Імперія

Визначення і загальна характеристика

ІМПЕ́РІЯ Термін «І.» (від лат. imperium — влада, панува­н­ня) в істор. літературі вживають на по­значе­н­ня держ. утворень, до складу яких входили інкорпоров. ними колишні самост. держави та без­держ. тер., а верховна влада, як правило, належала імператорові. Винятки становлять, зокрема, Росія, що була І. задовго до проголоше­н­ня Петра І імператором, Британ. І., яка не мала імператора, а її главою був англ. король (королева), Японія, що не є І., хоча глава держави — імператор (символ країни та єд­ності народу). Роз­різняють І. класичні (традиц. й нетрадиц.) і некласичні (квазіімперії). Системні ознаки класич. І.: проголоше­н­ня держ. влади сакральною — такою, що здійснює священ­ну (похідну від божествен.) волю глави держави, висловлювану ним у формі законів та указів; провадже­н­ня політики роз­шире­н­ня тер. та інкорпорації до свого складу більш слабких у військ., екон. й культур. від­ноше­н­нях країн; політ. домінува­н­ня в країні одного з етносів, який входить до складу її поліетніч. насел.; централізов. упр. й наявність серед під­леглих імператора особливого привіле­йов. прошарку — держ. службовців; наявність держ. релігії, ідеології та мови. Характер. зразками класич. традиц. І. є Римська і Китайська. Перша з них, що була також окремою фазою по­ступу серед­земномор. цивілізації (нині західна цивілізація), зникла пів­тори тисячі років тому. Китай. І. про­існувала майже 35 століть — від появи в долині р. Хуанхе держави Шан (ін. назва — Інь) у 16–11 ст. до н. е. до проголоше­н­ня Китай. Респ. 1 січня 1912. За цей строк сотні етносів, які мешкали на тер. Китаю, злилися в єдиний народ, який створив власну цивілізацію, що успішно конкурує з ін. сучас. цивілізаціями. Класичні нетрадиційні — колоніал. І., які на від­міну від класич. традиц., що складалися з більш-менш однакових за статусом провінцій, поділялися на метрополію (державу, що сама по собі не є І., але володіє і управляє колоніал. І.) й колонії. Одним з різновидів некласич. І. — квазіімперії — був СРСР. Остан­ні І. традиц. типу роз­палися під час і після 1-ї світової війни, яка посилила внутр. чин­ники їхньої не­стабільності, перш за все по­ступ нац. рухів, при­скорила процес руйнації. Колоніал. І. почали виникати в добу Великих геогр. від­крит­тів і за кілька сотень років пере­творили на колонії або сфери свого впливу мало не увесь світ. Такими І. стали Іспанія, Португалія, Англія, Гол­ландія, Франція, Бельгія, а також Росія та Німеч­чина. Оста­н­ня при­власнила імпер. статус колиш. «Священ. Рим. імперії герман. нації», хоча була нац. державою — федерацією німецькомов. земель. Росія після завоюва­н­ня Закавказ­зя і Серед. Азії стала колоніал. І., залишаючись водночас також І. традиц. типу. Колоніал. держави, до яких у період між двома світ. війнами при­єд­налася й Італія, втратили свої володі­н­ня після 2-ї світової війни внаслідок потуж. нац.-визв. рухів у колоніях і подальшої демократизації су­спільно-політ. ладу в метрополіях. У багатьох випадках вирішал. виявився саме другий чин­ник. Найдовше тривав роз­пад Британ. І. (так офіційно називалася від 1870-х рр. сукупність усіх володінь Великої Британії — колоній, протекторатів, під­мандат. і пі­допіч. територій). Спочатку зміни від­булися в колоніях, населених пере­важно вихідцями з самої Великої Британії, зокрема статус домініону (самовряд. тер.) отримали: Канада — 1867, Австралій. союз — 1901, Нова Зеландія — 1907, згодом домініонами стали й колонії з пере­важно тубіл. населе­н­ням. 1931 парламент Великої Британії окремим актом за­провадив вживати замість терміна «І.» термін «спів­дружність». Це засвідчило незворотність змін у стосунках і сприяло тому, що більшість колиш. колоній Великої Британії утворили Британ. спів­дружність націй — союз держав, засн. на спіл. від­даності короні. 1949–52 організац. структури Спів­дружності реформовано, з назви вилучено слово «Британ.», принцип від­даності короні пере­став бути обовʼязковим. Від 1965 керів. органом Спів­дружності є конф. її членів. При ген. секр. почав функціонувати по­стій. секретаріат, що узяв на себе функції, що їх раніше виконував КМ Великої Британії та мін-во у справах спів­дружності.

