Державний центр УНР в екзилі (ДЦ УНР)

Визначення і загальна характеристика

ДЕРЖА́ВНИЙ ЦЕНТР УНР В ЕКЗИ́ЛІ (ДЦ УНР) — сукупність законодавчих і виконавчих українських органів влади, які 1921–92 діяли поза межами України. Під­ставою для їх діяльності стали IV Універсал УЦР (22 січня 1918), акти Трудового кон­гресу України (22 січня 1919), Директорії та Ради нар. міністрів УНР (21 травня і 12 листопада 1920). Структура ДЦ УНР: виконавчі органи — президент (1921–44 — гол. отаман), РМ (1921–92); законодавчі (пере­дпарламенти) — Рада Респ. (1921–22, гол. отаман І. Фещенко-Чопівський), Укр. нац. рада (УНРада; 1948–92).

Президенти: С. Петлюра — 1921–26 (гол. отаман); А. Лівицький — 1926–54 (до 1944 — гол. отаман); С. Витвицький — 1954–65; І. Багряний (в. о.) — 1965–67; М. Лівицький — 1967–89; М. Плавʼюк — 1989–92.

Сесії УНРади: 1-а — 1948 (м. Авґсбурґ, Німеч­чина), 2-а — 1950, 3-я — 1954, 4-а — 1957, 5-а — 1962, 6-а — 1967 (усі — Мюнхен), 7-а — 1972 (Лондон), 8-а — 1979 (Мюнхен), 9-а — 1984 (Торонто), 10-а — 1989 (м-ко Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США). Над­звич. сесія 10-го склика­н­ня проведена 1992 у Бавнд Бруці.

Голови УНРади: І. Багряний — 1948–52, 1957–61 (голова), 1952–54 (в. о.); О. Бойдуник — 1961–65 (голова), 1954–55 (в. о.); Є. Ґловінський — 1955–57 (в. о.); С. Довгаль — 1972–75 (голова), 1966–67 (в. о.); Я. Маковецький — 1967–71; о. П. Белеєв — 1971–72 (в. о.); І. Кедрин-Рудницький — 1976–78 (в. о.); В. Біляїв — 1979–84; П. Лимаренко — 1984–89; М. Вос­кобійник — 1989–92.

Голови уряду УНР: А. Лівицький — 1920, 1922–26, 1957–66; П. Пилипчук — 1921–22; В. Прокопович — 1926–39, 1940–42; О. Шульгин — 1939–40; А. Яковлів — 1944–45; К. Паньківський — 1945–48; І. Мазепа — 1948–52; С. Баран — 1952–53; С. Довгаль — 1954, 1966–67, 1969–72; С. Созонтів — 1954–57; А. Фіґоль — 1967–69; В. Федорончук — 1972–74; І. Кедрин-Рудницький — 1976–78; Т. Леонтій — 1974–76, 1978–80; Я.-Б. Рудницький — 1980–89; І. Самійленко — 1989–92.

Місця роз­ташува­н­ня кер. органів ДЦ УНР: м. Тарнув (Польща) — 1921–23; Париж — 1924–26; Варшава — 1926–39; Франція — 1940–44; міста Ва­ймар і Кісінґен — 1944–46, Мюнхен (усі — Німеч­чина) — 1946–76; Філадельфія (США) — 1976–92.

