Пріцак Омелян Йосипович

ПРІЦА́К Омелян Йосипович (07. 04. 1919, с. Лука, нині Самбірського р-ну Львівської обл. — 29. 05. 2006, м. Бостон, шт. Мас­сачусетс, США, похований у Києві) — мово­знавець, сходо­знавець, історик, історіософ, джерело­знавець, організатор між­народних та українських наукових ін­ституцій. Дійсний член НТШ (1951), УВАН (1952; у 1966—70, 1970—74, 1975—78, 1987—91 — за­ступник голови Управи УВАН у США), іноземний член НАНУ (1990). Державна премія України в галузі науки і техніки (1993). Премія імені А. Кримського АН УРСР (1991). Ордени «За заслуги» 3-го ступеня (1993), «За заслуги перед Турецькою Республікою» (1998). Закінчив 1-у державну гімназію в Тернополі (1936), Львівський університет за спеціальністю «східні мови і літератури» (1940), де на­вчався у ві­домих польських науковців (Р. Інґарден, К. Айдукевич, А. Шельонґовський, Ф. Буяк, В. Котвіч). Одночасно на­вчався та за­ймався дослідницькою роботою в НТШ (І. Крипʼякевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович). Від лютого 1940 працював науковим спів­робітником Львівського від­ділу Ін­ституту історії УРСР, від червня того ж року на­вчався в аспірантурі Ін­ституту мово­знавства АН УРСР (Київ) за спеціальністю «ісламська філологія» під керівництвом А. Кримського. Мобілізований до Червоної армії. Після нападу Німеч­чини на СРСР у червні 1941 потрапив у полон, звідки втік. Працював спів­робітником г. «Українське слово» у Києві (1941). На­вчався на гуманітарному факультеті за спеціальністю «сходо­знавство» у Берлінському (1943—45) та Ґет­тінґенському (1946—48) університетах у ві­домих німецьких сходо­знавців (Р. Гартманн, Г. Шадер, А. фон Ґабайн, Г. Шеєль, Б. Шпулер). Протягом 1940-х рр. П. пере­бував під значним інтелектуальним впливом чеських сходо­знавців (Я. Рипка, Ф. Тауер) та угорсько-німецького лінгвіста, знавця фінно-угорських мов Ю. фон Фаркаша, без­посередньо спілкувався та консультувався з ними. Захистив дисертацію «Karachanidische Studien. Studien zur Geschichte der Verfassung der Türk-Völker Zentralasiens» («Караханідські студії. Дослідже­н­ня з історії устрою тюркських народів Середньої Азії») й отримав зва­н­ня доктора філології за спеціальністю «тюркологія, іраністика, ісламо­знавство й славістика» (1948). Габілітувався на посаду доцента алтайського порівняльного мово­знавства та історії Центральної Азії Ґет­тінґенського університету (1951), працював доцентом (1952—57) і професором (1957—61) алтайської філології, тюркології та історії Центральної Азії Гамбурзького університету (Німеч­чина). Пред­ставляв німецьку сходо­знавчу науку на між­народних наукових форумах. Спів­організатор, виконавчий секретар, президент між­народного товариства Societas Uralo-Altaica (1952—65), редактор часописів «Ural-Altaische Jahrbücher» та «Ural-Altaische Bibliothek» (1954—66), спів­засновник щорічної конференції «The Permanent International Altaistic Conference» (1958). Гостьовий професор Кембриджського (Велика Британія, 1954), Краківського та Варшавського (1959), Гарвардського (США, 1960—61) університетів; професор алта­їстики, тюркології та євразійської історії Вашинґтонського університету (м. Сієтл, 1961—64) та лінгвістики і тюркології — Гарвардського університету (1964—90). Автор і втілювач концепції україно­знавчого центру (три україно­знавчі кафедри — історії, мови і літератури, від­діле­н­ня україніки в бібліотеці університету, науково-дослідний ін­ститут) у Гарвардському університеті (1967—73), де був директором Українського наукового ін­ституту (1973—90) і завідувачем кафедри історії України імені М. Грушевського (1975—90). Засновник та головний редактор видавничої серії «Series in Ukrainian Harvard Studies» (1970—90), засновник і головний спів­редактор журналів «Recenzija. A Review of Soviet Ukrainian Scholarly Publications» (1970—79), першого академічного англомовного журналу з україністики «Harvard Ukrainian Studies» (1977—91). Автор концепції від­значе­н­ня українською діаспорою 1000-ліття прийня­т­тя християнства «Гарвардського Проєкту Тисячолі­т­тя християнства в Русі-Україні», головний редактор багатотомного корпусу української досекулярної літератури 11—18 ст. «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства» (1984—90), спів­організатор між­народного кон­гресу, присвяченого 1000-літтю хреще­н­ня Русі (Італія, 1988). Ініціатор та засновник Між­народної асоціації україністів та керівник її Архео­графічної комісії (Італія, 1989). Засновник та директор Ін­ституту сходо­знавства НАНУ (1991—98), головний редактор журналу «Східний світ» (1993—2000; обидва — Київ). У період становле­н­ня науково та організаційно під­тримав Ін­ститут української архео­графії та джерело­знавства НАНУ (Київ, 1991). Засновник і професор кафедри історіософії Київського університету імені Т. Шевченка (1992—94). Сформував наукову школу україністів у Пів­нічній Америці (Г. Грабович, П.-Р. Маґочі, Ф. Сисин, О. Субтельний, О. Андрієвська), мав значний інтелектуальний вплив на формува­н­ня низки сучасних вчених (П.-К. Ґрімстед, Б.-А. Ґудзяк, З.-Є. Когут, О.-С. Ільницький, Дж. Мейс, К. Накай, В. Остапчук, М. Субтельна, В. Потульницький, Л. Вольф, Л. Гайда, О. Галенко, Р. Данкоф, Б. Манц, Д. Островський та ін.). Член і почесний член Фінського сходо­знавчого товариства (1952), Королівського Азійського товариства (Велика Британія, 1954), Німецького товариства країн Сходу (1957), Угро-фінського товариства (Фінляндія, 1958), Урало-алтайського товариства (Німеч­чина, 1965), Українського історичного товариства (США, 1967), Американської академії мистецтв і наук (1971), Турецького лінгвістичного товариства (1978). Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1984), Софійського та Великотирновського університетів (Болгарія, 1998), Товариства Центрально-євразійських досліджень (США, 2003). Отримав гранти і нагороди Фундації С. Ґуґ­ґенга­йма (1963), Центру близько­східних досліджень Гарвардського університету та Американського наукового ін­ституту в Туреч­чині (1965, 1967, 1968, 1969). У 1997 через погірше­н­ня стану здоровʼя повернувся з України до США, де продовжив наукову працю. Від 2007 наукова спадщина П. (бібліотека, архів, мистецька колекція) зберігаються у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» як окремий під­роз­діл під на­звою «Меморіальна бібліотека Омеляна Пріцака» у структурі наукової бібліотеки університету; 2009 на базі колекції створено Науково-дослідний центр орієнталістики його імені. На вшанува­н­ня памʼяті П. Національний університет «Києво-Могилянська академія» організував низку наукових конференцій (2008, 2009, 2019), Український науковий ін­ститут Гарвардського університету заснував книжкову премію з українських студій імені П. (2019). На його честь пере­йменовано вулиці у Києві (2022) та Дні­прі (2024). Основні науково-інтелектуальні зацікавле­н­ня П. охоплюють: філологію (алтайську компаративну та історичну), зокрема лінгвістичну атрибуцію зниклих народів (гуни, авари, хозари, протобулгари), тюркологію з особливим акцентом на давніх мовах тюркських народів Сибіру і Центральної Азії та структуралізмі й лінгвістиці, середньовічну історію Центральної Азії, зокрема кочових імперій, середньовічну історію Скандинавії та Балтії, історію Візантії, Османської імперії та Кримського ханату, Східної Європи, України, інтелектуальну історію. П. роз­почав дослідницьку працю ще у студентські роки у Львові, ви­вчаючи під керівництвом І. Крипʼякевича історію козацької доби. 1937—39 він на­друкував у львівських часописах 20 статей, більшість з яких були присвячені історії України. На­ступні майже 30 р. (1940—67) П. працював у галузі сходо­знавства, здійснивши успішну карʼєру в німецькій та американській науці й посівши одне з провід­них місць у світовому сходо­знавстві. Провід­ні теми його наукових досліджень присвячені рекон­струкції основних періодів історії Центральної Азії 9—13 ст., викори­стан­ню лінгвістичних даних у ви­вчен­ні історії Степу, історії та мовним про­блемам носіїв степових імперій, зокрема гунів та їхніх нащадків — болгарів і чувашів, порівняльно-історичному аналізу граматик тюркських мов. Результати сходо­знавчих досліджень опубліковано у низці моно­графій та університетських під­ручників, а також у числен­них наукових збірниках і журналах провід­них академічних установ світу. У 2-й половині 1960-х рр. П., поряд зі створе­н­ням україно­знавчого центру в Гарвардському університеті, повернувся до дослідже­н­ня історії України із залуче­н­ням східних, скандинавських, візантійських, османських, східно- і західноєвропейських джерел. Основну увагу вчений приділив опрацюван­ню двох тем: походже­н­ня Русі та «Слово о полку Ігоревім» як історичне джерело. Він ставив перед собою зав­да­н­ня роз­глянути тривалу та дис­кусійну наукову про­блему походже­н­ня Русі у контекс­ті світової історії, залучити й про­аналізувати всі дотичні джерела різними мовами в оригіналі, нівелювати існуючі псевдонаукові баче­н­ня теми. З 6-ти запланованих томів (т. 1 — давньоскандинавські джерела, т. 2 — давньоскандинавські саги, т. 3 — східні джерела, т. 4 — візантійські, латинські та давньоруські джерела, т. 5 — аналіз соціальних структур Пів­нічної і Східної Європи та Центральної Азії 8—13 ст., т. 6. — синтезний аналіз усього дослідже­н­ня) опублікував 2 перші томи, під­готував у різному обсязі 3-й і окремі роз­діли 4-го та 5-го томів. Моно­графія, присвячена не менш дис­кусійній науковій темі «Слова о полку Ігоревім», побачила світ вже після смерті вченого. Крім того, П. активно досліджував історію України модерної доби, зокрема діяльність і політичні по­гляди П. Орлика та українського автономістського інтелектуально-культурницького середовища авторів «Історії Русів», значе­н­ня українських вчених та наукових ін­ституцій в історії української науки 19—20 ст., історіософські про­блеми світової та української історії. Всією багато­гран­ною науково-дослідницькою, викладацькою та науково-організаційною працею він доводив нагальну потребу «узгодже­н­ня» світової й української історії, тобто інтеграції української історії в світову, з одного боку, та від­ображе­н­ня впливу світових історичних процесів в українській історії — з іншого. Завдяки П. україністика здобула статус рівноправної галузі знань як академічна дисципліна у системі світової науки.

Завантажити статтю