Росія офіційно проголошена І. 1721, але фактично стала нею значно раніше. Сприятлива істор. ситуація для виникне­н­ня у Сх. Європі нового держ. утворе­н­ня імпер. типу склалася в ході по­ступ. дезінтеграції Монгол. імперії чингізидів та її окремої частини — Золотої Орди. Найперші кроки до створе­н­ня влас. І. великі князі моск. зробили ще під час пере­бува­н­ня їхніх володінь у складі Золотої Орди під гаслом збира­н­ня руських земель. Реалізації цих задумів пос­прияли самі ж золотоордин. хани, які доручили Москві збирати данину з під­влад. їм Русі. Найбільшим успіхом великих князів моск. стала анексія земель Новгород. бояр. респ. (від Балт. й Білого морів до Урал. гір). Під­коре­н­ня Іваном III Великого Новгорода су­проводжувалося актами геноциду. Згодом Золота Орда роз­палася на шість самост. держав: Сибір. (1420-і рр.), Казан. (1438), Крим. (1443) й Астрахан. (бл. 1459) ханства, очолювані чингізидами, а також Ногай. Орду й Велике князівство Московське. Після утвердже­н­ня незалежності 1480 Іван III продовжив курс на збира­н­ня руських земель — тепер уже тих, що входили до Великого князівства Литовського. Неможливість протистояти екс­пансії Москви змусила Литву обʼ­єд­натися з Польщею в єдину державу і створити Річ Посполиту — федерацію, в якій політ. позиції литов. шляхти по­ступалися позиціям польс. панів. Одним з найбільш стійких істор. міфів є легенда про те, що Москва від часів Івана ІІІ проводила курс на від­новле­н­ня православ. Візант. І., що загинула 1453 під ударами осман. турків. Ідеологи Рос. І., які створили міф, викори­стали для цього два істор. факти — шлюб Івана III з дочкою деспота Мореї Фоми Палеолога (1430–60), племін­ницею остан­ніх візант. імператорів Іоана VIIІ (1425–48) та Кон­стантина XІ Палеолога (1449–53) Зоєю (Софією) Палеолог, а також затвердже­н­ня візант. герба (двоголового орла) гербом Моск. держави. Однак тільки у 18–19 ст. політику Рос. І. пере­орієнтовано на поверне­н­ня «спадщини візант. імператорів» — вже ослабленої на той час Осман. імперії, у 15–16 ст. її метою було заволоді­н­ня спадщиною Золотої Орди. Від часів великого князя владимир. і моск. Івана Даниловича Калити (1325–40) державність майбут. Росії формувалася за зразком Золотої Орди. У Великому князівстві Моск. не виникли феод. від­носини з характер. для них васал. залежністю за ієрарх. ланцюгом і від­повід. зобовʼяза­н­нями сюзерена перед васалами. Опорою великого князя, а пізніше — царя та імператора, став дворян. стан (див. Дворянство), який отримував від нього спочатку в роз­порядже­н­ня, а згодом — у власність, землю разом з покріпаченими державою селянами. Кожен власник землі й селяни, які на ній працювали (незалежно від роз­мірів маєтку й становища в служб. ієрархії), фактично були холопами великого князя. Сусп.