Нахтіґаль

«НАХТІҐА́ЛЬ» (нім. Nachtigall — соловей) — військовий під­роз­діл, сформований під час Другої світової вій­ни німецьким командува­н­ням і Проводом ОУН на чолі з С. Бандерою. На поч. 1941 Р. Ярий отримав від ОУН(б) доруче­н­ня встановити контакт із пред­ставниками верховного командува­н­ня вермахту (ЗС нацистської Німеч­чини) з метою обговорити можливість створе­н­ня української військової частини, ви­шкіл якої мав забезпечити вермахт. Перед­бачалося, що ця частина буде воювати на Східному фронті проти СРСР. Таким чином ОУН(б) намагалася під­готувати певну кількість людей, які в майбутньому стали б основою національних ЗС України, крім того, в умовах суворої заборони діяльності емі­грантських товариств у Німеч­чині угода з верма­хтом забезпечувала прикри­т­тя для роз­горта­н­ня політичної діяльності, а з початком воєн­них дій вояки української військової частини могли б надати допомогу похідним групам ОУН у справі встановле­н­ня української влади на місцях. 

Українці висунули умову — український від­діл у політичному сенсі під­порядковується ОУН(б) і даватиме клятву не А. Гітлеру та Німеч­чині, а, натомість, Україні й ОУН(б). У березні 1941 сторони досягнули певного ком­промісу, однак пред­ставники вермахту попередили керівництво ОУН(б), що, можливо, німецька політика буде іншою, ніж сподіваються українці. Фактично кожна сторона мала свої очікува­н­ня від цієї угоди: українцям були потрібні на­вчені озброєні люди, німці роз­раховували більше на пропагандистський ефект. 

У квітні 1941 вони погодилися під­готувати бл. 700 українських вояків, роз­поділених між 2-ма баталь­йонами (куренями). Абвер (орган німецької армійської роз­відки і контр­розвідки) не при­єд­нав їх до ін. частин і не присвоїв порядкового номера, а дав лише кодові назви «Cпеціальний від­діл “Нахтіґаль”» і «Організація “Ролянд”» (див. «Ролянд»). В українських документах їх по­значали як Дружини українських націоналістів. Мобілізаційний від­діл Проводу ОУН(б) очолили М. Лебедь і О. Луцький, набір проводили у Кракові. Ви­шкіл при під­тримці абверу проходив спочатку на Лемківщині (Криниця-Здруй, Дукля, Барвінок та ін.), у травні–червні 1941 — у м. Нойгам­мер (нині Сьвентошув Нижньосілезького воєводства, Польща) разом із 1-м баталь­йоном спеціального полку абверу «Бранденбург-800». Після вій­ни деякі німецькі автори вважали, що «Н.» був частиною полку «Бранденбурґ-800», однак фактично він мав особливий статус і не мав порядкового номера баталь­йонів цього полку. Найбільша група добровольців (100 осіб) на­вчалась у Криниці-Здруй, де вони організували хор «Соловейко» (звідси німецька назва під­роз­ділу). Українським командиром баталь­йону «Н.», що складався з 3-х сотень і нараховував бл. 330 вояків, став сот­ник Р. Шухевич, німецьким — командир 1-го баталь­йону полку «Бранденбурґ-800» А. Герцнер, звʼязко­вим офіцером — Т. Оберлендер. 

У травні 1941 «Н.» пере­дано командуван­ню 52-го німецького армійського корпусу і по­ставлено зав­да­н­ня найкоротшим шляхом ді­статися до Львова та його околиць, захопити й утримувати важливі дороги, залізницю, промислові під­приємства, склади продовольства, від­діле­н­ня звʼяз­ку, теле­граф тощо. У ніч із 22 на 23 червня 1941 «Н.» пере­йшов кордон побл. м. Пере­мишль (нині Польща) і, не вступаючи у бій, вирушив у напрямку до Львова (з політичних міркувань українське командува­н­ня баталь­йону прагнуло вступити до міста якнайшвидше). 30 червня 1941 о 4 год. 30 хвилин він разом із 1-м баталь­йоном полку «Бранденбурґ-800» уві­йшов до Львова і захопив деякі важливі стратегічні і промислові обʼєкти, зокрема радіо, що полегшило пере­дачу увечері й вранці на­ступ. дня пові­домле­н­ня про Акт від­новле­н­ня Української Держави. 

Львівʼя­ни вітали українських вояків, митрополит Андрей Шептицький прийняв делегацію на чолі з Р. Шухевичем і німецькими старшинами. Виконуючи охорон­ні функції, «Н.» про­йшов через Тернопіль, Гримайлів (нині селище Гусятин. р-ну Терноп. обл.), Проскурів (нині Хмельницький), Він­ницю, Бар (нині місто), Браїлів (нині селище Жмерин. р-ну), Юзвин (нині с. Некрасове Вінн. р-ну; усі — Вінн. обл.). Вояки та старшини вели ідеологічну роботу, прищеп­люючи населен­ню українську національну ідею, а також робили спроби організувати місцеву українську адміністрацію. Обурені арештами членів Проводу ОУН(б) і Тимчасового державного управлі­н­ня у Львові, українці від­мовилися воювати під командува­н­ням вермахту, тому в серпні 1941 німецьке командува­н­ня від­кликало їх з фронту і від­правило з Він­ниці до Нойгам­мера. 

У жовтні 1941 із вояків роз­формованих баталь­йонів «Н.» і «Ролянд» організовано 201-й баталь­йон охорон­ної поліції, при цьому кожен вояк повинен був особисто завербуватися і під­писати 1 грудня 1941 контракт на 1 р. У березні 1942 цей баталь­йон від­правлено у Білорусь, де разом з ін. подібними загонами він забезпечував охорону шляхів сполуче­н­ня в трикутнику Могильов–Вітебськ–Лепель від нападів рад. партизан. 1 грудня 1942 згідно з контрактом 201 баталь­йон роз­формовано, вояків роз­пущено, а українських старшин пере­везено до Львова під конвоєм (їх утримували під арештом до квітня 1943). Деяким з них, зокрема Р. Шухевичу, вдалося раніше втекти з-під варти та при­єд­натися до УПА. 

Починаючи від 1959 радянська, польська і східнонімецька пропаганда звинувачувала вояків «Н.» у причетності до знище­н­ня польської інтелігенції Львова у червні 1941. Це було зумовлено тим, що 1953 канцлер ФРН К. Аденауер при­значив міні­стром у справах пере­селенців колишнього звʼязкового офіцера «Н.» Т. Обер­лендера, ві­домого своїми різкими антирадянськими і антикомуністичними за­явами. Однак ще 15 лютого 1946 Між­народний трибунал у Нюрнберзі (див. Нюрнберзький процес), спираючись на рапорт радянської Над­звичайної комісії для роз­слідува­н­ня німецьких злочинів у р-ні Львова (див. Над­звичайна державна комісія), встановив, що страти здійснювали спеціальні загони ґестапо та СД (служби без­пеки). Внаслідок добре організованої пропагандистської кампанії Т. Оберлендер подав у від­ставку, однак трибунал ФРН не зна­йшов під­став для висуне­н­ня йому звинувачень.

Завантажити статтю