Землеробство

Визначення і загальна характеристика

ЗЕМЛЕРО́БСТВО — провід­на галузь сільськогосподарського виробництва, основою якої є викори­ста­н­ня землі з метою вирощува­н­ня сільськогосподарських культур; наука, що ви­вчає загальні при­йоми вирощува­н­ня сільськогосподарських культур і роз­робляє способи раціонального викори­ста­н­ня землі та під­вище­н­ня родючості ґрунту. Єдина галузь госп. діяльності, що використовує унікал. здатність рослин звʼязувати енергію соняч. ви­промінюва­н­ня у формі орган. речовини з неорган. сполук водню й вуглецю. Осн. зав­да­н­ня З.: продуктивне викори­ста­н­ня землі, збереже­н­ня та під­вище­н­ня родючості ґрунтів, під­трима­н­ня рівноваги екосистем на орних землях, регулюва­н­ня чин­ників життя рослин для одержа­н­ня конкуренто­спромож. продукції. Для поліпше­н­ня якості (окультурюва­н­ня) ґрунту в З. за­стосовують біол. (внесе­н­ня орган. і мінерал. добрив), меліорат. (осуше­н­ня, зроше­н­ня, хім. меліорація) та агрофіз. (обробіток ґрунту) заходи. З. обʼ­єд­нує рільництво, овочівництво, плодівництво, виноградарство, хліборобство, луківництво та ін. Основою З. є рослини, гол. засобом і предметом праці — земля.

Пере­хід від полюва­н­ня і збиральництва до З. та скотарства у неоліті вважають першою технол. революцією в роз­витку продуктив. сил су­спільства. Першими знаря­д­дями обробітку землі були палиці та мотики з дерева, кісток і рогів тварин. Виникне­н­ня плуж. З. на території України датують 2,5–2 тис. до н. е. Сучасні дослідж. копій знарядь, виготовлених за археол. зразками, свідчать про під­вище­н­ня продуктивності праці за плуж. обробітку ґрунту порівняно з ручним мотичним у 50 разів. На території України таку першу цивілізацію пред­ставляли трипіл. племена, які мешкали на землях сучас. прав­обереж. Лісо­степу й вирощували пшеницю, ячмінь і просо. Словʼян. племена, для яких З. стало осн. заня­т­тям, вирощували зерн. культури для влас. потреб і на вивіз. При феодалізмі плужне З. набуло подальшого роз­витку. За капіталізму значно удосконалено землероб. техніку. На­прикінці 19 ст. почали за­стосовувати трактори з паровими двигунами, на поч. 20 ст. — з ДВЗ та ін. с.-г. машини, що під­вищило ефективність галузі. Однак у З. України пере­важала примітивна техніка. 1910 нараховувалося 523 тис. сох і косуль, 404 тис. деревʼяних плугів, 3755 тис. деревʼяних борін. Сіяли, збирали й молотили врожай здебільшого вручну, тягловою силою була робоча худоба. У результаті впровадже­н­ня Столипін. аграр. реформи, діяльності Селян. земел. банку і земств, які надавали консультації насел., організовували каси дріб. кредиту та с.-г. крамниці, протягом 1906–14 від­булися позитивні зміни в З. України. 25 % селян. госп-в виділилися у від­рубні й хутірні господарства, активізувалося за­стосува­н­ня с.-г. машин (1913 удвічі порівняно з 1907), деревʼяні плуги замінено залізними, за­проваджено чотири- і пʼятипі­л­ля. У цей період у Лісо­степу України набула пошире­н­ня культура цукр. буряка (1900–13 його посівні площі збільшено у 3,5 раза), зросла врожайність культур (1904–12 на 20 % порівняно з поперед. 9-ма р.). Крім того, уповільнився процес парцеляції землі. При цьому 75 % госп-в пере­бували в умовах старого аграр. устрою, що пере­шкоджало їхньому роз­витку. 1-а світова війна, Визв. змага­н­ня 1917–21 та перші роки окупації України більшовиками спричинили занепад с. господарства. Особливо негативно по­значилася політика «воєн. комунізму», коли селяни на реквізиції продуктів влас. діяльності реагували зменше­н­ням посів. площ, намагаючись забезпечити лише себе. З. Зх. України роз­вивалося у подіб. природ. і соц. умовах. У добу первіс. поселе­н­ня на її тер. пере­важали ліси та луки, тривалий час домінувало мішане випасно-ліс. і хлібороб. вирубно-випасне госп-во. Ці тер. були густіше заселені, що зумовлювало, з одного боку, інтенсивність с. господарства, а з ін. — соц. умови, які стримували госп. роз­виток (густота панських фільварків, значні панщин­ні зобовʼяза­н­ня, зменше­н­ня селян. наділів). Після скасува­н­ня панщини 1848 на зх.-укр. землях існував неефектив. аграр. устрій. 