Залізний вік

Визначення і загальна характеристика

ЗАЛІ́ЗНИЙ ВІК — оста­н­ня доба в археологічній періодизації історії. Основи археологічної періодизації у ви­гляді системи трьох віків — камʼяний вік, бронзовий вік і З. в. — заклав у своїх працях на поч. 19 ст. данський учений Х.-Ю. Томсен. В археології сутність З. в. ви­значають упровадже­н­ням металургії заліза й пошире­н­ням залізних виробів у господарстві та побуті.

Перше зна­йомство людства із залізом засвідчене ще у 3 тис. до н. е. То було метеоритне залізо, тому його називали небесним металом, а на фресках залізну зброю зображували блакитним кольором. Цим часом датовано також поодинокі знахідки в Месопотамії речей з рудного заліза (зокрема у гробницях стародавнього міста-держави Ур, що існувало за 20 км від сучас. м. Ен-Насірія, Ірак). Більшість таких знахідок у Пере­дній Азії припадає на 2 тис. до н. е. Найкращими навичками в залізоробній справі та мистецтві обробле­н­ня заліза тоді володіли хетти. Від них окремі вироби потрапили до Єгипту та в інші країни. Однак у ті часи залізні вироби були рідкісними: залізо цінували на рівні золота, а то й вище, з нього виготовляли прикраси. Зважаючи на по­ступову активізацію залізороб. справи від 12 ст. до н. е., дослідники датують поч. З. в. 9 ст. до н. е., хоча у деяких регіонах він на­став пізніше: в Африці на Пів­дні від Сахари — у серед. 1 тис. до н. е., а на Пів­ночі Європи — на рубежі ер.

Не менш про­блемним є ви­значе­н­ня верх­ньої межі З. в. Її від­критість (фактично З. в. продовжується донині) зумовила те, що в археології використовують лише поня­т­тя «ран­ній залізний вік», однак і воно чітко не ви­значене, оскільки до археологічних критеріїв періодизації домішуються історичні. Так, стосовно старожитностей Центральної і Західної Європи утвердилася періодизація, роз­роблена на поч. 20 ст. франц. археологом Ж. Дешелет­том і нім. дослідником П. Рейнеке, які поділили З. в. на період Гальштату (900–500 рр. до н. е.) й Латену (500 рр. до н. е. — порубіж­жя ер; див. Латенська культура). Від рубежу ер починається римський період. Культури всіх трьох періодів значно вплинули на роз­виток населе­н­ня на території України, тому цю класичну схему періодизації з додатковим внутрішнім поділом кожного періоду використовують у своїх дослідже­н­нях і українські археологи. З. в. («ран­ній залізний вік») Східної Європи (екс­пансія римлян сюди не поширилася) на ґрунті гегемонії певних кочівницьких обʼ­єд­нань поділяють на 3 періоди: 

1. пере­дскіфський, або кім­мерійський (9 — 1-а пол. 7 ст. до н. е.), 
2. скіфський (2-а пол. 7 — поч. 3 ст. до н. е.),
3. сарматський (кін. 3 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.). 

Схема цієї періодизації у загальних рисах окреслилася на поч. 20 ст., проте тривалий час не вдавалося виділити старожитності кім­мерійського часу, тому завершеного ви­гляду вона набула у 1970-і рр. завдяки дослідже­н­ням О. Тереножкіна. Враховуючи те, що археологічна періодизація стосується стародавньої історії, верх­ньою межею З. в. уважають дату паді­н­ня Західної Римської імперії (умовний кінець стародавньої історії та початок середньовіч­чя); від­тоді пріоритет належить винятково історичній періодизації.

