Вікова психологія

ВІКОВА́ ПСИХОЛО́ГІЯ — галузь психологічної науки, що ви­вчає закономірності роз­витку людини на різних етапах її індивідуального життя. В. п. досліджує структурні зміни, які зʼявляються з віком у псих. діяльності людини, закономірності виникне­н­ня i роз­витку псих. процесів та властивостей у дітей, під­літків, юнаків та дорослих; встановлює провід­ні умови і фактори роз­витку та формува­н­ня особистості; зʼясовує спів­від­ноше­н­ня природ. (спадковості, становле­н­ня організму тощо) i сусп. факторів, роль історично вироблених су­спільством цін­ностей (мови, досягнень науки, техніки, мистецтва, сусп. норм поведінки тощо) у цьому процесі. До зав­дань В. п. належить ви­вче­н­ня рушійних сил індивід. роз­витку людської психіки, закономірностей пере­ходу від попередніх періодів до на­ступних, зʼясува­н­ня iндивiд.-типол. від­мін­ностей у псих. роз­витку людей різного віку; встановле­н­ня факторів, що їх детермінують. Наукове виріше­н­ня цих питань має велике значе­н­ня як для роз­робле­н­ня теор. про­блем психології, так і для пед. практики. У само­стійну галузь знань В. п. оформилась на­прикінці 19 ст.; тривалий час коло наукових про­блем, що входили до В. п., обмежувалося ви­вче­н­ням закономірностей псих. роз­витку дитини, однак досягне­н­ня науки і сусп. потреби вимагали цілісного аналізу про­блем становле­н­ня психіки в онтогенезі. Від­повід­но до цього у заг. структурі В. п. виділяють психологію дитячу, молодшого школяра, під­літка, ран­ньої юності, дорослої людини та геронтопсихологію. Сучасна В. п. роз­глядає вік як якісно своєрід. період фіз. та психол. роз­витку, що характеризується рядом особливостей, сукупність яких ви­значає непо­вторність структури особистості людини на певному етапі її роз­витку. Становле­н­ня людини як особистості перед­бачає діалектичну взаємодію двох від­носно автоном., однак нерозривно взаємоповʼяз. чин­ників роз­витку — природ. i соц. Природна (органічна) основа задає перед­умови цього процесу, а ви­значальними факторами псих. роз­витку ви­ступає соц. середовище, планомірне, цілеспрям. навч. i вихова­н­ня. Кожному віку притаман­на своя специфічна соц. ситуація роз­витку, що зумовлює типові вікові психол. особливості. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивід. роз­витку та рівня готовності, потрапляє у ви­значене су­спільством становище i, тим самим, у систему обʼєктив. умов, які i детермінують характер її життя та діяльності на даному етапі. Від­повід­ати цим умовам для дитини жит­тєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуч­чя. Характер такого становища ви­значається, з одного боку, обʼєктив. потребами су­спільства, з іншого — існуючими у су­спільстві уявле­н­нями про вікові можливості дитини та ідеал її роз­витку. Конкретизується воно для кожного вікового етапу роз­витку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провід­ній діяльності, у певній системі прав i обовʼязків тощо.

Рушійними силами роз­витку особистості є внутр. суперечності, які виникають у результаті складного шляху інтеріоризації зовн. суперечностей між особою та довкі­л­лям і виражають притаман­ну людині заг. суперечність між тенденціями до інертності, стійкості та до зміни, руху. Як на основну суперечність, що закономірно виявляється на всіх вікових етапах i ви­значає роз­виток особистості на кожному з них, Г. Костюк указує на роз­ходже­н­ня між потребами, цілями, прагне­н­нями особистості та досягнутим рівнем освоє­н­ня засобів, необхід. для їх задоволе­н­ня, причому процес оволоді­н­ня остан­німи здебільшого від­стає від роз­витку перших. Посиле­н­ня цієї роз­біжності викликає зміну провід. діяльності, в якій, перед­усім, і формуються необхідні для її подола­н­ня псих. ново­утворе­н­ня. Сві­домість особистості, таким чином, роз­вивається внаслідок її власної опосередкованої взаєминами з ін. людьми діяльності з освоє­н­ня обʼєктив. дійсності. Д. Ельконін вважав, що псих. роз­виток протікає у формі оволоді­н­ня дитиною діяльностями двох типів: тими, у яких формується орієнтація в основних смислах людської діяльності та від­бувається освоє­н­ня цілей, мотивів і норм взаємин між людьми (так, провід. діяльністю немовлят є без­посередньо-емоційне спілкува­н­ня із дорослим, до­шкільнят — рольова гра, під­літків — інтимно-особистісне спілкува­н­ня), і тими, в яких засвоюються су­спільно вироблені способи дій з предметами і еталони виділе­н­ня в предметах тих чи інших сторін (провід. діяльністю дітей ран­нього віку є маніпулятивно-предметна діяльність, молодших школярів — учбова діяльність, ран­нього юнацького віку — учбово-професійна діяльність). Принциповим для В. п. є пита­н­ня спів­від­ноше­н­ня на­вча­н­ня і роз­витку особистості. Згідно з теорією Ж. Піаже, онтогенез психіки під­порядк. природному ви­зріван­ню операцiональних структур, які, у свою чергу, формуються на основі предметно-жит­тєвого досвіду дитини. Від­повід­но до зро­ста­н­ня i ускладне­н­ня досвіду дитини з матеріальними діями від­бувається інтеріоризація предметних дій (пере­творе­н­ня у ро­зумові операції). Виходячи з цього, процес навч. має при­стосовуватися до наявного, уже досягнутого рівня псих. роз­витку дитини.

У працях вітчизн. психологів (П. Гальперін, В. Давидов, Д. Ельконін, Л. Занков, О. Запорожець, Г. Костюк, С. Максименко, О. Леонтьєв, А. Петровський, С. Рубінштейн та ін.) послідовно роз­робляється ін. під­хід, основою якого є культурно-істор. концепція роз­витку людської психіки Л. Виготського. Від­повід­но до сформульованого ним заг. генет. закону роз­витку кожна псих. функція виникає спочатку в соц. плані, як реальні стосунки між людьми, i лише потім — у психол. Джерелом особистіс. роз­витку дитини ви­ступають форми соц. активності, що засвоюються нею і виявляються у взаємодії людей, у їх культурі, звичаях і традиціях, у системі вихова­н­ня, ідеології та моралі. Саме вони утворюють потенціал майбут. особистіс. роз­витку. Реалізується цей потенціал лише за певних умов: вчасного залуче­н­ня дитини до системи соц. стосунків; наявності поряд з нею ін. особистостей, психологію яких вона зможе засвоїти і поведінку яких вона може наслідувати; за­стосува­н­ня ефектив. методів вихова­н­ня, які мають надати дитині все необхідне для її особистіс. роз­витку. Провід­ну роль у формуван­ні особистості, таким чином, ві­ді­грає цілеспрям. організація життя дитини. При цьому важливо, що вплив зовн. умов залежить від уже наявних потреб та мотивів діяльності дитини, від її ставле­н­ня до нових вимог та значущості для неї цих вимог, що, у свою чергу, ви­значається попереднім вихова­н­ня та умовами життя. Спілкува­н­ня і навч. як його найбільш систематизована форма та роз­виток особистості діалектично взаємоповʼязані. Добре організоване навч. зумовлює роз­виток, викликаючи до життя псих. процеси, які без цього взагалі не можуть виникнути. У цілісному процесі роз­витку дитини під час навч. можна виділити такі основні та взаємоповʼязані аспекти: роз­виток знань і способів діяльності; роз­виток психол. механізмів викори­ста­н­ня освоєних способів; роз­виток заг. властивостей особистості (спрямованості, психол. структури діяльності, сві­домості та мисле­н­ня). У той самий час навч. користується наслідками такого роз­витку для досягне­н­ня нових цілей. Спів­робітниками лаб. психології на­вча­н­ня Ін­ституту психології ім. Г. Костюка АПНУ під наук. керівництвом С. Максименка здійснено багаторічне комплексне дослідже­н­ня про­блеми навч. і роз­витку учнів заг.-осв. шкіл, у ході якого екс­периментал. під­твердже­н­ня отримала ідея про те, що роз­виток вищих псих. функцій здійснюється завдяки опосередкуван­ню, тобто засвоєн­ню дитиною культур. засобів (знаків) в особливій формі активності — учбовій діяльності. Встановлено, що засобами, засвоє­н­ня яких забезпечує виникне­н­ня псих. ново­утворень, можуть бути не лише теор. поня­т­тя, а й жит­тєвий досвід, мовлен­нєве висловлюва­н­ня, спільно-роз­поділена діяльність, учбове екс­периментува­н­ня тощо.

Завантажити статтю