-екон. лад азіат. типу давав змогу утримувати сильну армію і здійснювати за її допомогою заво­йовниц. політику по всьому периметрові кордонів. У рос. дорев. і рад. історіо­графіях вплив Монгол. І. на заво­йовану нею Київ. Русь та пере­бува­н­ня руських князівств у складі Золотої Орди оцінювалися виключно негативно. Жахливі картини періоду монголо-татар. навали рос. історіо­графи поширювали на весь час пере­бува­н­ня руських князівств у складі Золотої Орди (до здобу­т­тя Великим князівством Моск. незалежності). Без­сумнівно, данина, сплачувана заво­йовникам упродовж майже двох з половиною століть, тяжко по­значалася на селянах, які змушені були витримувати по­двій. визиск, однак держ. апарат Великого князівства Моск. за час пере­бува­н­ня в складі Золотої Орди на засадах автономії зміцнився. Москва сповна скори­сталася досягне­н­нями монголо-татар у галузі військ. та адм. організації, податк. системи, комунікацій, між­нар. торгівлі й навіть культур. обміну. Збільшуючись у роз­мірах протягом 15–19 ст., Рос. І. кілька разів змінювала вектор своєї геополітики. У серед. 16 ст. після завоюва­н­ня Казан. й Астрахан. ханств Велике князівство Моск. пере­творилося на поліетнічну Рос. державу. Після знище­н­ня на­прикінці 16 ст. Сибір. ханства роз­почався без­упин. рух І. в сх. напрямі. У серед. 17 ст. під контроль царя Олексія Михайловича пере­йшла Лів­обережна Україна з Києвом, після чого зх. вектор у подальшому роз­ширен­ні імпер. кордонів став пануючим. У серед. 17 ст. рос. земле­проходці ді­йшли до Тихого океану, а згодом почали освоювати Аляску і просунулися вздовж тихоокеан. узбереж­жя Пн. Америки до Каліфорнії. Слідом за земле­проходцями йшли військ. команди, збирачі податків і купці. Освоє­н­ня Пн. Азії від­бувалося шляхом поселе­н­ня на цих тер. вихідців з Росії (подіб. чином освоювали зх.-європ. колоністи малозаселені землі Пн. Америки, Австралії й Нової Зеландії). З більшим або меншим успіхом, а в Америці — з провалом (1867 імператор Олександр ІІ продав Аляску й Алеут. о-ви, надто від­далені від імпер. центрів амер. володі­н­ня, США), цей малозаселений про­стір по­ступово ставав продовже­н­ням Рос. І. Освоє­н­ня нових земель зображали в героїч. тонах, але реал. картина не завжди була такою: козац. й стрілец. команди, які мали вогнепал. зброю, нещадно винищували аборигенів. У 18 ст., пере­свідчившись у тех.-екон. від­ставан­ні від країн Заходу, правителі Росії взяли курс на вестернізацію. Це допомогло їм пере­могти Швецію у Пн. війні 1700–21, ві­ді­брати в Осман. імперії азово-чорномор. узбереж­жя й зупинити заво­йовниц. походи франц. імператора Наполеона І Бонапарта. На поч. 19 ст. Росія завершила захопле­н­ня більшої частини тер. колиш. Речі Посполитої і почала екс­пансію в густозаселені країни Закавказ­зя й Серед. Азії, які мали багатовікову й від­мін­ну від європ. історію та культуру. По­глине­н­ня цих країн зробило Росію колоніал. І. У серед. 19 ст. імператор Микола І спробував заволодіти візант. спадщиною й покінчити з Осман. І. Цілком про­гнозов. військ. роз­гром турец. армії міг по­ставити великі держави Європи перед пер­спективою появи суперімперії на тер. від каліфорній. узбереж­жя Америки до афр. володінь султана, тому вони обʼ­єд­налися і за­вдали поразки Росії в Крим. війні 1853–56. Панівні кола Росії зро­зуміли, що обмежуватися поверховою вестернізацією більше неможливо — країна повин­на здійснити глибоку модернізацію і перед­усім ліквідувати кріпацтво. Здійснені в 1860–70-х рр. реформи допомогли Рос. І. зберегти статус великої держави, проте вона залишалася неконкуренто­спромож. на між­нар. рівні. І. не витримала силових навантажень 1-ї світової війни — 2(15) березня 1917 імператор Микола II зрікся престолу. Влада пере­йшла до Тимчас. уряду.

Політика самодержавства щодо українців і укр. земель ґрунтувалася на кількох систем. для по­ступу Рос. І. ідей. засадах. По-перше, українців вважали православ. від народж., а це значить, що вони не були для І. інородцями — людьми другого сорту, до яких І. ставилася з недовірʼям, хоча і толерантно (інородець не міг за­ймати держ. посади доти, доки не ставав православним). По-друге, І. роз­глядала українців як людей, які не лише за реліг. ознакою належать до політично домінуючого етносу, а фактично є його частиною (на від­міну від ін. етніч. груп, українців не вважали окремим етносом). Рос. І. декларувала себе спадкоємицею Київ. Русі та всіх її земель по обидва боки Дні­пра. Щоб від­межуватися від домінуючого в І. народу за на­звою, укр. інтелігенції довелося в 19 ст. пере­творити давньорус. топонім «україна» на етнотопонім. Але як тільки українець ідентифікував себе українцем (це виключало його приналежність до рос. етносу), для імпер. чиновників і рос. патріотів він ставав не пред­ставником ін. етносу, а зрадником і від­ступником. Об­стоюючи право українського народу на власну літ. мову, від­мін­ну від рос. нац. історію, самобутню культуру, укр. інтелігенція не могла в принципі роз­раховувати на терпиме ставле­н­ня до себе з боку імпер. чиновників. Самим своїм існува­н­ням вона кидала виклик імпер. колам. Так само, як Рос. І. не ви­знавала українців окремим народом, не ви­знавала вона й Україну окремою нерос. землею, тому пита­н­ня про окремішність України в складі І. для рос. урядовців не існувало (воно по­стало вже в порев. часи). Статус укр. земель у складі Рос. І. деякі укр. історики-економісти (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблин, М. Волобуєв та ін.) ви­значали як колоніальний. Натомість І. Лисяк-Рудницький у ст. «Роль України в новітній історії» // «Сучасність», 1966, стверджував, що царська адміністрація роз­глядала Україну не як колонію, а як корін­ну провінцію Європ. Росії. Так, після селян. реформи 1861 за кілька десятиліть саме на укр. землях виник найбільш потуж. в І. екон. регіон — Донецько-Придні­провський. Дві хвилі залізнич. будівництва — у 1860–70-х і 1890-х рр. — принесли особливо вагомі результати в Україні. Пере­двоєн­не екон. під­несе­н­ня 1910–14 теж було найбільш від­чутним саме в укр. містах (поряд із с.-петербур. і моск. пром. р-нами). Імпер. кола не роз­глядали 9 губерній і Кубан. обл., де за свідче­н­ням першого у Росії пере­пису насел. 1897 пере­важали українці, як від­мін. від центр. губерній регіон, у межах якого необхідно здійснювати певну нац. політику. У про­грамі пере­пису навіть не стояло пита­н­ня про національність, тому коли 1917 екс­перти УЦР ви­значали кордони України, вони керувалися лише опосередк. даними цього пере­пису — про рідну мову і конфес. приналежність. На противагу їм Тимчас. уряд, який вимушено ви­знав реальність укр. визв. руху й самої України, ви­значив її кордони не за етногр., а за істор. принципом — у межах тих земель, з якими Укр. козац. держава геть­мана Б. Хмельницького уві­йшла до Рос. держави. Тер. цих земель була майже вдвоє меншою за тер., що фактично (за даними пере­пису 1897) стала укр. внаслідок кількавікової колонізації азово-чорномор. степів і Слобід. України. Отже, Рос. І. не помічала присутності українців. До інородців, якщо вони не при­ймали православʼя, на рівні законодавства і в адм. практиці за­стосовували чимало дис­кримінуючих норм. Проте самі ці норми свідчили, що імпер. влада ви­знавала існува­н­ня тих чи ін. інородців як нац. меншин, а тому ви­знавала і їхнє право на власну мову й культуру. Українців дис­кримінуючі норми не стосувалися, але їм у якості саме українців у Рос. І. від­мовлено в існуван­ні. Революція 1905–07 спонукала царську владу ви­знати право всіх націй на власну мову й культуру. Коли укр. політ. сили спробували реалізувати декларації маніфесту імператора Миколи II від 17(30) жовтня 1905, одразу стало очевидним, що політика імпер. кіл щодо українців не­змін­на, оскільки випливає з глибин. імпер. ідеологем. У травні 1908, коли декілька депутатів Держ. думи Рос. І. від укр. губерній внесли законо­проект про за­провадже­н­ня української мови в нар. школах, «Клуб рус­ских националистов города Киева» зустрів цю ініціативу з обуре­н­ням. Дис­кримінація українців особливо проявилася під час 1-ї світової війни. Рос. війська, які 1914 при­йшли в Галичину і на Буковину, за лічені тижні зруйнували всю культурну інфра­структуру, яку місц. українці створювали десятилі­т­тями (див. також Галицьке генерал-губернаторство). У той час, як нім. і польс. школи продовжували функціонувати, укр. пере­творено на рос., хоча діти не знали російської мови. Ліквідовано й всі україномовні період. ви­да­н­ня. Під час від­ступу рос. армії 1915 жандарми депортували вглиб Росії пред­ставників укр. інтелігенції і навіть священиків УГКЦ.

