Львівська політехніка Національний університет

«ЛЬВІ́ВСЬКА ПОЛІТЕ́ХНІКА» Національний університет — один із найдавніших технічних вищих на­вчальних закладів України. Засн. 1844 як цісар.-королів. Тех. академiя; 1877–1920 — Полi­тех. школа; 1921–39 — Львiв. полi­технiка; 1939–93 — Львiв. полiтех. ін­ститут; 1993–2000 — Держ. університет «Л. п.»; від 2000 має статус національного. 1871 Академія отримала права ВНЗу, очолюваного ректором, якого терміном на один навч. рік обирала колегія професорів зі свого складу, а затверджувало Міністерство освіти. Тоді ж створ. 3 факультети — інженерії, архітектури, тех. хімії, а 1877 — маш.-буд. Діяло 3 заг. каф.: нарис. геометрії; механіки й теорії машин; будівництва шляхів, мостів і залізниць; згодом від­крито каф. геодезії, хім. технології, машинобудува­н­ня, буд. кон­струкцій. На поч. 1872 Академія отримала до­звіл цісаря Франца-Йосифа І на спорудже­н­ня влас. будинку. За проектом проф. архітектури Ю. Захарієвича, який згодом був обраний ректором, до вересня 1876 зведено 2-поверх. будинок хім. лаб. та фасад гол. корпусу. До жовтня 1877 завершено будівництво усіх приміщень навч. корпусів закладу. Водночас із від­кри­т­тям нових корпусів 7 жовтня 1877 у Політех. школі від­булася перша на теренах Австро-Угор. імперії публічна лекція із демонстрацією нового винаходу — телефону. Актову залу гол. корпусу, в якій лекцію вів доц. Р. Ґостковський, зʼ­єд­нано двома мідними дротами з амфітеатрал. аудиторією будинку (лектор — доц. Б. Абаканович). Демонстрація про­йшла успішно і показала великій кількості присутніх, що можна роз­мовляти на від­стані. Навч. велося польс. мовою на ф-тах інженерії, архітектури, машинобудува­н­ня та теор. хімії за принципом вільного від­відува­н­ня й завершувалося диплом. проектами. 1894 на 4-х ф-тах навч. понад 250 студентів, з них половина — на факультеті інженерії. Професор.-викладац. склад на 20-ти каф. нараховував 57 осіб, з них 19 — проф. Кількість студентів упродовж 50 р. сут­тєво не змінювалася: у 1840–60-і рр. вона становила щорічно 100–150, у 1870–90-і рр. — 200–250 осіб. Навч. й студенти з ін. країн, зокрема 1905–06 із 1118 студентів 911 становили галичани, 207 — з Німеч­чини, Франції, Румунії, Туреч­чини та ін. Серед викл. — засн. архіт. школи проф. Ю. Захарієвич та І. Левинський, геодез. — Д. Зброжек та В. Ласка, проф. Ю. Медведський (тричі обирався ректором Політех. школи; висвітлював геологію Карпат), а також ві­домі вчені Р. Залозець­кий-Сас, О. Волощак, Б. Мариняк, С. Банах, С. Нементовсь­кий, Б. Павлевський, К. Вайґель, Т. Фідлер та ін. Під час 1-ї світової війни будинки Політех. школи пере­твор. у військ. шпиталі, частина викл. виїхала зі Львова, ін. при­звано на військ. службу. Навч. від­новлено 1916 із кількістю студентів 234 особи. Після роз­паду Австро-Угорщини, від листопада 1918 Політех. школу під­порядковано Мін-ву вірови­знань та заг. освіти Польщі. У листопаді 1919 до неї при­єд­нано Рільн. академію в Дублянах і Вищу ліс. школу у Львові, з яких утвор. рільн.-ліс. факультет (нині діють як окремі ВНЗи — Львівський національний аграрний університет та Лісотехнічний університет України Національний від­повід­но). У звʼязку з роз­шире­н­ням навч. закладу, утворе­н­ням нових каф. у 1930-і рр. помітно зросла чисельність професор.-викладац. складу, що позитивно вплинуло на якість під­готовки інж. кадрів, ріст кількості науковців. Так, за період 1919–30 ступ. д-ра тех. н. отримали 39 інж. ВНЗу. Кількість студентів зросла від 1285 осіб у 1919/20 до 3606 — у 1938/39 навч. рр. Тоді у «Л. п.» працювало багато видат. науковців: К. Бартель, завдяки якому каф. нарис. геометрії одержала світ. ви­зна­н­ня, Т.-Й. Ґодлевський (від­крив важливі колоїдні властивості радіо­актив. елементів), І. Мосціцький (автор способу одержа­н­ня азот. сполук із азоту, що входить у склад повітря), С. Пілят (ви­вчав властивості продуктів нафти), С. Анчиц (першим почав читати лекції на каф. мех. технології, що ґрунтуються на принципах метало­графії), В. Круковський (кон­структор електролічильників), С. Фризе (автор низки вагомих теор. ідей у галузі електротехніки), арх. Т. Обмінський і В. Мінкевич та ін. Новий етап в історії ВНЗу повʼязаний із поч. 2-ї світової війни та при­єд­на­н­ням у вересні 1939 Зх. України до УРСР. У жовтні 1939 роз­почато заня­т­тя, Політехніку реорганізовано у Львів. політех. ін­ститут (ЛПІ), навч. докорін­но пере­будовано за зразком рад. ВНЗів. У ньому нараховувалося 6 факультетів — енергомаш.-буд., електротех., хім.-технол., архіт.-буд., с.-г. та шляхово-водний, 1940 створ. ліс. ф-т. Функціонувало 79 каф., на яких працювало 395 викл. З поч. нім. окупації влітку 1941 Ін­ститут пере­рвав навч.-наук. роботу, в гол. корпусі роз­міщено шпиталь. У ніч з 3 на 4 липня 1941 на Вулец. горбах роз­стріляно десятки вчених, серед них — проф. ЛПІ С. Пілят, В. Стожек, В. Круковський, К. Вайґель, А.-М. Ломніцький, Р. Віткевич, 26 липня страчений ґестапо К. Бартель. Частина викл. виїхала до Польщі, по­шкоджені навч. корпуси. У квітні 1942 окупац. влада до­зволила проводити за обмеженою про­грамою т. зв. тех. фахові курси за деякими спеціальностями у приміщен­ні теперіш. корпусу № 14, заня­т­тя проводили пере­важно колишні викл. Політехніки. У серпні 1944 роботу ЛПІ від­новлено (дир. — доц. С. Ямпольський), навч. роз­почато у жовтні з кількістю студентів 438 осіб на 1–4 курсах (зарахува­н­ня на факультети проводилося і упродовж 1944/45 навч. р., тож на­прикінці їх було вже 1013). Від­новле­н­ня навч. процесу в умовах воєн. часу су­проводжувалося ґрунтовною реорганізацією структури та майже повною заміною професор.-викладац. складу в звʼязку з масовим пере­селе­н­ням польс. мешканців Львова. Необхідно було заново від­роджувати наук. потенціал. У перші післявоєн­ні роки до ЛПІ прибули видатні вчені з низки навч. закладів України та Росії: академік В. Сельський, Г. Савін, О. Харкевич, проф. К. Карандєєв, Г. Погодін-Алексєєв, А. Занько та ін. До серпня 1945 Ін­ститут поповнився понад сотнею викл. — пере­важно канд. та д-рами наук; мав 9 навч. корпусів, в яких знаходилися 43 аудиторії, 35 лаб., 8 спеціалізов. музеїв і 40 кабінетів. Навч.-вироб. база факультетів забезпечувала, хоч і не без труднощів, проведе­н­ня занять. Діяльність науковців спрямовувалася насамперед на при­скоре­н­ня від­будови нар. господарства, зміц­нювалися і оновлювалися ма­­тер.-тех. і лабораторно-інструм. бази Ін­ституту. На поч. 1950-х рр. збільшилася й кількість вчених з місц. насел., серед них — Ю. Величко, Є. Замора, В. Кочан, М. Максимович (1953–63 — ректор), М. Медвідь, К. Михалевич та ін., які згодом чимало зробили в галузі науки. Для на­ближе­н­ня навч. процесу та під­готовки спеціалістів до вироб. потреб пром. регіонів від­крито філії ЛПІ у Дрогобичі (1959), Тернополі, Івано-Франківську (обидві — 1960), Луцьку (1971), які згодом ви­окремилися у самост. ВНЗи. Таким чином, на поч. 1970-х рр. Ін­ститут нараховував 12 факультетів: енергет., електромех., радіотех., автоматики, електрофіз., мех.-технол., мех.-маш.-буд., інж.-буд., хім.-технол., технології орган. речовин, геодез., інж.-екон., діяли також вечір. та заоч. (від­критий 1956) факультети, філія у Тернополі, заг.-тех. факультет у Дрогобичі та львів.-волин. ф-т. 1961 почав здійснювати під­готовку спеціалістів для зарубіж. країн, 1965 навч. вже 211 осіб із 17-ти країн. Зро­ста­н­ня кількості студентів, збільше­н­ня кола спеціальностей вимагали роз­шире­н­ня навч. площ і приміщень наук. і соц. сфери Ін­ституту. Початок поклало спорудже­н­ня 1962 обладнаного сучас. устаткува­н­ням корпусу про­блем. хімії. До 1975 ЛПІ поповнився 7-ма новими будівлями, що до­зволило пере­йти на проведе­н­ня занять в одну зміну, матер.-тех. та наук. база невпин­но зміцнювалася і роз­ширювалася. У 1970–80-х рр. Ін­ститут став потуж. наук. центром: 14 заг.-союз. та 2 респ. галуз. лаб. виконували роботи у галузях приладобудува­н­ня і машинобудува­н­ня, хімії та хім. технології, економіки та організації будівництва. Роз­вивалася соц. сфера: 1972 завершено будівництво спал. корпусу у спорт.-оздоров. таборі «Політехнік-1» в м. Алушта (нині АР Крим; табір діє від 1956), від 1964 функціонують бази від­починку для студентів і викл. у с. Морське (Березан. р-н Микол. обл.) та смт Славське (Сколів. р-н Львів. обл.). 1988 в Ін­ституті діяли 72 базові каф. та 65 н.-д. лаб., зокрема 18 галузевих. 1970–80-і рр. по­значилися подальшим вдосконале­н­ням навч. роботи. 1975 за­проваджено систему н.-д. роботи студентів, проведе­н­ня наук. студент. семінарів. У роки «пере­будови» від 1985 значну увагу приділено компʼю­теризації Ін­ституту, зросла база обчислюв. техніки. У 1986/87 навч. р. працювали 1412 викл., з яких 59 — д-ри н., проф., 752 — канд. н., доц. Тоді ж на 14-ти ф-тах та у філіях ЛПІ навч. бл. 25 тис. студентів, під­готовка велася з 50-ти спеціальностей. На поч. 1990-х рр. роз­почалися бурхливі процеси демократизації сусп. життя в Україні, не оминули вони й ЛПІ: прийнято новий Статут навч. закладу, вперше за остан­нє пів­столі­т­тя демократ. шляхом обрано ректора, сформовано новий ректорат та ін. органи колектив. самоврядува­н­ня Ін­ституту, роз­роблено нову концепцію викла­да­н­ня гуманітар. та су­спільно-по­літ. дисциплін, роз­горнуто нормотворчу діяльність. Почав функціонувати Між­галуз. ін­ститут під­­вище­н­ня кваліфікації та пере­підготовки керів. працівників і спеціалістів нар. господарства, створ. Ін­ститут гуманітар. освіти, що обʼєд­нував 5 каф. (історії України, науки і техніки; філософії та культурології; соціології та політології; української мови; іноз. мов). З метою інтеграції у європ. систему освіти в Ін­ституті 1992 вперше в Україні за­проваджено ступен. систему під­готовки фахівців, роз­роблено принципово нові освіт.-профес. про­грами та навч. плани під­готовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів за взірцями кращих університетів світу тех. спрямува­н­ня, а також концепції гуманітар. та фундам. під­готовки. Роз­роблено нову концепцію під­готовки фахівців для потреб ЗС України, що перед­бачає ви­вче­н­ня фундам., гуманітар. та заг.-тех. дисциплін за такими ж навч. про­грамами, як і для цивіл. студентів. На під­ставі цієї концепції 1992 створ. Від­діл. військ. під­готовки, яке 1997 реорганіз. у Військ. ін­ститут при «Л. п.» (від 2009 — самост. навч. заклад Сухопутних військ Національна академія ім. геть­мана П. Сагайдачного). Того ж року в Університеті почав діяти Між­нар. центр (нині ін­ститут) освіти, культури та звʼязків з діаспорою (дир. І. Ключковська), створ. з метою роз­шире­н­ня діяльності у сфері спів­праці з вищими закладами освіти, зміцне­н­ня культ.-осв. звʼязків з укр. діаспорою. В Університеті традиційно роз­виваються фундам. дослідж. в галузі фізики, електротехніки, радіотехніки, електроніки, приладобудува­н­ня, електромеханіки, будівництва, архітектури, механіки, хімії та хім. технологій, геодезії та матем. наук. Наукові дослідже­н­ня проводять у під­роз­ділах Н.-д. частини, яка обʼ­єд­нує Н.-д. і кон­структор. ін­ститут електрон­но-вимірюв. техніки, СКБ електромех. систем, 2 н.-д. від­діли радіотех. систем і напів­провід­ник. сенсорів, 12 галуз. і 69 н.-д. лаб. Упродовж 1991–2009 зва­н­ня засл. діячів н. і т. та засл. працівників освіти України отримали 20 учених та педагогів Університету. Створ. навч.-наук.-вироб. комплекси з технікумами, училищами, під­приємствами, установами та організаціями Зх. України, за­проваджено систему під­готовки фахівців за інтегров. навч. планами, налагоджено між­нар. звʼязки з ВНЗами Польщі, Великої Британії, США, Німеч­чини. Вперше в Україні у «Л. п.» реалізовано нові форми організації участі студентів у житті навч. закладу, в березні 1993 на конф. студентів створ. органи студент. самоврядува­н­ня — Колегію студентів Ін­ституту, факультетів та студент. ради гуртожитків. У серед. 1993 «Л. п.» отримала найвищий — 4-й — рівень акредитації. Вперше серед тех. ВНЗів України здійснено повний цикл під­готовки бакалаврів, перший випуск яких від­бувся в 1995/96 навч. р., у на­ступ. році — перший випуск магістрів. Починаючи від вересня 2001 реорганізовано структуру Університету, що стало важливим кроком у покращен­ні якості під­готовки фахівців, забезпечен­ні їх мобільності: замість 16-ти факультетів утвор. 12 навч.-наук. ін­ститутів, роз­роблено Комплексну про­граму під­готовки наук. і наук.-пед. кадрів. Упродовж 2000–14 працівники, докторанти та аспіранти Університету захистили 253 доктор. та 1142 кандидат. дис., з них 88 % — випускники аспірантури. 2011 як навч.-наук. ін­ститут до складу «Л. п.» уві­йшов Львів. ін­ститут новіт. технологій та упр. ім. В. Чорновола, створ. 2003 на базі Коледжу «Західноукраїнський колегіум», який веде свою історію від Львів. електромех. технікуму (засн. 1947). Нині у структурі — 19 ін­ститутів (16 навч.-наук., ін­ститут ди­станц. навч., ін­ститут освіти, культури та звʼязків з діаспорою, НДІ «ЕЛВІТ»), 7 коледжів, н.-д. частина, наук.-тех. бібліотека (бл. 2 млн найменувань), полігр. видавництво, проект­но-кон­структор. обʼ­єдн. «Політехніка», бізнес-інкубатор, технопарк, музей, нар. дім «Просвіта», 4 спорт.-оздоров. табори. Має 32 навч.-лаборатор. корпуси, 2 гімназії (у Львові та Сокалі), 5 навч.-консультац. центрів у 5-ти обл. України, геодез. полігон у м. Бережани (Терноп. обл.), астрономо-геодез. лаб. у смт Шацьк (Волин. обл.), 15 гуртожитків, студент. поліклініку, лікарню та санаторій-профілакторій. В Університеті навч. бл. 30 тис. студентів та курсантів за 30-ма галузями знань, 56-ма бакалавр. напрямами та 106-ма спеціальностями, з них — 87 магістер. рівня. Навч.-вихов. процес забезпечує професор.-викладац. штат чисельністю понад 2300 осіб, з них 370 — д-ри н., проф. та 1583 — канд. н., доц. За результатами інтегров. рейтингу ВНЗів України «Л. п.» в остан­ні роки входить до десятки кращих вітчизн. ВНЗів та посідає 2-е м. серед тех. ВНЗів України. Нині її роз­виток спрямов. на забезпече­н­ня високої якості освіти, пре­стижу Університету та його випускників, покраще­н­ня кадр., метод. та інформ. забезпече­н­ня навч. процесу, інтеграцію у між­нар. наук. про­стір, макс. зближе­н­ня фундам. науки та вищої освіти, під­вище­н­ня екон. ефективності приклад. дослідж. і роз­робок. Виходять «Вісник Національного університету “Львівська політехніка”», між­ві­домчі наук.-тех. зб. «Вимірювальна техніка та метрологія» й «Геодезія, карто­графія і аерофото­зніма­н­ня», числен­ні фахові зб. наук. праць. Перший ректор — проф. фізики Ф. Стшелецький (1872–73), тривалий час заклад очолювали Г. Денисенко (1963–71), М. Гаврилюк (1971–90), Ю. Рудавський (1991–2007), від 2007 ректор — Ю. Бобало.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю