рну Дні­проп. обл. повністю вимерло від Г., група амер. журналістiв звернулася до рад. керва з проха­н­ням до­зволити здійснити по­їздку по Дні­пропетровщині. Вони несподівано легко отримали до­звіл, але візит був організований таким чином, що журналісти не помітили ніяких слідів Г. Про позитивні враже­н­ня від по­їздки писав у кн. «Russia Today: What we can learn from it» («Росія сьогодні: Про що ми могли ді­знатися», Нью-Йорк, 1934) один із її учасників Е. Шервуд, який фіксував побачене на власні очі. Очевидно, що жителі села дійсно померли від Г., а журналістам показали щось інше. За таким само сценарієм від­булася по­їздка по СРСР ві­домого політ. діяча (у минулому — премʼєр-міністра) Франції Е. Ерріо. Його захоплені від­гуки про СРСР, а також суперечливі газетні пові­домле­н­ня про Г. зумовили неодно­значне ставле­н­ня до трагедії з боку громадськостi зх. країн. У 2й пол. 1930х рр. тема Г. в СРСР втратила актуальність на Заході, а остаточно витіснили її події 2ї світ. війни. У післявоєн. період у країнах Заходу опинилося багато емі­грантів-українців — свідків Г. Серед книг, складених з їхніх роз­повід­ей і ви­даних укр. громад. оргціями за кордоном, ґрунтовністю вирізняється 2том. довід. «The Black Deeds of the Kremlin: A White Book» («Біла книга про чорні справи Кремля», т. 1, Торонто, 1953; т. 2, Детройт, 1955). Про­блематику Г. 1932–33 досліджували Канад. інт україно­знав. студій (м. Едмонтон) і Укр. наук. інт Гарвард. унту, засн. О. Пріцаком. 1983 в Унті Квебеку (м. Монреаль, Канада) проведена наук. конф., присвяч. ключовим пита­н­ням Г. Завдяки роботі цих ін­ституцій, а також у звʼязку з на­ближе­н­ням 50ї річниці трагедії події 1932–33 в Україні знову привернули увагу істориків, політиків, журналістiв. Узимку 1982–83 українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світ. громадськостi до роз­прави Й. Сталіна з міль­йонами укр. селян, які були силою за­гнані у колгоспи. Від­значе­н­ня 50річ­чя терору Г. дало поштовх дослідниц. роботі у цій галузі. 1984 амер. вчений Л. Герец почав збирати свідче­н­ня людей, які пере­жили трагедію. Тоді ж у Канад. дослід. центрі з укр. голоду (Торонто) створ. наук.-популяр. фільм «Жнива роз­пуки». На проха­н­ня укр. діаспори британ. історик Р. Конквест написав книгу про рад. колективізацію і терор Г. в Україні «The Harvest of Sorrow» («Жнива скорботи», Лондон, 1986), пере­ви­дану 1993 в Києві. Увага громадськостi Заходу до подій 1932–33 у СРСР набула значе­н­ня гострополіт. фактора після створе­н­ня 1986 Комісії Кон­гресу США з укр. голоду. У від­повідь ЦК КПУ створив власну комісію з провід. науковців із зав­да­н­ням викрити «фальсифікації» амер. учених і політиків. Але оскільки комуніст. керво вже втратило контроль над процесом пере­будови, комісія не виконала парт. доруче­н­ня. У моск. і київ. пресі зʼявились перші згадки про трагедію 1933, хоча М. Горбачов, ви­ступаючи на урочистому засі­дан­ні, присвяч. 70річ­чю Великої Жовтн. революції, історію колективізації подав за сталін. схемою. Але для України тема Г. була настiльки болючою, що В. Щербицький у доповіді, присвяч. 70річ­чю проголоше­н­ня УРСР, згадав про трагедію, викликану, за його словами, неврожаєм. Згадки про Г. 1932–33 в СРСР десятиріч­чями пере­слідувалися як антирад. пропаганда, тому із ви­зна­н­ням його в офіц. доповіді вчені отримали до­ступ до раніше засекречених парт. матеріалів. У світлі терору проти укр. інтелігенції, який набрав масового мас­штабу від 1929, та чистки парт. кадрів від «націонал-ухильників» боротьба Й. Сталіна з укр. селянством по­стає ланкою його заг. стратегії боротьби проти «укр. небезпеки» у контекс­тi зміни нац. політики ВКП(б) на межі 20–30х рр.