70 % госп-в були обмежені спожив. нормою, тому не мали можливості само­стійно роз­виватися; не врегульовані реформою пита­н­ня від­шкодува­н­ня поміщикам за скасува­н­ня панщини негативно по­значилися на кра­йових бюджетах; ліберал. екон. політика австр. уряду від 1860-х рр. спричинила екон. роз­шарува­н­ня серед селян, зубожі­н­ня знач. їх частини, подальшу парцеляцію землі та пере­хід її у володі­н­ня лихварів. За таких умов З. майже не роз­вивалося. До кін. 19 ст. госп. культура фільварку й села практично не від­різнялася. Лише згодом великі господарства почали використовувати мех. молотарки, допоміжні машини для пере­робле­н­ня с.-г. продукції, а також селекціонувати рослини. Селян. господарства, користуючись самороб. знаря­д­дям, забезпечували власне спожива­н­ня. Поліпше­н­ня стану З. спо­стерігалося напередодні 1-ї світової війни. Його під­несе­н­ня зафіксовано у 1920-х рр. у період НЕПу та після 2-ї світової війни. Започатковано впровадже­н­ня наук. систем веде­н­ня господарства, від­повід­них умовам природно-екон. р-нів. Проведено значну роботу з під­вище­н­ня культури З., зокрема з освоє­н­ня сіво­змін, впровадже­н­ня інтенсив. технологій вирощува­н­ня с.-г. культур, поліпше­н­ня системи обробітку ґрунту, насін­ництва, посиле­н­ня боротьби зі шкідниками та хворобами с.-г. рослин, бурʼянами, створе­н­ня полезахис. ліс. насаджень, спорудже­н­ня зрошув. систем, осуше­н­ня боліт і заболочених земель на Поліс­сі та в зх. обл. тощо. Важливе значе­н­ня мало збільше­н­ня за­стосува­н­ня мінерал. добрив від 482 тис. т пожив. речовин 1960 до 1960 тис. т 1966–70 і 4555 тис. т 1986–90. У цей період також завершено механізацію провід. галузей З. — зерн. господарства і цукровиробництва. Кількість тракторів зросла від 96,4 тис. 1960 до 317 тис. 1970 та 453 тис. 1990; від­повід­но збільшився парк комбайнів — 33,4; 81,2 та 106 тис. Протягом 1965–85 енергет. потужності зросли більш, ніж у 5 разів, спожива­н­ня електро­енергії, осн. вироб. фонди та по­стача­н­ня мінерал. добрив — у понад 10 разів, при цьому валова частка продукції рослин­ництва збільшилася лише в 1,6 раза. 1990 урожайність зернових в Україні становила 34,9 ц/га, валовий збір — 51 млн т. Роз­орано до 82 % с.-г. угідь, в окремих обл. — понад 90 %, що зумовило ерозійні процеси. Пере­хід до ринк. форм господарюва­н­ня на поч. 1990-х рр. спричинив занепад галузі. На­прикінці 1990-х рр. потребу в мінерал. добривах забезпечено на 10 %, в орган. — бл. 20 %. Нині щорічні втрати ґрунту становлять бл. 600 млн т, з них — понад 20 млн т гумусу, дефіцит якого складає 100 кг/га на рік. Пл. ріллі у світі станом на 2003 становила 1403,3 млн га. Найбільша її кількість — у США (173,5 млн га, 12,4 % від світ.), Індії (160,5 млн га, 11,4 %), Китаї (142,6 млн га, 10,2 %), РФ (122,6 млн га, 8,7 %), Бразилії (59,0 млн га, 4,2 %), Австралії (47,6 млн га, 3,4 %), Канаді (45,7 млн га, 3,3 %), Україні (32,5 млн га, 2,3 %), Ніґерії (30,5 млн га, 2,2 %). На 1 особу в світі у середньому припадає 0,22 га ріллі; найвищі показники мають Австралія (2,41 га на 1 особу), Казах­стан (1,46), Канада (1,45), РФ (0,86), Арґентина (0,73), Україна (0,67), США (0,59), Білорусь (0,56).

За природ. чин­никами роз­різняють форми веде­н­ня З.: стале (дає можливість вирощувати культури без штуч. зроше­н­ня), не­стійке (базується на викори­стан­ні посухо­стійких культур, сортів і системи заходів з накопиче­н­ня та рац. викори­ста­н­ня вологи), землеробство зрошуване, богарне (вирощува­н­ня зернових у зонах зрошув. З.), гір. (З. гір. місцевостей із малороз­виненими ґрунтами, склад. рельєфом, вертикал. зональністю); за екон. чин­никами — екс­тенсивне (вирішує про­блеми нарощува­н­ня виробництва с.-г. продукції шляхом роз­шире­н­ня земел. площ) та інтенсивне (за­стосовує з тією ж метою на фіксованій земел. площі або при її скорочен­ні додатк. вкла­да­н­ня праці, капіталу, енергет. ресурсів, матеріалів, інформації). Ви­окремлюють також З. біол., біо­динамічне й орган., однак у світі ними за­ймаються менше 1 % фермерів. За організац.-соц. базою роз­різняють З. велике корпоративне, приватне, кооп., фермер. та парцелярне.

