Льодовикові періоди
ЛЬОДОВИКО́ВІ ПЕРІ́ОДИ — інтервали геологічного часу в історії Землі у декілька мільйонів років, які супроводжувалися тривалим загальним похолоданням клімату. Термін (англ. «ice age») увів 1837 року французький природознавець Луї Агассіс. Див. також Лід, Льодовики та Льодовикові відклади. Упродовж льодовикових періодів відбувалися:
- розростання та поширення гірських льодовиків, морського льоду, багаторічної мерзлоти;
- виникнення материкових льодовикових покривів (під час максимумів вони охоплювали величезні площі, розповсюджуючись часом до широти 40–30°), шельфових льодовиків і льодовикових куполів;
- суттєва зміна в атмосферній циркуляції;
- збільшення температурних градієнтів у помірних широтах, зсушення внутрішніх частин материків у тропіках;
- зростання повторюваності штормів в океанах; зміна напрямку океанічних течій;
- велике падіння рівня моря під час зледенінь з осушенням океанічних шельфів; зміщення та трансформація фізико-географічних зон, суттєва зміна в біосфері.
Від криптозою до кайнозою включно виокремлюють 7–8 (за іншими даними — 4–5) льодовикових періодів. Серед основних причин їхнього виникнення розглядають такі чинники:
- космічні (зміни інтенсивності сонячного випромінювання, обертання Галактики, орбітального руху Землі навколо Сонця та навколо своєї осі; хитання земної осі);
- внутрішньоземні (загальне зменшення теплового потоку з глибин Землі, зменшення щільності атмосфери, певне розташування континентів відносно полюсів, зміни в циркуляції океанічних вод, падіння комет і вулканічні виверження з надзвичайними викидами пилу та попелу в атмосферу, тектонічні підняття значних частин земної поверхні вище снігової лінії тощо).
У час між льодовиковими періодами не існувало льодовикових покривів і постійного морського льоду біля полюсів, площа льодовиків була значно меншою, а клімат у високих і помірних широтах — мʼякшим. Упродовж льодовикових періодів чергувалися холодніші льодовикові та тепліші міжльодовикові епохи. В останньому льодовиковому періоді (найбільш вивчений; розпочався 40 мільйонів років тому та досяг максимуму у плейстоцені; див. Плейстоценова епоха та плейстоценовий відділ) льодовикові покриви наступали та відступали з періодичністю 40 та 100 тисяч років. При цьому у міжльодовикові епохи розміри зледеніння були більшими, а середні температури меншими порівняно з умовами, що існували між льодовиковими періодами.
На території України відомі рештки давнього лапландського зледеніння, повʼязані з бродівською світою неопротерозою (місто Броди Львівської області — місто Кременець Тернопільської області та селище Рафалівка Володимирецького району Рівненської області; див. Протерозойська ера та протерозойська група). Однак значно більше відображення залишив останній кайнозойський льодовиковий період, який на українських землях виявив себе від кінця міоцену (пізній сармат — меотис, 9–11 мільйонів років тому) через пліоцен, гелазій і плейстоцен кількома направленими хвилями зсушення й охолодження клімату (досяг максимуму наприкінці пізнього плейстоцену), поступовим заміщенням вологих субтропіків на савани-степи, а потім — зональні лісостепові біоценози, близькі до сучасних (див. Міоценова епоха та міоценовий відділ, Пліоценова епоха і пліоценовий період). Для його останніх 500 тисяч років відомі особливі природні феномени. У середньому плейстоцені під час двох льодовикових епох — окської та дніпровської (див. Дніпровське зледеніння), розділених ліхвінським міжльодовиковʼям (в інтервалі 450–160 тисяч років тому), материкові льодовикові покриви з центрами у Скандинавських горах двічі поширювалися на території України. Окське зледеніння вкрило північно-західні регіони, досягнувши на південь вододілу між річками Сян (басейн Балтійського моря) та Дністер. Дніпровський покрив складався з Дніпровського льодовикового потоку (досягнув у вигляді великого клину 49° північної широти в басейні Дніпра) і Західно-Поліської лопаті (територія Волинського і частково Рівненського Полісся). За однією з сучасних версій, вони урізалися в тодішні фізико-географічні зони, створивши вузьку перигляціальну зону навколо свого краю без катастрофічних змін у регіональних біоценозах навколишніх територій. Сліди плейстоценового гірського зледеніння, повʼязані з каровими та карово-долинними льодовиками, відомі в Українських Карпатах вище 1350 метрів над рівнем моря. Надійно встановлений вік кінцевих морен одного з найбільших льодовиків поблизу гори Пожижевська — 12,4–12,9 тисяч років тому (кінець пізнього плейстоцену). Зледеніння спричинили значні за результатом геологічні процеси льодовикової ерозії, гляціодислокації, акумуляції льодовикових відкладів і створення льодовикових форм рельєфу.
Кайнозой. Льодовикові періоди на території України проявився також посиленням еолових процесів, які зафіксовані у вигляді глин і алевритів червоно-бурої (пліоцен–нижній плейстоцен) та лесової (плейстоцен) формацій загальною потужністю до 50–80 м, еолових пісків. Обидві формації охоплюють горизонти похованих ґрунтів, які інтерпретують як показники міжльодовикових епох, а горизонти без них, але також зі слідами ґрунтоутворюючих процесів, звʼязують з епохами зледенінь. Свого максимуму еолові процеси набули в останню валдайську льодовикову епоху, коли максимальна межа покривного льодовика знаходилася за 300 км на північ від території України. Цей феномен зареєстрований і для інших регіонів світу. Швидкість лесонакопичення під час максимуму зледеніння зросла у кілька разів, а наприкінці льодовикової епохи на Поліссі й узбережжями річок під дією сильних західних вітрів розвинулися рухомі піщані поля з виразними дюнами. Із кінцевими фазами середньо- та пізньоплейстоценових зледенінь повʼязують посилення схилових процесів та ерозії-акумуляції тимчасових водотоків. Припускають, що тоді виникли такі характерні для українських рівнин форми рельєфу, як довгі пологі схили, яри та балки. Під час розпаду льодовиків перебудовувалася річкова сітка, під час зледенінь перед краєм льодовиків формувалися специфічні «перигляціальні» річки. Для кінця валдайського зледеніння встановлено дуже різке збільшення водності річок (на порядок більше сучасних), формування надвеликих за розмірами закрутів (на середніх річках), внутрішніх дельт і осередків (на Дніпрі, Десні та Припʼяті), найгрубшого за гранулометричним складом алювію. Виявлені поховані долини та леси на осушених шельфах Чорного й Азовського морів, що припадає на час останнього зледеніння. За різними оцінками, рівень моря тоді опустився на 90–120 м порівняно з сучасним. У цей час також відбувалося поширення багаторічної мерзлоти та відповідних кріогенних процесів майже до 38–39° північної широти. Характерні полігонально-жильні структури, виявлені в лесах, льодовикових і алювіальних відкладах, вказують на домінування суворого клімату тундри. Це підтверджується існуванням тоді унікальних мішаних тундро-степових фауністичних і флористичних асоціацій. Наприкінці середнього та у пізньому плейстоцені сформувався своєрідний верхньопалеолітичний комплекс ссавців, так звана мамонтова фауна; наприкінці пізнього плейстоцену — на початку голоцену більшість її представників вимерла чи мігрувала далеко на північ. Різке потепління та значно збільшену мисливську активність найбільш розвинутих пізньопалеолітичних племен розглядають як можливі причини цих явищ.
На тлі природних змін останнього льодовикового періоду відбувалися антропогенез та становлення первісного суспільства. Уважають, що в наш час Земля перебуває в міжльодовиковій епосі, яка почалася близько 10–11 тисяч років тому (голоцен), і це визначає особливе зацікавлення до її вивчення з метою довгострокового прогнозу розвитку природи, а також людського впливу на нього, зокрема й проблеми глобального потепління. Цікаво, що на початку пізнього плейстоцену існувала микулинська міжльодовикова епоха, яка була тепліша та вологіша за сучасний клімат. У середньовіччі відомий так званий малий льодовиковий період, який відрізнявся значно холоднішими та вологішими зимами порівняно з попереднім та наступним часом, та наступами гірських льодовиків. За твердженням деяких учених, викиди двоокису вуглецю в результаті людської діяльності можуть призупинити початок наступної льодовикової епохи.
Рекомендована література
Завантажити статтю