Ситуація загострювалася тим, що СРСР не ви­знавав наявність 1932–33 Г. в Україні. Коли журналісти зверталися до пред­ставників УРСР в ООН із проха­н­ням роз­ʼяснити ситуацію, ті або уникали від­повіді, або все заперечували. Зрештою 11 лютого 1983 секр. ЦК КПУ з ідеології і голова КДБ УРСР звернулися до 1го секр. ЦК КПУ В. Щербицького з доповід. запискою «Про пропагандистські та контр­пропагандистські заходи щодо протидії роз­вʼязаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у звʼязку з продовольчими труднощами на Україні, що мали місце на початку 30х рр.». Натомість голова оргції «Американці в обороні людських прав в Україні» І. Ольшанівський, який ви­вчав архіви Комісії Кон­гресу США з Голокосту, за­пропонував створити аналогічну комісію з роз­слідува­н­ня укр. Г. Ідею під­тримали кон­гресмен від шт. Нью-Джерсі Дж. Флоріо і сенатор від цього ж штату Б. Бредлі, оскільки там мешкало багато укр. виборців. У листопаді 1983 Дж. Флоріо вніс від­повід. законо­проект за під­писом 59-ти кон­гресменів. Хоча через рік під ним стояли під­писи вже 123-х кон­гресменів, кер. демократів у Палаті пред­ставників по­ставилися до нього без ентузіазму. Тоді у всіх штатах, де мешкали українці, була організована на­ймас­штаб. акція діаспори під гаслом «Корі­н­ня трави»: до кон­гресменів, голів комісій і під­комісій, голови Палати пред­ставників, президента США Р. Рейґана наді­йшли десятки тисяч індивідуал. і колектив. звернень. Не­зважаючи на те, що аналогіч. законо­проект 21 вересня 1984 Сенат ухвалив одноголосно, слуха­н­ня у Палаті пред­ставників проходили з ускладне­н­нями: чл. Комісії у закордон. справах не бажали зайвий раз вступати у конфлікт з Москвою (їх під­тримували чиновники Держ. департаменту); на думку пред­ставника адміністрації Р. Палмера, створе­н­ня подіб. комісії могло стати прецедентом для ін. етніч. груп. Натомість кон­гресмен Д. Рот (від Амер. євр. кон­гресу) нагадав про діяльність Комісії з Голокосту євреїв, порівняв Голокост й Г. і за­значив, що обидва народи (українці та євреї) нищилися з політ. мотивів. Однак Комісія у закордон. справах так і не пред­ставила законо­проект, лобі­йований укр. оргціями. У від­повідь Б. Бредлі, користуючись правом сенатора вносити правки у бюджет, в остан. день роботи Кон­гресу 4 жовтня 1984 при­єд­нав до фінанс. резолюції витрати на діяльність тимчас. Комісії Кон­гресу США з укр. голоду. Президент Р. Рейґан під­писав резолюцію 12 жовтня 1984, узаконивши, таким чином, створе­н­ня Комісії. До її складу вві­йшли 2 сенатори, 4 кон­гресмени, 3 функціонери виконав. влади і 6 пред­ставників укр. громадськостi. Виконав. дир. при­знач. Дж. Мейс — один із небагатьох амер. фахівців з історії рад. України. Дослідниц. група за короткий строк повноважень комісії змогла здобути пере­конливі докази найбільшого злочину Й. Сталіна, хоч у її роз­поряджен­ні знаходилася лише обмежена кількість архів. документів, які були вивезені гітлерівцями й у повоєн­ні часи пере­везені до США. Дослідники викори­стали замість архів. джерел спогади. Роз­роблена Л. Герецем і Дж. Мейсом методика збору свідчень була своєрідним соціол. опитува­н­ням, оберненим у минуле. Накладаючись одне на інше, свідче­н­ня корегували властивий індивідуал. спогадам субʼєктивізм. Так вони ставали повноцін. джерелом. Перший звіт Комісії Кон­гресу США з укр. голоду Дж. Мейс ро­зіслав у 1987. Укр. газети Пн. Америки багато писали про нього, а зміст їх у Києві уважно від­стежувався. Саме після цього В. Щербицький змушений був ви­знати факт голоду. Другий проміжний звіт Комісії Кон­гресу був опублікований на поч. 1988. Одночасно Дж. Мейс під­готував резюме звіту і 30 березня 1988 надіслав його першому секр. Посольства СРСР в США О. Дяченку. Цей матері-ал одержав МЗС УРСР, і з су­провід. листом заст. міністра А. Зленка його пере­дали в Інт історії АН УРСР, де вже роз­почалися тоді дослідж. Г. на основі архів. джерел. Остаточ. звіт, написаний майже в повному обсязі Дж. Мейсом, пред­ставлений Кон­гресу США 22 квітня того ж року. Через три місяці том обсягом в 524 с. петиту був на­друкований у держ. типо­графії Вашинґтона і почав поширюватися в усьому світі. Трирічна дослідниц. робота Комісії Кон­гресу США з укр. голоду 1932–33 до­зволила сформулювати у цьому звіті 19 висновків. Серед них і такий: Й. Сталін і його оточе­н­ня здійснили геноцид щодо українців у 1932–33. У 1990 ця ж типо­графія на­друкувала тритомник свідчень емі­грантів заг. обсягом 1734 с. петиту. Це — стено­грама свідчень 210 потерпілих від Г., яким вдалося вижити. Більшість роз­повід­ей анонімна, тому що люди боялися за родичів в СРСР. До кожної роз­повіді додавалася біогр. довід­ка, яка мала велике значе­н­ня при аналізі від­повід­ей. Роз­повіді друкувалися мовою, якою проводилося опитува­н­ня, здебільшого — українською. Оскільки свідки від­повід­али на однаково по­ставлені тематичні запита­н­ня, є можливість здійснювати моно­графіч. аналіз кожної теми.