З. як наука ви­вчає способи впливу на ґрунт і с.-г. рослини для одержа­н­ня високих та сталих урожаїв; роз­робляє методи регулюва­н­ня водного, пожив., повітр. і теплового режимів ґрунту для забезпече­н­ня оптимал. умов росту рослин шляхом рац. його обробітку, сівби та посадки с.-г. культур, рац. сіво­зміни, заходи з під­вище­н­ня родючості ґрунту й урожаю с.-г. культур і послабле­н­ня впливу негатив. чин­ників (посуха, бурʼяни, ерозія, дефляція та ін.), зонал. системи З. Роз­різняють заг. (ви­вчає заг. при­йоми вирощува­н­ня рослин) і спец. (роз­робляє методи вирощува­н­ня окремих культур і сортів) З. Роз­діли: вегетація с.-г. рослин і її регулюва­н­ня; вче­н­ня про сіво­зміни; обробіток ґрунту; методи боротьби з бурʼянами; ерозійні процеси та заходи з їх попередже­н­ня; системи З. Теор. основою З. є ґрунтознавство, фізіологія рослин, мікробіологія, метеорологія, механіка та ін. науки. Осн. метод — польовий дослід в умовах, близьких до вироб.; іноді за­стосовують лабораторно-польовий, вегетац. і вироб. досліди. Укр. вчені зробили знач. внесок у роз­виток наук. основ З., зокрема у ви­вче­н­ня сучас. процесів ґрунто­утворе­н­ня; роз­робили методи хім. та фіз. меліорації пере­ущільнених, засолених і кислих земель, теор. основи та принципи побудови сіво­змін, заходи з під­вище­н­ня продуктивності посівів, технології вирощува­н­ня с.-г. культур, котрі забезпечують виробництво конкуренто­спромож. продукції в різних ґрунт.-клімат. зонах України; впровадили заходи захис. мін. обробітку ґрунту та під­вище­н­ня протиерозій. стійкості агроландшафтів у формі систем З. з контур. організацією території; об­ґрунтували необхідність і шляхи транс­формації земел. фонду країни в умовах пере­ходу до ринк. господарства. Наук.-метод. центром із З. є Ін­ститут землеробства УААН (смт Чабани Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.). Наукові дослідже­н­ня у цій галузі проводять також ін. ін­ститути УААН: цукр. буряків (Київ), зерн. господарства (Дні­пропетровськ), с. господарства Поліс­ся (Житомир), землеробства пд. регіону (Херсон), рослин­ництва, ґрунто­знавства та агрохімії (обидва — Харків), землеробства і тварин­ництва зх. регіону (с. Оброшине Пустомитів. р-ну Львів. обл.), Луган. ін­ститут агро­пром. виробництва, Миронів. ін­ститут пшениці (Київ. обл.).

Літ.: Рубін С. С., Михаловський А. Г. Землеробство: Навч. посіб. 1967; Рубін С. С. Загальне землеробство. 1976; Сайко В. Ф., Малиенко А. М. и др. Устойчивость земледелия: про­блемы и пути решения. 1993; Сайко В. Ф. Землеробство на шляху до ринку. 1997 (усі — Київ).

В. Ф. Сайко, А. М. Малієнко

Існують дві форми З. — екс­тенсивне й інтенсивне. Екс­тенсивне базується на освоєн­ні цілин. земель й особливо притаман­не ран­ньому істор. періоду, коли землю обробляли дуже простими знаря­д­дями (палиця-копачка, мотика, соха). Найбільш ефектив. тоді було під­січне (вирубне) З. на роз­чищених від лісу ділянках, які давали добрий урожай перші 3–4 р. З паді­н­ням урожайності ділянки полишали, а після викори­ста­н­ня усіх земель в околицях с-ща (в радіусі бл. 5-ти км) пере­селялися на нове місце. Екс­тенсивне З. потребує наявності знач. кількості вільних земель і повʼязане з пере­селе­н­нями. Інтенсивне З. спрямоване на під­тримку й під­вище­н­ня родючості землі. Най­ефективніший спосіб інтенсифікації З. у давнину — за­стосува­н­ня зроше­н­ня, що забезпечувало ґрунт вологою й водночас здобрювало його родючим мулом. У помір. смузі Європи най­простішим методом був пере­ліг, коли виснажену землю на якийсь час полишали без обробітку для її природ. від­новле­н­ня, а тривалість екс­плуатації ділянок подовжували здобрюва­н­ням попелом і гноєм, а також введе­н­ням сіво­змін (чергува­н­ня ярових та озимих культур). Така система З. сформувалася у ран­ньому залізному віці. У лісо­степ. смузі сучас. України вона набула пошире­н­ня в 1-й пол. 1 тис. із впровадже­н­ням заліз. наральника. Ця система З. також потребувала знач. кількості земель, тому зі зро­ста­н­ням щільності насел., а також поліпше­н­ням обробітку ґрунту, від 2-ї пол. 1 тис. (пошире­н­ня плуга, борони) формується двопіл. парова система. Вона характеризується рівномір. чергува­н­ням викори­ста­н­ня ділянок (через рік), які від­водили під посіви чи давали від­починок (були під паром). При цьому ділянки під паром обробляли для знище­н­ня бурʼянів та здобрювали, закладаючи пер­спективу майбут. врожаю. Ця система З. значно