Особливості ав­стрійської імперської політики щодо українців і українських земель у складі Ав­стрійської імперії та Австро-Угорщини. На поч. 20 ст. тер. Австро-Угорщини становила 676 тис. км² (для порівня­н­ня, тер. сучас. України — 603 тис.) із насел. понад 51 млн осіб. За цими показниками вона посідала третє місце в тогочас. Європі (після Рос. і Нім. І.). У ній проживало 12 млн німців, 10 млн угорців, 6,5 млн чехів, 5 млн поляків, понад 4 млн українців, 3,5 млн хорватів і сербів, понад 2 млн румунів, 2 млн словаків, понад 1 млн словенців. Країна складалася з двох окремих держав, поділених кордоном по р. Лейта, — Ціслейтанії (землі Австр. корони) і Транс­лейтанії (землі Угор. корони), а також анексов. 1908 Боснії і Герцеґовини. В Ціслейтанії знаходилося Королівство Галіції та Лодомерії й Князівство Буковина, де мешкало 3,7 млн українців. У Транс­лейтанії проживало 470 тис. українців (пере­важно у Закарп. Україні). Формува­н­ня сучас. націй у Центр.-Сх. Європі роз­почалося після революцій 1848–49. Єдина освічена верства у тамтеш. укр. су­спільстві — духовенство — висунула тоді вимогу обʼ­єд­нати етнічні укр. землі в одному корон. краї з на­да­н­ням йому автономії. Від­тоді це стало гол. вимогою всіх укр. політ. сил до кінця існува­н­ня І. Імператор Франц-Йосиф І, який правив 1848–1916, встиг побувати абсолют. й кон­ституц. монархом. Він був досить гнучким у поводжен­ні з під­даними різних національностей, і це стало під­ґрунтям для виникне­н­ня легенди про над­звич. толерантність Австр. І. (від 1867 — Австро-Угорщина) в нац. питан­ні. Однак фактично Франц-Йосиф І у своїй імпер. нац. політиці по­ступився тільки угорцям, які з особливою наполегливістю домагалися політ. прав: 1867 І. поділено на дві багатонац. держави — Австрію й Угорщину. Вимоги ж чехів надати ідентичні права землям корони св. Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) проігноровано. Словʼяни, які складали майже половину насел. І., але не утворили єдиного фронту визв. боротьби, не отримали належ. політ. прав. Інтереси українців і поляків виявилися протилежними: обидва народи претендували на одну й ту саму тер. — Королівство Галіції та Лодомерії, сформов. зі Сх. Галичини (укр. за складом насел. з центром у Львові; до 1772 — Руське воєводство) і Зх. Галіції (польс. за складом насел. з центром у Кракові). Висвітлюючи історію українців у Австр. І., дослідники тривалий час під­креслювали тільки один бік зміни їхнього жит­тєвого устрою при пере­ході зі складу Польщі до Австрії: кріпаки стали субʼєктами правових від­носин, людськими істотами де-юре. Однак, як засвідчують факти, цей пере­хід роз­ширив також і можливості творити свою націю, оскільки Габсбурґи не мали особливих причин пере­шкоджати нац. від­роджен­ню українців (так само, як і поляків). Толерант. нац. політикою Габсбурґів краще скори­сталися більш організовані поляки (адже вони втратили свою державність не так давно), ніж українці. Полонізація земель колиш. Руського воєводства після 1-го поділу Польщі 1772 від­бувалася навіть інтенсивніше, ніж упродовж чотирьох поперед. століть — між 1370 і 1772. Австр. влада пішла на істотні по­ступки в нац. питан­ні консолідов. польс. силам і лише не­значні — організаційно роз­порошеним силам русинів. 