Діяльність ДЦ УНР за напрямами, змістом і формою поділяють на два періоди: 1921–44 — спрямува­н­ня зусиль на ви­зна­н­ня ДЦ УНР державами світу, на­да­н­ня ними матеріал., морал., військ. під­тримки у під­готовці й проведен­ні на території України пропагандист., роз­відувал. і військ. акцій з метою визволе­н­ня від рад. режиму; 1945–92 — консолідація світ. українства, його політ. і громад. обʼ­єд­нань на ґрунті ідей УНР, ви­зна­н­ня українського народу єдиною силою, здатною радикально змінити внутр. су­спільно-політ. становище в Україні, на­да­н­ня йому допомоги у викрит­ті тоталітар. режиму в СРСР; інформува­н­ня між­нар. громадськості про антидемократ. дії органів рад. влади щодо українців; мобілізація зусиль урядів, між­держ. урядових і між­нар. громад. організацій на демократизацію су­спільно-політ. ладу в УРСР. Існува­н­ня ДЦ УНР символізувало продовже­н­ня боротьби українського народу за свою нац. незалежність. Центр всюди і за будь-яких об­ставин від­стоював інтереси українського народу, проводив активну політ. і дипломат. роботу, спрямовану на упорядкува­н­ня внутр. життя українців на чужині, формував нац. сві­домість спів­вітчизників в Україні та поза її межами, координував нац., політ., наук., освітню, культурну діяльність укр. осередків у світі. Його діяльність звертала увагу цивілізов. світу на під­невіл. стан українського народу в СРСР і під­тримувала у спів­громадян віру в пере­могу та рішучість у боротьбі. У 1920–30-і рр. ДЦ УНР успішно спів­працював із Лігою Націй, докладав багато зусиль для збереже­н­ня на світ. рівні нац. імені «українці», демонстрував нац. самобутність та етнічну самодо­статність українців, рішуче ви­ступав проти теорії орган. єд­ності українців і росіян, організовував масові протести проти терору й насильниц. колективізації с. господарства, що були роз­горнуті керівництвом УРСР, і депортацій. Декларація уряду УНР 1930 під­тверджувала право укр. громадян на земел. власність. ДЦ УНР ви­ступав проти прийня­т­тя СРСР до Ліги Націй; під­готував проект про ви­зна­н­ня уряду УНР на еміграції, який декілька сенаторів на чолі з Д. Копеляном за­пропонували на роз­гляд вищому законодав. органові США; взаємодіяв із пред­ставниками визв. рухів Азербайджану, Білорусі, Грузії, Кубані, Турке­стану; під­тримував тісні контакти з панєвроп. рухом, пропагуючи ідею від­новле­н­ня незалежності України серед європ. спільноти; засудив політику Німеч­чини, Франції, Італії і Великої Британії щодо виріше­н­ня про­блеми Карпат. України. У вересні 1939 уряд УНР на чолі з В. Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із зх. демократ. державами і засудив тоталітарні режими у нацист. Німеч­чині та СРСР. Були започатковані культ.-осв. ін­ституції ДЦ УНР та укр. еміграції, створені видавництва і вид. («Тризуб», «Український вісник»), політ., громад., наук., пед. організації та осередки. У Варшаві (О. Лотоцький) та Берліні (Д. Дорошенко) почали діяти Укр. наук. ін­ститути, у Парижі — Бібліотека ім. С. Петлюри, у Празі — Укр. нац. архів-музей, реорганізований у Музей визв. боротьби України. Від­новила роботу Укр. Могилянсько-Мазепин. АН, від­криті від­діл. НТШ, які згодом утворили УВАН. У роки 2-ї світової війни гол. отаман А. Лівицький санкціонував заснува­н­ня Т. Бульбою нац. зброй. формувань «Поліська січ», незабаром пере­творених в УПА. Повоєн­на діяльність ДЦ УНР зосереджена на ко­ординації дій усіх нац. сил за кордоном, інформуван­ні діаспори про політ., екон., соц. процеси в Україні, участі у гельсинк. русі, між­нар. акціях на під­тримку прав людини у країнах «соціаліст. табору», забезпечен­ні діяльності системи інформува­н­ня про поруше­н­ня прав людини в Україні та на­дан­ні дієвої допомоги проявам непокори існуючому в ній ладу.

Після оприлюдне­н­ня результатів референдуму 1 грудня 1991, що засвідчили прагне­н­ня українського народу до роз­будови самост. держави, роз­почалися пере­говори глави ДЦ УНР з Президентом України про пере­дачу повноважень легітим. держ. органам влади України. 14–15 березня 1992 над­звич. сесія УНРади 10-го склика­н­ня ви­знала правона­ступником УНР ново­створ. державу — Україну — й ухвалила ріше­н­ня про пере­дачу повноважень і атрибутів держ. влади УНР (прапор, держ. печатка та президент. клейноди) новообраному Президентові України. Акт пере­дачі здійснено 22 серпня 1992 у Маріїн. палаці — резиденції Президента України.

Літ.: Шульгін О. Без території: Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. Париж, 1934; Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. Мюнхен; Філадельфія, 1984; Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Філадельфія; К.; Вашинґтон, 1993; Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1940 і 1991/2 роками. От­тава, 1995; Недужко Ю. Державний центр УНР в екзилі: боротьба за демократію та незалежність України // Укр. вимір. Ніжин, 2005. Вип. 4, кн. 1.

М. В. Плавʼюк

Завантажити статтю