ефективніша за пере­логову, оскільки давала можливість раціональніше роз­порядитися земел. ресурсами (з меншими затратами та більшим результатом). Тому лише починаючи з періоду виникне­н­ня парової двопіл. системи можна говорити про інтенсивне З. у помір. смузі, зокрема й на укр. землях. Логіч. наслідком роз­витку двопіл. системи стала трипіл. система, за якої пар по­єд­нувався з чіткими сіво­змінами. Вона зводилася до поділу землі на три частини (під ярові, озимі й під пар) і збільшувала земел. актив на третину. Парова трипіл. система виявилася на­стільки ефективною, що стала панівною, хоча й не одразу витіснила пере­логове й під­січне З. Остан­нє тривалий час зберігало свої позиції у лісовій смузі. Від 2-ї пол. 18 ст. в Європі почали вводити т. зв. плодо­змін­ну систему, що стало можливим із введе­н­ням тех. і овочевих пропашних культур (картопля, буряк, соняшник тощо), а також кормових (травʼяні, бобові, коренеплоди). Родючість ґрунту від­новлювали за рахунок чергува­н­ня цих культур із зерн., тому зникла необхідність у парових землях. Якраз із цього часу активно почала роз­виватися агроном. наука, роз­почалася механізація З. Виникне­н­ня З. надало нової якості землі, що стала умовою та засобом виробництва, тобто набула цін­ності (статусу екон. категорії). Це проявилося у виникнен­ні власності на землю, а також регламентації до­ступу виробника до вирощеної ним продукції та змінах у організації самого процесу З. Ви­значал. виявилися соц. чин­ники, повʼязані з потребами, роллю і місцем людини в системі виробництва й роз­поділу накопичених багатств, зросла роль і соц.-екон. аспекту З. Оскільки життя людини завжди повʼязане, з одного боку, з певною тер., а з ін. — з певним колективом, власність на землю завжди має ієрархіч. характер. Для первіс. су­спільства ієрархічне під­порядкува­н­ня власності на землю в заг. ви­гляді ви­значалося наявністю таких ін­ститутів, як племʼя (союз племен), община, сімʼя. Внаслідок виключно натурал. характеру первіс. економіки кожна сімʼя володіла ділянкою землі (інакше вона не виживе), а регулятором ви­ступала община, яка здійснювала пере­розподіл землі в умовах зро­ста­н­ня общини та обмеженості її земель чи наявності земель різного ґатунку. В цьому проявлявся від­нос. демократизм первіс. общини й су­спільства загалом, по­значений терміном «колективна власність на землю».

Із виникне­н­ням держави верхов. власником землі став правитель і принцип справедливого роз­поділу землі порушився через ускладне­н­ня соц. структури. Особи, причетні до упр. й на­ближені до правителя, як і він сам, користуючись привілеями, при­власнювали великі земел. угі­д­дя (т. зв. феномен влади — власності). Не будучи в змозі їх обробити, вони користувалися чужою працею. У найгіршому в екон. від­ношен­ні становищі опинилися селяни, які, навіть маючи влас. невеликий земел. наділ, виконували повин­ності на держ. землях (царя, фараона, вана), храмових чи у господарствах вельмож, а у випадку частк. чи повного обез­земеле­н­ня — працювали у чужому госп-ві, орендуючи землю на певних умовах чи за платню. Тому боротьба за землю як джерело забезпече­н­ня елементар. умов життя та джерело збагаче­н­ня з виникне­н­ням держави су­проводжувала всю історію людства, як і спроби раціональніше налагодити З. через під­вище­н­ня зацікавленості селян у своїй праці. Сучасне З., зокрема високо­продуктивне, є наслідком тривалого його роз­витку та взаємодії технол. і соц.-екон. чин­ників. Перші екс­перименти з доместикації (окультуре­н­ня) рослин роз­почалися бл. 11 тис. р. тому. До того людину певною мірою під­штовхнула сама природа — потеплі­н­ня, що роз­почалося після закінче­н­ня вюрм. зледені­н­ня, су­проводжувалося урізноманітне­н­ням (ймовірно, за рахунок мутацій) рослин. світу. За таких умов активізувалося збиральництво диких їстівних рослин та їхніх плодів, що роз­ширювало досвід спілкува­н­ня людини з флорою, і там, де цей досвід наклався на певне ботан. тло (наявність рослин, корис. для людини й придат. для окультуре­н­ня), й виникло З. На думку М. Вавилова, такі винятк. умови склалися лише у декількох куточках світу — гір. субтропіч. смугах деяких регіонів Азії, Африки та Америки, яким було притаман­не велике сортове різнобарвʼя рослин (зерн., бобових та ін.), що й стали пращурами культур. рослин. Їх учений вважав первин. осередками виникне­н­ня З. Тер. України, як і Європи загалом, не входила до таких осередків. З. сюди привнесено з Перед. Азії. Пере­дньоазій. осередок виникне­н­ня З. — один із найдавніших і найважливіших для подальшої історії людства. Упродовж 9–8 тис. до н. е. (т. зв. неоліт. революція) там окультурено хлібні злаки й виведено різні сорти пшениці та ячменю, а також бобові й ін. рослини (горох, сочевиця, льон, вино­град). Цей процес від­бувався із за­стосува­н­ням украй простих знарядь, серед яких — деревʼяні палиці-копачки, кременеві жнивні ножі для зріза­н­ня колосків, камʼяні зернотерки та ступки для по­дрібне­н­ня зерна. Разом з вина­йде­н­ням глиняного посуду це докорін­но змінило харчува­н­ня людей (варена, смажена їжа, напої). Доместикація змінює природу рослин на­стільки, що їх можна ви­рвати з материн. середовища й пере­нести у зовсім ін. умови. Саме вона стала запорукою пошире­н­ня З. із первин. осередків його формува­н­ня на ін. території. Важливу роль при цьому ві­діграли ще дві об­ставини: по-перше, З. формувалося паралельно зі скотарством, тобто від­творюв. госп-во спочатку по­стало як комплексне (винятком є мезоамер. та болівій.-анд. осередки, де було обмаль придат. для доместикації тварин); по-друге, у процесі пошире­н­ня нової економіки та її адаптації до нових умов вона набувала певної своєрідності й з по­гляду самого З. (набір та питома вага вирощуваних культур, роз­шире­н­ня їхнього кола, способи веде­н­ня З.), і з по­гляду спів­від­ноше­н­ня двох галузей — З. й скотарства. Залежно від того, яка з цих галузей була провід., виділяють землероб. та скотар. су­спільства (або госп.-культурні типи), які від­різняються способом життя (від­повід­но — осілий та рухливий), матеріал. й духов. культурою. Поява З. у Європі повʼязана з роз­селе­н­ням пере­дньоазій. насел., а доволі швидкі темпи його пошире­н­ня — з готовністю європ. насел. долучитися до нових видів діяльності через кризу мисливства. Пере­селе­н­ня до Європи вихідців із Перед. Азії зумовлене кількома об­ставинами. Швидкий приріст насел., що роз­почався з виникне­н­ням З., наклався там на обмежені земел. ресурси, придатні для обробітку. Ця про­блема була особливо го­строю до вина­йде­н­ня зрошув. З., завдяки якому освоєно долини двох великих річок Перед. Азії — Тиґру та Євфрату, що й стали колискою перших цивілізацій. Окрім того, із на­ста­н­ням атлантич. періоду клімат став там більш сухим, натомість у Європі — теплішим і вологішим. До того ж ці простори не були щільно заселеними. Проникне­н­ня З. до Європи від­бувалося через Балкан. п-ів, на Пд. якого (сучасна Греція) перші вихідці з Перед. Азії, ймовірно, з Анатолії (п-ів Мала Азія), при­йшли не пізніше 7 тис. до н. е. Вони вирощували два сорти пшениці, ячмінь, сочевицю, а також просо, не­знане в Перед. Азії і, вірогідно, доместиковане у Закавказ­зі. По­ступово З. охопило увесь Балкан. регіон, що зумовило утворе­н­ня великої культурно-істор. спільноти ран­ніх землеробів, локал. особливості якої, що проявляються, напр., в особливостях посуду, археологи по­значили різними термінами (культура Пра-Се­скло у Пн. Греції, Старчево — в Югославії, Караново й Кремиковці — у Болгарії, Кереш — в Угорщині, Криш — у Румунії). Нові умови, особливо це стосується Пн. Балкан. регіону, спричинили формува­н­ня від­мін. від пере­дньоазій. стратегії З. — екс­тенсивного, чому, очевидно, сприяли обширні простори. За такої стратегії насел. довго не затримувалося на одному місці й після виснаже­н­ня землі в околицях пере­селялося. Стратегія пере­селень, з одного боку, сприяла швидкому поширен­ню З. на нових просторах, з ін., стримувала накопиче­н­ня тих здобутків, які б при­звели до пере­ходу на новий щабель роз­витку — цивілізаційний. Це стало гол. причиною сповільнених темпів соц.-екон. роз­витку європ. насел. порівняно з Перед. Азією та Давнім Єгиптом, де інтенсифікація З. стала рушій. силою цивілізац. (державотвор.) процесів. Освоюючи Балкани, землероб. насел. впритул пі­ді­йшло до пд.-зх. рубежів тер. сучас. України і вплинуло на мислив.-рибал. насел. сусідніх територій. У межиріч­чі серед. течій Дністра й Пд. Бугу сформувався найдавніший осередок З. на укр. землях — буго-дністровська археологічна культура (бл. серед. 7 — серед. 6 тис. до н. е.). Ймовірно, через те, що формува­н­ня цього осередку від­бувалося без поміт. припливу носіїв нових форм господарюва­н­ня, а на місц. ґрунті — через запозиче­н­ня аборигенами культур. рослин (і свій. худоби) та досвіду їх вирощува­н­ня, процес становле­н­ня нової галузі був доволі повільним. Місцева людність робила перші кроки у тій справі: харчувалася пере­важно за рахунок мисливства, рибальства й збиральництва, але побл. літніх таборів на островах та у низинах після спаду повені засівала ділянки землі. Це насел. знало кілька різновидів пшениці, ячмінь, просо, можливо льон, та почало виготовляти глиняний посуд. Тим часом землероби Балкан. регіону долиною Дунаю просувалися далі на Пн. і ви­йшли у Центр. й Зх. Європу — З. поширилося за межі теплої смуги й адаптувалося до помірної. Просуваючись у пн.-сх. напрямі, землероби освоїли значну тер. сучас. Польщі, а звідти роз­селилися й на зх. теренах сучас. України. Один потік освоїв Волин. височину, зіткнувшись на Пн. з аборигенами — мисливцями й рибалками поліс. смуги; другий, просуваючись уздовж сх. від­рогів Карпат і русла Дністра, сягнув просторів буго-дністров. археол. культури, через що, ймовірно, і звернув у бік Прута й Сірета. Така динам. хода ран­ніх землеробів спричинена природ. об­ставинами й труднощами адаптації до них. У вкритій густими лісами Європі землероб. общини освоювали невеликі необліснені анклави й після виснаже­н­ня землі шукали нові. Поява землеробів докорін­но змінила ландшафт. Уздовж річок та ін. водойм роз­кинулися невеличкі с-ща з напів­землянками й назем. оселями. Такі памʼятки археологи роз­пі­знають за своєрід. посудом кулястих форм, оздобленим прокресленими лініями з чистими смугами (стрічками) поміж ними. Саме за особливістю посуду цю спільноту умовно на­звали лінійно-стрічкової кераміки культурою. Важко приживалося З. у степ. смузі — тамтешні ґрунти були родючими, але вкрай важкими для ручного обробітку. Водночас привабливість степ. просторів полягала у наявності пасовиськ, що й зумовило у цьому регіоні пріоритет. роз­виток скотарства (сурська культура). Отже, вже на початк. фазі З., за неоліту, на укр. землях почали складатися регіон. особливості від­творюв. економіки: лісо­степ. смуга, ще до­статньо тоді заліснена, була полем діяльності землероб. спільнот, степ. — скотарських. Ця об­ставина стала ви­значал. для всієї історії України — давньої, середньовіч. та, знач. мірою, й нової. Не­зважаючи на взаємодію землероб. і скотар. спільнот, вони належали до різних світів. Землероб. традиція, як складова власне європ. ойкумени, була повʼязана й по­стійно живилася імпульсами із Зх. (Балкани, Подунавʼя, Середня Європа). Натомість роз­виток скотар. економіки більше залежав від заг. ритмів роз­витку насел. Євразій. степу, звідки час від часу надходили чергові хвилі мі­грантів у Пн. Причорноморʼя. Екс­тенсив. характер скотар. економіки (ґрунтується, насамперед, на випасі худоби) робив її малопер­спектив. з по­гляду нарощува­н­ня якіс. змін, але у тодіш. умовах доволі рентабел., що й стало запорукою її монотон­ності та живучості. Майбутнє було, без­умовно, за землероб. економікою, однак З. у помір. смузі тоді важко під­давалося інтенсифікації, що робило його вразливим на тлі обмеженості земель і по­стій. приросту населе­н­ня. Через це роз­виток землероб. спільнот су­проводжувався не тільки під­йомами, а й спадами — аж до зміни госп. моделі на скотарську.

Ера ран­ніх землеробів на тер. сучас. України роз­почалася у добу енеоліту, коли в ужиток уві­йшли метал. речі — мідні й навіть золоті, що повʼязане з появою нових прибульців. Осередком, звідки виходили нові хвилі мі­грантів, як і за доби неоліту залишалися Балкани. При­близно на поч. 2-ї пол. 5 тис. до н. е. з Пн. До­бруджі (Нижнє Подунавʼя) у Пн.-Зх. Причорноморʼя просунулися носії культури Гумельниця, локал. прояв якої на укр. землях археологи на­звали культурою Бол­град, або Бол­град-Алдень. Ще раніше, при­близно у серед. 6-го тис. до н. е., Прут.-Дністров. межиріч­чя зайняли носії культури Кукутені. Її памʼятки на­прикінці 19 ст. (до встановле­н­ня факту походже­н­ня) на­звані В. Хвойкою трипільською культурою (нині більш вживана назва культура Кукутені-Трипі­л­ля). Витоки цієї культури лежать у Пд.-Сх. Транс­ильванії та сучас. Румун. Молдові. Інші хвилі мі­грантів прибули із Зх. — з тер. ниніш. Польщі та зайняли Зх. Волинь (маліц. і волино-люблін. археол. культури). З-поміж цих ран­ньоземлероб. культур най­яскравішою була трипільська, яка роз­винулася на укр. теренах у яскраве й мас­штабне явище, охопивши по­ступово всю лісо­степ. смугу й ви­йшовши на заключ. етапі роз­витку частково за її межі — в степ. смугу Пн.