1861 Королівство Галіції та Лодомерії отримало автономію з кра­йовим сеймом (див. Галицький кра­йовий сейм) і кра­йовим урядом, де поляки мали пере­важну більшість (1867 урядовою мовою в королівстві стала польс.). Спроби поділити край на укр. і польс. частини залишалися без­успішними: польс. організації не бажали по­ступатися територією. Подібно до Королівства Галіції та Лодомерії, 1861 ді­стала автономію Буковина. Але буковин. русини теж не змогли здобути для себе до­статні культурно-нац. права (уряд. мовою залишалася нім.). На Закарпат­ті 1849 створ. окремий Руський дистрикт, де укр. насел. отримало можливість користуватися широкою автономією щодо нар. освіти й самоврядува­н­ня. Однак після утворе­н­ня Австро-Угорщини угор. влада не ви­знала русинів як окрему націю і 1868 сейм у Будапешті оголосив все насел. держави угорцями. На від­міну від Рос. І., яка не ви­знавала того факту, що українці є окремим народом, Австр. І. не пере­шкоджала по­ступові укр. нац. культури, однак не інвестувала кошти в укр. землі, тому вони пере­бували у досить зане­дбаному госп. стані. Провід. тут стали сировин­ні галузі промисловості — видобуток солі й нафти, заготівля деревини. Для роз­витку нафтоперероб. або деревооб­роб. пром-стей не ви­стачало капіталів. Під­приємців стримувала ще й від­сутність кваліфіков. робочої сили. Більшість галузей промисловості пред­ставляли дрібні ку­старно-ремісн. осередки. Сільс. насел. дедалі більше страждало від аграр. пере­населе­н­ня — неминучого наслідку зосередже­н­ня осн. частини орних земель у руках поміщиків. У пошуках кращої долі з Галичини й Буковини 1900–10 виїхало майже 300 тис. осіб, Закарпа­т­тя 1905–14 покинуло понад 40 тис. селян (див. Еміграція). Соц.-екон. умови життя, істор. памʼять і весь жит­тєвий уклад укр. громад у Рос. І. й Австро-Угорщині значно від­різнялися. Пояснюючи дивний, на перший по­гляд, феномен формува­н­ня єдиної укр. нації у двох ворожих одна одній І., Р. Шпорлюк указував на дві вирішал. об­ставини. По-перше, укр. землі в складі Рос. І. мали культурні ресурси, які давали галичанам можливість компенсувати культурну та соц. від­сталість, робили їх у духов. плані конкуренто­спромож. щодо польс. середовища. По-друге, проголошуючи приналежність до єдиної України, галичани від­чували себе частиною нац. спільноти, кількісно більшої за польську. Вони не випадково називали укр. землі в Росії Великою Україною: без українців цієї України чисельність галиц. етніч. спільноти була не­значною. 22 січня 1919 УНР і ЗУНР, які по­стали на руїнах повалених І., обʼ­єд­налися в єдиній собор. державі (див. Акт злуки УНР і ЗУНР). Цій істор. події пере­дували десятки років просвітн. роботи укр. інтелігенції, яка нагадувала своїм спів­вітчизникам, що вони є частиною єдиного українського народу.

Радянський Союз як імперська держава. На думку одного з най­авторитетніших на Заході дослідників рад. комунізму А. Без­ансона, Росія перед 1-ю світ. війною мала хороші можливості роз­вʼязати свої соц.-екон. про­блеми, але зовсім не могла вирішити нац. пита­н­ня. Ліберал., демократ., модернізац. політика імпер. режиму, спрямов. на істотне при­скоре­н­ня соц.-екон. роз­витку й утвердже­н­ня Росії як великої держави у колі демократ. країн Заходу, спричинила б також посиле­н­ня нац. рухів, а це неминуче пі­дірвало б І. зсередини. У світі, який на поч. 20 ст. повністю змінився, Рос. І. з метою самозбереже­н­ня повин­на була транс­формуватися не в бік демократії, а у бік тоталітаризму. Саме таку модель транс­формації І. й реалізували більшовики, які ставили собі за мету захопити не лише Росію, а й увесь світ.

1-а світова війна при­скорила обʼєктив. пере­хід від традиц. до демократ. су­спільства, що ґрунтувалося на рівності громадян перед законом та яке контролювало державу і ви­значало персон. склад вищих посадовців на вільних виборах. І. стали анахронізмом — змінений світопорядок вивів на авансцену нац. держави. Проте цивілізац. криза, що проявилася у формі 1-ї світової війни та Великої де­пресії 1929–33, спричинила у країнах з особливо високим рівнем соц. напруги сусп. мутації: тут на поверх­ні політ. життя опинилися сили, які формували ієрарх. структури нетрадиц. типу, захоплювали держ. владу, знищували опонентів, встановлювали тотал. контроль над громадянами. Першою країною, в якій пере­міг тоталітаризм, стала Рад. Росія. Рос. революція 1917–18 ознаменувалася майже мит­тєвим повале­н­ням самодержавства й масовим стихій. виникне­н­ням рад робітн. і солдат. депутатів. При­стосовуючись до вимог рад, партія більшовиків під­порядкувала їх і установила свою диктатуру (див. Диктатура пролетаріату). Слідом за Росією тоталітар. режим встановлено в Італії. На хвилі масового руху там при­йшла до влади фашист. партія Б. Мус­соліні, яка почала створювати Італ. колоніал. І.

Використовуючи реваншист. гасла, Націонал-соціаліст. робітн. партія Німеч­чини, фюрером (провід­ником) якої 1921 став А. Гітлер, 1933 виборола в електорал. змаган­ні з комуністами й соціал-демократами мандат на держ. владу в Німеч­чині, встановила там однопарт. диктатуру, проголосила Третій райх (тобто І.) й зробила спробу поширити свій «новий порядок» на всю Європу. Рад. комунізм не був схожий на фашизм або нацизм. Рад. держава не тільки панувала над су­спільством, а й зливалася з ним у цілісну квазідемократ. систему. Міль­йони людей наділяли реал., хоча й обмеженими управлін. або контрол. функціями (так створювалася ілюзія народо­вла­д­дя). Разом з тим, у країні панувала незрима, не від­ображена в кон­ституції диктатура компарт. комітетів, яким під­порядковано всі без винятку рад. органи (див. Демократичного централізму принцип). Квазідемократично більшовики вирішили й нац. пита­н­ня, що дало їм змогу викори­стати у влас. інтересах протест. потенціал пригноблених народів. Така стратег. лінія виявилася ефективнішою, ніж примітив. силовий курс на від­новле­н­ня «єдиної та неподільної» Росії, обраний гол. противниками більшовиків — білогвард. генералами (див. Білий рух). Природа створеної більшовиками нац. державності зна­йшла своє від­ображе­н­ня в статут. правах респ. компарт. організацій. Назви цих організацій свідчили про їхній самост. статус, але на­справді вони були обл. організаціями унітар. РКП(б). Так, КП(б)У мала свій ЦК, якому під­порядковувалися парткоми укр. губерній. Проте статутні права ЦК КП(б)У не пере­вищували прав парткомів рос. губерній, під­порядк. без­посередньо ЦК РКП(б). Після утворе­н­ня в ЦК РКП(б) політбюро, де зосередилася вся повнота влади, укр. комуністи домоглися такої самої назви для керів. органу ЦК КП(б)У (в ін. нац. респ. створ. бюро, а не політбюро), коли в ЦК РКП(б) зʼявилася посада ген. секр., укр. комуністи домоглися такої ж назви для кер. ЦК КП(б)У (посада укр. ген. секр. існувала до 1934). Однак статутні повноваже­н­ня політбюро і ген. секр. ЦК КП(б)У були такими самими, як і статутні повноваже­н­ня бюро і секр. будь-якого губкому в РСФРР. Від­разу після утворе­н­ня СРСР його керівництво роз­почало політику коренізації (в УСРР — українізації), гол. мета якої — укоріне­н­ня рад. влади на місцях. Політика коренізації сприяла від­роджен­ню нац. мов і культур. Українізацію здійснювали навіть у місцях компакт. прожива­н­ня українців за межами УСРР, зокрема насел. Кубані, яке на 2/3 складалося з українців, отримало можливість на­вчати дітей в укр. школах, читати укр. газети й журнали, слухати пере­дачі місц. радіо рідною мовою. Націонал-комуністи з часом навіть почали вести мову про те, що було б справедливо пере­дати Кубан. округ Пн.