Москва

МОСКВА́ (рос. Москва) — місто, столиця Російської Федерації. Знаходиться на р. Москва (ліва притока Оки, басейн Волги). Площа 2510 км². Населе­н­ня 12 506 468 осіб (2018). Національний склад за даними пере­пису 2010: росіяни — 91,65 %, українці — 1,42 %, татари — 1,38 %, вірмени — 0,98 %, азербайджанці — 0,53 %, євреї — 0,49 %, білоруси, грузини — по 0,36 %, узбеки — 0,33 %, таджики — 0,25 %, молдовани — 0,20 %, киргизи — 0,17 %, мордвинці — 0,16 %, чеченці та чуваші — по 0,13 %, осетинці — 0,10 %. Територія поділена на 12 округів: Східний, Західний, Зелено­град, Пів­нічний, Пів­нічно-Східний, Пів­нічно-Західний, Центральний, Пів­ден­но-Західний, Пів­ден­но-Східний, Пів­ден­ний, Новомосковський, Троїцький. Вузлова залізнична станція. Між­народні аеропорти: Домодєдово, Шереметьєво, Внуково, Жуковський.

Історична довід­ка

Уперше зга­дана в літописі 1147 як володі­н­ня князя Юрія Долгорукого. У 12–13 ст. місто пере­бувало у складі Владимиро-Суздальського князівства. Від 2-ї пол. 13 ст. — центр удільного Московського князівства, від 14 ст. — Великого князівства Московського. На­прикінці 15 ст. під час правлі­н­ня князя Івана III Васильовича Москва стала столицею Московської централізованої держави, її економічним та культурним центром. Упродовж 1485–95 зведено стіни та вежі Кремля. 1610 місто захоплене польсько-литовськими військами, визволене 1611–12 народним ополче­н­ням. 1618 під­писано Деулінське пере­мирʼя між Росією та Річчю Посполитою. На початку 18 ст. Москва стала осередком загальноросійського ринку; населе­н­ня складало близько 140 тис. жителів. 1712 після пере­несе­н­ня столиці Росії до Санкт-Петербурга Москва зберегла значе­н­ня другої столиці. Від 1708 — центр Московської губернії, 1728–33 — знову столиця Росії. 1773–75 тут від­бувалися заворуше­н­ня під час селянської війни під проводом О. Пугачова. 1812 до Москви уві­йшли французькі війська Наполеона I, місто за­знало значних руйнувань, було від­будоване на­прикінці 1820-х — у 1-й пол. 1830-х років. 1830–40 Москва пере­творилася на важливий промисловий та торговельний центр Росії, 1837 засновано Московську фондову біржу. 1843 роз­почато будівництво першої в Росії залізниці Санкт-Петербург–Москва (1851 уведено в дію). У 2-й пол. 19 ст. Москву поділяли на Кремль, Китай-город, Білий город і перед­містя, інтенсивно будували фабрики, заводи, вокзали, банки, торговельні пасажі, прибуткові будинки. У вересні–жовтні 1905 у місті тривало збройне пов­ста­н­ня, створено Раду робітничих депутатів. У період нового революційного під­несе­н­ня 1910–14 виник широкий політичний рух робітників. Після Лютневої революції 1917 обрано Раду робітничих депутатів та Раду солдатських депутатів, внаслідок більшовицького пере­вороту в жовтні того ж року встановлено радянську владу. Від 1918 у Москві знаходився радянський уряд на чолі з В. Леніним. 1922 на Всесоюзному зʼ­їзді рад проголошено створе­н­ня СРСР, Москва стала його столицею. Стрімко зросло населе­н­ня міста: 1923 — понад 1,5 млн осіб, 1936 — близько 3,6 млн. Під час 2-ї світової війни в Москві сформовано 16 дивізій народного ополче­н­ня. У результаті битви за Москву 1941–42 німецькі війська за­знали поразки. 24 червня 1945 в місті проведено Парад пере­моги. 1947 від­значено 800-річний ювілей Москви. У 1940-х роках роз­роблено план роз­будови Москви, від­повід­но до якого 1951–60 споруджено низку висотних будинків. 1965 Москві на­дано зва­н­ня міста-героя. 1980 проведено 22-і Олімпійські ігри (побудовано універсальний спортивний комплекс «Олімпійський»), чемпіонами яких стали українці О. Баркалов (водне поло), С. Бєлоглазов, В. Бураков, Н. Зюськова, В. Кисельов, Н. Ткаченко (усі — легка атлетика), С. Захарова, Б. Макуц (обидва — спортивна гімнастика), О. Колчинський (греко-римська боротьба), С. Красюк, О. Сидоренко, С. Фесенко (усі — плава­н­ня), В. Кривов, Ф. Лащонов (обидва — волейбол), П. Ледньов (сучасне пʼяти­бор­ство), В. Манкін (вітрильний спорт), В. Мовчан (велоспорт), В. Погановський (кін­ний спорт), С. Чухрай (веслува­н­ня на байдарках і каное). 1989 у Москві від­бувся 1-й зʼїзд народних депутатів СРСР. 1990 проголошено державний суверенітет Росії. Від 1991 Москва — столиця РФ. 

Гео­графія, економіка, культура, наука

Місто знаходиться у центральній частині Східноєвропейської рівнини, на висоті 120–250 м над рівнем моря, у межах Московського артезіанського басейну. Клімат помірно континентальний. Середня температура січня — -9,3 °C, липня — +18,2 °C; середня річна кількість опадів близько 700 мм. Теплий період триває від квітня до жовтня.

Москва — найбільше промислове місто РФ. Основні галузі промисловості: машинобудівна, металооб­робна, електро­енергетична, будівельних матеріалів, деревооб­робна, паливна, кольорова і чорна металургія, хімічна і нафтохімічна, легка, харчова. Тут знаходиться низка під­приємств: Московський нафтопереробний завод, «Рено Росія», «Електрозавод», «Мос­електрощит», Карачаровський механічний завод, «Москабель», Московський нафтомаслозавод, «Мос­хімфарм­препарати імені М. Семашка» та ін. Місто є також важливим транс­порт­ним вузлом: діють бізнесові аеропорти — Остафʼєво і Кубинка, 5 спортивних та основний військовий аеро­дром Москви — Чкаловський; 9 залізничних вокзалів, 3 річкові порти (річкове сполуче­н­ня з морями басейну Атлантичного і Пів­нічного Льодовитого океанів).

Москва — політичний, культурно-освітній і науковий центр. Функціонує понад 150 зарубіжних посольств. Тут роз­ташована низка наукових установ РАН, понад 1000 науково-дослідних ін­ститутів та галузевих академій, близько 260 закладів вищої освіти, з них найві­доміші: Московський університет (заснований 1755 з ініціативи М. Ломоносова), Російський університет дружби народів, Московський технічний університет, Російський медичний університет, Московський педагогічний університет, Московська медична академія, Московська сільськогосподарська академія, Державна академія управлі­н­ня та ін. Діє понад 1200 бібліотек, серед них — Наукова бібліотека Московського університету та Російська державна бібліотека. Є 100 театрів (Великий театр Росії Державний академічний та Малий театр Росії, МХАТ, Театр імені Є. Вахтангова, імені М. Єрмолової, Театр на Таганці та ін.), 120 кінотеатрів, 30 концертних залів, понад 140 ви­ставкових комплексів, 80 музеїв (найві­доміші: Третьяковська галерея, Алмазний фонд, Державний історичний музей, Державний музей образотворчих мистецтв імені О. Пушкіна, Державний музей Сходу, Політехнічний музей, Російський музей музики, Збро­йова палата Кремля, Музей російської садибної культури, Музей російської гармоніки імені А. Мірека). Всесвітньо ві­домими стали московські кіностудії «Мосфільм», «Союзмультфільм», Кіностудія імені М. Горького. Щорічно проходить Московський між­народний кінофестиваль. Історико-архітектурні памʼятки: ансамбль Кремля з внутрішніми будівлями (Великий Кремлівський палац 20 ст., Грановита палата 15 ст., Збро­йова палата 19 ст., Успенський собор 15 ст., Архангельський собор 16 ст., Благовіщенський собор 15 ст., колишня будівля Судових установлень 18 ст., Арсенал 18 ст.), дзвіниця «Іван Великий» (16 ст.), Цар-гармата (від­лита 1586) і Цар-дзвін (від­литий 1730), Красна площа (15 ст.), на якій роз­ташований храм Василія Блажен­ного (1555–60), архітектурні комплекси монастирів (Андроникова, Донського, Свято-Данилова, Новодівичого, Симонова), садибні ансамблі Кусково, Останкіно, Царицино, Кузьминки, Тріумфальна арка. Чимало туристів від­відують Всеросійський ви­ставковий центр, парк «Сокольники», палаци та будівлі 18–20 ст., повʼязані з культурним і політичним жи­т­тям Російської імперії та СРСР. До обʼєктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО належать: Кремль, Красна площа, Новодівичий монастир і церква Вознесі­н­ня в Коломенську.

Українці в Москві у 14–17 столі­т­тях

Вихідці з українських теренів, які мали помітний вплив у культурно-освітній, церковній та політичній царині, почали зʼявлятися в Москві майже від­разу після роз­паду Київської Русі, зокрема митрополит Київський Петро (помер 1326), родом з Волині, жив і працював у Москві, куди пере­ніс остаточно митрополію 1322. У 1389 тут оселився митрополит Київський Ки­пріян (помер 1406, похований в Успенському соборі Кремля), який згодом став митрополитом Московським, залишив дрібні твори і 3 посла­н­ня з цін­ною інформацією про церковний побут 14–15 ст.; тоді ж, у 14 ст., до Москви прибув з Литовського князівства князь Дмитро Боброк-Волинський, родом з Волині, який одружився з се­строю Дмитра Донського і став воєначальником, від­значився у Куликовській битві (1380). У 1481 до Москви втік один з керівників боротьби проти литовського панува­н­ня Ф. Бєльський (помер 1506), який вступив на військову службу до московського Великого князя і ві­ді­грав значну роль у політичному житті Московської держави. У Москві почав працювати І. Федорович (Федоров), який разом з П. Мстиславцем заснував першу друкарню (1553), на­друкував «Апостол» (1564) й ін. літургічні книги, а 1566 втік до Литви і згодом в Україну. На­прикінці 16 ст. в Москві працював український друкар О. Радишевський, родом з Волині, який видав «Євангеліє» (1606) та «Устав церковний» (1610).

Культурні звʼязки України з Москвою зро­стали у звʼязку з діяльністю випускників Києво-Могилянської колегії (згодом академії). 1640 митрополит Петро Могила звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати у Москві школу, в якій київські вчителі могли б на­вчати дітей бояр і міщан грецької і словʼянської мов, однак від­повіді не отримав. 1649 цар Олексій Михайлович по­просив київського митрополита С. Косова надіслати до Москви 2-х вчених-монахів з метою пере­вірити літургічні книги й пере­класти Біблію з грецької на словʼянську мову. Київська колегія вислала до Москви Є. Славинецького й А. Корецького-Сатановського, а згодом Д. Птицького. Є. Славинецький прожив у Москві 26 років і від­значився як пере­кладач (близько 150 пере­кладів), педагог і лексико­граф, автор 50-ти проповід­ей, посібників для вчителів, низки словників. 1653 він заснував у Чудівському монастирі першу у Москві греко-латинську школу і був її ректором. Є. Славинецький допомагав також патріархові Никону у ревізії літургічних книг і обрядів та проведен­ні реформи російської Церкви.

На початку 17 ст. українські козаки разом із польським військом неодноразово намагалися захопити Москву, 1610 за­йшли в місто, але протрималися недовго. 1618 геть­ман П. Сагайдачний з 20-тисячним військом ви­ступив на стороні польського королевича Владислава IV, здобувши пере­могу над російським військом під Москвою, а вже 1620 вислав посольство до царя Михайла Федоровича, пропонуючи йому свої послуги. За доби козацької держави, з не­значними пере­рвами, Москва ви­ступала до 1712 як метрополія, яка мала зверх­ність над країнами, що потрапили в орбіту російської держави, зокрема й Україною. Натомість у культурній сфері ситуація була протилежною — діячі з України опановували культурний про­стір Москви. Лідери козацької держави були ініціаторами зближе­н­ня з Москвою. Перший лист геть­мана Б. Хмельницького від 18 червня 1648 до царя Олексія Михайловича лишився без від­повіді. Пізніше до Москви їздили пред­ставники українських геть­манів. 1653 у Москві пере­бував з інформаційною місією козацький отаман К. Бурляй. Укладе­н­ня договору з царем довершило вислане до Москви у березні 1654 українське посольство на чолі з генеральним суд­дею С. Бог­дановичем-Зарудним, до якого належали П. Тетеря, Г. Кирилович та ін. З дипломатичною місією у Москві пере­бував 1654 київський полковник А. Жданович. Неодноразово Москву від­відував П. Забіла: 1654–55 як посланець геть­мана І. Золотаренка і 1665 з геть­маном І. Брюховецьким. Також генеральний обозний Ф. Коробка їздив до Москви з дипломатичними доруче­н­нями геть­манів Б. і Ю. Хмельницьких, І. Виговського. 1665 І. Брюховецький започаткував по­їздки українських геть­манів до Москви з чолобитними. Згодом царі вже викликали геть­манів до Москви, зокрема І. Мазепу.

Зі зро­ста­н­ням залежності України від Московщини М. стала місцем засла­н­ня чи навіть увʼязне­н­ня політичних діячів, зокрема І. Креховецького (генеральний суддя геть­мана П. Тетері, 1665 захоплений у полон московським військом і засланий до М.) та П. Дорошенка (за наказом російського уряду геть­ман був вивезений з України і 1677–79 жив у М., згодом помер під М.; у драмі Лесі Українки «Бояриня» від­творена атмо­сфера життя українців і геть­мана П. Дорошенка у тогочасній М.). Після Пере­яславського договору (1654) з кожним роком все більше українців прибувало до М., вони зупинялися пере­важно на т. зв. Малоросійському заїзному дворі («Малоросєйка»). У 2-й половині 17 столі­т­тя у М. діяло 7 монастирів, у яких правили службу українці й білоруси. Українці мали значний вплив на культурний роз­виток М. Вихованець Києво-Могилянської колегії С. Полоцький, який прибув до М. 1664 як пред­ставник світської «київської науки», заснував світську друкарню і був основоположником російської силабічної системи віршува­н­ня. Також він став ініціатором створе­н­ня при Спаському монастирі Словʼяно-греко-латинської академії (1665) на взірець київської. Працю С. Полоцького у М. продовжив його учень С. Медведєв, який закріплював київський вплив на московську літературу; також до 1688 керував Друкарським двором. 1680–91 ігуменом Симоновського монастиря у М. був Г. Домецький, автор богословських трактатів українською мовою, зміст яких роз­ходився з по­глядами російської Церкви, тому він був у по­стійному конфлікті з церковною владою. 1672 кияни О. Мушич і Т. Кушва від­крили першу книгарню у М. У російських закладах освіти того часу працювали київські професори Платон (Малиновський), Стефан (Прибилович), Яків (Блоницький), Інокентій (Кульчицький), Гавриїл (Бужинський), Йоасаф (Томилович), Іоан (Козлович), Павло (Конюскевич), Георгій (Щербацький) та ін.

Українці в Москві у 18 століт­ті

За часів Петра I активізувався приплив культурних діячів з Києва до М.: одних за­прошували, інші їхали задля карʼєри, декого висилали примусово. Петро I забирав до М. найкращих діячів Києво-Могилянської академії. Цьому сприяли ви­значні вчені, колишні професори Києво-Могилянської академії С. Яворський і Ф. Прокопович. С. Яворський, президент Словʼяно-греко-латинської академії в М., за доруче­н­ням царя висилав роз­порядже­н­ня київському митрополиту В. Ясинському, який доручав управі Києво-Могилянської академії направляти до М. своїх професорів (Р. Краснопольського, Й. Туробойського, О. Соколовського, Г. Госкевича, А. Стресовського, М. Канського), які часто брали з собою студентів вищих класів для прикладу російським студентам. За даними С. Смирнова, 1701–63 до М. прибуло 95 професорів, з яких 18 були ректорами і 23 префектами. За його свідче­н­нями, «...вони надали свою печать Академії М., свою ментальність і орієнтацію». Серед ви­значних діячів Словʼяно-греко-латинської академії в М. були українці: ректори Т. Лопатинський (1706–22; автор богословського трактату, член Синоду), Г. Вишневський (1722–28), В. Лящевський (1753–54; автор грецької граматики, яку тривалий час використовували у духовних школах Росії); префекти І. Кульчицький (1714–15; згодом ви­знаний святим за місійну працю серед народів Сибіру), Г. Бужинський (1717–18; ви­значний проповід­ник і пере­кладач), С. Калиновський (1734–36), Г. Щербацький (1753–54); професори А. Могилянський (1741–43; проповід­ник, згодом київський митрополит); Я. Блоницький (автор грецько-словʼянських і словʼянсько-греко-латинських словників).

Серед істориків, які на­вчалися чи працювали в М., були: М. Загоровський (1788 видав «Топо­графическое описаніе Харьковскаго намѣстничества» (1787); Я. Маркович (на­вчався в Московському університетському пансіоні); М. Бантиш-Каменський (1762–1814 працював в архіві Колегії закордон­них справ у М. і згодом опублікував важливі архівні матеріали); український правник С. Десницький, родом з Ніжина (нині Чернігівська обл.), на­вчався, а згодом був професором Московського університету (1767–87), у працях ви­ступав за скасува­н­ня кріпацтва. Філософ-ідеаліст С. Гамалія, родом з Полтавщини, вихованець Києво-Могилянської академії, від 1782 мешкав у М., пере­кладав з німецької філософські твори, у працях ви­ступав за помʼякше­н­ня кріпацтва.

У галузі медицини у М. працювало чимало випускників українських шкіл: викладачі Медико-хірургічної школи П. Погорецький (опрацьовував російську медичну термінологію), І. Руцький (від­значився у боротьбі з чумою; обидва — випускники Києво-Могилянської академії), Г. Мокренець (1790–1800 — головний хірург московського шпиталю; випускник Чернігівського духовного колегіуму); І. Андрієвський (родом з Чернігівщини, був професором ветеринарії Московського університету); Є. Мухін (родом з Харківщини, на­вчався у Харківському колегіумі, згодом був професором Медико-хірургічної академії та Московського університету; автор першого в Росії під­ручника з хірургії, 1806); Й. Тихонович (на­вчався у Московському університеті, де згодом і викладав медицину).

У М. працював ві­домий український архітектор І. Зарудний (випускник Києво-Могилянської академії), який збудував башту Меншикова (1705–07) та церкву архангела Гавриїла. За його посередництва російська архітектура набула українських форм і засобів. Український архітектор М. Мосцепанов на­вчався у В. Баженова у С.-Петербурзі, 1766–73 працював у М., згодом повернувся в Україну. Ви­значний київський архітектор А. Меленський був родом з М., де на­вчався у 1770-х роках.

Серед українських митців, які працювали у М., — гравер на міді М. Карновський (родом з Чернігівщини, 1701–10 був знаменщиком при Друкарському дворі; в його творах від­ображені українські мотиви), скульптор І. Мартос (родом із Чернігівщини, працював у меморіальній пластиці, виконав над­гробки в Донському монастирі, перший памʼятник К. Мініну і князю Д. Пожарському, 1804–18); художники А. Мокрицький (друг Т. Шевченка, від 1851 був професором Московського училища живопису, скульптури та зодчества), Р. Гадзевич (родом із Холмщини, 1839–44 — професор історичного малярства у М.).

Музичне і театральне українське мистецтво при­йшло до М. з церковним спів­ом, хорами, які набиралися в Україні для можно­владців М. й С.-Петербурга. Й. Загвойський, вчитель церковного співу у Києві, був одним із перших диригентів, якого 1656 направили до М. для керува­н­ня хором. Ві­домий український композитор М. Дилецький, родом з Києва, деякий час жив у М., де написав 7-частин­ну редакцію твору «Грам­матика пѣнія мусикийскаго» (1679). У М. працював знавець церковного співу С. Бишковський, який видав церковні нотні збірки (1772). У 1787–90 у М. пере­бував композитор А. Ведель, який заснував хорову капелу. Музикант і композитор Г. Рачинський, родом з Новгорода-Сіверського (нині Чернігівська обл.), 1795–1805 був студентом, а згодом учителем музики у Московській університетській гімназії.

Вагомий вплив українців на роз­виток російської культури в Москві того часу непокоїв місцеві, насамперед церковні, консе­рвативні кола, які забороняли українські книги, що їх чумаки возили до Москви, також упереджено ставилися до манери українського народного співу та церковних обрядів і проповід­ей, які за­проваджували у московських храмах українські церковні діячі. Доволі часто українських священиків і ченців на Московщині не вважали за охрещених і силоміць хрестили вдруге. Москва охоче за­прошувала на службу українців, але рішуче боролася проти будь-якого їхнього впливу на росіян. Однак вплив був природним і ґрунтовним. Це сприяло тому, що на­прикінці 18 — на початку 19 ст. ставле­н­ня російської інтелігенції до українців дещо змінилося: набули популярності українські народні пісні, легенди, твори української тематики (пере­важно письмен­ники українського походже­н­ня — В. Наріжний, М. Гоголь (див. Гоголе­знавство) та ін.).

Українська інтелектуальна й культурна присутність у 19 століт­ті

Протягом 19 ст. і до 1918 значна кількість українців на­вчалася у Московському університеті й інших спеціалізованих на­вчальних закладах, а згодом частина з них викладала у цих закладах або працювала в різних державних, адміністративних, фінансових, культурних установах та на під­приємствах. Від 1820-х років Москва стала осередком друкарства важливих українських ви­дань, серед них — «Малорос­сійскія повѣсти» Г. Квітки-Основʼяненка (1834).

У 19 ст. у Москві працювала низка ви­значних українських істориків, філологів й етно­графів. Історик і славіст Ю. Венелін (Гуца), родом із Закарпа­т­тя, 1823–29 на­вчався в Московському університеті, де й працював. Вихованцем Московського університету був Г. Єсимонтовський, родом з Чернігівщини. У Москві на­вчався і деякий час працював М. Маркович, автор «Исторіи Малорос­сіи» (1842–43, у 5-ти томах) і збірки поезій «Украинскіе мелодіи» (1831). Ві­домий історик Києва М. Закревський мешкав у Москві 1859–71. Ви­значний історик, філолог, етно­граф М. Максимович закінчив Московський університет (1823), де згодом і викладав (до 1834), а в 1850-х роках тривалий час пере­бував у Москві. Велике значе­н­ня мала його опублікована у Москві збірка «Малорос­сійскія пѣсни» (1827; М. Грушевський вважав її початком наукового україно­знавства) і «Украинскія народныя пѣсни» (1834). Інший ви­значний україніст О. Бодянський закінчив Московський університет (1834), де очолював кафедру історії і літератури словʼян (1842–68), був секретарем московського Товариства історії і древностей рос­сійскихъ (від 1845), а також довголітній редактор книги «Чтенія въ Императорскомъ Обществѣ исторіи и древностей рос­сійскихъ при Московскомъ университетѣ» (1846–48, 1858–77), у яких публікував праці з історії України. Його зуси­л­лями опублікована у Москві збірка Я. Головацького «Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси» (1878). У 1861–74 професором Московського університету був ви­значний український філософ П. Юркевич. Від 1887 у місті пере­бував львівський історик москвофільського напряму В. Площанський. Неодноразово Москву від­відував Т. Шевченко (1844, 1845, 1858, 1859).

У Москві також працювали природо­знавець і педагог А. Прокопович-Антонський (родом з Чернігівщини, на­вчався у Києво-Могилянській академії, згодом у Московському університеті, 1818–26 — його ректор), педагог Р. Тимповський (від 1815 — директор Педагогічного ін­ституту, один з перших критично по­ставився до літопису Нестора), хірург А. Альфонський (від 1823 — професор, згодом ректор Московського університету); антрополог В. Бензенгр (родом з Київщини, у 1830-х роках на­вчався у Москві), літературо­знавець В. Маслов (Маслій; у 1860-х роках викладав історію в Строгановському училищі; був першим біо­графом Т. Шевченка), журналіст і археолог О. Гатцук (родом з Одеси, закінчив 1857 Московський університет, 1875–90 видавав масову ілюстровану «Газету А. Гатцука» з багатьма ста­т­тями на українські теми, 1863 видав у Москві «Українську абетку» з оригінальними ілюстраціями до окремих літер), педагог І. Деркачов (родом із Херсонщини, 1856–59 на­вчався у Московському університеті, 1861 видав «Українську граматику» для потреб недільних шкіл в Україні), економіст О. Миклашевський (родом із Чернігівщини, від 1887 викладав у Сільськогосподарській академії, 1894–95 був приват-доцентом Московського університету). Серед українських вчених, які здобули освіту в Московському університеті, — славіст і літературо­знавець О. Котляревський, професор медицини І. Зеленів (викладав у Московському університеті), природо­знавець В. Вернадський (викладав у Московському університеті), А. Кримський (викладав у Лазаревському ін­ституті східних мов), фольклорист і письмен­ник М. Янчук (заснував Музично-етно­графічну комісію в Москві, був редактором журналу «Этно­графическое обозрѣніе», 1889–1916). На кафедрі західноєвропейської літератури Московського університету від 1872 викладав М. Стороженко (автор статей з української літератури). Мистецтво­знавець О. Новицький закінчив Московський університет (1887), згодом працював бібліотекарем Московського училища живопису, скульптури та зодчества (1898–1918) і брав активну участь в житті української громади в Москві.

Багато українських спів­аків і акторів працювали в московських театрах, операх (зокрема в приватній Опері С. Зиміна), філармонії та консерваторії. Серед них — актор М. Щепкін (1824–63 працював у Малому театрі), композитор і спів­ак С. Гулак-Артемовський (1864–65 працював у Великому театрі), спів­ак І. Бутенко (1885–91 працював у Великому театрі). Згодом в Опері С. Зиміна ви­ступали М. Дейша-Сіоницька (також була професором Московської консерваторії), М. Донець. У МХАТі працював актор О. Загаров. Спів­аки П. Цесевич та І. Алчевський були солістами оперних театрів Москви, спів­ачка О. Степанова — солісткою Великого театру. Український композитор і фольклорист П. Сениця після закінче­н­ня Московської консерваторії викладав у музичних закладах Москви.

Українське громадське і політичне життя в Москві на початку 20 столі­т­тя

На початку 20 столі­т­тя, особливо після революційних подій 1905–07, українське життя у Москві по­жвавішало і почало набирати політичного від­тінку. Осередки остан­нього по­ставали із організацій українського культурного життя в Москві. 1908 зі всіх студентських організацій Українська студентська громада в Москві була найчислен­нішою (250 осіб). У 1810–60-х роках щорічно в Москві здобували освіту 15–20 українських студентів, більшість з них отримувала приватні стипендії. Згодом кількість українських студентів збільшилася (1865 — 63 особи). Від кінця 1850-х років по­стали студентські «земляцтва», що мали на меті самодопомогу і культурну діяльність. 1859–66 існувала нелегально-кон­спіративна Українська студентська громада (в офіційних документах її називали «малорос­сийская община»), яка мала свій статут і бібліотеку. Серед її лідерів — Ф. Волховський (Ніжинщина), І. Силич, М. Шугуров (Чернігівщина), В. Родзянко (Полтавщина), П. Капніст (внук В. Капніста), І. Деркач, М. Лазаревський, І. Рогович. За сепаратистські тенденції Українська студентська громада була ліквідована, а 52 її члени ви­знані «неблагонадійними». 1898 від­новила діяльність (спів­засновник — бібліо­граф В. Дорошенко), до 1905 діяла кон­спіративно, згодом легально. 1912 її головою був соціаліст-революційний діяч М. Ковалевський. Щорічно українські студенти в Москві від­значали річниці Т. Шевченка.

Під час «столипінської реакції» багато українських інтелігентів втікало з України до Росії, зокрема й до Москви. На початку 1910-х років у Москві було вже 18 тис. українців. 1906 засновано перший в Росії український ілюстрований тижневик «Зоря». 1908 заходами С. Хвостова, Г. Козловського, І. Алчевського, Н. Неж­данова, М. Донця й ін. засновано Українську музично-драматичну громаду (згодом «Кобзар»), керівники якої були С. Хвостов та І. Алчевський; згодом заборонений владою. Українські вчені Москви також брали участь у діяльності української секції Товариства словʼянської культури, очолюваного Ф. Коршем. Там ви­ступали В. Пічета, Б. Кістяківський, М. Янчук, О. Саліковський, С. Петлюра.

Важливою подією в житті української громади в Москві було від­значе­н­ня 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка (1911), що набрало широкого роз­голосу у Москві, але було заборонене в Києві. З цієї нагоди під керівництвом О. Новицького була проведена ви­ставка, присвячена ювілею Т. Шевченка у Московському училищі живопису, скульптури і зодчества, а також урочисте засі­да­н­ня в актовому залі Московського університету з доповід­ями Ф. Корша, О. Новицького, А. Кримського, В. Пічети; загальне святкува­н­ня в літературно-мистецькому гуртку з промовами Ф. Корша, Л. Яновської; по­становка ви­стави за пʼєсою «Назар Стодоля» Т. Шевченка і опери «Катерина» М. Аркаса. Багато московських газет від­гукнулися на цю подію прихильно. Матеріали з цього святкува­н­ня були ви­дані українською і російською мовами у Москві (1912). Так само готувалося від­значе­н­ня 100-річчя від дня народже­н­ня Т. Шевченка, однак, коли при­йшла заборона проведе­н­ня ювілею в Україні, московський комітет із солідарності від­мовився святкувати річницю в Москві. 1913 було встановлено телефон­ний звʼязок із Харковом. 1912–17 виходив часопис «Украинская жизнь» (засновник та редактор — С. Петлюра), де друкувалися М. Василенко, В. Вин­ниченко, Д. Донцов, С. Єфремов, А. Кримський, Ф. Матушевський, М. Сумцов, П. Стебницький, І. Франко, М. Чубинський; 1918 від­крито перший памʼятник Т. Шевченку. У 1920-х роках Український клуб імені Т. Шевченка організовував літературні вечори, шевченківські свята та ін. У московській пресі працювали українські журналісти К. Даниленко («Рус­ское слово»), А. Бондаренко, Г. Козловський («Столичная молва»), О. Саліковський («Рус­скія вѣдомости»), В. Гіляровський, М. Левицький, В. Панченко. Під час 1-ї світової війни у Москві виходив літературно-громадський тижневик «Промінь» (1916–17, за редакцією В. Вин­ниченка), серед спів­робітників якого були О. Лотоцький, Олександр Олесь, О. Саліковський, Л. Абрамович, М. Грушевський, С. Єфремов, П. Стебницький, Д. Дорошенко, П. Тичина, М. Філянський, Г. Чу­принка. «Украинская жизнь» і «Промінь» були епіцентром українського політичного життя Москви. Тут існувала громада ТУПу (від 1908), неофіційним органом якого була «Украинская жизнь».

З початку Лютневої революції 1917 українці в Москві видали спільну декларацію Союзу українських федералістів, Московського комітету українських соціалістів, редакції «Украинской жизни» і «Променя» та української секції Товариства словʼянської культури, в якій домагалися впровадже­н­ня української мови в державних, адміністративних і судових установах, на­вча­н­ня рідною мовою, територіального комплектува­н­ня війська. На­прикінці травня 1917 у Москві засновано Українську раду на чолі з О. Саліковським (серед членів — А. Приходько, А. Хруцький, А. Павлюк). До УЦР 21 квітня 1917 від Москви були обрані М. Шраг і П. Сікора.

Після встановле­н­ня більшовицької влади в Росії і пере­несе­н­ня столиці до Москви (1918) український уряд висилав до Москви своїх пред­ставників для нормалізації українсько-російських від­носин. Спочатку Українська Держава при­значила О. Кривцова на посаду генерального консула у Москві, а радником при ньому П. Забілу. На початку 1919 Директорія вислала до Москви Над­звичайну дипломатичну місію УНР для пере­говорів з радянським урядом, очолювану С. Мазуренком. До кінця 1922 повноважний пред­ставник уряду УСРР у Москві мав дипломатичну місію, згодом його місце посіло Українське по­стійне пред­ставництво. Майже символічно перші 2 зʼ­їзди КП(б)У від­булися не в Україні (5–12 липня і 17–20 жовтня 1918). У 1920-х роках В. Ґадзінський, Кость Буревій та Гео Коляда заснували у Москві літературну групу «Село і Місто» («СіМ») і одно­ймен­не видавництво, у якому ви­йшли, зокрема, поеми «УСРР», «Айнштайн», «Земля» (усі — 1925), «Заклик Червоного Ренесансу» (1926) В. Ґадзінського, «До пита­н­ня ліквідації неписьмен­ности» А. Гарасевича (1925), «Ви­брані вірші й поеми» Гео Коляди (1926), книга творів Т. Шевченка у 2-х томах (1925); видавало журнал «Неоліф». 1927 «СіМ» ліквідовано. У видавництві «Грань» у Москві ви­йшов «За­претный “Кобзарь”» (1918; 1922), укладений російським пере­кладачем творів Т. Шевченка І. Бєлоусовим.

Українці в Москві у радянський і пост­радянський періоди

Як і раніше, у Москві працювала низка українських вчених. Серед них — економіст П. Лященко, хірург М. Бурденко, невропатолог Є. Вендерович, мікробіо­лог Б. Ісаченко (1939–48 — директор Ін­ституту мікробіо­логії Академії наук СРСР), металург Г. Кащенко, геолог В. Лучицький, фізико-хімік В. Кістяківський, ґрунто­знавець К. Ґедройц.

1932–34 у Москві діяв Державний український театр Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (керівник — Г. Бегічева). Лесь Курбас після усуне­н­ня з «Березоля» (1933) деякий час працював в українських та єврейських театрах у Москві, згодом був заарештований і засланий на Соловки. Також у Москві після примусового ви­їзду з України 1935 був заарештований поет і літературний критик М. Зеров. У Великому театрі у Москві ви­ступали вихованці українських театрів і консерваторій: М. Микиша, І. Козловський, О. Бишевська, А. Іванов, Н. Шпіл­лер, І. Маслен­никова, Л. Маслен­нікова, Г. Олійниченко, В. Борисенко, Б. Руденко, С. Коркошко. У Москві гастролювали Київський ім. І. Франка (від 1926) та ім. Лесі Українки (від 1948), Львівський ім. М. Заньковецької (від 1936), Харківський ім. Т. Шевченка (від 1939) та ін. театри. Режисер Камерного театру у Москві О. Таїров (уродженець м. Ромни, нині Сумська обл.) ставив пʼєси Ю. Яновського, О. Корнійчука, Л. Первомайського; вперше по­ставив «Патетичну сонату» М. Куліша (1931).

Під час ре­пресій в Україні у 1930–50-х роках до Москви втікало чимало українських громадських, культурних, наукових і мистецьких діячів, інших примусово туди засилали. Серед них — поети А. Чужий (футурист), Ю. Ільїна, С. Буняк (усі писали українською мовою), письмен­ник І. Стаднюк (писав російською мовою). Під час 2-ї світової війни у Москві пере­бували О. Корнійчук, П. Тичина, О. Довженко, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Смолич, А. Малишко. Тоді ж у Москві засновано «Укрвидав» для книжкових і періодичних ви­дань, при­значених для фронту. 1940 від­крито книгарню «Українська книга», в якій ви­ступали українські письмен­ники М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, П. Воронько. 1936, 1951, 1960 у місті організовано декади українського мистецтва та літератури; 1929, 1936, 1937, 1960 — ви­ставки українського образотворчого мистецтва. У Москві працювали режисери Лесь Танюк, Р. Віктюк, кінорежисери О. Довженко, І. Савченко, С. Бондарчук. У 1960-х роках українське життя в Москві по­жвавішало. Українські студенти роз­винули активну діяльність, їм допомагав колишній політичний вʼязень, письмен­ник М. Кутинський. 1961 і 1964 у Москві від­булися наукові сесії, присвячені річницям Т. Шевченка. Від 1988 українське життя Москви почало набирати конкретних форм: віряни й духовенство ви­ступали за оборону свободи Української греко-католицької церкви й Української автокефальної православної церкви. Заходами місцевих діячів (А. Сірий, О. Іванченко, В. Любунь, С. Гнідіна, І. Мовчан, І. Шишов, Є. Дейч) 1988 створено Український молодіжний клуб і товариство української культури «Славутич» (голова — П. Попович, за­ступник — Лесь Танюк; 2008 від­новлено діяльність, голова — Я. Копельчук), яке видавало газету «Український курʼєр» (до 2000). Від 1989 у Москві засновано осередок Української Гельсинської спілки, Центр українських досліджень Ін­ституту Європи Російської академії наук; від­новила діяльність Бібліотека української літератури у Москві. У Москві діють бібліотеки ім. Т. Шевченка та ім. Лесі Українки. У місті встановлено памʼятник Т. Шевченку (1964, скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко), його імʼям на­звано бульвар.

1992 у Москві від­крито Посольство України в РФ. 1991 засновано Обʼ­єд­на­н­ня українців Москви, реорганізоване 2001 у регіональну громадську організацію «Українці Москви» (спів­голови В. Гіржов та В. Семененко). 23–25 жовтня 1993 у Москві від­бувся перший Кон­грес українців Росії, на якому засновано Обʼ­єд­на­н­ня українців Росії (голова О. Руденко-Десняк). 2012 після заборони у судовому порядку діяльності Обʼ­єд­на­н­ня українців Москви «Українці Москви» стали головними пред­ставниками інтересів українців у РФ. 1995 засновано Український історичний клуб в українському від­ділі міської бібліотеки № 147, ініціатором та першим головою якого став В. Ідзьо. 1993 Кабінет Міністрів України прийняв по­станову «Про створе­н­ня Культурного центру України в Москві», який було від­крито 1998. Центр став державною установою, що пропагувала українську мову, культуру, духовність, соборність і самобутність українського народу; тут ви­ступали актор Б. Ступка, скрипаль Б. Которович, диригент В. Гуцал, композитори Є. Станкович, М. Скорик, спів­ачки Н. Матвієнко, М. Стефʼюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко; виголошували доповіді Б. Патон, М. Жулинський, І. Курас, В. Яворівський та ін. Тривалий час директором Центру був історик В. Мельниченко (2001–15). У 2014 становище Центру погіршилося у звʼязку з початком російської агресії проти України, 2016 на нього було вчинено напад та здійснено акти вандалізму, 2017 його керівником став В. Юрченко, який є прибічником словʼянської єд­ності. 2006 директором Бібліотеки української літератури у Москві обрано Н. Шаріну. 2015 у бібліотеці про­йшли обшуки, 2016–17 від­бувся судовий процес над Н. Шаріною, що закінчився звинувачувальним вироком. Фонди бібліотеки частково пере­везено до від­критого Центру словʼянських культур при Бібліотеці іншомовної літератури ім. М. Рудоміно, частково (пере­важно архіви й найцін­ніші матеріали) — до Національного культурного центру України. Функціонує Український музичний салон при Всеросійському музичному товаристві, створено Українську народну хорову капелу Москви. 

Літературний ін­ститут ім. М. Горького закінчили письмен­ники Л. Костенко, П. Мовчан, Григорій Тютюн­ник; Вищі сценарні курси — письмен­ники І. Драч, М. Він­грановський, Л. Череватенко. У різні роки в Москві працювали історик Д. Яворницький, філософ М. Бердяєв, літературо­знавець М. Зозуля, письмен­ник О. Дейч, фольклорист К. Квітка та ін.; гастролювали М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. Тривалий час у Москві працює літературо­знавець Ю. Барабаш. У місті є вулиці Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Франка, В. Боженка, О. Довженка, О. Корнійчука, Український бульвар, вулиця Київська та метро з одно­ймен­ною на­звою, Київський вокзал. 2003 встановлено меморіальну дошку М. Грушевському. За пере­писом 1989, у Москві мешкало 253 тис. українців; 2002 — 253, 6 тис.; 2010 — близько 154 тис. осіб.