Освоє­н­ня заліза

Залізо — досить легкодо­ступний і найпоширеніший метал у природі. Конкреції залізних руд (оксиду заліза) часто залягають у верх­ніх шарах ґрунту та навіть виходять на поверх­ню (болотна руда). Природну пере­пону в освоєн­ні цієї сировини — високу температуру її плавле­н­ня (1528 °C), якої не можна досягнути в горні чи печі, — подолано завдяки винаходу сиродутного способу: залізо на­вчилися отримувати шляхом нагніта­н­ня через міхи до горна повітря (звідси й назва), що під­тримувало горі­н­ня і водночас вступало в реакцію з оксидом заліза. При температурі 900 °C й вище залізо стікало на дно горна у ви­гляді густої тістоподібної маси, яка після охолодже­н­ня пере­творювалася на пористі ніздрюваті шматки. Їх ущільнювали проковува­н­ням й отримували метал — крицю. Така технологія видобутку ви­значила й спосіб виготовле­н­ня заліз. виробів — їх виковували й гартували у процесі кількаразового роз­пече­н­ня, проковува­н­ня та охолодже­н­ня. Цим тогочасна технологія виготовле­н­ня заліз. речей принципово від­різняється від ливар. технології виготовле­н­ня бронз. речей: залізні вироби робили ковалі й фактично кожна тодішня залізна річ є індивідуальним витвором. Саме тому серійні речі (на­приклад, вістря до стріл, дешеві прикраси) на поч. З. в. виготовляли з бронзи. Понад те, збагаче­н­ня металургійного досвіду спричинило значне під­несе­н­ня індустрії бронзи за рахунок вдосконале­н­ня при­йомів литва, роз­клепува­н­ня, витягува­н­ня дроту та за­стосува­н­ня різних видів оздобле­н­ня. Особливою популярністю користувалися бронз. вироби етруських, кельтських, іл­лірійських, грецьких майстрів (посуд з фігурним оздобле­н­ням, інкрустацією та позолотою, статуї, прикраси, захисні обладунки у ви­гляді кірас і поножів, що імітують обриси людського тіла, шоломи, багатофігурні композиції на візках культового при­значе­н­ня). Лише у середньовіч­чі людство на­вчилося плавити залізо й отримувати чавун.

Після виникне­н­ня від­творюваного господарства (землеробства й скотарства) освоє­н­ня заліза стало одним із найважливіших досягнень, яке ви­значило подальший по­ступ людства й заклало під­ґрунтя майбутнього роз­витку техніки. Значе­н­ня цієї події ви­значалося не лише тим, що було отримано новий, міцніший за бронзу матеріал, але й тим, що він був легкодо­ступним. Роз­шире­н­ня сировин. бази, а від­так і виробле­н­ня потужностей, залуче­н­ня до залізоробної справи великої кількості людей сприяли урізноманітнен­ню досвіду та появі нових знарядь і механізмів, які використовують донині (пилка, ножиці, терпуг, струг, циркуль тощо). Вина­йде­н­ня заліза по­значилося на всіх галузях діяльності людства, зокрема поява заліз. сокир дала можливість роз­ширити посівні площі за рахунок лісу. Інструмент виявився дієвим — на серед. 1 тис. до н. е. повністю вирубано ліси, напр., у Греції та долині р. Хуанхе (Китай), що спровокувало зміну мікроклімату й спричинило кризу в с. госп-ві, внаслідок чого греки пере­йшли до вино­градарства й садівництва, китайці почали споруджувати зрошувальної системи. Зʼявилися залізні наральники, згодом — плуг та борона, що мало принцип. значе­н­ня для полегше­н­ня обробітку землі й подальшого роз­шире­н­ня посівних площ. Чудові інструменти отримали столярі й теслі, будівельники, ювеліри, каменярі почали освоювати найтвердіші породи каменю, змінилася екіпіровка воїнів (заліз. меч і кинджал, спис, дротики). Залізні деталі стали основою нових при­строїв (у греків у 5 ст. до н. е. зʼявилися жорна, у 1 ст. до н. е. — вітряки) та вдосконале­н­ня наявних (деталі кораблів, возів і колісниць, заліз. обід колеса). Напередодні римського завоюва­н­ня кельти вина­йшли шпори й почали під­ковувати коней.

Вплив на культурний роз­виток

Впровадже­н­ня заліза сприяло роз­ширен­ню меж цивілізаційного простору, виникнен­ню цивілізацій другого поколі­н­ня. У регіонах старих цивілізацій зʼявилися нові лідери — царство Чжоу, імперія Цінь у Китаї, Ас­сирійська імперія, Мідія, Лідія, Персія в Пере­дній Азії, Карфагенська держава у Серед­земноморʼї, зрештою Давня Греція і Давній Рим. Залізними знаря­д­дями роз­чищені хащі й джунглі у долині р. Ґанґ (Індія), що стало під­ґрунтям зародже­н­ня Індійської цивілізації. До­ступні, від­носно дешеві та ефективні залізні знаря­д­дя зумовили більшу само­стійність окремого виробника у господарській діяльності. У соц.-економічній сфері це проявилося в певному обмежен­ні функцій держави й помітному роз­виткові приватній власності та ринкових від­носин, особистої ініціативи, однак гол. зміни сталися в духовному житті.

З добою заліза збігаються в часі під­несе­н­ня філософської активності, поява «духовних учителів» і формува­н­ня релігійно-філософських систем, а також світових пророцьких релігій. Час духовних пошуків (при­близно серед. 1 тис. до н. е.) нім. філософ К. Ясперс на­звав «осьовим». У 6–5 ст. до н. е. філософи буквально заполонили Китай. Мандруючи від царства до царства, вони пропонували свої ідеї облаштува­н­ня су­спільства. В ту добу (т. зв. добу ста філософських шкіл) жили Кун Цзи (Конфуцій), етично-політичне вче­н­ня якого пере­творилося на одну з най­впливовіших релігій Китаю; Лао Цзи — засновник даосизму; наївний матеріаліст і утопіст Мао Цзи (Мо Ді); а також творець легізму Шан Ян — єдиний, хто втілив свої ідеї в життя у царстві Цінь. В Індії, поруч з нащадком ведійської релігії — брахманізмом, по­стала низка витончених релігійно-філософських систем, основою яких були глибокий само­аналіз, пошуки шляхів самовдосконале­н­ня задля зли­т­тя з Абсолютом. Тоді сформувалися ідея про без­конечне життя як ланцюг пере­втілень душі після смерті тіла (сансара — «колесо життя») та закон карми (сума добрих і злих вчинків кожної людини ви­значає форму на­ступ. втіле­н­ня). Буд­дизм, джайнізм, йогу та іншої релігійно-філософської системи Індії споріднює вища ідея — здолати круговорот сансари й закон карми та вивільнити душу з полону тіла. Якщо раніше вважалося, що священ­не зна­н­ня до­ступне лише брахманам (вищій варні), то нові релігії були від­критими для всіх і, принаймні в духовному аспекті, ламали пере­пони між за­мкнутими родовими і профес. су­спільними групами. У цей час зародився ран­ній індуїзм, що став «релігією релігій», синтезом вірувань, філософії, етики, міфів, обрядів, повсякден­них норм життя. Його характерна риса — терпимість до інших релігійних уподобань. Роки життя пророка іранців і творця зороастризму Заратуштри (Зороастра) точно не встановлено, однак вони при­близно збігаються з добою З. в. На цей час припадає і рух пророків у Палестині — реліг.-політ. проповід­ників, які закликали до ви­зна­н­ня Яхве єдиним Богом, засуджуючи роз­кіш і наси­л­ля. Юдаїзм (перша моноте­їст. релігія) став попередником християнства й ісламу.

Таким чином, за доби З. в. від­булося вивільне­н­ня особистості з тенет державного монополізму, принаймні у релігійному житті, й роз­почалися пошуки власної дороги до Бога (Абсолюту, Нірвани), що нерідко завершувалися добровільною від­мовою не лише від актив. су­спільно-політичного життя, а й від елементарних умов життя (аскетизм, чернецтво, схимництво). У духовних пошуках тієї доби сформувалися ідеї, що надалі стали засадничими для християнства: про Бога — Творця всього сущого, на­ста­н­ня Царства Божого на землі внаслідок пере­моги добра над злом та участь у цій боротьбі людини. Світові релігії були фактично продовже­н­ням духовних пошуків «осьового часу», а їхньому поширен­ню сприяв наднаціональний характер більшості релігій. Завоюва­н­ня дорійцями досить роз­виненої на той час у культурному від­ношен­ні Греції на­прикінці бронзового віку й занепад Крито-Мікен. цивілізації знову повернули цю країну на кілька століть до родового ладу. Освоє­н­ня заліза — один із головних чин­ників виникне­н­ня античної цивілізації, яка зро­стала у процесі колонізації греками узбереж Серед­земного й Чорного морів, а також у ході формува­н­ня такого самобутнього явища, як грецький поліс. Найбільший роз­квіт ел­лінської культури припав на класичний період — 5 ст. до н. е. Навіть після завоюва­н­ня Греції Алексан­дром Македонським Афіни залишалися «школою Ел­лади». Для Європи й сучасного світу загалом становле­н­ня і роз­виток античної цивілізації мають особливе значе­н­ня, оскільки саме з нею повʼязані виникне­н­ня науки, театру, спорту, зародже­н­ня таких понять, як «гуманізм», «громадянські свободи», «демократія», «патріотизм» — усього того, до чого прагне сучасний світ. Хоча досягне­н­ня давніх греків за­тьмарюють здобутки їхніх сусідів — цивілізації етрусків на Апен­нінському пів­острові, а також Стародавнього Риму, що скори­стався на­дба­н­нями етрусків, однак і спадок Римської держави, зокрема республіканський устрій, юридичне право, будівельні технології, став важливою складовою західноєвропейських (див. Західна цивілізація) і візант.-східнохристиянських цивілізацій. Водночас цивілізаційний процес ви­йшов за межі теплого серед­земноморського клімату — на значних просторах Середньої та Західної Європи по­стала кельтська ран­ньоцивілізаційна система, археологічним корелятом якої є латенська культура. Однак загалом населе­н­ня Європи й Азії на території з помірним кліматом до­єд­налося до цивілізаційного процесу пізніше — у ран­ньому середньовіч­чі.

За доби заліза в Україні по­став і такий господарсько-культурний феномен, як кочівництво. Основу економіки кочівників складало моногалузеве господарство (роз­веде­н­ня худоби). Екс­тенсивні форми її утрима­н­ня (на пасовиськах) спричинили кочовий спосіб життя, а спеціалізоване господарство та обмеженість потенцій для внутрішнього роз­витку — спрямованість інтересів до землеробського світу. Це часто ви­значало агресивний характер політики кочівників, під­несе­н­ня яких повʼязане із заповне­н­ням ними тієї соціальної ніші, що могла компенсувати недоліки їхньої власної однобокої економіки й давала можливість отримувати (через обмін чи силою) хліб і ремісничі товари. Скотарське напів­кочове населе­н­ня здавна складало неспокійне оточе­н­ня давніх цивілізацій. Однак у залізній зброї до їхньої во­йовничості додалися хороша зброя й досконала вуздечка, що давала змогу використовувати коня у військовій справі. Саме за доби заліза зʼявилися кінні воїни-вершники, які одразу продемонстрували свою пере­вагу над піхотинцями та воїнами на колісницях. Від­тоді й до появи моторизованої техніки кін­нота стала важливою складовою армій усіх країн світу. Наявність кін­ноти давала змогу швидко долати великі простори й створювати ефект несподіванки. Рухливі, добре озброєні загони кочівників (сюнну та ін.) по­стійно тримали в напрузі Китай і спровокували зведе­н­ня у 3 ст. до н. е. Великої Китайської стіни. Грозою давньо­східних цивілізацій були мас­сагети, кім­мерійці та скіфи. Жертвою кочівників стали цивілізаційні осередки Середньої Азії — Согд і Хорезм. Зрештою, рух гунів на Захід спровокував і так зване Велике пере­селе­н­ня народів, яке спричинило роз­пад Західної Римської імперії та руйнува­н­ня звичного способу життя на більшій частині європейської території Східної Римської імперії і на певний час повернуло Європу до варварства. Часто завоюва­н­ня кочівників су­проводжувалися створе­н­ням недовговічних держав у зонах землеробства (Парфянське царство, Кушанська імперія та ін.). Завоюва­н­ня єврейськими скотарськими племенами Палестини й долуче­н­ня їх до землеробства при­звело до утворе­н­ня Ізраїльсько-Юдейського царства.

