Кітч
КІТЧ (від нім. kitsch — вульгарність, несмак, халтура) — стиль масової культури; культурна категорія, що характеризує смаки середнього класу; мистецькі об’єкти низького рівня. Інший варіант написання — кіч. Поняття «кіч» зародилося у 2-й пол. 19 ст. у середовищі мюнхенських арт-дилерів. Його появу пов’язують із запровадженням індустріального виробництва, ростом торгівлі, урбанізацією, виникненням масової культури. Первісно ним позначали дешеві, популярні, признач. для продажу картинки і замальовки. Виникнувши у період зародження модернізму, протягом 20 ст. К. став опонентом естет. модерну. Румунський письменник М. Калінеску виокремив його серед п’яти видів естетики модерності. У культурі та літературі постмодернізму К. набув іронічного змісту; при цьому з’явилися означення «пом’якшений», «іронічний», «свідомий». У поп-культурі К. пов’язують зі стилем кемп, що слугує засобом підриву прямолінійності К. Як естетична категорія він пов’язаний із сентименталізмом та мелодрамою, а також мистецтвом, що виглядає дешевим і претензійним. К. також асоціюється з об’єктами з високим рівнем емоц. реакції, які сприймаються «красивими».
Єврейський філософ Т. Кулка визначив три необхідні умови для К.:
- змалювання об’єктів або тем із високою емоційною зарядженістю;
- об’єкти чи теми постійні та ідентифікуються без зусиль;
- К. суттєво не збагачує асоціації, пов’язані зі змальовуваними об’єктами або темами.
Критику К. продовжили представники Франкфурт. філос. школи, зокрема Т. Адорно порівняв його із фальшивим мистецтвом і псевдокатарсисом: К. — симуляція, нейтралізація та нівелювання неіснуючих почуттів, удавання естет. феномена. Він не відокремлював К. від мистецтва, оскільки те, що було мистецтвом, може стати К. (у цьому природа справж. прогресу мистецтва). Етичне трактування К. запропонував австр. письменник і критик Г. Брох. На його думку, джерела К. полягають у підміні етич. категорії естетичною: митець подає світ не таким, який він є, а таким, яким він мав би бути. Г. Брох вважав, що К. зародився у сфері впливу романтизму і сентименталізму 19 ст. як нетворче наслідування попередників; набув поширення у центр. cх.-європ. культурі; існує особливий різновид людей — любителі і творці К. — кічмени. У 1-й пол. 20 ст. виникло розуміння терміна «кітч» як ворога високої культури (К. Ґрінберґ), естет. симуляції (Т. Адорно), етич. зла (Г. Брох). У цих теор. концепціях наявні відгомін страху, породжений розвитком тоталітар. режимів, та відображення небезпеки привласнення масового мистецтва цими режимами.
У повоєн. період К. протиставляли екзистенціаліст. тривозі. Новий етап в осмисленні К. пов’язаний із розвитком поп-культури у 1960-і рр. У дослідж. «Notes on “Camp”» («Нотатки про “кемп”» // «Partisan Review», 1964, № 1) амер. письменниця і мист. критик С. Зонтаґ запропонувала інше розуміння К., пов’язуючи його з чуттєвістю, що перетворює серйозне в легковажно-поверхове, розглянувши її в категоріях темпу — специфіч. любові до неприродного, вигадки й перебільшення. Виокремлення кемпу започаткувало нову фазу в теорії та практиці К. — появу його іроніч. форми. К. трансформувався у перформенс, де акцент перенесено з «красивого» об’єкта на посмішку того, хто за ним спостерігає. В іспано- та німецькомов. світі К. порівнюють із поняттям «cursi», яке позначає не об’єкт, а люд. досвід. Нім. філософ Л. Ґіш зауважив, що К. є репрезентацією cursi, його об’єктивізацією в естет. сфері. К. — засіб творення соц., культур., етніч., расової, ґендер. ідентичності.