Лібералізація політ. режиму в СРСР після проголоше­н­ня М. Горбачовим курсу на «пере­будову» уможливила висвітле­н­ня теми Г. 1932–33 в рад. періодиці. 16 липня 1987 г. «Літературна Україна» на­друкувала 2 стат­ті, у яких Г. згадувався між іншим, як заг.-ві­домий факт. 11 жовтня 1987 спів­роб. Інту історії СРСР АН СРСР В. Данилов на сторінках г. «Советская Рос­сия» пові­домив, що взимку й навесні 1933 від Г. померло багато людей. Моск. демо­граф М. Тольц у грудневому номері ж. «Огонек» вперше роз­повів про Всесоюз. пере­пис насел. 1937, організатори якого були ре­пресовані за звинуваче­н­ням у шкідниц. недообліку. Причиною такого «недообліку» М. Тольц на­звав Г. Тему Г. почали порушувати й укр. письмен­ники. У лютому 1988 в доповіді на парт. зборах Київ. оргції СПУ О. Мусієнко звинуватив Й. Сталіна у здійснен­ні в Україні жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком чого став Г. 1933. Викори­стане у доповіді слово «Голодомор» було новотвором ін. письмен­ника — І. Драча. На поч. липня 1988 у ви­ступі на 19 конф. КПРС у Москві Б. Олійник по­ставив пита­н­ня про необхідність зʼясува­н­ня причин Г. 1933. У листопаді того ж року засн. руху зелених в Україні, письмен­ник Ю. Щербак в інтервʼю моск. тижневику «Собеседник» на­звав Г. таким самим методом тероризува­н­ня не­згод. з колгосп. рабством селян, як і роз­куркуле­н­ня. Перша наук. ста­т­тя зʼявилася в «Українському історичному журналі» у березні 1988. Група вчених Інту історії партії при ЦК КПУ на чолі з Р. Пирогом роз­шукала в партійних архівах Москви і Києва сенсаційні документи. Для публікації їх потрібна була санкція політбюро ЦК КПУ. В. Івашко не став гальмувати справу, тому що ро­зумів без­надійність таких спроб. 26 січня 1990 зʼявилася по­станова ЦК КПУ «Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію повʼязаних з ним архівних матеріалів». Вона зробила можливою публікацію збірника документів «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». У липні 1988 В. Маняк (за доруче­н­ням СПУ) роз­почав роботу над книгою-меморіалом свідків Г. У ході спів­праці з Інтом історії АН УРСР зі­брано значну кількість матеріалів, які не вдалося опублікувати від­разу: 1991 у Києві ви­йшла упорядк. В. Маняком і Л. Коваленко збірка спогадів «33й: голод. Народна книга-меморіал», 1992–93 — збірник документів із Центр. держ. архіву вищих органів влади та управлі­н­ня. За на­ступні роки (2006–07) у світі, пере­важно в Україні, зʼявилися тисячі нових публікацій.

У часи «холодної війни» на Заході сформувалася мережа н.-д. установ, що за­ймалися радянологією, однак ніхто з їх спів­роб. не цікавився подіями 1932–33 в Україні. Після виходу книги Р. Конквеста «Жнива скорботи», написаної на літ. джерелах (пі­ді­браних пере­важно Дж. Мейсом), радянологи звинуватили автора у політ. заангажованостi, оскільки він працював на замовле­н­ня укр. діаспори. На­прикінці 1980х рр. у середовищі радянологів ви­окремилась течія ревізіоністiв. Її пред­ставники закликали пере­глянути історіо­графію періоду «холод. війни», оскільки вона ідеол. протистояла комунізму, виходячи за межі наук. зна­н­ня. З цих позицій ревізіоністи роз­критикували праці Комісії Кон­гресу США з укр. голоду, а Дж. Мейса звинуватили у фальсифікації історії. За часів СРСР і у перші пострад. роки укр. істор. наука не мала самост. між­нар. статусу, натомість пре­стиж рос. істор. науки після від­кри­т­тя архівів сталін. доби значно зріс. Протягом 1992–98 у Москві при Між­дисциплінар. академ. центрі соц. наук діяв організов. В. Даниловим теор. семінар «Сучасні концепції аграр. роз­витку». На його засі­дан­ні 24 червня 1997 була проголошена доповідь С. Віткрофта (Австралія) і Р. Девіса (Велика Британія) «Криза в радянському сільському господарстві (1931– 1933 рр.)». Автори, приділяючи значну увагу Україні, стверджували, що Москва спочатку не знала про ситуацію, яка склалася, а коли ді­зналася — почала негайно вживати необхідні заходи, зокрема у лютому–липні 1933 прийнято 35 по­станов політбюро ЦК ВКП(б) і декретів Раднаркому СРСР про видачу продовол. зерна. Пере­раховуючи заходи, спрямовані на подола­н­ня Г., С. Віткрофт і Р. Девіс не вказують головного — причин, що при­звели до його виникне­н­ня. Крім того, продовольство видавали тільки селянам, які працювали у полі, при­вчаючи їх до роботи у громад. госп-ві колго­спів.

У листопаді 2002 уперше за весь час свого існува­н­ня, тобто від 1938, про­блематикою Г. зацікавилася ВР України. Доповідь віце-премʼєр-міністра України на спец. засі­дан­ні ВР 14 травня 2003 слухали, за свідче­н­нями журналістiв, лише кілька десятків депутатів. Не побажала бути присутньою при роз­гляді цього пункту порядку ден­ного фракція КПУ в повному складі. Зверне­н­ня уряду України і широкої громадськостi до ООН у звʼязку з 70річ­чям Г. з проха­н­ням ви­знати каральну акцію Кремля геноцидом не зна­йшло ро­зумі­н­ня з боку делегацій деяких країн, перед­усім — Росії. Не заперечуючи факту Г., керво Росії вважає, що такий само Г. спо­стерігався 1933 і в ін. регіонах СРСР, тобто він не мав характеру геноциду українського народу.

Пере­ломною у ситуації з осмисле­н­ням Г. на Заході стала проведена у жовтні 2003 Інтом дослідж. історії і релігії між­нар. конф. у м. Віченца (Італія). В ухваленій за результатами її роботи резолюції вчені з Італії, Німеч­чини, Польщі, України, США й Канади закликали премʼєр-міністра Італії і президента ЄС С. Берлусконі та голову Єврокомісії Р. Проді докласти зусиль для між­нар. ви­зна­н­ня Г. 1932–33 геноцидом. У липні 2005 на Всесвіт. кон­гресі істориків (Берлін) учасник конф. у Віченці, проф. Кьольн. унту Г. Зімон організував панель «Чи був голод 1932–1933 рр. в Україні геноцидом?». Обговоре­н­ня пита­н­ня від­булося у формі го­строї дис­кусії. 5 вересня 2005 у Нац. унті «Києво-Могилян. академія» у присутностi посла Італії Ф. Фабрі й дир. Італ. інту в Україні Н. Бал­лоні від­булася презентація кн. «La morte della terra. La grande “carestia” in Ucraina nel 1932–33» («Смерть землі. Голодомор в Україні 1932– 1933», Рим, 2004), під­готовленої за матеріалами конф. у Віченці. Враховуючи обʼєктивні істор. дані, парламенти Австралії, Арґентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Польщі, США, Угорщини засудили Г. 1932–33 в Україні; а роз­по­всюджену як офіц. документ 58ї сесії ГА ООН «Спільну заяву з нагоди 70х роковин Голодомору — Великого голоду 1932– 1933 років в Україні» під­писали пред­ставники 36ти держав та під­тримали Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія та 25 країн — чл. ЄС. Вшановуючи памʼять міль­йонів жертв Г. 1932–33 і його наслідків, ВР України 28 листопада 2006 прийняла По­станову «Про Голодомор 1932– 1933 років в Україні», у якій Г. ви­знано геноцидом українського народу. Згідно зі ст. 2 цієї по­станови, публічне заперече­н­ня Г. є протиправним і трактується як наруга над памʼя­т­тю міль­йонів жертв.