Хоча за доби заліза у давній історії України роз­почався писемний період і ві­домості з від­повід­них джерел (на­приклад, «Історії» Геродота) наповнюють її конкретикою, пріоритетними для дослідників цього періоду є археологічні джерела. За доби ран­нього заліза в Україні у межах тер. України існувало три основні світи, які різнилися способом життя, рівнем соціально-економічного роз­витку й ментальністю. Поштовхом до їхнього виникне­н­ня стало як впровадже­н­ня нових технологій, що наклалося на попередній досвід адаптації до певних умов існува­н­ня (землероби лісо­степової, скотарі степової зон), так і міграційні процеси. Перший світ — землеробське населе­н­ня лісо­степової зони й Поліс­ся. В етнічному й культурному плані воно не було однорідним (висоцька культура, ґава-голі­гради культура, бондарихинська культура, найбільше явище — чорноліська культура). 

З пере­ходом до заліза люди отримали новий стимул для роз­витку. Зовні це проявилося в урізнобарвлен­ні посуду, роз­ширен­ні асортименту металевих знарядь і прикрас, здебільшого бронзових. Проте мирному життю цього населе­н­ня заважали пів­ден­ні сусіди — кочівники-кім­мерійці (другий світ). Щоб убезпечити себе від такого сусідства, населе­н­ня лісо­степу звело у Потясмин­ні та Середній Над­дністрянщині низку укріплених поселень і фортець, оточених земляними валами й ровами. Це вимагало значних затрат сил й енергії, однак, як свідчать сліди руйнації, мало рятувало від сваві­л­ля кочівників — привʼязане до своїх ланів і домівок осіле населе­н­ня дуже вразливе. Ситуація дещо змінилася, коли най­активніші загони кім­мерійців повернули до Пере­дньої Азії (за Геродотом, рятуючись від скіфів, що на­ступали зі Сходу). Слідом за ними пере­несли туди свою військову активність і скіфи, які хоч і стали союзниками Ас­сирії, але не врятували її від загибелі. При­близно в цей час — у серед. 7 ст. до н. е. — на тер. нинішньої України зʼявилися греки, які заснували на сучас. о-ві Березань перше поселе­н­ня — Борисфен. Вільні землі з не­значною чисельністю кочового населе­н­ня привабили греків, і у 6 ст. до н. е. на узбереж­жі Чорного моря виникла низка грецьких полісів: Ольвія, Тіра й Ніконій у Пів­нічно-Західному Причорноморʼї, Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Німфей, Феодосія, Пантикапей у Криму (тут їм довелося потіснити таврів). Паралельно із роз­будовою міст греки активно освоювали прилеглі до них території — сільськогосподарська околиця (хора) Ольвії вже у 6 ст. до н. е. вздовж Пів­ден­ного Бугу доходила до сучасного Миколаєва. Прибулі греки повин­ні були не лише забезпечити себе харчами, а й мати їхній надлишок для торгівлі, аби облаштувати свій побут звичними речами. Грек не уявляв своє життя без доброї їжі, театру, вина, оливкової олії, красивого посуду, тканин, скульптур. Усе це можна було замовити або при­дбати на ринках Греції в обмін на хліб, худобу, метали, будівельний ліс, рабів, тому вони налагодили торговельні контакти з місцевим населе­н­ням. Найвигіднішим партнером для них стало землеробське населе­н­ня лісо­степового Побуж­жя та Середньої Над­дні­прянщини, яке, окрім хліба й худоби, володіло багатими сировин­ними ресурсами. 

З появою греків воно вперше отримало такий могутній додатковий стимул для роз­витку, як зовнішня торгівля; озна­йомилося з грецьким стилем життя, з іншим світом речей — привабливих і бажаних, а також цілком до­ступних, особливо для місцевої знаті. Завдяки обміну тут зʼявилися дорогі золоті прикраси, вишуканий посуд, амфори, що су­проводжують похова­н­ня місцевих князьків та аристократії. Зближе­н­ня з ел­лінами мало й інші наслідки. Ймовірно, із середовища землеробів лісо­степу походив напів­легендарний скіфський мудрець і єдиний пред­ставник варварів, якого греки зарахували до своїх мудреців, — Анахарсіс. То був «золотий вік» для населе­н­ня лісо­степу, однак фатальною об­ставиною залишався степовий коридор, що роз­діляв лісо­степ та узбереж­жя Чорного моря. Військову пере­вагу кочівників добре від­чуло ще землеробське населе­н­ня кім­мерійського часу. Тепер воно, щоб врятувати свою незалежність, почало зводити грандіозні городища. Високими валами й глибокими ровами обносили не лише поселе­н­ня, а й велику околицю в десятки й тисячі гектарів, що у випадку навали давала притулок людям і худобі з навколишніх селищ і змогу якийсь час витримувати облогу (див. Більське городище). 

Після заверше­н­ня пере­дньоазійських походів зоною особливих інтересів скіфів стало Пів­нічне Причорноморʼя. Ці степи скіфи повністю ніколи й не полишали, а тепер вони стали для них основною зоною мешка­н­ня. Пере­несе­н­ня скіфами своїх кочівʼїв у Пів­нічне Причорноморʼя ускладнило життя місцевим грекам — навколо Ольвії зводили мури, міста Боспору Кім­мерійського обʼ­єд­налися під проводом Пантикапею. Грецькі поліси сплачували данину скіфам. Уклинившись між землеробським населе­н­ням лісо­степу й греками, вони пере­брали на себе торгівлю й почали тиснути на землеробів, змушуючи їх нарощувати виробництво. Від 5 ст. до н. е. досить роз­винена культура хліборобів почала занепадати, натомість поповнювали свої статки скіфські вельможі. Пік під­несе­н­ня степової Скіфії припав на 4 ст. до н. е., на­зване дослідниками «золотою осін­ню» в історії скіфів. На тлі значних багатств, зосереджених у могилах аристократії та царів, спо­стерігалося зубожі­н­ня рядових кочівників, що засвідчують дослідже­н­ня тисяч могил з дуже скромним су­проводом (кілька стріл у чоловічих похова­н­нях або скляне намисто й бронзові сережки — у жіночих) і сам процес осі­да­н­ня скіфів. Ще на­прикінці 4 ст. до н. е. в степу зведено найбільші кургани з багатими скарбами в під­земних покоях царів, скіфи допомогли ольвіополітам роз­громити військо намісника Александра Македонського Зопіріона (331 р. до н. е.), а синові боспорського царя Перісада I Сатіру — захопити трон у Пантикапеї (309 р. до н. е.). Проте на початку 3 ст. до н. е. скіфська державність раптово занепала. Причини такого явища остаточно не зʼясовані. Можливо, вони мали комплексний характер, повʼязаний з еколого-кліматичними, економічними й політичними чин­никами. Деякі осередки скіфів того часу (так звані Малі Скіфії) збереглися лише у До­бруджі, пониз­зі Дні­пра та в Криму. Після занепаду Скіфії етнополітична ситуація на території сучасної України істотно змінилася. Новими господарями степів стали сармати — давні східні сусіди скіфів, що просувалися сюди з-за Дону кількома хвилями: язиги, роксолани, аорси, алани. У господарському плані вони, як і скіфи, були типовими кочівниками, однак їхня культура від­різнялася зброєю, прикрасами, посудом. Сармати вимагали данину від Ольвії, брали участь у війнах понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, що зблизило їх з Боспорським царством, намісником якого був син Мітрідата VI Махар; разом з тим дуже потерпав від сарматів Херсонес. На­прикінці 1 ст. до н. е. сармати зу­стрілися в Нижньому Подунавʼї з римлянами, й більші чи менші конфлікти стали знаковими для їхніх стосунків. Активність сарматів у цей період повʼязують з правлі­н­ням двох царів — Фарзоя та Інісмея. Щоб допомогти грецьким містам, Рим роз­ташував у них свої залоги. Але на початку 2 ст. сармати навіть добилися по­стійної данини від Риму. Надалі вони разом із даками, германськими племенами маркоманів, квадів, вандалів по­стійно нападали на Римську імперію. Активні міграційні процеси спочатку були спричинені під­несе­н­ням кельтів та їхньою екс­пансією у різних напрямах, а згодом — на­ступом Риму на Європу та появою сарматів. Це сколихнуло й зрушило з місця великі маси людей у боротьбі за жит­тєвий про­стір, зокрема кельтів, германців, гетів. Грецьке населе­н­ня Пів­нічно-Західного Причорноморʼя, опинившись у зоні конфліктів, забезпечувало свої тили, зводячи городища вздовж низового Дні­пра. 

В союзі з пі­зніми скіфами ольвіополіти ініціювали створе­н­ня Пізньоскіфського царства у Криму зі столицею в Неаполі Скіфському. В цих осередках знаходило притулок й інше населе­н­ня, зокрема ж сармати й гети. Лісо­степова смуга характеризується роз­маї­т­тям культур:

• поєнешті-лукашівська культура, 
• липицька культура, 
• зубрицька культура, 
• поморська культура; 
•  зарубинецька культура якнайви­значніше явище. 

Спільною їх рисою є так звана кельтська вуаль — наявність зразків посуду й прикрас, що несуть певний від­биток латенської культури, хоча власне кельти на території сучасної України заселили лише Закарпа­т­тя. Дослідники вважають, що жодна з тих культур не була прямим нащадком попередньої, а стала результатом міграційно-асиміляційних процесів, тому ви­значити етнічний склад пред­ставників кожної з культур важко. Однак у їх надрах, зокрема зарубинецької культури і пшеворської культури, зросли найдавніші словʼяни, ві­домі за писемними джерелами як венеди. Кінець тимчасовій стабільності поклали сармати. На початку 1 ст. вони спустошили зарубинецькі селища й городища і на пів­тора столі­т­тя пере­творили Середню Над­дні­прянщину на пасовиська. Зарубинецьке населе­н­ня рятувалося у Поліс­сі, а також ві­ді­йшло на Захід, спричинивши зміни в етнокарті Волині й Над­дністрянщини. На­прикінці 2 ст. кордон українських земель з Пів­ночі пере­тнули ґоти-германці. Частина ґотського населе­н­ня осіла на Волині (вельбарська культура), інша, роз­ділившись на два потоки, досягла Пів­дня. Тут ґоти очолили два обʼ­єд­на­н­ня — візіґотів у Нижньому Подністровʼї та остроґотів (остґотів) у Нижньому Побуж­жі, Подні­провʼї та Приазовʼї. Під їхнім натиском впало Пізньоскіфське царство в Криму, нищів. руйнації за­знали античні міста Пів­нічно-західного Причорноморʼя та поселе­н­ня низового Дні­пра. У серед. 3 ст. значну територію від Дунаю до Дону контролювали во­йовничі загони, очолювані ґотами. Вони вдиралися в межі Римської імперії морем та суходолом зі Сходу й Заходу. Серія воєн 3 ст. отримала назву «скіфських», хоча головними ді­йовими особами були ґоти й при­йшлі з ними інші германці, а також сармати і пізні скіфи. 