Розрізняють традиційний кітч і його трансформовані форми — паракітч, абсолютний, нем’який, первинний і вторинний кітч (кемп, іронічний кітч, подвійна естетика). К. є засобом іронії, він може підсилювати та оформлювати сентиментал. реакцію, втягувати у гру. У літературі К. ототожнюють із надмірно сентиментал. образністю та мелодрамою; стильовим прийомом, що переключає зображення із серйоз. рівня на іроніч. і навпаки; низькою масовою літ-рою, зокрема жін. романом. К. асоціюється також із тематикою (теми вульгарності, міщанства), явищами тоталітар. мистецтва (зразки соцреалізму). Літ. К. грає зі стандарт. емоц. ситуаціями, відтворює шаблонні та спонтанні емоц. відповіді. Він присутній у формі кліше, стереотипів, мотивів, характерів, ритмомелодики і стилістики у творах різних авторів. Його відтворювали й аналізували М. де Сервантес, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, М. Кундера, В. Набоков. Елементи К. наявні у творчості Ч. Діккенса, Т. Шторма, Ж. Сіменона, Є. Марлітт. В укр. літературі бурлеск. К. зустрічається в І. Котляревського, романтич. — у Є. Гребінки, символіст. — в О. Кобилянської, соцреаліст. — у П. Тичини («Партія веде»); постмодер. різновидом є карнавал. К. («Бу-Ба-Бу»). К. також широко використовують у кіно, живописі, фотографії, рекламі, індустрії моди, спорті тощо.
Т. І. Гундорова
Кітч в образотворчому мистецтві
У худож. культурі К. характеризується відсутністю смаку, вульгарністю, заміщенням справжніх мистец. цінностей імітацією. Зроблені поспіхом, за популяр. стереотипами, кітчеві предмети мистецтва виглядають вульгар., неестетич., занадто сентиментальними. Терміном «К.» позначають швидке створення предметів мистецтва, а також пром. імітацію унікал. виробів. Швидкому розповсюдженню низької за якістю «мист.» продукції сприяли бажання небагатих людей прикрасити своє житло, підвищити або підтвердити соц. статус за допомогою атрибутів, що засвідчують приналежність до еліти; відсутність у певного прошарку суспільства вишуканого смаку через брак освіченості, неспроможність або відсутність бажання інтелектуально розвиватися; поява засобів масової комунікації (кінематограф, телебачення, Інтернет). Кітчеві твори мають структуру та форму, схожу зі справж. мистецтвом високого рівня, проте фактично є його імітацією. Предмети К. характеризуються наявністю шаблону, стереотипу, кліше, запозиченням найхарактерніших ознак і форм нар. чи класич. мистецтва, еклектич. поєднанням їхніх стильових характеристик, що втілюються у яскравій, модній формі. Художню образність, оригінальність, новизну форм чи сюжету, змісту, вишуканість підміняють стереотипом, банальністю, тривіальністю, штампом. Відсутність якіс. худож. відбору, який робить твір багатознач., високохудож., банал. та груба зовн. форма призводять до того, що зміст твору стає однознач., а твір — вульгар. і шаблонним. Невиразність, відсутність художності, «в’ялість» форм зумовлюють натуралізм і фотографізм. На думку амер. арт-критика К. Ґрінберґа, К. «механістичний та діє за формулами; це підмінний досвід та підроблені почуття. Кітч змінюється відповідно до стилю, але завжди залишається кітчем; він ніби не вимагає від своїх споживачів нічого, крім грошей, навіть, часу». Проблемою появи К., зокрема в нар. мистецтві, переймався М. Бутович. 1937 він організував у Львові симпозіум «Кітч на Галичині». Близькими до К. є твори постмодернізму, в яких присутні інтелектуал. гра, цитування, пародія, ґротеск. За визначенням В. Рудньова, К. — «зародження та один з різновидів постмодернізму, це масове мистецтво для вибраних». Деякі з дослідників вважають, що К. як прояв відсутності смаку існував у мистецтві завжди. Елементи К. можуть проявлятися у будь-яких напрямах мистецтва тоді, коли художник, пристосовуючись до смаків покупців, знижує мист. рівень твору для задоволення матеріал. користі. Іноді у сучас. мистецтві актуал. тема знаходить втілення у яскравій формі, що не несе справж. мист. цінностей і розрах. на масового споживача.
К. П. Кудрявцева
Кітч у музиці
На поч. 20 ст. К. вийшов за межі образотвор. мистецтва і набув ужитку серед профес. критиків та мистецтвознавців, а також у побуті щодо висвітлення явищ худож. культури (напр., музики), зокрема для визначення всього зробленого поспіхом і неякісно. У сучас. музиці К. існує як складова масової культури і як частина елітар. мистецтва (т. зв. Е-Мusіk). Як вважає Т. Чередниченко, «музичний кітч існує у двох площинах — і як найбільш гостра форма тривіальності розважальної музики, і як найзлоякісніша форма “посередності” серйозної музики». Характер. рисою К. в музиці є специф. поєднання тривіальності й банальності із стильовою претензійністю й вибагливістю, примітивності й елементарності із рафінованістю й надуманістю. У баченні К. як феномену масової культури йдеться про масове виробництво розважал. муз. продукції, більшість творів якої, як правило, розтиражована низькопроб. кальками модних зразків (масові виконання й аудіо-записи у 1970–80-х рр. напіваматор. чи аматор. гуртами й вокалістами популяр. пісень, напр., «Червоної рути» В. Івасюка, «Money» гурту «Аbbа», або на поч. 1990-х рр. — пісні «Піду втоплюся» А. Миколайчука). Як і в ін. мистецтвах, К. у музиці пов’яз. зі снобізмом: у певних соц. групах вважається «престижним» мати модні аудіо- чи DVD-записи або відвідати концерт популяр. у «своєму» соц. прошарку виконавця. Натомість не береться до уваги мист. рівень споживаної продукції, як і оригінальність ретрансльов. і тиражов. творів (світ. шлягери з новими текстами у виконанні М. Поплавського наприкінці 1990-х рр.). Cоц. значущість творів К. визначається комерц. успіхом і можливістю включення до масового обігу, що вимагає, як правило, досить високого профес. рівня виготовлення продукції. Інколи в умовах інформ. суспільства кітчевими стають також зразки «серйозного» мистецтва. Так, укр. духовна музика після зняття ідеол. обмежень щодо критеріїв її оцінювання й функціонування у 1990-х рр. сприяла появі значної кількості К. в цьому жанрі. Писати духовні твори стало модним, і сам факт такого авторства почав розглядатися як сходинка до успіху, зокрема й комерц. К. став неодмін. складником муз. авангардизму. Нині створ. сотні композицій, що є фактично блідими копіями небагатьох справді видат. творів «серйозної» музики і муз. авангарду. Однак в умовах недоступності цих творів для більшості слухачів та витіснення їх як комерційно непривабливих, їм на зміну приходять витвори т. зв. муз.-елітар. К. Часом композитори свідомо використовують в художньо вартісних творах естетику К., напр., українець В. Сильвестров у фортепіан. циклі «Кітч-музика» (1977) чи швед Ф. Гьоґберґ у циклі «вестерн»-композицій про Кіта Бонеса за участі мідних духових інструментів (1992–2001). Більшість муз. соціологів й естетиків вважають К. зразком естетизації вульгарного у мистецтві, піднесення низької культури й розваг до рівня його самостій. виду. За Т. Адорно, найпримітнішими рисами К. є «вигадування почуттів, яких немає, а водночас і нейтралізація цих почуттів». Деякі дослідники вважають, що К. існує, відколи суспільство почало структуризуватися й виникли маргінал. групи людей, вилучених зі своєї соц. ніші (переселенці, чиновники, раби, військовополонені, осілі у містах селяни та ін.). Вони, покинувши свій культур. ареал, потребували певних культур. сурогатів, прийнятних для нового оточення й доступних для них самих. На укр. культур. просторі К. почав активно розвиватися в період утвердження капіталіст. відносин і актив. розвитку сучас. міст. Саме міста стали центрами розвитку й розповсюдження творів К. Тут сформувалися жанри т. зв. міської побут. музики, що фактично були показовими зразками К. Люди, що переселились у міста чи побували там на заробітках, активно розповсюджували кітчеві пізньоліричні та сороміц. пісні. У 1920–30-х рр. знач. стимулом розвитку К. в укр. музиці стала більшов. індустріалізація з неприродньо швидким ростом великих міських осередків і тюремно-табір. інфраструктури. Як наслідок, К. почав переважати у т. зв. рад. масових муз. жанрах (держава робила спроби контролювати навіть імпровізаційне за своєю природою мистецтво джазу і скеровувати його розвиток у «правил.» напрямі), за допомогою яких здійснювався тотал. ідеол. вплив на насел., а також у невибагливій музиці робітн. побуту, насиченій дещо видозміненими рисами субкультури кримінал. і довколакримінал. сфер. У 1930–50-х рр. К. посів помітне місце також в академ. мист. жанрах (ідеологічно заанґажовані твори-лубки, зокрема «Штурм Тракторного партизанами» М. Коляди, «Жовтнева кантата» М. Вериківського, «Похід» А. Штогаренка, «Шляхами слави» Ю. Мейтуса тощо). Починаючи від 1960-х рр. унаслідок майже повного панування рос. субкультури у повсякден. муз. побуті міст України розповсюдження муз. К. почало набувати особливо загрозливих масштабів, а сам він фактично втратив нац. складову, трансформувавши її у комерційно вигідніший лубок. Напр., масове споживання завдяки розповсюдженню магнітозаписів низькопроб. російськомов. пісень у нефаховому аранжуванні й виконанні з напівкримінал. і сороміц. сюжетами й часто майже неприховуваними нецензур. висловами (цикли пісень «під В. Висоцького» у 1960-х рр., «одеські пісні» у 1970-і рр., пісні і переспіви В. Токарева у 1980-і рр. тощо). У жанрах серйоз. музики до 1990-х рр. продовжував розвиватися підтримуваний державою політ. К.: регулярно з’являлися масові патріот. (рев., комсомол., військ. тощо) пісні, опери, симф., кантати, ораторії на відзначення політкоректних у СРСР дат, ювілеїв, партій. ініціатив тощо. В останні десятиліття у молодіж. середовищі набула розповсюдження музика стилів диско, техно, реп, хаус, деп-степ, лаундж, т. зв. рос. шансон, «ресторанна» музика та ін., яка за визначенням є більш чи менш майстерно виготовленим К. Сучас. К. враховує також віковий та профес. статус споживача, його належність до соц. груп і класів. Продовжують продукувати етноконотовані поп-пісні у стилі поч. 1970-х рр., постійно з’являються в укр. теле- і радіоефірі мілітарист. пісні рад. часу, на ринку широко представлені на цифр. носіях найрізноманітніші варіанти псевдофольклор. сороміц. пісень, під час ювіл. і фестивал. концертів виконують симф. і ораторії кітчевої природи, створ. до знаменних дат рад. періоду, а також в останні роки — нац. історії. За останні кілька десятиліть чітко визначилися гол. характеристики функціонування К. в музиці: популярність зразків кітчевої масової та поп-музики практично повністю узалежнюється від її комерц. ефективності та фінанс. вигоди, К. у сфері серйозної музики має виразно політизов. підґрунтя або відповідає снобіст. настроям у суспільстві.
Б. О. Сюта
Кітч у політиці
К. використовують як форму репрезентації політики в ідеології, засобах масової інформації, ритуалах, рекламі тощо. Донині дискусій. залишається питання щодо того, чи є К. істор. феноменом, який виник у певний період, а отже згодом повинен зникнути, чи це феномен позаістор., в якому проявляються заг. риси наслідування високих мист. і соц. взірців. Т. Гундорова, розкриваючи роль К. в укр. літературі, «котляревщину» (наслідування жартівливого зображення укр. селян. і шляхет. побуту, поданого в «Енеїді» й ін. творах І. Котляревського) трактує як колоніал. К. Ще один показовий приклад — «Вечера на хуторе близ Диканьки» М. Гоголя, де «грамотна» (рос.) мова протиставлена «простій» (укр.). Колоніал. К. спонукає до сторон. споглядання всього укр. як «іншого» («котляревщина» — суцільні низькі образи «іншого»). Однак прийняття українцем образу «іншого», на думку Т. Гундорової, є водночас і легітим. способом прояву його інакшості. Кожен народ має влас. нац. К., орієнтов. насамперед на іноземців (англ. снобізм і чаювання, шотланд. тканини в клітинку, нім. пруссацтво, амер. ковбої, рос. балалайки, укр. вишиванки тощо), тому він може бути досить віддаленим від нац. самосприйняття. Політика тісно пов’язана з використанням К. Історично склалися три форми проникнення К. в політику: імперіаліст., ідеол., агітаційна. Амер. літ. критик палестин. походження Е. Саїд, аналізуючи англ., амер., франц. колоніал. романи, вказав на опозиції маскулінності (чоловічності) та фемінності (жіночності) в описах представників народів-колонізаторів (рац., жорстокий, вимогливий, стриманий) і колонізов. народів (емоц., відданий, вразливий, таємничий). Ці створені реаліст. літ-рою та публіцистикою образи зумовили не лише обопільне сприйняття метрополій і колоній, а й їхнє самосприйняття: англієць-колонізатор, вибудовуючи власну поведінку, мимоволі дотримувався маскулін. взірця, а, напр., індус — фемінного. На думку Е. Саїда, це спричинила не колоніал. практика, а самі романи. Їхні принадні образи «вищих» і «нижчих» народів визначили пристрасть до колоніал. завоювань і легітимували їх (у цьому випадку естетика є визначальною щодо політики). Політ. деколонізація не може нівелювати згадану опозицію естетич. образів, оскільки колишні колонії залишаються культурно залежними від метрополій (залежність посилює панування мови метрополії, насиченої колоніал. стереотипами). Амер. літературознавець і славіст Е. Томпсон, використовуючи парадигму Е. Саїда, проаналізувала рос. літературу та розкрила поширені в ній образи «вищості» росіян і «нижчості» інших, зокрема у текстах О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Солженіцина інші (не росіяни) завжди «мовчазні», їм якщо і надають слово, то лише задля освідчення у відданості колонізатору та визнання слушності його панування. У колоніал. мистецтві (літ-рі, кінематографі, музиці тощо) використовують упереджені образи, які стандартизують і поширюють у формі К. Культура колоній об’єктивно розвивається у формі К., адже поверхове наслідування — її суть. Подолання ментал. меншовартості, притаманне народам, що зазнали колоніал. панування, неможливе лише шляхом викриття її шкідливості й оманливості. Колоніал. К. можна подолати лише за допомогою поширення ін. К., опозиц. до колоніал. ідеології. Ідеол. К. тиражує образи «своїх» і «чужих», а також міфічні уявлення про «золотий вік», коли панували певні цінності, утвердження яких обстоює ідеологія. Так, соціал-демократи створюють кітчеві образи буржуа, імперіаліста, клерикала й опозиц. — пролетарія. Ідеологія як соц. й політ. обґрунтування певної значущої ідеї ірраціональна, тому об’єктивно потребує опосередковування естетич. способів залучення прихильників (відтак К. — необхід. елемент її поширення). У тоталітар. державах ідеол. К. унормований, має чіткі й непохитні мистец. взірці, які масово тиражують (показовий приклад — соцреалізм у СРСР). Визначена градація позитив. і негатив. персонажів, мотивації вчинків, розгортання сюжетів спричиняє деградацію мистецтва, адже воно має акцентувати увагу на унікал. проявах і персонал. переживаннях буття. У демократ. державах К. застосовують у комунікації з громадськістю. ЗМІ нівелюють індивід. риси політиків, а натомість тиражують ідеалізов. образи, поширюють прийнятні для громадськості сцени: політик дружньо спілкується з простими людьми, спускається в шахту, обіймає немовлят, бавиться з тваринами тощо. К. зумовлює перетворення образу політика на ідеалізов. відображення рефлексив. образу потенц. виборця. Сприйняття К. не потребує естетич. зусилля — його споживачі отримують естетичну втіху від самоспоглядання. Образи політиків можуть зазнавати відповід. корекції залежно від світосприйняття виборців, втілюючи соц. агресію, колабораціоніст. настрої, нігілізм, ксенофобію, навіть невігластво, оскільки широкий загал, який є споживачем К., у такий спосіб естетично легітимує власне ідеал. уявлення про себе.
В. В. Бушанський
Рекомендована література
- С. Greenberg. Avant-Garde and Kitsch // Art and Culture. Boston, 1965;
- A. Hauser. The Sociology of Art. Chicago, 1982;
- T. Kulka. Kitsch and Art. Pennsylvania, 1996;
- Адорно Т. Эстетическая теория. (Философия искусства) / Пер. с нем. Москва, 2001;
- Яковлева А. Кич и паракич: Рождение искусства из прозы жизни // Художествен. жизнь России 1970-х годов как систем. целое. С.-Петербург, 2001;
- Гундорова Т. Кітч і література. Травестії. К., 2008.
- Дмитриева Н. Кич // Искусство и массы в соврем. бурж. об-ве. Москва, 1979;
- Федорук О. К. Бутович М. Життя і творчість. К.; Нью-Йорк, 2002;
- Поляков А. Ф. Китч как феномен художественной культуры. Улан-Уде, 2012.
- C. Greenberg. Kitsch // Mass Culture. Glencoc, 1958;
- Давыдов Ю. Вульгарно-потребительский гедонизм и кризис художественного восприятия // Кризис бурж. культуры и музыка. Москва, 1973. Вып. 2;
- C. Dahlhaus. Musikalischer Kitsch // Neue Zeitschrift für Musik. 1974. № 10;
- Чередниченко Т. До соціології кітчу // Всесвіт. 1978. № 3;
- Ермакова Г. Категория «банальное» и ее место в художественной критике // Эстет. очерки. Москва, 1979. Вып. 5;
- Українська художня культура. К., 1996;
- Kicz, tandeta, jarmaroczność w kulturze masowej XX wieku. Częstochow, 2000;
- Сюта Б. Музична творчість 1970–90-х років: параметри худож. цілісності. К., 2006;
- Бодрийяр Ж. Китч // Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Пер. с франц. Москва, 2006;
- Kitsch. Texte und Theorien. Stuttgart, 2007.
- Беньямін В. Вибране / Пер. з нім. Л., 2002;
- Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. К., 2006;
- Саїд Е. Культура й імперіалізм / Пер. з англ. К., 2007;
- Бушанський В. Естетика політичної влади. К., 2009.
Завантажити статтю