Тема Г. довгий час була табу­йована в рад. літ-рі. Лише діаспорні автори торкалися її у своїй творчості. Одним з перших до неї звернувся у своєму романі «Марія» У. Самчук, згодом зʼявився роман В. Барки «Жовтий князь» — най­проникливіший твір про трагічні події цієї доби. Про Г. писали Т. Осьмачка (роман «План до двору» та повість «Ротонда душогубців»), О. Мак (повість «Камі­н­ня під косою»), А. Мельничук («Посланець мертвих»), а також О. Кобець, А. Гудима, М. Понеділок, В. Чапленко, Є. Гуцало та ін. Лаконічні згадки у межах можливого за умов. рад. цензури про голодні 1932–33 зу­стрічаються в романі О. Гончара «Людина і зброя», повісті «Гуси-лебеді летять» та романі «Чотири броди» М. Стельмаха. Нині створено низку худож. і докум. фільмів, зокрема «Не­знаний Голод. Україна 1933. 10 міль­йонів жертв» (1983, реж. Т. Гукало, Канада; укр., англ. та франц. мовами), «33-й, свідче­н­ня очевидців» (реж. М. Лактіонов-Стезенко, кінофірма «Україна»), «Крик» (реж. О. Криварчук), «Малі Гуляки» (реж. Ю. Терещенко; обидва — студія «Укркінохроніка»; усі — 1989), «Голод-33» (1991, реж. Л. Янчук, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка), «Українська ніч 33-го...» (1994-98, реж. В. Георгієнко), «Час темряви» (2003, реж. С. Дудка; обидва — студія «Укртелефільм»), «Голодомор. Технологія геноциду» (2005, реж. В. Дерюгін, Нац. телекомпанія України). Від 2000 щорічно в остан­ню суботу листопада в Україні від­значають день памʼяті жертв Голодомору і політ. ре­пресій.

Літ.: The black deeds of the Kremlin, a white book. Toronto, 1953; Гришко В. Український «голокост» 1933. Нью-Йорк; Торонто, 1978; Famine in Ukraine. 1932–1933. Edmonton, 1986; Investigation of the Ukrainian Famine 1932– 1933. Report to Congress. Washington, 1988; Investigation of the Ukrainian Famine 1932–1933. Oral History Project of the Commission on the Ukrainian Famine. Vol. 1–3. Washington, 1990; Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990; Кульчицький С. В. Ціна «великого пере­лому». К., 1991; Международная комис­сия по рас­следованию голода на Украине 1932–1933: Итоговый отчет 1990 г. К., 1992; Колективізація і голод на Україні (1929–1933): Зб. док. і мат. К., 1992; Шульга І. Голод на Поділ­лі. В., 1993; Забу­т­тю не під­лягає: Нариси, спогади, оповіда­н­ня. Хн., 1994; Голодовка. 1932–1933 роки на Пере­яславщині: Свідче­н­ня. Пере­яслав-Хмельницький. К.; Нью-Йорк, 2000; Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демо­графічних та морально-психологічних наслідків: Мат. Між­нар. наук.-теор. конф., Київ, 28 листоп. 1998 р. К.; Нью-Йорк, 2000; Командири великого голоду. По­їздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Пів­нічний Кавказ. К., 2001; Трагедия советской деревни. Кол­лективизация и раскулачивание: Док. и мат. Т. 3 (1930 — 1933). Москва, 2001; Голодомор в Україні. 1932–1933 pp.: Бібліогр. покажч. О., Л., 2001; Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Істор. нариси. К., 2002; Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки. К., 2003; Famine-genocide in Ukraine, 1932–1933. Western archives, testimonies and new research. Toronto, 2003; R. Davies, S. Wheatcroft. The Years of Hunger. Soviet Agriculture, 1931–1933. Palgrave, 2004; День і вічність Джеймса Мейса. К., 2005; R. Kusnierz. Ukraina w latach kolektywizacji i Welkiego Glodu (1929–1933). Torun, 2005; J. Dietsch. Making Sense of Suffering. Holocaust and Holodomor in Ukrainian historical culture. Lund, 2006.

С. В. Кульчицький

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю