Наголос

НА́ГОЛОС — виділе­н­ня фонетичними засобами одного зі складів у словах чи інших мовлен­нєвих одиницях (синтагмах, фразах). У звʼязку з цим склади поділяють на наголошені й ненаголошені (прийнято вважати, що одно­складові слова не мають наголосів). Наголоше­н­ня забезпечує роз­різне­н­ня значень слів, їхніх граматичних форм та ро­зумі­н­ня змісту мовлен­нєвого потоку в цілому.

Роз­діл мовознавства, присвячений наголосу, називають акцентологією, де його роз­глядають не лише як фонетичне явище (місце виділе­н­ня складу), а як структурно-системний чин­ник мови, що виконує фонологічну, морфологічну, лексичну функції. У вітчизняних акцентологічних студіях наголос ви­вчають за­звичай в діахронії, виявляючи акцентні парадигми різних частин мови, що до­зволяє на системному рівні пояснити місце реалізації наголоше­н­ня у словах. Від­так провід­не зав­да­н­ня акцентологів — встановле­н­ня закономірностей роз­міще­н­ня наголосів у словах та їхнє закріпле­н­ня орфоепічними нормами. Правила наголошува­н­ня слів в українській мові фіксують «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984) та «Орфоепічний словник української мови» у 2-х т. М. Пещак (2001), а також довід­кові ви­да­н­ня, напр.: словник-довід­ник «Складні випадки наголоше­н­ня» С. Головащука (1995; усі — Київ), «Українсько-російський словник наголосів» В. Калашника та Л. Савченко (Х., 1997). У дослідже­н­нях наголосу домінує не фонетичний, а морфологічний принцип — основну увагу приділяють морфемам слів різних частин мови, коли наголос ви­ступає не засобом оформле­н­ня звукового потоку, а диференціатором лексичних значень слів. Словесний наголос в українській мові ви­вчали А. Білоштан, Л. Булаховський, В. Вин­ницький, В. Вондрак, З. Веселовська, А. Залізняк, В. Ілліч-Світич, О. Ковач, Т. Лер-Сплавінський, Я. Роз­вадовський, І. Огієнко, О. Потебня, В. Скляренко. Від середини 20 ст. його аналізують на матеріалі живого усного літературного й діалектного мовле­н­ня методами теоретичної або екс­периментальної фонетики (О. Біла, Т. Бровченко, О. Іщенко, Г. Кобиринка, М. Наконечний, Н. Тоцька та ін.), що дає можливість лінгвістам досліджувати наголос на рівні синтагм, фраз, ґрунтовніше ро­зуміти природу мови, її просодичну, ритмічну й інтонаційну організацію, а також по­глиблювати зна­н­ня, необхідні для автоматичного (машин­ного) синтезу й роз­пі­знава­н­ня мовле­н­ня тощо.

Нині серед без­заперечних теоретичних здобутків акцентології — описова та класифікаційна характеристики наголосу. Згідно з ними в українській мові наголос вільний (лише в лемківському говорі фіксований), тобто може падати на будь-який склад чи морфему (префіксальний, суфіксальний, кореневий, флексійний наголос). Натомість в інших мовах він буває фіксований, на­приклад, в естонській, латиській, фінській, чеській, угорській мовах наголос — на першому складі, у польській, італійській, латинській мовах — на перед­остан­ньому складі, у французькій, казахській, турк­менській, вірменській мовах — на остан­ньому складі. Між іншим, існують мови (зокрема деякі палеоазіатські й тунгуські), у яких чіткого словесного наголосу немає (його функцію виконують інші просодичні засоби — довгота голосних, тональні від­мін­ності, ритмічне чергува­н­ня складів або інтонаційний контур на рівні фрази).

В українській та інших мовах в усній комунікації внаслідок ослабле­н­ня лексичного значе­н­ня слів наголос у них здатний нейтралізуватися — його від­тягує на себе наголос сусіднього семантично сильнішого слова. У результаті цього їх обох вимовляють як єдине ціле. Натомість в окремих словах, перед­усім багато­складових, під час вимови часто зʼявля­ється кілька наголосів — чітко виражений основний і слабкий додатковий, або побічний (сільськогоспо­да́рський, стовід­со́тковий, флюо­рогра́фія). Побутують також сло­ва з варіативним (по­двійним) основним наголосом, коли допускають наголоше­н­ня на тому або іншому складі (за́вжди́, весня́ни́й, алфа́ві́т, ви́сі́ти, виши́ва́нка, за­кі́нчи́ти, зви́со́ка, про́сти́й, та́ко́ж), інколи місце наголоше­н­ня зумовлено значе­н­ням слова або його граматичним класом (ха́ос — «стихія», хао́с — «без­лад»; пі́дданий — діє­прикметник, підда́ний — імен­ник, істота).

Крім цього, український наголос — не лише вільний, а й рухомий: при зміні граматичної форми слів він здатен зміщуватися з одного складу на інший (га́льма — імен­ник у формі множини називного від­мінка, галь­ма́ — імен­ник у формі однини родового від­мінка). Українській мові властиві про­блемні випадки наголошува­н­ня, у яких мовці часто припускаються акцентних помилок. До таких слів належать: адже́, багаторазо́вий, близьки́й, вало­ви́й, вимо́га, ви́падок, ві́рші, ві́ль­ха, вира́зний, граблі́, гро́шей, ді́тьми, дові́дник, до́нька, дочка́, завда́н­ня, замі́жня, книжки́, лис­топа́д, на­вча́­н­ня, нови́й, озна́ка, о́лень, о́цет, пере­везти́, пізна́­н­ня, ра́зом, русло́, сере́дина, текс­то­ви́й, упо­до́ба­н­ня, фахови́й, фо́ль­га, цін­ни́к, щовесни́ тощо.

Словесний наголос класифікують залежно від його артикуляційно-акустичної природи. Зокрема, наголос буває:

• динамічний (силовий) — утворюється посиле­н­ням артикуляційної напруги під час вимови складу і звучить гучніше;
• квантитативний (часокількісний, довготний) — реалізується збільше­н­ням тривалості вимови складу;
• тонічний (мелодійний) — спричинений зро­­ста­н­ням тону під час вимови складу і звучить вищим голосом.

Поширеним є твердже­н­ня, що український наголос — динамічний, причому за рівнем гучності наголошені склади не надто від­різняються від ненаголошених (зокрема порівняно з іншими мовами). Це означає, що артикуляційні зуси­л­ля не концентруються винятково на наголошеному складі, а гармонійно роз­поділяються вздовж усього слова, у звʼязку з чим припускають, що саме ця фонетична особливість зумовлює повно­звучність українських слів (від­сутність редукції голосних, асимілятивного оглуше­н­ня дзвінких приголосних, виразна вимова звуків у слабких позиціях, мило­звучність тощо). Водночас новіші наукові дослідже­н­ня свідчать, що наголошені склади в українській мові вирізняються перед­усім довшою тривалістю, а не більшою гучністю, тоді як виразно динамічний наголос за­звичай фіксують тоді, коли наголошений склад припадає на початок слова. Це дає змогу інтер­претувати повно­звучність українських слів їхньою особливою ритмічною організацією (з цієї точки зору наголос — не основний, а лише один із активних засобів ритмічного структурува­н­ня мовле­н­ня).

В усному мовлен­ні ви­окремлюють також просодичний наголос, який поділяють на синтагматичний (засіб утворе­н­ня синтагм) і фразовий (засіб утворе­н­ня фраз). В українській мові ці різновиди наголосу за своєю акустичною природою найчастіше тонічні, тобто реалізуються зміною тональності звуча­н­ня голосних.

В іншій парадигмі просодичний наголос буває емфатичним, коли наголоше­н­ня складу зумовлено вираженими емоціями (за­звичай він акустично вирізняється серед інших не лише за під­вище­н­ням тону, а й одночасним збільше­н­ням тривалості й сили звуча­н­ня), а також логічним, при­значе­н­ня якого — смислове під­кресле­н­ня фрагмента мовле­н­ня.

На письмі наголос від­творюють спеціальним знаком. В окремих мовах знак наголосу є невід­ʼємним елементом окремих літер. В українській мові на письмі його по­значають спорадично: 

• у наукових працях, присвячених наголошен­ню; 
• довід­ково-енциклопедичних ви­да­н­нях, у заголовкових словах яких прийнято показувати, куди в слові падає наголос; 
• художніх чи будь-яких інших текс­тах, коли є потреба уточнити наголоше­н­ня у слові (за­звичай роз­міщують над літерою, що по­значає голосний звук); 
• у транс­крипційних записах (перед наголошеним складом). 

У Між­народному фонетичному алфавіті (IPA) символом, що по­значає наголос, є надрядкова вертикальна апо­строфоподібна риска (ˈ), яку роз­міщують перед наголошеним складом. Водночас в орфо­графічній практиці частіше за­стосовують надрядковий акут ( ́), що ставлять над наголошеною голосною.

Завантажити статтю