Коломийка
КОЛОМИ́ЙКА — жанр української усної народної творчості, найбільш поширений у Західній Україні. Термін «К.» відомий від 1820-х років із рукописної зошита «Собраниє піснь руских історичних» Г. Ількевича. Походження назви повʼязують з м. Коломия (нині Івано-Франківська обл.). К. — пісня, написана т. зв. коломийковим розміром, що складається з 2-х рядків, кожен з яких має 14 складів з малою цезурою після 4-го та великою — після 8-го складів і закінчується парокситонною римою. К. охоплюють як родинно-побутові, так і соціальні теми. Тематично близькі твори обʼєднують у коломийкові вʼязанки (віночки). За кількісним складом, тематикою, частотою виконання і творення К. посідають провідне місце в українській народній творчості. Типологічно у словʼянському фольклорі до них найближчі польські краковʼяки, чеські травниці, болгарські припʼявці, російські частушки. В українських писемних джерелах коломийкову строфу виявлено у творах 17 ст. Найдавніший запис К., датований 1704, знайшов 1980 В. Грабовецький на берегах «Галицької гродської книги». Українські фольклористи припускають, що існує понад 25 тисяч куплетів. Їх записують від 1820-х років. Серед збирачів — Г. Ількевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, М. Лучкай, В. Гнатюк, І. Франко,І. Кудрик, П. Руснак, Г. Шухевич, М. Шагала, І. Сенько, І. Прокопів.
У різних пісенних збірниках К. вміщують від 1833. У 1864 у Львові побачила світ перша книжка з назвою «Коломыйки и шумки», яку впорядкував С. Щасний. Відтоді видано понад 30 збірок К. в Україні та за кордоном, зокрема «Коломийки» (Л., 1905–07, т. 1–3), «Коломийки» (1969), «Коломийки» (1973; обидві — Київ), «Як зачую коломийку» (Уж., 1975), «Шідарідайдана» (1999), «Коломийки підгірського краю» (2002), «Коломийки Прикарпаття» (2006; усі — Івано-Франківськ). Серед сучасних коломийкарів — М. Савчук, Р. Кумлик, І. Бігун, О. Чупак, С. Молдавчук. Відомим гуцульським коломийкарем, який акомпанує на скрипці і складає жартівливі К., є Д. Рокіщук. Цей жанр фольклору досліджували І. Франко, В. Гнатюк, М. Сумцов, О. Дей, Н. Шумада, Р. Кирчів та ін. Перші записи мелодій здійснив у 1830-х роках К. Ліпінський, згодом — І. Колесса, Ф. Колесса, Д. Роздольський, Г. Хоткевич, П. Бажанський, Р. Гарасимчук та ін. Мелодії К. досліджували Ф. Колесса, М. Грінченко, З. Василенко, Б. Луканюк та ін. К. широко використовували в академічній музиці як основу тематичного матеріалу
Переважну більшість композицій із К. в основі створено для фортепіано: К. для фортепіано в 4 руки С. Абрисовського, «Велика коломийка» П. Бажанського, К. Б. Вахнянина, Р. Ганінчака, В. Овчаренка, Я. Ярославенка, 3 К. М. Колесси, «Буковинська коломийка» З. Лиська, К. «Вітрогони» О. Нижанківського; К. для оркестру народних інструментів написали В. Польовий, В. Шумейко, 4 К. для домри (мандоліни) і гітари — Є. Мілка; для скрипки і фортепіано — В. Безкоровайний, О. Шац; хор «Коломийка» створив А. Гнатишин, однойм. оркестр. пісню — Т. Ященко. Коломийкову строфу застосовують і в поезії, зокрема Т. Шевченко, Л. Глібов, П. Куліш, М. Шашкевич, І. Вагилевич, С. Воробкевич, Ю. Федькович, С. Руданський, Ю. Шкрумеляк, В. Симоненко, Т. Мельничук.
Як народний танець К. (інші назви «Танець», «Гуцулка», «Березунка» тощо) найбільш поширений на Гуцульщині та Покутті. Виконують у замкнутому колі здебільшого парами чоловік–жінка, рідше — гуртом. Р. Гарасимчук записав у 1930-х роках у 42-х гуцульських селах понад 60 назв коломийкових, козацьких та коломийково-козацьких танців. 1939 у Львові видав книжку «Tańce huculskie». Коломийкові танці на сцені популяризували В. Авраменко, Я. Чуперчук, Б. Демків та ін. Коломийкові мотиви присутні також в українському малярстві, народній скульптурі та ткацтві.
Наприкінці 1920-х років нью-йоркська фірма грамзапису «Columbia» випустила платівки «Коломийка повітова» та «Гуцульська коломийка». 2004 зʼявився компакт-диск з автентичними гуцульськими К. у виконанні М. Савчука «Золоті коломийки». Від 1989 у м. Коломия проводять фестиваль «Коломийка», метою якого є збереження і популяризація цього жанру народної творчості.