Кінець ран­нього залізного віку на території сучасної України по­значився зародже­н­ням і роз­квітом черняхівської культури. Вона охоплювала майже всі українські землі, а подекуди виходила за їхні межі. То було поліетнічне утворе­н­ня (до якого входили і словʼяни), сконсолідоване ґотами. Ніякої високої культури вони не принесли, однак, потрапивши на Пів­день у роз­винене середовище греко-варварського населе­н­ня, не лише скори­сталися їхнім на­дба­н­ням, а й при­множили його за рахунок інших. З римських провінцій Малої Азії, острівної і материкової Греції вони поверталися з багатою здобич­чю, зокрема полоненими майстрами з давніх цивілізаційних осередків. 

Це сприяло поширен­ню нових технологій у сільському господарстві й ремеслі: широкому впроваджен­ню залізного рала, ручних жорен, гончарного круга. Все це від­бувалося на тлі за­охоче­н­ня місцевого населе­н­ня до між­народної торгівлі, яка стала ще одним стимулом для під­несе­н­ня й збагаче­н­ня культури, як і активне спілкува­н­ня з римським провінціями. У тих походах ґоти по­зна­йомилися з християнством — у Вселен. соборі 325 р. у м. Нікея (нині м. Ізнік, Туреч­чина) взяв участь і митрополит Ґотії Феофіл. Водночас у Пів­нічне Причорноморʼя разом із полоненими та втікачами з Малої Азії прибували християни та юдеї. Проте на заваді подальшого по­ступу конгломерату народів, ві­домого за археологічними джерелами як черняхівська культура, а за писемними — як «держава Германаріха», стали зовнішні об­ставини — навала гунів у 370-і рр. Германаріх загинув, а його спадкоємці не зуміли дати від­січ гунам. На той період припадає перша згадка про антів на чолі з Божем, тоді ж, ймовірно, виникають інші словʼянські угрупова­н­ня — венедів та склавінів, згадки про яких є у Йор­дана й пізніших авторів. Подальша історія словʼянських народів повʼязана із середньовіч­чям.

Літ.: Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный века. Москва, 1974; Граков Б. Н. Ран­ний железный век. Москва, 1977; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. Москва, 1979; История древнего мира. Т. 1–3. Москва, 1983; Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VII–IV вв. до н. э. К., 1983; Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. К., 1990; Геродот. Історія: В 9 кн. К., 1993; Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний роз­виток людства. К., 1996; Иванчик А. И. Ким­мерийцы. Москва, 1996; Давня історія України. Т. 1–3. К., 1997–2000; Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к порт­рету греческой цивилизации. С.-Петербург, 1998; Бунятян К. П. та ін. На світанку історії: Україна крізь віки. Т. 1. К., 1998; Баран В. Д. Давні словʼяни: Україна крізь віки. Т. 3. К., 1998; Крижицький С. Д. та ін. Античні держави Пів­нічного Причорноморʼя. К., 1998; Етнічна історія давньої України. К., 2000; Історія української культури. Т. 1. К., 2001; Русяєва А. С. Славетний мудрець — скіф Анахарсіс. К., 2001; Колесников М. А. Греческая колонизация Средиземноморья (опыт анализа миграцион­ного механизма). К., 2003; Колтухов С. Г., Юрочкин В. Ю. От Скифии к Готии. Сф., 2004; Зубарь В. М., Сорочан С. Б. У истоков христианства в юго-западной Таврике: эпоха и вера. К., 2005.

К. П. Бунятян

Завантажити статтю