-Зх. Причорноморʼя та Київ. Поліс­ся. Трипіл. культура існувала бл. 2,5 тис. р., захопивши й добу ран­ньої бронзи. Вона яскраво продемонструвала можливості землероб. економіки і водночас ту межу, до якої вона могла успішно роз­виватися, не маючи радикал. засобів інтенсифікації З. По­ступальність роз­витку цієї культури ви­значали декілька чин­ників: по-перше, на тлі місц. насел. прибульці цілком володіли навичками З., що зовні проявлялося у таких рисах, як чітко сплановані поселе­н­ня, різнобарвний та якіс. посуд, оздоблений складними криволіній. орнаментами, в яких простежуються зоо- та антропоморфні фігури, статуетки людей (пере­важно жінок) та тварин (від­ображають новий стиль життя і чітку спрямованість саме на З.); по-друге, демогр. потенціал цієї спільноти поповнювався не лише за рахунок природ. приросту насел., а й за рахунок нових прибульців із прабатьківщини, а також шляхом по­глина­н­ня місц. насел. у процесі колонізації нових земель (позитив. чин­ник, оскільки в умовах тотал. панува­н­ня ручної праці людина була гол. продуктив. силою); по-третє, існувала можливість освоє­н­ня нових земель, нещільно заселених, що активізувалося з упровадже­н­ням під­січ., доволі продуктив. З., хоча й екс­тенсив. за своєю сутністю, оскільки врожайність падала після 3–4-х р. екс­плуатації під­сіки. Гармонійне по­єд­на­н­ня цих чин­ників спричинило роз­квіт трипіл. культури, який припав на серед. 5 — серед. 4 тис. до н. е. Вся лісо­степ. смуга вкрилася гу­стою сіткою поселень, серед яких виникали і гігант., де мешкали тисячі людей. Осілість, до­статок харчів, ритмічність землероб. праці вивільняли час для облаштува­н­ня побуту, творчості, що проявилося у роз­витку ремесел. Провід. матеріалом у побуті стала глина. Трипільці добре освоїли цей матеріал, зводячи оселі з дерева й глини та виготовляючи домашнє і культове начи­н­ня. Різноманіт. посуд, статуетки, модельки жител й ін. речі, оздоблені прокресленими й мальованими візерунками, від­значаються барвистістю форм і оздобле­н­ня. Формотворе­н­ня, орнаментал. й фігуративне мистецтво сягнули такого рівня, якого вже ніколи не вдалося по­вторити у давній історії України. Однак із освоє­н­ням усієї лісо­степ. смуги, найбільш придат. за існуючої технол. оснащеності для З., трипіл. культура втратила пер­спективи роз­витку. Ситуацію ускладнили демогр. під­несе­н­ня та слабкий роз­виток обміну через автаркічність тодіш. спільнот. Виправити її можна було лише шляхом інтенсифікації З., однак трипільцям, як й ін. ран­ньоземлероб. спільнотам помір. смуги, зробити цього не вдалося. Вихід із кризової ситуації зна­йдено у зміні моделі господарюва­н­ня — ухилі у бік роз­витку скотарства, що спричинило занепад культури й докорін­ну транс­формацію її матеріал. комплексу (буд. справи, посуду тощо). Отже, на поч. доби бронзи (кін. 4 — поч. 3 тис. до н. е.) завершилася ера ран­ніх землеробів помір. смуги. Зміна госп. моделі на користь скотарства не лише змінила спосіб життя з осілого на рухливий, який не сприяє накопичен­ню матеріал. цін­ностей, а й закріпила екс­тенсивні методи господарюва­н­ня, що завжди ґрунтуються на роз­ширен­ні екон. простору. Утрима­н­ня худоби (гол. засіб до існува­н­ня) вимагало знач. природ. ресурсів — пасовищ, сіножатей, зимівок. Роз­виткові скотарства частково сприяла наявність не щільно заселених смуг — поліс. і степової. На деякий час, завдяки пере­ходу до скотар. економіки, а отже і до рухливого способу життя, лісо­степ. насел., ре­презентов. кулястих амфор культурою та шнурової кераміки культурно-історичною спільністю (мі­грантами з Пн. Зх., які по­глинули, ймовірно, частину трипіл. насел.), зрівнялося за способом життя з насел. степ. смуги (до якого влилася й частина трипіл. насел.). Колективи з ухилом у моногалуз. госп-во та ще й в одноманіт. соц.