-Кавказ. краю УСРР. Нац. від­родже­н­ня у Рад. Україні значно вплинуло на зх.-укр. політ. кола. Лідер най­впливовішої нац.-демократ. партії (УНДО) Д. Левицький у лютому 1925 на сторінках г. «Діло» за­значив, що в УСРР росте, міцніє і роз­вивається укр. нац. ідея, і разом з її ростом чужі рамки фіктив. укр. державності наповнює змістом справжня державність. Кремлів. вожді цінували пропагандист. пере­ваги демагог. рад. кон­ституцій, однак побоювалися пер­спективи пере­родже­н­ня декоратив. нац. державності у справжню в разі послабле­н­ня центр. влади. Саме через це РСФРР по­збавлено атрибутів нац. державності, а УСРР, як найбільша нац. респ. СРСР, опинилася від 1929 в епіцентрі ре­пресій, які мали на меті запобігти можливим у майбутньому проявам сепаратизму. Це також пояснює організацію під прикри­т­тям хлібозаготівель голоду, голодомору 1932–33, заборону українізації за межами УСРР і винищув. акцію проти укр. інтелігенції, яка тривала майже без пере­рви до 1939. Ре­пресії 1930-х рр. на довгі десятилі­т­тя убезпечили від потрясінь під­валини рад. І., що могла існувати тільки в «силовому полі», створюваному диктатурою держ. партії. Тому коли самі ж комуністи взялися за вдосконале­н­ня непоруш. від часів В. Леніна політ. механізмів рад. системи влади і звільнили рад. органи влади від компарт. диктату, «силове поле», в якому існували союзні респ. й країни Центр. та Пд.-Сх. Європи, раптово зникло, і фіктивно-пропагандист. норми рад. кон­ституцій стали чин­ними. Цим негайно скори­сталися респ. Балтії (Латвія, Литва, Естонія) та політично маргіналізована комуніст. вождями РФ, а слідом за ними — усі ін. союзні республіки. По­збавле­н­ня КПРС статусу держ. партії привело до колапсу рад. І. «Пере­будова» пере­творилася на некеров. рев. процес, внаслідок чого 1990–91 СРСР роз­пався.

Літ.: Le concept dʼempire. Paris, 1980; R. Collins. Weberain Soliogical Theory. Cambridge, 1986; R. Suny. The Revenge of the Past. Nationalism, Revolution and the Сollapse of the Soviet Union. Stanford, 1993; Рос­сия–Украина: история взаимоотношений. Москва, 1997; Кап­пелер А. Рос­сия — многонациональная империя. Возникновение, история, ра­спад. Москва, 1997; 2000; 2001; укр. вид. — Л., 2005; J. Muldoon. Empire and Order: The Concept of Empire, 800–1800. New York, 1999; D. Lieven. Empire: The Russian Empire and Іts Rivals. London, 2000; Мил­лер А. И. «Украинский во­прос» в политике властей и рус­ском обществен­ном мнении (вторая половина XIX в.). С.-Петербург, 2000; Шпорлюк Р. Імперія і нації. К., 2000; Тишков В. А. Этнология и политика. Москва, 2001; Паин Э. А. Между империей и нацией. Модернистский проект и его традиционалистская альтернатива в национальной политике Рос­сии. Москва, 2003; Рос­сийская империя в сравнительной пер­спективе: Сб. статей. Москва, 2004; Україна і Росія в історичній ретро­спективі: Нариси. Т. 1–3. К., 2004; Кульчицкий С. Украина в царской и советской империях: сходство и отличия // Rosja i Europa Wschodnia: «imperiologia stosovana». Warszawa, 2006.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю