Жіночий рух

Визначення і загальна характеристика

ЖІНО́ЧИЙ РУХ — організований рух жіноцтва за емансипацію та рівноправність. Ідеол. платформою Ж. р. стали ідеї фемінізму — вче­н­ня, що аналізує витоки та пропонує шляхи пере­будови сусп. укладу, за якого жінки не­справедливо обмежені у правах і можливостях, знецінені, узалежнені від чоловіків та під­порядк. їм. Уперше теор. засади фемінізму викладено у працях М. Вулстонкрафт «A Vindication of the Rights of Women» («Об­ґрунтува­н­ня прав жінок», 1792) та Дж.-С. Мілля «Тhe Subjection of Women» («Під­леглість жінок», 1869). Феміністи об­стоювали необхідність на­да­н­ня жінкам рівних із чоловіками по­друж. та майнових прав, однакової оплати праці, права на фахову освіту, політ. і громадян. прав тощо. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. оформилися різні напрями та течії фемінізму; роз­різнені жін. групи почали активно обʼ­єд­нуватися, пере­творюючись у заг.-нац. рухи, що від­крито заявляли про свої вимоги перед урядами країн Європи й Пн. Америки. Цей період отримав назву «першої хвилі» фемінізму. Недерж. статус укр. нації об­умовив специфіку Ж. р. на укр. землях на­прикінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. Жінки колоніально пригноблених народів вважали, що змагаючись за нац. незалежність і держ. само­стійність, вони тим самим виборюють і свої громадян. права та свободи. Тому сх.-європ. філософи і вчені 19 ст. майже не зверталися до суто жін. про­блематики. В Україні тільки Н. Кобринська аргументувала потребу пере­осмисле­н­ня статевих (ґендер.) від­носин у широкому філос. мас­штабі. Вона також першою в соціаліст. русі висунула тезу про те, що екон. рівноправність жінок без ро­зумі­н­ня складності жін. долі у патріархал. су­спільствах при­зведе до їхнього по­двій. навантаже­н­ня (по­єд­на­н­ня профес. праці жінок поза родиною з великим обсягом домашніх госп. обовʼязків). Н. Кобринській не вдалося пере­конати своїх політ. однодумців: К. Цеткін, М. Павлик, І. Франко вважали, що екон.-політ. пере­будова су­спільства автоматично зрівняє обидві статі. Ні жінки, ні їхні політ. однодумці-чоловіки не сприйняли ідеї по­єд­на­н­ня фемінізму з демократ. соціалізмом. Феміністки об­стоювали необхідність осмисле­н­ня та ви­значе­н­ня шляхів досягне­н­ня рівноправності самими жінками, неможливих без повного до­ступу до освіти та рівних легал. прав.

За від­сутності шкільництва найбільш ефектив. засобом ро­зумі­н­ня серед жінок потреб влас. роз­витку Н. Кобринська вважала літературу. Разом із Оленою Пчілкою та за сприя­н­ня І. Франка 1887 вони видали перший жін. альманах «Перший вінок» (спільне вид. українців з Австро-Угор. і Рос. імперій), де вмістили літ. і публіцист. твори. 1884 О. Добро­граєва в Києві створила перший укр. жін. гурток (діяв таємно протягом року), Н. Кобринська у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) — Товариство руських женщин. Жінки не мали права на вищу освіту, хоча у деяких містах Рос. імперії існували Вищі жін. курси при університетах: від 1878 — у Києві, від 1880 — у Харкові. 1895–1910 пред­ставниці консе­рватив. жіноцтва Києва без­успішно намагалися отримати до­звіл від поліції (необхід. для всіх громад. організацій) на створе­н­ня товарис. клубу. В міру можливостей вони влас. силами реалізовували благодійні та освітні про­грами, спрямов. на покраще­н­ня життя дітей-сиріт, жінок із робітн. класу, особливо селянок, які знаходили роботу в містах. Вагомий внесок в організацію неділ. шкіл зробила Х. Алчевська. У заг.-імпер. руслі жінки проводили боротьбу з про­ституцією через мережу Рос. товариства захисту жінок (1900), брали активну участь у нар. укр. рухах всіх політ. напрямів. Діяльність С. Русової в галузі дит. освіти, а Насті Грінченко в соціаліст. русі мала пере­важно освітньо-політ. (і лише в небагатьох випадках ґендер.) характер. 1901 у Києві засн. «Жіноча громада». Важливий, хоча і не надто ві­домий етап роз­витку Ж. р. — спів­праця Олени Пчілки в заг.-імпер. Т-ві жінок, засн. 1906 (домоглася включе­н­ня у його про­граму ви­зна­н­ня права України на автономію). Більш закономірним був роз­виток жін. організацій на тер. Австро-Угор. імперії. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. у Галичині й на Буковині по­стала низка жін. організацій, серед них — Клюб русинок (1893), Кружок укр. дівчат (1908). Обʼ­єд­навшись з Радою жінок та у спів­праці з еміграц. жін. товариствами, 1921 вони створили Союз українок (під егідою якого виходив часопис «Жінка»), що став найбільшою укр. жін. організацією у між­воєн. Європі поза межами СРСР. Союз українок реалізовував про­грами модернізації села, проводив освітні та ви­шкіл. курси. 1934 на зʼ­їзді у м. Станіслав створ. Всесвіт. союз українок, але через опозицію польс. чиновників статут затв. тільки 1937. Жінки брали активну участь у політ. діяльності, зокрема О. Левчанівську, О. Кисілевську та М. Рудницьку обирали послами до сенату і сейму Польщі. Оста­н­ня за допомогою між­нар. Ж. р. намагалася привернути увагу світ. громадськості до долі українців у Польщі (пацифікація) та голоду в УСРР. Хоча обговоре­н­ня голоду в асамблеї Ліги Націй не від­булося, пита­н­ня роз­глядала одна з її комісій. У 1930-х рр. на Буковині діяла жін. громада, очолювана О. Гузар (див. Гузарі). На­прикінці 1880-х рр. жінки Великої Британії, США та деяких зх.-європ. країн почали роботу зі створе­н­ня Між­нар. ради жінок з метою сприя­н­ня мирному роз­виткові людства (діяльність побуд. на державниц. принципі — одна рада на одну державу). Раду жінок УНР 1921 прийнято до Між­нар. ради жінок на зʼ­їзді в Осло завдяки клопотан­ню Г. Чикаленко-Кел­лер, однак 1925 УСРР втратила своє членство, оскільки вві­йшла до складу СРСР і не вважала за потрібне брати участь у Ж. р. У тому ж році українки в США обʼ­єд­нали свої місц. товариства у Союз українок Америки, 1926 виник Союз українок Канади, згодом аналог. обʼ­єд­на­н­ня створ. і в багатьох ін. державах, де мешкали українки. Ці організації стали чл. Всесвіт. союзу українок, у країнах поселе­н­ня уві­йшли у від­повід. нац. від­діл. Між­нар. ради жінок і, таким чином, могли брати участь у між­нар. Ж. р. 1948 у м. Філадельфія (США) низка діаспор. організацій заснувала СФУЖО, яка 1996 отримала статус недерж. організації при ООН. До серед. 20 ст. у більшості країн жінки отримали рівні з чоловіками громадян. і політ. права, що від­ображено у прийнятій ГА ООН «Конвенції про політичні права жінок» (1959), а також отримали до­ступ до профес. освіти та праці. Ж. р., який пригальмував свій роз­виток у між­воєн. період, від серед. 1960-х рр. за­знав бурхливого під­несе­н­ня на нових концептуал. засадах. В УРСР виріше­н­ня «жін. пита­н­ня» взяла на себе керована більшов. партією держава. 1919 жінки отримали повні виборчі права, згодом прийнято низку законів, що гарантували рівні права для жінок і чоловіків у всіх сферах (сімʼя, освіта, праця та ін.). Цілеспрямов. держ.-парт. заходи з подола­н­ня неписьмен­ності серед жінок, до­ступ до без­коштов. заг. і профес. освіти зумовили стрімке зро­ста­н­ня частки письмен. жінок (з 3–4 % на поч. 20 ст. до понад 80 % на­прикінці 1930-х рр.), жіноцтва у навч. заклади, наук. установах тощо. Задля ширшого залуче­н­ня жінок до побудови соціалізму від 1920 при парт. осередках організовували окремі жін. від­діли. З цією ж метою видавали ж. «Селянка України» (нині «Жінка» Спілки жінок України), «Трудівниця». Координувало діяльність жін. від­ділів центр. бюро у Москві, його від­діл. в УСРР очолювали М. Левкович й О. Пілацька. Всі ін. жін. організації ви­знано поза законом, від­кинуто будь-яку можливість спів­праці з жін. організаціями Зх. України. Окрему жін. організацію від­новлено 1946, щоб дати можливість СРСР брати участь у між­нар. Ж. р. 1987 засн. Респ. Раду жінок України на чолі з М. Орлик. У 1930-х рр. оголошено про остаточне виріше­н­ня «жін. пита­н­ня» в СРСР, а жін. від­діли роз­формовано. У цей час від­булося активне згорта­н­ня більшов. проекту з впровадже­н­ня ґендер. рівності та посилилися пронаталістські тенденції в держ. політиці щодо жінок. Формал. рівність прав жінок та чоловіків в УРСР суперечила фактич. від­сутності можливостей для її реалізації. Причиною дис­кримінації жінок було збереже­н­ня по­двій. навантаже­н­ня: окрім цілковитої профес. самовід­дачі та громад. активності, на них водночас покладали від­повід­альність за викона­н­ня майже усіх сімейно-побут. функцій. Збереже­н­ня загалом патріархал. укладу життя та консе­рватив. ґендер. стереотипів у СРСР призводило до стримува­н­ня профес. і політ. карʼєри жінок. Оскільки у СРСР існував принцип квот, жінки завжди мали бл. третини місць у місц. і центр. пред­ставниц. органах влади, однак посісти керівні посади вдалося одиницям. Невід­ʼєм. складовою Ж. р. є жін. студії — між­дисциплінарні наук. дослідж. становища та ролі жінок у різних су­спільно-істор., соц.-екон. і культурно-мист. контекс­тах.

Ви­вче­н­ня життя укр. жіноцтва (насамперед у середовищі селянства) започатковано у 2-й пол. 19 ст. у межах фольклорно-етногр. та історико-правничих досліджень (М. Костомаров, І. Франко, В. Гнатюк, В. Охримович, О. Левицький, П. Єфименко, О. Єфименко, В. Тарнавський, Ю. Сіцінський, М. Ганенко, С. Дністрянський та ін.), однак вони пред­ставляли становище жінок пере­важно з чол. по­гляду. К. Грушевська гостро роз­критикувала тенденцію тогочас. сусп. наук маргіналізувати й недооцінювати жіноцтво та його роль в культурно-істор. процесі у праці «Про дослідже­н­ня статевих громад в первіснім су­спільстві» // «Первісне громадянство та його пере­житки на Україні» (К., 1929, вип. 1). В УРСР жін. студії зведено до пропагандист. публікацій про «повноправну рад. жінку». Пізніші дослідники історії укр. жіноцтва зосередилися на біо­графіях ви­знач. (з по­гляду автора) жінок. У своїх працях з історії України різні автори 2-ї пол. 20 ст. висвітлювали життя та діяльність видат. жінок, які зробили поміт. внесок у становле­н­ня укр. державності та нац. сві­домості, роз­виток укр. освіти і мистецтва, від­значилися доброчин­ністю та ін. Це насамперед княгиня Ольга, королева Анна Ярославна, посадниця Марта Борецька, княжна Гальшка Острозька, письмен­ниці Леся Українка, Олена Пчілка, О. Кобилянська, О.-О. Дучимінська, Ірина Вільде, О. Теліга та ін. У тогочас. працях про громад.-політ. активність жінок згадували поверхово, і навіть провід­ниці громад. організацій та рухів (напр., Олена Пчілка, Н. Кобринська, М. Рудницька) пред­ставлені у них насамперед як жінки, а не видатні громад. діячки. Історію роз­витку Ж. р. до 1970-х рр. систематично не досліджували. На від­міну від нац. рухів, які зро­стали на ви­вчен­ні та популяризації влас. історії, серед жін. організацій спадкоємність ідей та форм діяльності була мало поширеною. Лише виникне­н­ня між­дисциплінар. про­грам жін. студій (спочатку в університетах США та Великої Британії, а згодом ін. країн, що стало одним із наслідків «другої хвилі» Ж. р.) уможливило системат. ви­вче­н­ня та наук. під­хід до теми. Нині жін. студії є не самост. дисципліною, а між­дисциплінар. дослідниц. полем, яке виробило оригінал. наук. теорії та методології і вже стало інтеграл. складовою су­спільно-гуманітар. досліджень. Використовуючи традиц. дисципліни, дослідники у жін. студіях від­мовляються від андроцентризму та ставлять жінку й жіноче у центр наук. пі­зна­н­ня, залучаючи новий емпірич. матеріал та пере­глядаючи раніше ви­вчені теми, роз­кривають витоки сучас. ґендер. про­блем. Поч. «другої хвилі» світ. Ж. р. повʼязують із появою книги Б. Фрі­дан «The Feminine Mystique» («Загадка жіночності», 1963). Від­штовхуючись від осн. ідей праці С. де Бовуар «Le Deuxième Sexe» («Друга стать», 1949), феміністки намагалися зʼясувати, за допомогою яких культур. механізмів біол. від­мін­ності між чоловіками та жінками пере­творюються у сусп. нерівності, яким чином культура конструює образ жінки як вторин. по від­ношен­ню до чоловіка, легітимізує дис­кримінацію та під­порядкува­н­ня жінок. Радикал. критика патріархату як тотал. системи влади чоловіків над жінками становила основу фемініст. теорій того часу, викладених у працях К. Міл­лет «Sexual Politics» («Сексуальна політика», 1970), Ш. Файєрстоун «The Dialectic of Sex» («Діалектика статі», 1970), Ж. Грір «The Female Eunuch» («Жінка-євнух», 1971), Ш. Ровботем «Womanʼs Consciousness, Manʼs World» («Жіноча сві­домість, чоловічий світ», 1973) та ін. Натомість діяльність жін. організацій зосереджували пере­важно на роз­витку жін. самосві­домості (подола­н­ня ґендер. стереотипів, носіями яких часто були самі жінки) та забезпечен­ні ре­продуктив. прав жінок (включно з про­блемами контрацепції, абортів, сексуальності тощо). По­єд­на­н­ня ґрунтов. наук. роз­робок (в антропології, економіці, історії, юриспруденції, соціології, літературі та ін.) і потуж. жін. активізму (що часто набирав форми від­критих масових протестів) до­зволило досягнути знач. змін як у законодав. забезпечен­ні прав жінок, так і в сусп. сві­домості. 1979 ГА ООН ухвалила «Конвенцію про ліквідацію всіх форм дис­кримінації щодо жінок». На­прикінці 1980-х рр. стало очевидним, що дис­кримінація жінок у різних культурно-істор. та соц.-екон. контекс­тах набуває різних форм і сенсів, що по­ставило під сумнів універсальність низки теорій та концептів (зокрема універсальність дихотомії приват. і публіч. сфер). Усві­домле­н­ня від­мін­ності інтересів, потреб та про­блем жінок залежно від країни, раси, етнічності, класу, віку тощо вивело Ж. р. на новий щабель роз­витку. Через певні су­спільно-політ. об­ставини укр. жіноцтво не за­знало «другої хвилі» Ж. р. Крім того, в укр. су­спільстві панує викривлене й упереджене сприйня­т­тя ідей фемінізму, сут­тєво спотворених комуніст. пропагандою та дис­кредитов. рад. практикою. Через це навіть ті жін. організації, діяльність яких ґрунтується на принципах фемінізму, уникають ідентифікувати себе як фемініст. (в остан­ні роки помітна тенденція вживати назву ґендер. рух замість Ж. р.). На­прикінці 1980-х рр. й особливо після проголоше­н­ня незалежності, в Україні створ. низку самост. жін. угруповань (на­прикінці 1990-х рр. — понад 200), від­мін­них за мас­штабами (між­нар., всеукр., регіон. і місц.), напрямами та формами роботи. Хоча більшість жін. недерж. організацій працюють у кількох напрямах водночас, їх умовно поділяють на нац.-традиц.: Союз українок (від­роджений 1989), Жінок України Спілка (1991 реорганізов. із Респ. Ради жінок України), «Жіноча громада» (1991), Всеукраїнське жіноче товариство ім. Олени Теліги (1994) — від­родже­н­ня укр. культури та нац. сві­домості на основі посиле­н­ня традиц. жін. ролей і функцій; соц.: «Мама-86», Організація солдат. матерів України (обидві — 1990), Ла Страда-Україна, Зх.-укр. центр «Жін. пер­спективи» (обидві — 1997) — виріше­н­ня конкрет. соц. і правових про­блем жінок (ре­продуктивне здоровʼя і материнство, без­робі­т­тя, сексуал. екс­плуатація, сімейне насильство, шкідливі залежності тощо); профес.: Укр. асоц. жінок-кінемато­графісток (1990), Асоц. жінок в агробізнесі (1994), «Жінки в науці» (1996), Ліга ділових і профес. жінок (1996) — сприя­н­ня жінкам-фахівцям у їхній профес. карʼєрі в окремих галузях; наук.-освітні та інформ.-просвітн.: Харків. центр ґендер. дослідж. (1994), Одес. наук. центр жін. дослідж. (1994), Жін. інформ.-консультатив. центр (1995), Ґендер. інформ.-аналіт. центр «Крона» (1997), Львів. н.-д. центр «Жінка і су­спільство» (1999), Київ. ін­ститут ґендер. дослідж. (1999) — роз­виток жін. та ґендер. дослідж., ґендерна освіта, пошире­н­ня інформації з ґендер. про­блематики; політ.: Ліга жінок-виборців «50/50» (1997), Жін. асоц. «Взаємодія» (1998), Всеукр. політ. обʼ­єдн. «Жінки за майбутнє» (2001) — активне залуче­н­ня жінок у політ. діяльність на різних рівнях, сприя­н­ня участі жінок у держ. органах влади і місц. самоврядуван­ні. Після того, як марксист.-ленін. методологія втратила монопол. становище у су­спільно-гуманітар. науках України, вони за­знали глибоких якіс. змін. На поч. 1990-х рр. від­роджено укр. жін. студії та започатковано ґендерні дослідже­н­ня. Особливістю укр. ситуації стало те, що Ж. р. і жін. студії роз­вивалися паралельно та дещо осібно, жінки-науковці не завжди були активістками жін. організацій, а дослідж. мали пере­важно когнітивну мету. В сучас. Україні жін. і ґендерні студії (разом з ними і сусп. рух за ґендерну рівність) про­йшли кілька етапів становле­н­ня, зокрема 1990-і рр. стали періодом самоосвіти, пошуків, самоствердже­н­ня та первин. ін­ституціоналізації. В цей час нова (фемініст. і ґендерна) парадигма вперше артикульована у наук. дискурсі С. Павличко (ж. «Слово і час», 1991), дослідники опановували теор.-методол. здобутки ґендер. дослідж. Заходу та робили перші спроби за­стосувати їх на укр. матеріалі, від­новлені й ново­створені жін. громад. організації шукали ідеол. під­ґрунтя для своєї діяльності, засн. незалежні центри ґендер. та жін. студій (Київ, Харків, Одеса, Львів, Суми), від­булася низка всеукр. наук. конф. з жін. про­блематики, опубліковано перші пере­клади класич. праць світ. фемініст. думки (С. де Бовуар, К. Міл­лет, Б. Елштайн, М. Богачевська-Хомʼяк та ін.) й перші власне укр. дослідж. (Л. Смоляр, Н. Лавріненко), засн. перший фаховий наук. часопис «Гендерные ис­следования» (Харків, 1998). На поч. 2000-х рр. стрімко зросли кількість і кваліфікація науковців, які досліджують ґендерні аспекти в різних галузях, за­проваджено низку курсів із жін. та ґендер. поблематики у ВНЗах, зроблено перші спроби створе­н­ня профес. асоціації фахівців із ґендер. студій (з ініціативи Н. Чухим та Л. Смоляр), на­друковано низку ґрунтов. вітчизн. дослідж., наук. збірників, під­ручників, спецвипусків період. вид., внесено антидис­кримінац. зміни до певних законів, Кримінал. та Адм. кодексів тощо. Потужні всеукр. і впливові регіон. жін. громад. організації набули вираз. спеціалізації діяльності. Нині від­бувається процес обʼ­єд­на­н­ня зусиль держ. органів, науки і громад. організацій для подола­н­ня ґендер. дис­кримінації, науковці й активісти починають втілювати накопичені зна­н­ня, досвід та потенціал у мас­штаб. систем. проектах та про­грамах. Здобуто держ. під­тримку всебіч. впровадже­н­ня принципів ґендер. рівності. Жін. громад. організації почали протестувати проти ґендер. дис­кримінації від­критими публіч. акціями. Захищено низку доктор. дис. від­повід. тематики (О. Стяжкіна, О. Маланчук-Рибак, О. Горошко, І. Жеребкіна та ін.). Значну консультативну, організац. і фінанс. під­тримку діяльності укр. жін. обʼ­єд­нань різного спрямува­н­ня надають між­нар. ін­ституції та фонди (Про­грама роз­витку ООН, Мережа жінок Сходу та Заходу, Глобал. фонд для жінок, Між­нар. альянс з ВІЛ/СНІД, Фонди Макартурів, Бьо­л­ля, Сороса та ін.). Більшість сучас. період. вид. для жінок становлять «глянцеві» журнали, однак деякі жін. організації мають власні часописи: «Жіночий по­гляд», «Жіночий світ» (вид. Всеукр. жін. товариства ім. Олени Теліги), «Я» (Харків. жін. організації «Крона»), «Українка» (Союзу українок), «Жінки України» (Всеукр. асоц. жінок-під­приємниць), «Наше життя», «Українка і Світ» (СФУЖО) та ін. У перші роки незалежності держ. ґендерна політика України вибудовувалася навколо ідеї покраще­н­ня становища жінок, що зна­йшло вияв у низці указів Президента та по­станов КМ. Між­нар. Конф. жінок у Пекіні 1995 (де офіц. укр. делегацію з урядовців і громад. активістів очолював Віце-премʼєр-міністр І. Курас) та схвалені нею документи засвідчили необхідність комплекс. під­ходу до про­блем ґендер. дис­кримінації. Кон­ституція України (1996) у ст. 24 законодавчо закріпила рівність прав і свобод громадян незалежно від статі. Зуси­л­лями науковців-право­знавців у спів­праці з жін. громад. організаціями під­готовлено та ухвалено антидис­кримінац. зміни до низки чин­них законів, роз­роблено новий Сімей. кодекс, Закони «Про попередже­н­ня домашнього насильства» (2001), «Про забезпече­н­ня рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2006). Практичні заходи з подола­н­ня ґендер. дис­кримінації та впровадже­н­ня ґендер. рівності у всіх сферах жит­тєдіяльності викладено у «Державній про­грамі з утвердже­н­ня ґендерної рівності в українському су­спільстві на період до 2010 р.», схваленій КМ 2006. Нинішній етап роз­витку Ж. р. в Україні вирізняється зростаючими мас­штабами ґендер. просвіти (різних категорій держ. службовців, працівників право­охорон. органів, учителів, журналістів та ін.), щоразу ширшим урахува­н­ням ґендер. фактора в місц. самоврядуван­ні, соц.-екон. роз­рахунках та політ. боротьбі, стрімким під­вище­н­ням інтересу до ґендер. дослідж. серед студентів ВНЗів і широкого загалу. Від 2008 при облдерж­адміністраціях створюють ґендерні ресурсні центри, покликані сприяти ґендер. просвіті, поширен­ню ідей та практич. утверджен­ню ґендер. рівності.

Літ.: Русова С. Наші ви­значні жінки. Він­ніпеґ, 1945; Книш І. Смолоскип у темряві. Наталія Кобринська й український жіночий рух. Він­ніпеґ, 1957; Полонська-Василенко Н. Видатні жінки України. Він­ніпеґ, 1969; Вітрук Л. Жінки-трудівники в період соціалістичної індустріалізації. К., 1973; Козуля О. Жінки в історії України. К., 1993; Богачевська-Хомʼяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884–1939. К., 1995; Смоляр Л. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Над­дні­прянської України другої половини XIX — початку ХХ ст. О., 1998; Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. О., 1999; Стяжкіна О. Жінки в історії української культури другої половини XX столі­т­тя. Д., 2002; Українки в історії. К., 2004; Кобченко К. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів. К., 2007; Гендерні пере­творе­н­ня в Україні. К., 2007.

М. Д. Богачевська-Хомʼяк, О. Р. Кісь

Завантажити статтю