-екон. просторі рано чи пізно стають перед вибором: продовжувати своє скромне життя (пере­творившись на стагнатів) або здолати моногалузевість і пере­йти до комплекс. господарства на ґрунті З., що може забезпечити нормальне осіле життя, а у пер­спективі — подальший по­ступ. Вибір зроблено на користь осілості, ймовірно, через природне прагне­н­ня людини до комфорт. побуту та стабіл. життя. Можливо, до того також під­штовхувала істор. памʼять чи зміни в кліматі. Від кін. 3 тис. до н. е. на всій тер. сучас. України З. значно активізувалося. На­прикінці доби бронзи — на поч. доби ран­нього заліза (2–1 тис. до н. е.) на лісо­степ. просторах знову стверджується домінува­н­ня З., яке поширюється й на поліс. смугу, натомість у степ. смузі воно сходить нанівець, що при­звело до виникне­н­ня кочівництва — крайнього виразу й порогу можливостей скотар. економіки. Від­тоді чітко формується опозиція двох світів: землероб. комплекс. осілого й кочового моногалуз. рухливого. По­збавлені потенцій для внутр. роз­витку через однобічно роз­винену економіку, кочівниц. спільноти виживали й роз­вивалися спрямовуючи інтереси назовні, що створювало за­грозу для роз­витку осілих народів. Сусідство кім­мерійців, скіфів, сарматів та кочовиків пізнішого часу ві­діграло свою роль у сповільнен­ні темпів роз­витку землероб. населе­н­ня. Однак, не­зважаючи на цю де­стабілізуючу силу (як і ін. об­ставини), З. вже ніколи не втрачало свій пріоритет у лісо­степ. смузі, що засвідчило послідовне чергува­н­ня культур скіф. часу (серед. 7 — поч. 3 ст. до н. е.) та пізніших часів, з якими дослідники повʼязують формува­н­ня словʼян. етносу (зарубинецька культура, черняхівська культура, київська культура), а потім вже й існува­н­ня власне ран­ніх словʼян (празька культура, пеньківська культура, колочинська культура). Незворотності процесу ствердже­н­ня З. як провід. галузі у прасловʼян. і словʼян. середовищах надало впровадже­н­ня заліз. індустрії, значе­н­ня якої для помір. смуги можна порівняти з вина­йде­н­ням зрошув. З. у смугах Азії та Африки. Попервах роль такого стимулятора ві­ді­гравала залізна сокира, за­стосува­н­ня якої давало змогу активізувати під­січне З., здавна ві­доме на цій тер., надалі вдосконалювалися й орні знаря­д­дя завдяки появі заліз. наральника (ві­домі у черняхів. культурі), що полегшувало й при­скорювало обробіток ґрунту, давало можливість роз­ширювати посівні площі, а також поліпшити обробіток землі. Тоді ж роз­почали за­стосовувати пере­логову систему в З., а також сіво­зміни, практикува­н­ня яких стало можливим з появою озимих культур, зокрема жита, що впродовж тривалого часу росло на полях як бурʼян (окультурене у 1-й пол. 1 тис., ймовірно, у помір. смузі). Всі ці процеси від­бувалися на тлі вдосконале­н­ня жнивних знарядь (залізні серп та коса) та засобів пере­робле­н­ня зерна (жорна по­ступово витіснили традиц. примітивні зернотерки). Хоча реалізація пер­спектив, що зʼявилися з впровадже­н­ням заліза, у соц.-екон. плані не раз обривалася через зовн. об­ставини, зокрема сусідство кочовиків, від серед. 1 тис. вона набула невпин. по­ступу, що й при­звело (разом із впливом ін. чин­ників) до формува­н­ня в 9 ст. першої держави сх. словʼян — Київ. Русі. Важливим показником того процесу стала інтенсифікація З., яка ґрунтувалася на впроваджен­ні плуга (що принципово змінив якість обробітку ґрунту), борони, деревʼяної лопати із заліз. оку­т­тям, а також дво- і трипіл. систем З. Як і скрізь, виникне­н­ня держави у словʼян су­проводжувалося формува­н­ням територ. общин (за літопис. джерелами — верв), політ. обʼ­єд­нань на зразок племін. союзів (дуліби, древляни тощо), міських центрів і на­ступом правлячої еліти (князів та служилої знаті) на земел. права селян (смердів), яких обкладали всілякими податками й повин­ностям, і ті потрапляли у роз­ряд залеж. населе­н­ня. У подальшій історії України З. залишалося провід. галуз­зю, а селянство складало більшість населе­н­ня.

Літ.: Пас­сек Т. С. Периодизация трипольских поселений. Москва, 1949; Довженок В. Й. Землеробство древньої Русі до середини ХІІІ ст. К., 1961; Горленко В. Ф. та ін. Народна землеробська техніка українців. К., 1971; Пачкова С. П. Господарство східно-словʼянських племен на рубежі нашої ери. К., 1974; Археология Украинской ССР. Т. 1–3. К., 1985–86; Краснов Ю. А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. Москва, 1987; История крестьянства СССР с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции. Т. 1. Москва, 1987; Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: Ран­неславянский и древнерус­ский периоды. К., 1990; Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. К., 1997; Давня історія України. Т. 1–3. К., 1997–2000; Баран В. Д. Давні словʼяни: Україна крізь віки. Т. 3. К., 1998; Бунятян К. П. Давнє населе­н­ня України. К., 1999; Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний роз­виток людства. К., 2000; Пашкевич Г. О., Від­ейко М. Ю. Рільництво племен трипільської культури. К., 2006; Історія українського селянства. Т. 1–2. К., 2006.

К. П. Бунятян

Завантажити статтю